Ресурси бібліотеки
Літературна подорож для учнів 1-4 класів
Можна подорожувати поїздом, автобусом, літаком. А можна – книгами, як от зараз. Ви познайомитеся з життям хлопчиків і дівчаток, ваших ровесників, в різні часи і в різні епохи. Про них йде мова у творах наших письменників-земляків Івана Виргана, Олексія Кобця, Михайла Слабошпицького, Володимира Рутківського, Марини Павленко, Оксани Лущевської.
Івана Вирган
Олексій Кобець
Михайло Слабошпицький
Володимир Рутківський
Марина Павленко
Оксана Лущевська
В одних героїв книг життя було тяжким і голодним, в інших – яскравим і веселим. Але ми маємо про це знати. Сподіваємося, що ці книги навчать вас бути добрими, вміти співчувати, долати труднощі, допомагати один одному.
Цікавої вам подорожі і натхненного читання! Отож, вирушаймо!
Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій як голодомор 1932-1933 рр. Україна тоді зібрала непоганий урожай, але він майже весь пішов на виконання хлібозаготівельного плану.
Над селянами нависла загроза голоду. У них забирали все. Харчів не вистачало, і люди вимирали сім'ями, селами. Домашніх тварин в селі не було. Все було з'їдене: їли живе й неживе, варили шкіряне взуття, тирсу й полову. На полях після того, як розтанув сніг, виловлювали ховрашків, кротів, мишей та інших гризунів – все з'їдали. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. Саме про ті страшні події розповідається в оповіданні Олекси Кобця , який сам пережив ці страшні часи.
Про його життя та творчість читайте ТУТ.
Посиніла мати з неживими очима відправляє свого маленького сина Михася провідати батька – «ворога народу», який сидить у тюрмі, бо не виконав хлібоздачі. Тяжка дорога поміж зеленим житом… Важким є вузлик для тата з чистим одягом та пиріжком з лободи і натовченої соснової кори. Скінчилося поле. Спереду – гола царина, містечко. На узбіччі – самотня береза. А під нею щось чорніє, хтось сидить. Придивився Михась, а то сусідська дівчинка Марійка.
«Чого це ти тут? А де ваші мати?» – запитав Михась.
Дівчинка розповіла, що її мама померла, а вона сама йде в місто просити їсти. Михась згадав мамині слова «Проси – не проси, ніхто не дасть, бо сам не має, а ті, що мають, і в тебе відіймуть» і віддав їй пиріжок.
Не доніс Михась батькові їжі і в село теж не повернувся, бо що він скаже матері, а численна армія українських безпритульних дітей у 30-і роки поповнилася ще на одного хлопчика – Михася.
Твори Олекси Кобця для дітей:
Кобець О. [Вірші для дітей] / О. Кобець // Гілочка : письменники Черкащини – дітям. – Черкаси, 2002. – С. 128-133.
Кобець О. Великий злочин маленького Михася : [оповідання] / О. Кобець // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1. – Черкаси, 2009. – С. 52-61.
Що читати про життя та творчість Олекси Кобця
Олекса Кобець : (Олексій Петрович Варавва) // Криничка : антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 51-61.
Книжка Івана Виргана «Даринка з братиком» – про долю дітей, які мимоволі стали учасниками подій німецько-радянської війни.
Про життя та творчість Івана Виргана можна прочитати ТУТ.
Даринка, сільська дівчинка, залишилася з малим братиком одна. Батько пішов у партизани, хату спалили нацисти, а маму розстріляли. І живе тепер Даринка з братиком у землянці аж на краю села. На її дитячі плечі ураз лягла відповідальність за братика-немовля Лаврика, за господарство нехитре – козу Лиску, півня і «зелене поле грядки», на якому мати «встигли тільки ж понасаджувати всього...». Отож, усе те вимагало, щоб йому «дати остаточний лад». Та ще боялася фашистів, які могли просто так взяти і розстріляти людину.
«Прокинеться Даринка, скоро-но втретє проспіває півник, умиється, здоїть Лиску, припне її на узбочі до пакола, процідить молоко, нарве на грядках сього-того їстівного, покришить у горщик, розтопить у кабиці, поставить варитись, а тут прокинеться Лаврик, умиє його, напоїть молоком, а борщ уже кипить та збігає, – хтозна, до чого їй перше й хапатися! А принести води, замести землянку, попрати, полатати – і незчується Даринка, як той і день великий літній змигнеться....».
Страшні умови життя, боязнь за життя братика спонукають дівчинкуйти в партизанський загін до батька. Даринка згадуємаршрут, який самій довелося записувати від старої вчительки для мами, коли та збиралася провідати в лісах батька.
І хоча той папірець згорів, та в пам'яті зосталося: Лящівка, Велика Бурімка, Оржиця. А далі – Лубни, Лохвиця, Ромен. За Ромном Сула хай зостається по праворуч, а йти просто на Путивль. А там десь уже й Полісся.
Але, щоб не збитися зі шляху до батька, Даринка відновлює в пам’яті й «небесний» маршрут – «на Північну Зірку»: «... Як удень іти, то щоб сонце на правій руці сходило, а на лівій –заходило. А коли вночі –то так, як іде Чумацький Шлях, так і людині йти...І, оглядаючись на місяць, можна йти. Так само, як і на сонце... »
Запрягла в легенький візочок кізку Лиску, бо треба ж було чимось братика Лаврика годувати. Попрощалася в садку з мамою в головах її могилки – в надії повернутися разом із батьком: «... поставимо нову хату й знову будемо жити коло вас…» і пішла…
Згублений дорогою півник, вкрадена спекулянткою коза, розчавлений танком возик – все це не зломило дівчинку, навпаки, загартувало в ній сміливість, витривалість.
Страшнюча гроза була останнім випробуванням для маленьких мандрівників.
Як ви гадаєте, знайшли вони свого тата?
Читайте і дізнавайтеся. А ще складіть пазл за цим посиланням http://www.jigsawplanet.com/?rc=play&pid=0cb7a9ffbed7.
Твори Івана Виргана для дітей
Вирган І. О. Вибране / І. О. Вирган ; упоряд. Н. Вергун, В. Коваленко ; передм. В. П’янов ; післямова В. Коваленко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. – 296 с.
Вирган І. О. Даринка з братиком : оповідання / І. Вирган ; упоряд., авт. ст. В. Коваленко ; худож. Л. Скалько. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2009. – 28 с. : іл.
Що читати про життя та творчість Івана Виргана
Вирган Іван Оникійович : ( 01.06.1908-12.01.1975 ) // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С. 16-17.
Іван Вирган // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 149-156.
Слово про Івана Виргана : ст., спогади / упоряд. Н. І. Вергун, В. М. Коваленко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. –171 с. : іл.
Михайло Слабошпицький. Чи чули ви про такого? Якщо ні – читайте про нього ТУТ.
Спочатку Михайло Федотович писав для своїх дітей, коли вони були геть маленькими. Сини і дочка із захопленням слухали татові оповідки. Потім він зібрав усе написане і видав кілька збірок для дітей.
Давайте заглянемо в одну із них.
Називається вона «Озеро Олдан». До цієї книжки увійшла повість і кілька оповідань. В той час, коли Михайло Федотович писав цю збірку, ще не було мобільних телефонів, Інтернету, планшетів. Міські діти, які приїздили до своїх родичів у село, гралися зі своїми ровесниками на лузі, допомагали по господарству, читали книжки, слухали розповіді старших, як от у повісті «Літо, повне скарбів». За назвою повісті ви, мабуть, здогадалися, що йдеться у ній про пошуки скарбів. Маленький Славко відпочиває в дідуся й бабусі. Та хіба ж тут відпочинеш! Дорослі такі цікаві історії розповідають – не відірвешся. Наприклад, про те, що з неба падають зірки. Куди ж вони падають, і з чого ж ті зірки зроблені?
