Новини
Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).
КУДЛАЙ (Він прибився до нас посеред зими) (С. 5-9)
Автор: Слабошпицький Михайло Федотович
Текст читає Анна Кривопишина
Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима.
Де він раніше жив – не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям. Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав. Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбіг аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може просив їсти?
Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору.
Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці.
– На! На! – погукав я, та собака з місця не рушив. тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову. Я ступив до нього, але він кинувся до воріт.
– І в кого це ти такий боягуз удався? – запитав я ображено.
– І чого б оце боятися?
Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках.
Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки. Собака кинувся до нього й умить проковтнув, навіть не разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці.
Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було.
Я зрозумів, що він дуже голодний. Приніс хліба ще.
До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота. Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки. Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці.
Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно – я завжди його годуватиму.
Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе.
Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати – йшла по воду.
– О, що за проява? – запитала, побачивши собаку. – Звідкіля це він тут узявся?
– Забіг до нас. Їсти хоче.
– Дав йому що-небудь?
– Дав хліба з маслом.
– От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився.
– Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати…
– То назви якось.
Мати рушила з відрами до криниці – собака кулею вилетів за ворота.
– Ох, який страхопуд! – сказала мати, крутячи корбу.
Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала:
– Малий ще, підвередишся.
Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала:
– Ану до хати. Мороз який – застудишся.
Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене.
– Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати?
– Можна, тільки одна нога – тут, друга – там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно?
– Та ясно, – невдоволено сказав я.
Але з матір’ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже добре знаю. Спробуй не послухатися – не раз пошкодуєш.
З великим шматком хліба став на порозі – собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом.
– Ну, йди сюди, йди не бійся!
Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивися б.
Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний!
Вийшла мати і суворо запитала:
– То ми як з тобою домовилися?
Нічого не вдієш – треба йти в хату.
Оглянувся на собаку – він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував.
Лише наступного дня мати випустила мене надвір.
Тільки відчинив двері, а собака вже тут. сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам’ятати. А він – запам’ятав.
Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він – до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося?
Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі.
І хвостом сніг промітав.
– Не голодний він, – почув я позаду материн голос. – Уже погодувала його, погодувала твого пса.
– Хіба він мій?
– А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря.
Отак і став у нас він жити.
Думали-думали з матір’ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім’я йому не підходить.
Він швидко звик до свого імені і почав відгукуватися на нього.
Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити. І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде. Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.
Михайло Слабошпицький – знаний письменник-краянин, трудівник української літератури і багатьох літератур світу.
Народився Михайло Слабошпицький 28 липня 1946 року в с. Мар'янівка на Черкащині.
1971 р. закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-ХХ».
З 1995 року – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Від 2006 року – секретар ради Національної спілки письменників України.
Михайло Федотович – автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них – казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе «Марія Башкирцева», роман-колаж «Никифор Дровняк із Криниці», роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», біографічна повість «Українець, який відмовився бути бідним (Петро Яцик), збірка біографічних нарисів «Не загублена українська людина». Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».
Лауреат дев'яти літературних премій (імені Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких тощо). Активно займається громадською діяльністю. Ведучий радіопередач «Екслібрис», «Прем'єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль».
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
НА ПРОЩАННЯ З ТАРАСОМ (С. 199)
Повернувшись з Києва, Павло Васильович зразу ж почав готуватись до від’їзду у Вільно. Він наказав з двору челядників відібрати слуг до Вільна. Тарас, як козачок, теж мав їхати з паном. Звістка про готування до від’їзду блискавицею полинула в Кирилівку, Зелену Діброву.
…Катерина – рідна сестра Тарасова – поспішала в Кирилівку, щоб встигнути до схід сонця.
У батьківській хаті блимав світ каганця.
«Хто це так рано встає?» подумала Катерина.
Зазирнувши у вікно, вона побачила сестру Ярину, що поралася біля печі. Мачуха ще спала, інші діти теж. Катерина легенько постукала у вікно. З хати вийшла Ярина.
– Це ти, сестро?
– Я!
– Чого це вночі таку даль йшла? Може, що трапилось?
– Скоїлось лихо, Ярино. Нашого Тараса пани відряджають десь далеко, у Вільно.
Ярина остовпіла. Дві сестри припали одна до одної, заплакали.
– Заженуть нашого Тараса далеко на чужину. Бідна сиротина! Хто його догляне?
– Треба сказати дідові Івані, може, він що придумає. Поки мачуха спить, сходимо до діда, скоро світати буде, бач, на світ займається.
Катерина і Ярина побігли на подвір’я дідівщини.
Дід Іван уже не спав, а Павло з дружиною пішли на панщину. Катерина розповіла про страшну чутку. Засмутився дід Іван.
– Лиху не зарадиш. Така кріпацька недоля!..
