Читаємо разом
Дубінін І. І. День народження зуба : [вірші] / І. І. Дубінін ; худож. Ю. Дубініна. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2007. – 48 с. : ілюстр.
ЛЕДИ (С. 20-23)
Текст читає автор
Дочке Катюше
Есть у Кати кошка Леди.
Удивляются соседи:
«Ну и имя дали кошке,
Хоть бы думали немножко!».
Ну, а чем не леди, право?
Ходит кошка величаво,
Хвост, как флаг, поднявши гордо,
И с такою важной мордой.
Шерсть ухожена, атласна.
И к тому ж она – трёхмастна.
Наши кошечки в округе
Все хотят ей стать подругой.
От котов так нет отбоя.
От любви все просто воют!
Это, в общем-то, резонно,
И она к ним благосклонна.
Но ночные серенады
Запретила. Ей не надо.
Даже местные собаки
Избегают с нею драки.
Катин друг, соседский Генка
Рассказал, что видел сценку:
Пес Барбос на Леди лает,
А она не убегает.
А потом как выгнет спину
И как фыркнет! Взгляд как кинет!
И давай его царапать.
Ну и пес от кошки – драпать!
А недавно наша Леди
Покусала дядю Федю.
Он был пьян, ходил, шатался
И при тетях выражался.
После этого соседи
Полюбили нашу Леди.
Даже носят угощенья
В знак большого уваженья.
А она – ну точно – леди! –
Подойдет неспешно к снеди,
Лишь попробует немного
И уходит, недотрога.
Да, себя погладить, кстати,
Позволяет только Кате.
С ней они друзья-подруги,
Не страшны им бури-вьюги.
Катя очень любит Леди,
Возит на велосипеде,
Водит в сад, играет в мячик,
И смеется с ней, и плачет.
Вот такая наша Леди.
А у вас есть кошки, дети?
Дубінін І. І. День народження зуба : [вірші] / І. І. Дубінін ; худож. Ю. Дубініна. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2007. – 48 с. : ілюстр.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЗУБА (С. 1-3)
Текст читає автор
Ми сиділи, мовчки їли.
Ох, смачний у мами суп.
Залітає тьотя Ніла
І кричить: – У Вовки зуб!
Зразу їсти перестали,
Загорланили: – Ура!
Зуба ми давно чекали,
Вже прийти йому пора.
Вовка – наш сусід навпроти.
Незабаром хлопцю – рік.
А в його рожевім роті
Лиш виблискував язик.
Раді ми за цю дитину,
Що зубів почався ріст.
Можна схрумкати морквину
И гризонуть кота за хвіст.
Ми в саду квіток нарвали
І бігцем – поздоровлять.
І сусіду побажали
Ще зубів хоча б із п'ять!
Вовка нам радіє дуже.
Він чекає на гостей.
Та йому, либонь, байдуже,
Що у нього зуб росте.
Ми до рота пхали ложку
– Зуб вона розпізнає.
Пальцем мацали потрошку,
І сказали: – Справді є!
Тьотя Ніла нам до столу
Різні ласощі несе:
Торт, варення, пепсі-колу.
Ну й смачне ж таке усе!
А цукерок – ціла купа.
Це бува вряди-годи.
День народження у зуба,
Так що свято – хоч куди!
Та хіба той суп згадався?
Хто ж із нас не ласолюб?
Ми не проти, щоб з'являвся
У сусіда другий зуб.
Дубінін І. І. День народження зуба : [вірші] / І. І. Дубінін ; худож. Ю. Дубініна. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2007. – 48 с. : ілюстр.
КАШКА (С. 8-10)
Текст читає автор
Я люблю молочну кашу.
Щось хіба смачніше є?
І моя матуся каже:
– Кашка сили додає.
Щоб матусю поважати,
Треба кашку всю з'їдати.
Цінувать потрібно кашку.
Дістається кашка важко.
А мій брат сказав: – Не треба
Колотнечі, то - пусте!
І що кашка просто неба,
Просто так собі росте.
Там, у полі, де ромашки
В білих променях цвітуть,
На зелених тацях «кашку»,
Як до столу, подають.