«От виростеш і прочитаєш про те в книжках, тоді знатимеш усе» – каже дідусь.
Славкові нетерпеливиться. Хіба ж можна стільки чекати: поки виросте, поки прочитає... Може, на той час уже й зірки перестануть падати. Де ж їх стільки набереться? І Славко вирішує намалювати карту, позначати на ній всі місця, на які падають зірки. Десь же вони лежать, і хтось же їх знаходить. Піде й він на пошуки.
А як знайде хоч одну – повезе в місто й усім покаже. А його, може, навіть по телевізору покажуть і попрохають розповісти, як йому вдалося знайти зірку. Славко взяв зошит, намалював карту, позначив на ній ліс, річку, баштан, поле і дідусеву хату. Вечорами спостерігатиме, куди падають зірки, і робитиме позначки на карті. Головне – бути пильним і не прогавити тих зірок, які падають найближче. І нікуди вони вже не дінуться – знайде.
Чи вдалося Славкові їх знайти, ви дізнаєтеся, прочитавши цю повість.
Познайомимося ще із двома хлопчиками з оповідання «Озеро Олдан».
Якось восени Олег і Данилко після уроків не пішли одразу додому, а гуляли біля школи, що стоїть майже на околиці міста.
Через дорогу жовтіло скошене поле, а далі – ген за виднокраєм, бовванів ліс. Він притягував до себе і ніби кликав: «А йдіть-но сюди!».
Хлопчики жваво побігли по скошеній стерні і незабаром опинилися біля лісу.
Довго мандрували поміж віковими деревами, потомилися і вирішили, що пора вже й додому повертатися. І не помітили, як вийшли раптом до лісового озера. Воно лежало в улоговині на галявині, оточеній з усіх сторін деревами. З трьох боків береги озера поросли густим очеретом, а з одного боку берег був пологим, піщаним, без жодної очеретини. Діти так зраділи озерові, що навіть забули про втому.
«Слухай, Дан, – сказав Олег. – Треба ж нам назвати озеро – не може воно бути безіменним!». І хлопчики придумати назву, в якій говорилося про їхню дружбу – Олдан.
А ви вже здогадалися, що означає ця назва? Якщо ні, то прочитайте оповідання і здогадаєтеся.
У Михайла Слабошпицького багато цікавих книг, в яких розповідається про те, як живуть і чим займаються ваші ровесники.
Твори Михайла Слабошпицького для дітей
Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / М. Ф. Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).
Слабошпицький М. Ф. Казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. А. Джанік’ян. – Київ : Махаон-Україна, 2006. – 90 с. : іл.
Слабошпицький М. Норвезький кіт у намисті : оповідання та казки / М. Ф. Слабошпицький ; мал. О. Міщенка. – Київ : Веселка, 1996. – 127 с. : іл.
Слабошпицький М. Ф. Озеро Олдан : повість, оповідання / М.Ф.Слабошпицький ; худож. Л. Ільчинська. – Київ : Веселка, 1990. – 120 с. : іл.
Слабошпицький М. Ф. Папуга з осінньої гілки : оповідання та казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. Л. Гармиза ; передм. А. Дімарова. – Київ : Веселка, 1992. – 143 с. : іл.
Слабошпицький М. Ф. Чи далеко до Африки? : оповідання та казки / М. Ф.Слабошпицький ; худож. Г. Макієнко. – Київ : Ярославів Вал, 2003. – 159 с. : іл.
Слабошпицький М. Ф. Чудасія на балконі : казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. А. Потемська. – Київ : Ярославів Вал, 2013. – 47 с. : іл. – (Бедрик).
Що читати про Михайла Слабошпицького
Слабошпицький Михайло Федотович // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С. 58.
Михайло Слабошпицький // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 95-99.
Родом із Черкащини ще один цікавий письменник – Володимир Рутківський.
Про його життя та творчість можна дізнатися ТУТ.
Від його книг просто неможливо відірватися. Він пише книги для дітей різного віку. Ми ж заглянемо в одну з них – повість «Ганнуся».
Мама головної героїні повісті Ганнусі їде у відрядження на Далекий Схід – робити репортаж про життя тамтешньої української діаспори.
Її знайомий письменник Костя погоджується попіклуватися про дитину і бере Ганнусю з собою до села.
Спочатку вони до Черкас пливуть теплоходом, а далі їдуть автобусом. Основне ж місце дії – мальовниче село Воронівкана Чорнобаївщині. Костя їхав, щоб працювати над новою книгою. Він не дуже любить дітей, бо вони галасують і заважають думати, але тривале спілкування з ними кардинально змінює його. Він може і розважатися, і бути несерйозним, і вилізти на дерево, щоб допомогти хлопчику, який там завис, і навіть бере собі найбільшу ложку, аби смакувати пінкою з варення.
Але головна героїня книги – таки Ганнуся. Вона балакуча, цікава, розумна, може втягнути у свої ігри будь-кого. Наприклад, дівчинка вчить дорослого складати вірші, граючись у підбір рим, і в них разом непогано виходить:
«Незабаром поворот
На садок і на город.
А в долині за городом
Протікає річка з бродом,
А до річки рано-вранці
Ходять з лісу сіроманці,
Вони бігають і виють
В нашій річці ноги миють!»
Ганнуся дуже любить читати. Вона дуже начитана і розумна. Тому цілком природно почути від неї запитання: які книги у тебе є?
Дівчинка швидко подружилася з письменниковою небогою Наталочкою і сільським хлопчиком Миколкою та розвідала околиці. Дитині, яка виросла на асфальті, у селі все цікаво. Буквально,все.
Ганнуся дивується колодязю і способу витягувати відро, яке відв’язалося, хоче погуляти по лісу і сходити на річку. Раніше вона бачила справжній комбайн і велику зграю кажанів лише по телевізору, тому щиро радіє їжачкам, яких зустрічає на стежці.
Ганнуся неабияк ображається, коли, щоб провчити малу, Костя бере на болото не її, а Наталочку. Коли ще «асфальтовій»дитині випаде змога побачити справжнє болото?..
Влітку «майже третьокласники», багато з яких є пластунами, займаються дослідами на пришкільній ділянці, а у Воронівській школі існує традиція: кожен клас має зробити щось надзвичайне за літо перед новим навчальним роком. Діти ніяк не можуть придумати щось таке цікаве, чого ніколи в них не було. Рішення знаходять Ганнуся і Миколка.
Але дитячі справи не тільки для малечі. Дядько Костя не чужий на цій землі, він замолоду теж бешкетував, але був і серед школярів, які колись посадилирозкішний сад. Саме з фруктів із цього саду діти й варять варення для однолітків із Далекого Сходу. Немає нічого смачнішого за варення, особливо за те, яким можна поділитися з іншими. А спогади про це надзвичайне літо залишаться у всіх на довгі роки.
Наприкінці ж книги можна знайти рецепти улюбленого варення від Ганнусі.
Гарного читання! І не забудьте зварити запашне варення за Ганнусиними рецептами.
Продовженням цієї книги є повість «Ганнуся. У гості до лісовика». Третій «А»подорослішав на рік, проте життя його не стало нуднішим. Але про все, що з ними трапилося наступного літа, ви дізнаєтеся, коли прочитає цю книжку.
Отож читайте і насолоджуйтеся!
Твори Володимира Рутківського для дітей
Рутківський В. Бухтик з Тихого затону : казкова повість / В. Рутківський ; худож. Р. Попський. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – 240 с.: іл.
Рутківський В. Ганнуся : весела пригодницька повість / В. Рутківський ; іл. І. Клочковської. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2012. – 252 с. : іл.
