Кудлай

Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).

КУДЛАЙ  Слухати

(Він прибився до нас посеред зими) (С. 5-9)

Автор: Слабошпицький Михайло Федотович

Текст читає Анна Кривопишина

    Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима.

    Де він раніше жив – не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям. Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав. Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбіг аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може просив їсти?

    Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору.

    Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці.

    – На! На! – погукав я, та собака з місця не рушив. тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову. Я ступив до нього, але він кинувся до воріт.

    – І в кого це ти такий боягуз удався? – запитав я ображено.

    – І чого б оце боятися?

    Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках.

    Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки. Собака кинувся до нього й умить проковтнув, навіть не разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці.

    Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було.

    Я зрозумів, що він дуже голодний. Приніс хліба ще.

    До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота. Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки. Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці.

    Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно – я завжди його годуватиму.

    Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе.

    Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати – йшла по воду.

    – О, що за проява? – запитала, побачивши собаку. – Звідкіля це він тут узявся?

    – Забіг до нас. Їсти хоче.

    – Дав йому що-небудь?

    – Дав хліба з маслом.

    – От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився.

    – Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати…

    – То назви якось.

    Мати рушила з відрами до криниці – собака кулею вилетів за ворота.

    – Ох, який страхопуд! – сказала мати, крутячи корбу.

    Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала:

    – Малий ще, підвередишся.

    Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала:

    – Ану до хати. Мороз який – застудишся.

    Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене.

    – Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати?

    – Можна, тільки одна нога – тут, друга – там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно?

    – Та ясно, – невдоволено сказав я.

    Але з матір’ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже добре знаю. Спробуй не послухатися – не раз пошкодуєш.

    З великим шматком хліба став на порозі – собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом.

    – Ну, йди сюди, йди не бійся!

    Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивися б.

    Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний!

    Вийшла мати і суворо запитала:

    – То ми як з тобою домовилися?

    Нічого не вдієш – треба йти в хату.

    Оглянувся на собаку – він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував.

    Лише наступного дня мати випустила мене надвір.

    Тільки відчинив двері, а собака вже тут. сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам’ятати. А він – запам’ятав.

    Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він – до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося?

    Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі.

    І хвостом сніг промітав.

    – Не голодний він, – почув я позаду материн голос. – Уже погодувала його, погодувала твого пса.

    – Хіба він мій?

    – А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря.

    Отак і став у нас він жити.

    Думали-думали з матір’ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім’я йому не підходить.

    Він швидко звик до свого імені і почав відгукуватися на нього.

    Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити. І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде. Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.