Ми по полю бігли, бігли,
Щоб торкнутись дива з див –
Все навколо біло-біло,
Наче кашу хто розлив.
Назбирала повну сукню,
Скуштувала. Та вона,
Виявляється, без цукру,
Гіркувата й несмачна.
Мама все на світі знає.
Я прибігла і питаю:
Хто ту «кашку» там готує?
І кого той «хто» годує?
Знай, дитино, що існує
Скрізь багато дітлашні.
І земля для них готує
Різні страви запашні.
Прилетить маленька пташка
І тієї «кашки» з'їсть.
І комашка-бідолашка
Біля «кашки» частий гість.
Відбувається, як в казці –
Сам готується обід.
І на цій чудовій «кашці»
Виріс майже цілий світ.
У природи повна чаша:
І краса, і смакота.
І твоя молочна каша
Теж у полі вироста.
...Я люблю молочну кашу –
Найсмачнішу їжу нашу.
Буду їсти і рости.
А чи любиш кашу ти?
Фролова М. Ф. Де народився, там і згодився : дітям та дорослим про ностальгію / Майя Фролова. – Черкаси : [Б. в.], 2003. – 30 с.
Я хочу пити молоко вдома
Текст читає автор
Коли я була маленькою, ми жили на околиці Сміли, де я й народилась. А наші друзі, сім'я вчителів із дочкою Галею, ровесницею мого старшого брата, жили в центрі міста, у прибудові до школи. Там вони й працювали.
Іноді ми всі, наша сім'я, ходили до них у гості, гуляли по центральній вулиці, пригощались солодощами в літньому павільйоні. ровесницею мого старшого брата, жили в центрі міста, у прибудові до школи. Там вони й працювали.
Володя, мій брат, і Галя дружили між собою, а мене, малу, відганяли, розмовляючи про свої дуже особисті справи. Я пленталася позаду сама, було мені сумно й образливо. Дорослі гомоніли про щось своє, не звертаючи на мене уваги. Тому я не дуже любила такі парадні прогулянки, мені більше подобалось, коли наші друзі приходили до нас.
Біля нашого невеликого будинку роздолля: садок із величезною грушею, під якою стояло розлоге плетене крісло, вкопаний кремезний стіл, тут і чаювали, й розмовляли, й співали. Брат добре грав на мандоліні, домрі. І мене ніхто не відганяв. Тут я трохи господиня, у себе вдома, на своєму місці.
Але існував один особливий момент: іноді Галю відпускали до нас на цілісінький день, особливо коли достигала шовковиця. Мали дві розкішні шовковиці – чорну й білу з рожевими спинками. Ми, діти, просто жили на тих деревах, вилискували стовбури, ковзаючи туди-сюди.
Галя навіть на ніч лишалась. Мама готувала щось смачненьке, були у нас і свої чудові розваги: лазили на горище, де валялись вилущені соняхи, висіла пересохла кукурудза, під дахом знаходили старі соти, пробували лизати, але медом і не пахло і бджіл не було чути.
Через маленьке віконечко дивились удалечінь, над крутогорим полем виднілись верхівки лісочка під назвою "Макітерка", що потонув у ярку й виглядав звідти.
З другого боку, гребля й невеличка річка Сріблянка, куди нас водили купатись. Згори все здавалось таємничим, більш значущим, ніж коли ти поруч.
В маленькій кімнатці, куди складали зайвий мотлох, цибулю, банки з варенням та торби із сушнею, зачинивши ставні, дивились "кіно": в дірочку від прогону (така довга залізяка, в яку встромляли гвіздок, щоб зовні не можна було відчинити) на протилежну стіну падало світло великим кільцем, на якому відтворювався рух із большака, де йшли люди, їхали вози із сіл, вели на базар худобу. Усе те крутилось на світлому колі догори ногами, те кумедне кіно нас вабило завжди.
Перебування Галі у нас – свято, бо й нам з братом вільніше гасати, гратись у що заманеться, лягати спати пізно, разом із дорослими. Нам стелили на прохолодній долівці, ми могли розмовляти про що завгодно, я лежала по середині, ловила кожне словечко, не помічаючи, як налягає дрімота й усе те прекрасне продовжується вже у ві сні.