Рутківський В. Ганнуся. У гості до лісовика : повість / В. Рутківський ; іл. І.Клочковської. – Львів : Видавництво Старого лева, 2014. – 240 с.
Рутківський В. Гості на мітлі : повісті-казки / В. Рутківський ; худож. Р. Безп`ятов, Г. Філатов. – Київ : Веселка, 1988. – 286 с.
Рутківський В. Джури козака Швайки : іст. трилогія для дітей. Кн. 1 / В. Рутківський ; худож. М. Паленко. – Вид. 3-є. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 432 с. : іл.
Рутківський В. Джури-характерники : [друга кн. трилогії “Джури”] / В. Рутківський ; худож.М. Паленко. – 2-е вид. – Київ : БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 447 с. : іл.
Рутківський В. Джури і підводний човен : заключ. ч. трилогії “Джури” / В. Рутківський ; худож. М. Паленко. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 400 с. : іл.
Рутківський В. Сторожова застава : повість-легенда / В. Рутківський ; худож. Н. Білоус. – Одеса : Друк, 2001. – 203 с. : іл.
Рутківський В. Сині води : іст. роман : в 2 кн. Кн. 1 : Князь бродників / В. Рутківський ; худож. М. Німенко ; в іл. використ. фрагм. рукопису В. Рутківського. – Київ : Темпора : Прудкий Равлик, 2011. – 359 с. : іл. – (Бібліотека "ЛітАкценту").
Рутківський В. Сині води : іст. роман : в 2 кн. Кн. 2 : Стріли впритул / В. Рутківський ; худож. М. Німенко ; в ілюстр. використ. фрагм. рукопису В. Рутківського. – Київ : Темпора : Прудкий Равлик, 2011. – 375 с. : іл. – (Бібліотека "ЛітАкценту").
Література про життя та творчість письменника
Володимир Рутківський // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 395-402.
Рутковський (Рутківський) Володимир Григорович // Шевченківські лауреати 1962-2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. – К., 2012. – С. 583-585.
Про сучасних дітей і для дітей пише Марина Павленко.
Про неї можна дізнатися ТУТ.
Знайомтесь – книга Марини Павленко «Миколчині історії».
Вона розповідає про життєву і водночас неймовірну історію справжньої дружби, яка змінює світ на краще.
Миколка – самотній, покинутий хлопчик. Життя його багате на пригоди, на жаль, здебільшого сумні. У школі його вважають поганим учнем і навіть ледарем. Він не хуліган, не безхатченко, він просто намагається вижити. І для того йому доводиться будувати собі будиночок з мотлоху, красти рибу та іншу смакоту з миски сусідської кицьки Анфіси, збирати пляшки по дворах, бо вдома він жити не може.
Там – жорстокий вітчим-п’яниця, а мати не особливо звертає увагу на сина, більше переймаючись своїм новим чоловіком. Біля хлопчика тільки собака, вірний пес на ім’я Найда.
Ще цуценям Найда ледь не загинув: його кинули у багнюку помирати люди, від яких «добре пахло». Миколка врятував нещасного собаку. І тепер людський, причепурений світ – ворог для Найди. Від підступних людей, які гарні лише зовні, але мають черстві і чорні серця, охороняє свого хазяїна розумний пес.
Миколка разом з Найдою переживає ураган, мандрує місцями бойової слави, шукає гриби і, головне, що б цей хлопчик не робив, він прагне знайти своє місце у житті. Світ відповідає на цікавість хлопчика, відкриваючи йому свої таємниці.
Одного разу на уроці вчителька розказувала дітям, що у полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи стоїть він там досі. І Миколка не був би Миколкою, якби не пішов розшукувати той танк. З Найдою. Танка він не знайшов, зате познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від патронів і снарядів.
І серед знайденого – медальйон собаки, який воював і героїчно загинув на Черкащині під селом Легедзине, і звати його було як і чотирилапого товариша Миколки також Найда. Це потім учителька розповіла, коли Миколка свої трофеї приніс до школи.
Хочете дізнатися, що за жорстокий бій був під Легедзиним? Тоді вам СЮДИ.
Микола не обізлився на весь світ. Він добрий, щирий, цікавий і до минулого, і до того, що діється у світі. І чим далі, тим частіше йому зустрічаються гарні люди. І навіть хазяйка гордовитої кицьки Анфіси Товстуха виявляться нормальною людиною, бо вона відібрала тварину в жорстоких сусідів. Товстуха підгодовує Миколку та його собаку.
Ця книга вчить вірити, що за добро світ віддячує добром, і що диво таки станеться. Миколка від щирого серця сподівається, що на нього теж чекає гостинець від святого Миколая, ласкавого до всіх дітей.
Звісно, це не всі історії, які трапилися з третьокласником Миколкою. Інші, сподіваємося, ви з інтересом прочитаєте самі.
Дуже цікавими для вас будуть й інші книги Марини Павленко.
Твори Марини Павленко для дітей
Павленко М. С. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів? : повість / М. С. Павленко ; худож. Я. Гавриш. – Київ. : Грані-Т, 2011. – 67 с. : іл. – (Сучасна дитяча проза).
Павленко М. С. Домовичок з палітрою : повість / М. С. Павленко ; худож. С. Железняк. – Київ : Грані-Т, 2007. – 112 с. : іл.
Павленко М. С. Домовичок повертається : [пригод. повість] / М. С. Павленко ; худож. С. Железняк. – Київ : Грані-Т, 2007. – 172 с. : іл.
Павленко М. С. Миколчині історії / М. С. Павленко ; худож. Д. Марцін. – Київ : Грані-Т, 2008. – 103 с. : іл. – (Золотий лелека).
Павленко М. С. Півтора бажання : казки з Ялосоветиної скрині / М. С. Павленко ; мал. М. Павленко. – Київ : Смолоскип, 2004. – 86 с. : іл. – (Лауреати Смолоскипа).
Про життя та творчість Марини Павленко
«... круг себе я галактики відкрила» : Марина Павленко : бібліогр. довідка / КЗ "Обл. б-ка для юнацтва імені Василя Симоненка" Черкас. обл. ради ; авт.-уклад. Н. М. Філахтова. – Черкаси, 2008. – 48 с. – (Черкаські письменники – лауреати премій).
Марина Павленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 345-358.
Багато дитячих книг, серед яких і книги про дітей, написала молода талановита письменниця Оксана Лущевська, про яку можна дізнатися ТУТ.
Помандруємо сторінками однієї із них. Називається вона «Дивні химерики, або Таємниця старовинної скриньки».
«Cпадали перші сутінки, коли автомобіль в’їхав до села. Дорога була геть засипана пухким, сріблястим снігом, тому їхати було нелегко...». Так починається захопливий різдвяний казковий детектив.
Маленька дівчинка Ляля, приїздить у засніжене село і потрапляє до феєричної пригоди з чарівними ляльками, шкодливими, але веселими химериками й справжнісіньким вертепом.
«– Ось, Лялечко, й скринька. Та вона не проста! Це вертеп – театральна скринька, маленький старовинний ляльковий театр.
– Театр?
– Лялю, вертеп!
– Вертеп!!! – зраділа Ляля, вистрибуючи з-під теплої ковдри.
Театральна скринька, а чи вертеп, була схожа на невеличкий двоповерховий будиночок, зроблений із міцного картону. Його верхній поверх був просторий і світлий, а нижній – щільно обклеєний хутром. На двох поверхах виднілися міцно прикріплені дроти. Обмацуючи всі деталі, Ляля час від часу допитливо поглядала на бабусю.
– Бабцю, – не витримала нарешті, – а хто ж міг виступати в такому малесенькому будинку? Адже недавно ми ходили до театру, то там виступали діти ростом із мене... А дротики ці навіщо?