Коли зійшло сонце й попливло голубим небом, дід Іван, Катерина, Ярина та Оксана – подруга дитинства Тараса – поспішали у Вільшану.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ТАРАС ЛЮБИВ ПТАХІВ (С. 24-25)
Літні ночі недовгі, зате солодкі. Тарас прокинувся, коли батька і матері вже не було в хаті – вони, певно, пішли на панщину, а Катря поралася на подвір’ї.
Хлопчикові не хотілося вставати, і він перевернувся на другий бік. І знову бачить сни, та ще й які!
Сниться Тарасові, ніби він сидить на зеленому шпориші на вулиці, а повз нього суне сила-силенна всякої птиці. Дивовижні птахи низько вклоняються йому і зникають. Ось поважно виступають індики з пишними хвостами… під сонячним промінням веселкою міниться їхнє пір’я. Ось селезні з різнобарвними кучерями, півні з великими червоними гребінцями, кури. Пролітали сотні малих співучих птахів, а над ними величезний орел махнув крилом, мало не зачепивши Тараса. Він прокинувся.
У хаті був день. Схопився, нашвидку умився, а тут і Катря прийшла, смачним сніданком нагодувала.
– А тепер мерщій гратись на вулицю, та далеко не ходи!
З вулиці несло гарячу пилюку через тини, перелази; вона осідала на вишнях, городині. Білі метелики літали з квітки на квітку по бур’янах.
Здіймаючи куряву, Тарас на баскій лозині під’їхав до перелазу.
– Не збивай пилюку! Бач, полохаєш пташок і метеликів, – казала сестра.
– Катрусю, а звідки до нас на літо прилітають пташки?
– Пташки прилітають до нас на літо з далекого краю, з-за синього моря. На зиму вони знову відлетять туди, в ірій, де ніколи не буває зими, де завжди літо. Пташки прилітають до нас ще й тому, що їх люблять діти. Ти любиш пташок?
– Люблю. А чим живляться пташки?
– Комариками, мухами, метеликами…
– А чого метелики бувають і білі, і червоні, жовті і всякі? Чого комарі кусаються?
Тарас розпитував, а Катря ледве встигала відповідати...
– Катрусю, а чорногузи теж відлітають в ірій?
– Еге ж, відлітають.
– Кажуть, що в чорногузів крем’яні зуби. Чи правда, що ними вони крешуть вогонь і можуть хату підпалити?
– Ні, Тарасику…
– Катрусю, розкажи казку про чорногузів.
Катря розповідала, він уважно слухав, пригорнувшись до неї.
– Ходімо до хати, я тобі хлібця дам.
– Хлібця не хочу…
– А що ж я тобі дам? Треба їсти та великому рости. Хто хліб їсть – росте, і ти виростеш…
Катря винесла Тарасові великий шматок хліба, повернулась у сіни, взяла мірку зерна і посипала курям. Тарас сидів і любувався півнем.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ПРОВОДИ (С. 200)
Другого дня пани Енгельгардти з челяддю мали вирушити до Вільна.
День був хмурий. На панському подвір’ї зарані почали збиратись люди й молодь.
Тарас і Оксана усю ніч прогомоніли наодинці. Уранці, щоб, бува, чого не забути, побіг Тарас у панські покої. Узяв свої малюнки, фарби, олівці – найдорожчий скарб. Куди понесе недоля? Хто серед чужих людей пригорне, приголубе, зігріє серце? Безталання!..
Сонце так і не пробилось крізь чорну хмару, щоб глянути на землю, обдарувати теплом знедолених людей-кріпаків, з якими пан робить, що хоче.
Павло Васильович, як ніколи, устав рано, був у препоганому настрої. Він тільки те й знав, що підганяв управителя економії, поспішаючи зарання виїхати в далеку дорогу. Управитель, як півень, метушився, покрикував на кріпаків.
Підводи з усяким добром та людьми, що виїжджали до Вільна, стояли серед двору, чекаючи наказу.
Панські музиканти збігались заспані, на ходу продуваючи труби.
Вулиця забита народом. Серед натовпу дід Іван, Катерина, Ярина, люба Оксана. Тарас стояв біля фаетона з кучером і не міг відірвати очей від рідних.
До нього підійшов Степан Степанович Превлоцький. Жалко йому було розлучатися з Тарасом, який так полонив його серце, подавав такі великі надії…
– Не кидай, Тарасе, малювати. З тебе може бути неабиякий маляр. Малюй, що око бачить, добре приглядайся. Приглядайся до життя, воно тебе навчить!
Превлоцький взяв Тараса за плечі, пригорнув до себе.
* * *
Кілька днів тривала подорож. Чим далі від’їжджали від рідного села, тим тяжче ставало Тарасові на серці. Дивлячись на вбогі хати, на зажурених людей і замурзаних дітей, він згадував своє безрадісне, безталанне дитинство.