Кудлай

Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).

КУДЛАЙ (Він прибився до нас посеред зими) (С. 5-9)

Автор: Слабошпицький Михайло Федотович

Текст читає Анна Кривопишина

Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима.

Де він раніше жив – не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям. Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав. Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбіг аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може просив їсти?

Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору.

Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці.

– На! На! – погукав я, та собака з місця не рушив. тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову. Я ступив до нього, але він кинувся до воріт.

– І в кого це ти такий боягуз удався? – запитав я ображено.

– І чого б оце боятися?

Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках.

Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки. Собака кинувся до нього й умить проковтнув, навіть не разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці.

Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було.

Я зрозумів, що він дуже голодний. Приніс хліба ще.

До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота. Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки. Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці.

Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно – я завжди його годуватиму.

Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе.

Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати – йшла по воду.

– О, що за проява? – запитала, побачивши собаку. – Звідкіля це він тут узявся?

– Забіг до нас. Їсти хоче.

– Дав йому що-небудь?

– Дав хліба з маслом.

– От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився.

– Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати…

– То назви якось.

Мати рушила з відрами до криниці – собака кулею вилетів за ворота.

– Ох, який страхопуд! – сказала мати, крутячи корбу.

Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала:

– Малий ще, підвередишся.

Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала:

– Ану до хати. Мороз який – застудишся.

Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене.

– Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати?

– Можна, тільки одна нога – тут, друга – там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно?

– Та ясно, – невдоволено сказав я.

Але з матір’ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже добре знаю. Спробуй не послухатися – не раз пошкодуєш.

З великим шматком хліба став на порозі – собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом.

– Ну, йди сюди, йди не бійся!

Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивися б.

Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний!

Вийшла мати і суворо запитала:

– То ми як з тобою домовилися?

Нічого не вдієш – треба йти в хату.

Оглянувся на собаку – він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував.

Лише наступного дня мати випустила мене надвір.

Тільки відчинив двері, а собака вже тут. сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам’ятати. А він – запам’ятав.

Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він – до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося?

Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі.

І хвостом сніг промітав.

– Не голодний він, – почув я позаду материн голос. – Уже погодувала його, погодувала твого пса.

– Хіба він мій?

– А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря.

Отак і став у нас він жити.

Думали-думали з матір’ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім’я йому не підходить.

Він швидко звик до свого імені і почав відгукуватися на нього.

Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити. І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде. Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.