– Хто виступав? Та ж ляльки там виступали, ляльки.
– Ляльки?
– Не може бути! Я маю купу ляльок, але жодна з них, запевняю вас, бабусю, жодна не виступає в театрі. Бо вони ж ляльки – та й годі!
– Гм, а звідки тобі те, онучко, відомо? Ляльки, як і люди, бувають різні.
– Та ні, ні! Ось, погляньте, – Ляля виймала з валізи різноманітні іграшки. – Ось, дивіться! Хіба вони можуть виступати в театрі?
– Лялю, Лялю, –похитала головою бабця, – коли я була така, як ти, то таких ляльок і не мала, і не бачила.
– А які, –допитувалася дівчинка, – а які ж ляльки ви мали, бабусю?
– Чарівні, онучко! То були чарівні ляльки!.. – сказала бабуся і, побажавши Лялі гарних снів, хотіла вже йти...
– Бабуню, але ж ви ще про вертеп мені не розказали... та й про ляльки чарівні...
– Не розповіла, дитинко, бо година вже пізня. Але ти, Лялечко, спи міцненько, а завтра я тобі все-все розкажу, – мовила бабуся й зачинила двері кімнати».
Що ж то за чарівна скринька? Які химерики живуть у ній? «Розслідування» проводить команда, до якої входять Ляля – відмінниця і чомучка, Костик – завзятий, кмітливий і дуже уважний дванадцятирічний хлопчисько, сумлінний Славко, і Настуся, котрій мало виповнитися чотири роки. Проте, незважаючи на свій малий вік і зріст, Настуся, яка була завжди разом з братиками, ставала схожою на мале хлоп`я. Була «надійною» сестричкою…
Як бачимо, члени команди підібралися дійсно сміливі й наполегливі.
Цікавість привела дітей до нічного темного лісу, в якому вони заблукали, слідуючи до сільського клубу. Адже там, за словами бабусі, знаходився театральний старовинний вертеп, а у вертепі, начебто, «якісь химерики живуть». Якби не лісник з родиною, в оселю до котрих потрапили діти, невідомо, чим би закінчилась їхня пригода.
Ось і клуб, а там… діти потрапляють у вирій ярмарку.
«Навкруги стояли ятки з різноманітними наїдками, котрі продавали горласті тітки у барвистих хустинах. Мисливці продавали хутро, а цигани – коней. Обабіч вулиці стояли великі діжки, дівчата у вишитих білих сорочках, фартухах і плахтах. Дівчата мали заплетені коси з яскравими стрічками, вінки. І кожна лицедіяла: якась віншування виголошувала, якась колядку співала, інша прислів`ями сипала, аж витьохкувала…
…Ляля підвела погляд на діжки, на яких стояли дівчата – і її обпік здогад: «То це ж усі-всі ті ляльки, які дід Маркіян робив своїми золотими руками! Всі вони, як одна, тільки лише одяг – різний…»
Отже, читайте і дізнавайтеся, чи досягла відважна команда кінця пригоди з чарівними ляльками, химериками, вертепом? Чи розгадала таємницю старовинної бабусиної скриньки? А ще пропонуємо вам вікторину до цієї захопливої книжки.
ВІКТОРИНА
*Надвечір якого свята розпочинаються події у книжці?
*Що внесла бабуся Марія напередодні Різдва до хати в старому мішку?
*Що таке вертеп?
*Чому Ляля вирішує розкрити таємницю старовинної скриньки?
*Як звали друзів Лялі?
*Які завдання отримали учасники "експедиції"?
*Хто такий дід Маркіян?
*Які "скарби" побачила Ляля у діда Маркіяна?
*Чому друзі вирушають у розвідку вночі?
*Чому команда потрапила до хати лісника?
*Як діти добралися до клубу?
*Кого вони зустріли у вертепі?
*Як би ви вчинили, побачивши Матір Божу з Сином?
*Хто допоміг Лялі, коли та заблукала на ярмарку?
*Хто такі химерики?
*На кого з героїв ви хотіли б бути схожими?
*Чи хотіли б ви опинитися у центрі якихось загадкових та таємничих подій?
Інші книги Оксани Лущевської не менш цікаві.
Твори Оксани Лущевської для дітей
Лущевська О. Друзі за листуванням / О. Лущевська ; іл. Н. Гайди. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2011. – 185 с. : іл. – (Класні історії).
Лущевська О. Золоте колесо року : зб. оповідань / О. Лущевська ; іл. С. Балух ; передм. М. Павленко. – Київ : Смолоскип, 2011. – 101 с. : іл.
Лущевська О. Кристал часу : дит. детектив / О. Лущевська ; худож. К. В. Самойлов [та ін.]. – Харків: Белкар-книга, 2010. – 48 с.: іл. – (Промінець).
Лущевська О. Не просто : оповідання / О. Лущевська // Однокласник. – 2014. – № 8. – С. 18-19.
Лущевська О. Не як усі : [оповідання] / О. Лущевська // Однокласник. – 2015. – № 1. – С. 20-22.
Лущевська О. Пуп'янок : оповідання / О. Лущевська // Однокласник. – 2013. – № 4. – С. 19-21.
Лущевська О. Різдвяні повісті / О. Лущевська, В. Вздульська, Г. Шапіро, З. Живка ; худож. Н. Клочкова. – Київ: Грані-Т, 2009. – 144 с.
Лущевська О. Сни гуляють / О. Лущевська // Спалах / упоряд. : О. Галаєва, Ю. Гончар. – Черкаси : Брама-Україна, 2010. – 223 с.
Лущевська О. Читання / О. Лущевська // Подорож у країну ввічливості : оповідання, казки, вірші / упоряд. Г. Кирпа ; худож. К. Самойлов [та ін.]. – Харків : Белкар-книга, 2008. – 48 с. : іл. – (Веселка).
Оксана Лущевська про Христофора Колумба, Джона Ньюбері, Чарльза Дарвіна, Дніпрову Чайку, Перл Сайденстрікер Бак. – Київ : Грані-Т, 2010. – 96 с. – (Життя видатних дітей).
Література про життя та творчість Оксани Лущевської
Бравада О. Дівчина з Тального керує міжнародним літературним проектом / О. Бравада // Прес-Центр. – 2010. – 25 серп. – С. 2.
Лущевська Оксана // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В.Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 369.
От і закінчилася наша мандрівка. Сподіваємося, ви дізналися багато цікавого. Отож приходьте до бібліотеки. На вас чекають багато цікавих книг і нових вражень!
Підготувала Л. О. Ткач
«Нехай Україна у щасті буя –
у тім нагорода і втіха моя»
до 175-річчя від дня народження
Михайла Петровича Старицького
літературна розвідка із серії «Їхні імена – окраса краю»
для учнів 7-9 класів
Хто не чув відомої пісні «Ніч яка місячна»? Але, мабуть, не всі знають, що автором її слів є наш знаменитий земляк, вiдомий поет, драматург i театральний дiяч Михайло Петрович Старицький.
Народився Михайло Старицький 14 грудня 1840 р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту (тепер Чорнобаївського району).
За церковними документами, рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки дерева роду губляться в давнині, але, за родинними переказами, «восходят к Рюриковичам».
Батько – Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було 8 років. Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна Лисенко та бабуня Єлизавета. Згодом мати померла, і вихованням хлопчика зайнялася сім’я дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка, людини широко освіченої і обдарованої. У нього була чудова бібліотека, та й сам він кохався у козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не лише дав Михайлові освіту, але й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Після здобуття початкової освіти хлопчика відправили навчатися до Полтавської гімназії, яка була на той час однією з найкращих.