Але як було сумно, коли в гості до Галі брали Володю, я вешталась сама, нудьгувала, плакала від заздрощів. Я – мала, мені не можна.
Одного разу мрія моя збулась: тьотя Оля, Галина мама, прийшла до нас по груші, і я ублагала забрати мене до них на ніч. Душа моя співала...
А потім... Уночі я проснулась від жаху: де я, чому я тут сама, де мама, татко, брат? Якісь інші, не домашні, запахи, височезна стеля ховається в темряві, зовсім близько щось проторохтіло-проїхало по вулиці. А хто це там сопе, накрившись із головою?
І раптом я згадала: я гостюю у наших друзів, навпроти мене спить Галя на розкладушці, бо своє ліжко віддала мені, в сусідній кімнаті її батьки, наші любі друзі.
Я цього прагнула, хотіла, ще вчора ввечері була такою щасливою. Але – ніч, все чуже, незатишне, холодне, немає поруч моїх рідних, моєї любої домівки. Страшно й щемно! Додому, додому, нікого й нічого більше не хочу!
Від мого плачу прокинулась Галя, прибігла тьотя Оля, вони ласкали, втішали мене, вмовляли, а я вже навіть не любила їх, моя душа прагнула єдиного - додому!
Але як про це сказати, соромно, хіба не я благала – виплакувала: візьміть до себе? Щось спрацювало в дитячому мізку, підказало, на мій погляд, пристойні слова: Я хочу молока...
Молоко, тепленьке, розігріте для мене вночі, принесли в кухлику, але я відсунула його: Я хочу пити молоко вдома! Дядько Матвій мовчки віз мене поночі на велосипеді, заспаний, сердитий, але мені було все одно, моє серце летіло додому наввипередки з велосипедом, далеко поперед нього. Зараз, зараз я буду вдома, все інше не має значення...
Так, ще малим дівчиськом, пізнала я те, що звуть ностальгією: тугу за домом, батьківщиною. Від цієї туги людина може загинути, як від тяжкої хвороби.
Подібна туга ще не раз краяла моє дитяче серце, бо життя склалося так, що дівчинкою, малою школяркою, я змушена була поїхати з рідного дому на цілий рік до далекого Сибіру, де жила моя рідна бабуся.
Відома дитяча письменниця, лауреат літературної премії ім. Володимира Короленка Майя Флорівна Фролова народилася в місті Сміла на Черкащині. У Смілі й пройшло її дитинство. Згодом сім’я переїхала до Західної України. Закінчивши школу зі срібною медаллю, Майя Фролова вступила до Чернівецького університету на факультет філології, який закінчила у 1955 р. Після одруження майбутня письменниця, через постійні відрядження чоловіка, за професією військового, долає тисячі кілометрів: Грузія, Далекий Схід… Працювала редактором книжкових видавництв та в радіокомітеті.
В 1971 р. Майя Флорівна стала членом Спілки письменників. А в 1972 р., на запрошення та за клопотанням відомого черкаського письменника Миколи Негоди, вона з доньками переїздить із Грузії до Черкас, де стає членом обласної організації Спілки письменників України.
Літературну творчість Майя Фролова розпочала в 1962 р. Саме тоді вийшла її книга для дітей молодшого віку «Солнечная Северяния». Пізніше з’являються книги для дітей старшого віку: це повісті «Над Травдой-рекой» (1964), «Задумайся о себе» (1978), «Ау, мама!...» (1979), «А вы мне – кто?» (1984), «Весенний коридор» (1986), «Девочка, которая придумала себя» (1987), «Не спеши становиться на колени…» (1989), «Найди меня, мама!» (1995), «Де народився, там і згодився» (2001), «Капризуля» (1999), «М’яч у піднебессі» (2007).
Усі книги Майї Фролової – про дітей і адресовані насамперед дітям. В них вона торкається проблем, які найбільш хвилюють дітей, підлітків, молодь.
Понад 35 років Майя Флорівна керувала літературно-творчим гуртком «Пегасик» у Черкаській обласній бібліотеці для дітей.