Полтавська гімназія
У 1858 році Михайло та його двоюрідний брат Микола Лисенко вступають до Харківського університету на фізико-математичний факультет.
М. Старицький у студентські роки
Микола Лисенко, 1865 р.
Проте, коли родина Лисенків, яка мала свій маєток у сусідньому з Кліщинцями селі Жовнино, в 1860-му році переїжджає до Києва, брати переводяться до Київського університету.
Спочатку вчаться на фізико-математичному, а потім – на юридичному факультеті. Стають членами Київської (Старої) громади.
Стара громада
У ці роки Михайло Старицький почав перекладати на українську мову твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Огарьова, І. Крилова, М. Некрасова. Одночасно захопився і сценічною діяльністю: брав участь у студентських виставах, разом з М. Лисенком створив невеликий хор, переробляв для сцени твори М. Гоголя, М. Стороженка, Я. Кухаренка.
В університеті брати знайомлятьсяз Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, із Тадеєм Рильським, Борисом Познанським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX-на початку XXст.
Родичі та друзі Михайла Старицького власним коштом відкривають недільні школи та бібліотеки і працюють у них. Коли в травні 1861 року було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти-шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.
Насичене студентське життя вадить хворому серцю Михайла Старицького. Напровесні 1861-го року він повертається в Кліщинці і вступає у володіння батьківською спадщиною.
Тоді ж молодий Старицький по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Місячної зоряної ночі під вербами біля Сули Михайло очікував красуню,і думки ткали поезію...
«Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай...».
Слухати ТУТ.
Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. Виходила його кароока Софійка, сестра Миколи Лисенка. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне кохання. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), в 1862 році вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб він їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною.
Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.
Більше про особисте життя Михайла Петровича можна дізнатися ТУТ i ТУТ.
У 1864 році М. Старицький повернувся до Києва. А вже в січні 1869 року Михайло Старицький продав свій маєток у Кліщинцях і перебрався на Поділля.
Спочатку це було село Садова Могилівського повіту, потім – село Кордишівка Брацлавського повіту, згодом – місто Могилів-Подільський, і врешті – село Карпівка Могилів-Подільського повіту.
Працював багато: писав поезії, драми.
Будинок Подільського губернського правління, де Михайло Старицький на прилюдних торгах придбав будинок у Могилеві-Подільському
Повернення до України Миколи Лисенка після навчання в Лейпцізькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують М. Старицького в 1871 році знову переїхати до Києва.
Він захоплено віддається літературній і громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях "Правда" і "Нива".
У цей час активізується діяльність Старої громади, активним учасником якої був і М. Старицький.
Незважаючи на цензурні заборони, у перекладах М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М.Ю. Лєрмонтова (1876). Результатом подорожі М. Старицького на Балкани стають«Сербські народні думи та пісні» (1876).
Разом із М. Лисенком і родиною Ліндфорсів М. Старицький береться за організацію першого аматорського гуртка, силами якого поставлено спочатку їхню першу оперету «Чорноморці», а у 1874 році –оперету «Різдвяна ніч», від прем'єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного.
Товариство українських акторів
Тим часом Емським указом 1876 року було підтверджено в більш категоричній формі заборону перекладати і друкувати твори українською мовою і ставити на сцені українські п'єси. Проте репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і драматичних українських творів. М. Старицький перекладає шекспірівського «Гамлета» (1876 р.), ставить фрагмети з нього у домашній виставі і сам грає Гамлета.
Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (так незабаром їх почали називати) виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто у Київській, Волинській, Кам'янець-Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише на Україні, а і в Росії, Молдавії, Польщі – скрізь, куди виїжджає на гастролі.
Заборонено було і діяльність громад, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників Громади. Під тиском імперської влади М. Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
На початку 80-х років М. Старицький добивається відкриття літературно-художнього журналу. Вихід альманаху "Рада" (перше видання – у 1883 р., друге – 1884 р.), за виразом І. Франка, був "...мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду".
Зустріч у Києві на початку 80-х років М. Старицького та М. Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом М. Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовська-Барліотті та інші.
М. Кропивницький
в образі Тараса Бульби
у ролі Коваля («Невільник»)
у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці»)
Марія Заньковецька
в ролі Цвіркунки («Не судилось»)
М. Садовський
М. Садовський, М. Кропивницький, М. Заньковецька
Панас Саксаганський
у ролі козака-гуляки
В образі Ханенка («Гандзя»)
Марія Садовська-Барілотті
у ролі Наталки Полтавки
Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М. Кропивницький, а другий – переважно молодь – М. Старицький.
Розуміючи, що сцена – «могутній орудок до розвиття самопізнання народного», Михайло Старицький, відмовившись від мрій про артистичну кар'єру, не лише віддає театральній справі свій талант режисера і театрального педагога та організаторську енергію, але й підпорядковує їй життя всієї родини.
Продавши маєток у Карпівці, всі свої статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми і реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру було встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Постійно дбає М. Старицький і про розширення та поглиблення репертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого М. Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича.
М. Старицький і М. Кропивницький
І. Тобілевич (Карпенко-Карий)
Іван Тобілевич у ролі Івана (“Безталанна”)
Іван Тобілевич у ролі Калитки (“Сто тисяч”)
Музику до багатьох вистав пише Микола Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.
Фото родини Лисенків – Старицьких. Зліва направо сидять: Ольга Антонівна Липська, Михайло Петрович Старицький, Ольга Єреміївна Лисенко, Віталій Романович Лисенко, Софія Віталіївна Старицька; стоять Андрій Віталієвич та Микола Віталієвич Лисенки (близько 1880-го р.).
Про Старицького-режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр – справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя в такій мірі, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована – все це наслідок саме його старання і турбот».
Альманах «Минский листок»
Та все це мало і зворотній бік – постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише уривками бачив дружину та дітей, родинний добробут було підірвано: старші дочкиз юності самі мусили заробляти на життя, ще й допомагаючи батькові в театральних і літературних справах.
У 1893 р. М. Старицький через серйозну хворобу серця залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. В майбутньому вона напише докладні мемуари "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)".
Людмила Старицька, 1892 р. Невідомий художник
В останні роки життя М.Старицький керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність.
Життя його затьмарює і шалене цькування за введення в українську мову неологізмів ("мрія", "байдужість", "нестяма", "страдниця" та багато ін.), за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" – використання для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.).
На захист М. Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені – І. Франко, 0. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов.
У 1903 році разом з групою українських письменників бере участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.
Цього ж року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада», але вже не зміг цей намір завершити. Життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року.
Він похований у Києві на Байковому кладовищі.
Микола Віталійович Лисенко сказав, прощаючись із побратимом: «Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».
У доробку Михайла Старицького – поетичні твори, роман-хроніка «Богдан Хмельницький», історичні романи «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармалюк», повісті, оповідання, понад 200 перекладів з російської та європейських літератур. Вершиною його творчості є твори для театру: це лібрето опер М.В. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Чорноморці», «Тарас Бульба»; інсценізації «За двома зайцями» – на сюжет маловідомої п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках», «Зимовий вечір» – за оповіданням Е. Ожешко, «Циганка Аза» – за повістю Ю. Крашевського «Хатина за селом» та ін.; оригінальні п'єси «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Талан»(перша п'єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд української драматургії.
Діти Михайла Старицького продовжили справу батька і знайшли своє покликання в різних галузях, пов’язаних із театральною і літературною діяльністю.
Найстарша донька драматурга Марія Старицька (1865-1930) була талановитим театральним педагогом та, маючи професійну акторську освіту, стала першою жінкою в Україні, яка здобула звання заслуженого професора й заслуженої артистки. У1885 році розпочала акторську кар’єру у трупі батька. 1894 року закінчила студію акторської майстерності О.Ф. Федотова. Працювала в театрах Санкт-Петербургаі Москви, українських трупах І. Найди, М. Садовського. З 1899 року викладала в музично-драматичній школі М.К. Лісневич-Носової, з 1904 по 1918 рік – у музично-драматичній школі М.В. Лисенка (1904-1918), потім – у Музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка.
Марія Михайлівна Старицька
Викладачі та учні музично-драматичної школи М. В. Лисенка. Сидять зліва направо: Іван Стешенко, Марія Старицька, Микола Лисенко, Григорій Любомирський. 1910 р.
Марія Старицька з учнями
З 1917 по 1919 рік – голова Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти (з 1918 року – Міністерство освіти УНР). Найвідоміші ролі – Анна Петрівна («Не судилось»), Ганна («Богдан Хмельницький» М.П. Старицького), Кабаниха («Гроза» М. Островського).
Друга донька Михайла Старицького – Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941) – визначна письменниця та надзвичайно активний суспільний діяч. Одна з організаторів і активна учасниця «Плеяди», з 1908 року – член президії Товариства українських поступовців, з 1912 року – голова київського українського клубу «Родина», 1917 року була обрана до Української Центральної Ради, того ж року призначена головою педагогічної секції Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти. До історії української літератури Л.М. Старицька-Черняхівська увійшла як драматург («Сафо», «Милость Божа», «Апій Клавдій», «Крила», «Іван Мазепа»), прозаїк («Діамантовий перстень», «Мрія»), поетка, перекладачка, мемуаристка (спогади про Лесю Українку, В. Самійленка, М. Старицького), лібретист (лібрето до опер «Ноктюрн» і «Енеїда» М. Лисенка).
Оксана Старицька (Стешенко) (1875-1942) – наймолодша донька письменника і дружина визначного українського громадського діяча і літератора Івана Матвійовича Стешенка, займала активну громадську позицію, крім того, писала багато творів для дітей. Брала участь у роботі Літературно-артистичного товариства та Київського українського клубу (з 1912 року – клуб «Родина»). З 1917 року працювала в Департаменті позашкільної освіти Генерального секретаріату освіти.
Оксана Старицька (Стешенко)
Леся Українка та її сестра, Ольга Косач (1896 р.)
Іван Стешенко
Оксана Старицька (Стешенко), Оксана Стешенко, Іван Стешенко
Син Юрій, за фахом юрист, співпрацював із Центральною Радою та опікувався проблемами біженців. По закінченні юридичного факультету Імператорського університету Св. Володимира працював у Київській судовій палаті, деякий час очолював філію Київської Просвіти. У грудні 1917 року за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР, навесні 1919 року залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини Варвари Савич був невеличкий маєток. Наприкінці 20-х років зазнав переслідувань через аристократичне походження. Прагнучи врятуватися від арешту, 1930 року виїхав до м. Сухумі. З того часу про долю Ю.М. Старицького невідомо, помер у період між 1936 і 1938 роками.
Зліва направо: Юрій Старицький, Сергій Іон, Єлизавета Іон (родичі Старицьких), Марія Старицька. Поч. 1900-х рр..
Онуки Михайла Старицького теж зробили свій значний внесок у розвиток української культури.
Дочка Людмили Михайлівни та видатного вченого-гістолога О.Г. Черняхівського Вероніка (1900-1938) – прекрасна поетеса і перекладачка. Закінчила ІІ українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства, Інститут народного господарства (ф-т міжнародних відносин). Входила до літературних об’єднань «Аспис» та «Гроно». Серед найвідоміших перекладів – твори Дж. Лондона, Е. Золя, Ч. Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана. У 1929 році заарештована у зв’язку з процесом Спілки визволення України (СВУ). 1938 року вдруге заарештована за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини і 22 вересня 1938 року розстріляна за постановою Особливої трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР.
Більше про Вероніку Черняхівську можна дізнатися, переглянувши відеофільм "Рона" за посиланням ТУТ.
1914 рік
О. Мурашко. Портрет В. Черняхівської
Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) та її донька Вероніка Черняхівська (стоїть) 1927 рік
Олександр Черняхівський з Оленою Пчілкою - матір'ю Лесі Українки, з донькою Веронікою. Київ, 1925 рік
На засланні закінчилося і життя Ярослава Стешенка (1904-1939) – відомого українського бібліографа, сина Оксани Михайлівни й Івана Матвійовича.
Ярослав Стешенко
З 1923 році Ярослав працював в Українському науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом – на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». Склав «Бібліографічній покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колішньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (капітальна праця – чотири тисячі назв), бібліографію книг і статей про українське мистецтво та бібліографію видань для дітей. У галузі мистецтвознавства відома монографія Ярослава Стешенка про творчість Георгія Нарбута.
Молодий бібліограф став би визначним фахівцем, якби не більшовицький режим. Вперше він був арештований в 1929-му році, вдруге – 1933-му в Харкові, де в той час працював у Книжковій палаті, засланий до Казахстану, а потім у 1936-му році – в Уральськ, де мав відбувати п'ять років концтаборів. Хтось із політв'язнів згадував про перебування Я. Стешенка в бухті Нагаєва в 1939 році – це була остання звістка про Ярослава Івановича.
Остання з роду Старицьких – Ірина Іванівна Стешенко (1898–1987) – актриса театру "Березіль", відома перекладачка, публіцистка і нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, зберегла унікальний багатотисячний родинний архів і подарувала його Україні.
Ірина Стешенко
Могила Ірини Стешенко та її батька Івана Стешенка на Байковому кладовищі в Києві
Перевірте себе
Відгадайте ребус, і ви дізнаєтесь, яке село на Черкащині є батьківщиною Михайла Старицького.
Пропонуємо також розв’язати кросворд «Михайло Старицький» і перевірити свої знання про цю велику і дружню родину.
По горизонталі:
1. Перша п'єса про українських акторів, написана М. Старицьким.
2. Перша оперета, поставлена аматорським гуртком за участю М. Старицького у 1873 році.
3. Ім’я дружини Михайла Старицького.
4. Село, де народився Михайло Старицький.
5. Літературно-художній журнал, два номери якого вийшли у 1883 і 1884 роках за участі М. Старицького.
По вертикалі:
1. Відомий композитор, друг і товариш Михайла Старицького з дитячих літ.
2. Прізвище відомої актриси першої української професійної трупи під керівництвом М. Старицького.
3. У відкритті пам’ятника якому письменникові в Полтаві у 1903 році бере участь М. Старицький разом з групою українських письменників?
4. Ім’я найстаршої дочки письменника.
Перевірити відповідь на кросворд можна ТУТ.
В Україні глибоко шанують творчість відомого письменника і театрального діяча Михайла Старицького та його нащадків. У 1976 році в селі Кліщинці на Чорнобаївщині, де народився письменник, встановлено бюст М.П. Старицького, а у 1982 році – відкрито його музей.
Детальніше про музей у Кліщинцях можна прочитати ТУТ.
З 2001 р. року запроваджена премія імені Михайла Старицького. Серед її лауреатів – Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, Творчий колектив Українського національного радіо,Творчий колектив Київського академічного молодіжного театру, письменники Ярослав Ярош, Микола Негода, Григорій Білоус та Юрій Тупицький, літературознавці Михайло Наєнко, Володимир Поліщук, самодіяльні аматорські драматичні колективи та інші.
З 2002 року діє музей Михайла Старицького в Києві – складова музею видатних діячів української культури. Його експозиція складається з меморіальної квартири Михайла Старицького та тематичної частини „Продовження сімейних традицій”, присвяченої життю та творчості нащадків корифея українського театру. Точному відтворенню інтер’єрів помешкань послугували спогади онуки письменника Ірини Стешенко, яка передала музеєві численні сімейні реліквії – рідкісні книжки та періодичні видання з родинної бібліотеки, твори живопису, унікальну колекцію кераміки кінця ХІХ – початку ХХ століття, оригінали рукописів, першодруки творів письменника та його нащадків, особисті речі митця.
Фрагменти експозиції музею М. Старицького
Гобелен «Корифеї українського театру» Худ. Є. Руденко
Більше про музей Михайла Старицького в Києві можна дізнатися ТУТ.
В Одесі, Харкові, Хмельницькому, Рівному, Черкасах, Умані та інших містах є вулиці імені Михайла Старицького.
Ім’я нашого земляка носить Хмельницький обласний український музично-драматичний театр–одині з найстаріших театрів України.
Героям вистави Михайла Старицького «За двома зайцями» Проні Прокопівні та Голохвастову споруджені пам’ятники.
в Києві
в Черкасах
До 170-річчя від дня народження М. Старицького Укрпоштою було випущено ювілейний конверт.
Конверт
Велика розмаїта мистецька спадщина Старицького живе й понині, вона активно впливає на наших сучасників, зберігаючи не тільки історико-пізнавальну цінність, а й виховну та естетичну. Співець трудової людини – письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги. Його твори і понині залишаються у репертуарі українських театрів.
За ними знімаються фільми. Ось деякі з них:
Фільм за комедією Михайла Старицького«За двома зайцями» можна переглянути ТУТ.
«По-модньому» – українська комедія, водевіль за мотивами твору Михайла Старицького – ТУТ.
Твори Михайла Старицького
Старицкий М. Кармелюк : ист. роман / М. Старицкий ; ил. В. Якутовича. – Київ : Молодь, 1957. – 307 с.
Старицький М. Облога Буші ; Заклятий скарб : [іст. повісті] / М. Старицький. – Київ : Школа, 2009. – 207 с. : іл.
Старицький М.Останні орли: іст. повість із часів гайдамаччини / М. Старицький ; пер. з рос. М. Шумила та Є. Михайлюка ; худож. С. Караффа-Корбут. – Львів : Каменяр, 1990. – 438 с.
Старицький М. П’єси / М. Старицький ; вступ. ст. Н. І. Падалки. – Київ : Дніпро, 1979. – 246 с.
Старицький М. За двома зайцями : комедія з міщан. побуту / М. Старицький. – Київ : Молодь, 1996. – 95 c.
Старицький М. Не судилося / М. Старицький ; передм., упоряд., науково-метод. матеріали Т. Петриченко. – Київ : Школа, 2009. – 303 с.
Старицький М. Руїна : іст. проза / М. Старицький ; [упоряд., передм., пер. з рос. мови, комент. та прим. О. Ковалевського]. – Харків : Факт, 2008. – 623 с.
Що читати про Михайла Старицького
Михайло Старицький // Дивосвіт "Веселки" : антол. л-ри для дітей та юнацтва : в 3 т. Т.1. – Київ, 2004. – С.319-320.
Гураль О. «Два зайці» варті маєтку і заводу : 170 років тому народився засновник українського професійного театру Михайло Старицький / О. Гураль // Урядовий кур'єр. – 2010. – 14 груд. – С. 11.
Донік О. М. Корифей українського Парнасу : [Михайло Старицький] / О. М. Донік // Донік О. М. Україна : хронологія розвитку : імперська доба. 1800-1917 рр. – Київ, 2011. – С. 88-89.
Кононенко П. П. Михайло Старицький : (1840-1904) / П. П. Кононенко, М. І. Дубина, І. О. Ладоня // Кононенко П.П., Дубина М.І., Ладоня І.О. Українська література : підручник. – Київ, 1993. – С. 60-66.
М. П. Старицький : (1840-1904) // Історія української літератури : у 2 т. / редкол.: О. І. Білецький, М. Д. Бернштейн [і ін.] . – Київ, 1955. – Т. 1. Дожовтнева література. – С. 409-424.
Михайло Старицький : (1840-1904) // Усі українські письменники / упоряд. Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Харків, 2005. – С. 195-199.
Про відзначення 170-річчя з дня народження Михайла Старицького : пост. Верховної РадиУкраїни, 22 верес. 2010 р. // Голос України. – 2010. – 14 жовт. – С. 5.
Савченко С. С. Батько українського театру : до 170-річчя від дня народжнення М. П. Старицького (1840-1904) / С. С. Савченко // Календар знаменних і пам'ятних дат. – К., 2010. – № 4, 2010. – С. 136-144.
Музей Старицького [в Кліщинцях] [Електронний ресурс] // Кліщинська шкільна бібліотека : [сайт]. – Електронні дані. – Режим доступу: http://klstar.ho.ua/star.php. – Назва з екрана.
Підготувала Л.О. Ткач
Відповідь на кросворд «Михайло Старицький»
По горизонталі:
1. Талан
2. Чорноморці
3. Софія
4. Кліщинці
5. Рада
По вертикалі:
1. Лисенко
2. Заньковецька
3. Котляревський
4. Марія
Український романтик, або Сміх із присмаком гіркоти
до 210-річчя від дня народження М. В. Гоголя)
Літературна розвідка
(організаторам дитячого читання)
Підготувала: Баканова І. В.
«Знаю, что мое имя после меня
будет счастливее меня…»
Н. В. Гоголь
Микола Васильович Гоголь належить до видатних письменників, чия творчість становить славу й гордість світової культури. Для українців він – Микола Васильович, для росіян – Николай Васильевич, італійські друзі називали його синьйор Ніколло, а для всього людства він просто Микола Гоголь – великий чародій слова, ясновидець, який мав дар проникати в таїну людської душі. Микола Гоголь для нас – знайомий незнайомець. Його творчість привертала увагу багатьох науковців, і досі тривають дискусії навколо творів майстра та його імені. І це закономірно, тому що М. Гоголь – цілий світ, великий, різнобарвний і такий багатогранний.
Народився Микола Васильович Гоголь 1 квітня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині в сім’ї небагатих поміщиків. Зв’язок М. Гоголя із Сорочинцями почався ще до його народження. Батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, у 28-річному віці одружився з юною Марією Іванівною Косяровською – першою красунею на Полтавщині, якій на той час було всього 14 років.
Батьки М. В. Гоголя
Уже саму історію народження письменника пов’язують із містикою. Двоє перших дітей у подружжя народилися мертвими, а коли жінка завагітніла втретє, Василь Опанасович, остерігаючись за майбутнє немовляти, шукав для неї належний догляд. За порадою своїх друзів, він відвіз дружину до відомого українського лікаря М. Трохимовського у Великі Сорочинці. Шість тижнів до пологів Марія Іванівна була під його наглядом. І саме там, у флігелі лікаря, народився майбутній письменник. Ще під час вагітності Марія Іванівна дала обітницю перед чудотворним образом Миколи Диканського: якщо народиться син, назвати його Миколою – на честь святого. Нікоша, як його кликали в сім’ї, був вимоленою дитиною, дарунком Господнім. За словами сестри Ольги, він «любив згадувати про те, чому його назвали Миколою».
У сім’ї Гоголів, окрім Миколи, було ще п’ятеро дітей – син Іван та доньки Марія, Єлизавета, Лина й Ольга. Батьки Миколи вважалися поміщиками середнього достатку і мали 1000 десятин землі та 400 душ кріпаків.
У 9-річному віці помер Миколин брат Іван. Після цього в глибоко релігійній свідомості М. Гоголя з’явилася сокровенна думка: Господь оберігає його і благоволить до нього не випадково, тобто він, Микола, – обранець Божий. Протягом усього життя М. Гоголь відчуває своє особливе призначення, звідси його замкненість і таємничість.
Ніжинська гімназія
З перших днів життя малий Нікоша став улюбленцем родини та ріс, оточений ніжною турботою домашніх. Дитячі роки майбутнього письменника минули в маєтку батьків, у селі Василівка. Цей край був овіяний легендами, повір’ями, історичними переказами, які збуджують уяву. Поряд із Василівкою була Диканька, куди батько Миколи часто їздив у справах і брав із собою сина. Але у пишних покоях багатих поміщиків хлопчикові не подобалося, тому він їхав на інший кінець Диканьки, де жили козаки. Вони показували хлопцеві сорочку страченого В. Кочубея, а також дуб, біля якого нібито проходили побачення І. Мазепи з Мотрею. Саме там Микола полюбив народні пісні й сказання у виконанні мандрівних кобзарів. Культурним центром краю були Кибинці – маєток Д. Трощинського, далекого родича М. Гоголя, колишнього міністра. У Кибинцях знаходилася велика бібліотека, був домашній театр, для якого батько М. Гоголя писав комедії. Все це пробудило в Миколи художні та інтелектуальні зацікавлення, непомітно для себе він починає любити українські народні звичаї, легенди, пісні й танці.
Звичайно, все це не могло справити добре враження ні на товаришів, ні на учнів старших класів, які вважали його блазнем, нечепурою та ледарем. Природна обдарованість, яка виявлялася лише у влучних висловах та в мистецькому вмінні пародіювати характери й манери людей, які його оточували, ще не привертали до себе особливої уваги. Проте вигадані М. Гоголем прізвиська завжди підхоплювалися іншими, а над його кумедними пустощами сміялися, хоча нікому не приходило в голову, що дитина обіцяє стати в майбутньому непересічною особистістю. Пізніше М. Гоголь розповідатиме: «Юнаком я був дуже самовпевненим. Мені до смерті хотілося знати, що про мене говорять і думають інші. Мені здавалося: все те, що про мене говорили, було зовсім не тим, що про мене думали. Я навмисно намагався посваритися з товаришем і той, гніваючись, розказував усе про мене, що у мене було поганого. А мені тільки цього й треба».
В цей же час М. Гоголь проявляє різнобічну художню обдарованість: навчається грі на скрипці, починає виявляти талант та зацікавленість до малювання, читання та театру. Разом із друзями він створює в гімназії аматорський театр, де сам майстерно виконує ролі старих, наприклад Простакової в «Недорослі». Цією пристрастю він заразив і інших учнів та ініціював видання шкільного журналу. Одночасно М. Гоголь починає писати свої перші твори в різних жанрах. Це такі твори, як трагедія «Розбійники», історична поема «Росія під татарським ігом», сатирична комедія «Дещо про Ніжин, або Для дурнів закон не писаний», які, на жаль, не збереглися. Проте бути письменником ще не входило в плани молодого Миколи, натомість усі його поривання були пов’язані з державною службою. Потайний від природи, в душі він плекав надії на майбутній переїзд у Петербург, уявляючи райське, наповнене високими ідеалами життя у великому місті, де можна буде збудувати юридичну кар’єру. «Я бачив, що тут праці буде найбільше. Неправосуддя – найбільше у світі нещастя, яке понад усе розриває моє серце», – зізнавався М. Гоголь своєму другові в листі.
Коли Миколі було всього 16 років, прийшла звістка про смерть батька. Ця подія глибокою раною відбилася на ньому, перетворивши хлопчика на юнака. М. Гоголь все більше замислюється над своєю долею й долею своєї родини. Спочатку він навіть думає зайняти місце батька та виконувати його роль для своїх молодших сестер, але пізніше все ж вирішує продовжити навчання.
Останні роки навчання пройшли швидко. Перед останнім іспитом Микола відчув необхідність шляхом неймовірних зусиль надолужити навчання. Він, нарешті, береться за розум і постійно в листах до матері скаржиться на вади навчального закладу, який не може довести учня до кінця року з потрібними знаннями.
Закінчивши в 1828 році гімназію, М. Гоголь, разом із одним із найближчих приятелів О. Данилевським, їде в Петербург. Тут одразу, під важкими ударами життя, Микола приструнює свій запал юнацьких мрій: замість квартир із видом на Неву доводиться тулитися в скромній квартирці в густонаселеному будинку на одній із пересічних вулиць міста. У місті все дуже дорого, тому доводиться жити в злиднях і навіть мерзнути зимою в літній шинелі, відмовляти собі в улюблених задоволеннях і не відвідувати улюблений театр. Відчуваючи глибоке невдоволення, М. Гоголь, як у лихоманці, поспіхом кидається від однієї спроби знайти себе до іншої. Згадавши свої успіхи на театральній сцені, він намагається стати актором, проте його виразне читання, в якому була відсутня всяка фальш, не склало позитивного враження на тодішніх театральних метрів. М. Гоголь і сам це помітив та після іспиту навіть не прийшов за відповіддю. Згодом він замислив надрукувати свою ідилію «Ганц Кюхельгартен», яка вийшла під псевдонімом В. Алов. У цій поемі він описав усі свої юнацькі мрії про щасливе майбутнє, проте критики сприйняли твір досить холодно, і ображений автор поспішив піддати його вогню.
У цей час погляди Миколи Васильовича на реалії життя вилилися в наступних рядках, написаних матері: «Якщо невдача спіткає в одному, можна вдатися до іншого, в іншому – до третього тощо. Сама малість іноді служить великою допомогою». За таких настроїв раптово визрів план їхати за кордон. М. Гоголя тягнуло в якусь фантастичну країну щастя та продуктивної праці. Але дійсність і цього разу виявилася занадто суворою в порівнянні з тим, що малювала йому мрія. В «Авторській сповіді» він згодом зізнався, що «…ледве тільки опинився на морі, на чужому кораблі, серед чужих людей, як уся чарівність мрії про щасливе закордонне життя розлетілася в попіл». Глянувши на Любек, Травемюнде та Гамбург, М. Гоголь незабаром повернувся до Петербурга, де відразу знайшов роботу в державній службі.
Помітивши в петербуржців інтерес до всього українського, Микола Гоголь вирішує поставити на великій сцені комедії батька, починає збирати матеріали для задуманих ним українських повістей, які були незабаром написані під псевдонімом Рудий Панько й отримали велику популярність. Це була славнозвісна збірка оповідань «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», яка зробила Миколу Гоголя всесвітньо відомим письменником. Тоді його талант оцінили Василь Жуковський, Антон Дельвіг та Петро Плетньов, який поставився до долі молодого митця з істинною батьківською дбайливістю: допоміг отримати йому місце вчителя історії в Патріотичному інституті, де сам був інспектором, та рекомендував його уроки знаті. Він же познайомив та здружив Миколу Гоголя з Олександром Пушкіним. Знайомство М. Гоголя з його кумиром відбулося 20 травня 1831 року. Згодом Олександр Сергійович подарує Миколі Васильовичу два сюжети, на основі яких той напише свої найвідоміші твори – «Ревізор» та «Мертві душі». М. Гоголь до кінця життя вважав себе учнем та послідовником великого російського письменника.
Характер творчості письменника багато в чому визначили також його дитячі враження від українських пісень. Саме народні пісні, в яких, на думку Миколи Васильовича, поєднується «самая яркая и верная живопись, и самая звонкая звучность слов», допомогли вивчити історію України, яка так його захоплювала. У 1831 році він уклав об’ємний збірник фольклорних матеріалів (відомо більше 600 українських народних пісень у його записах).
У 1832 році М. Гоголь, вперше після закінчення гімназії в Ніжині, відвідав рідний край. Проте додому повернувся вже зовсім інший Микола Гоголь, в ньому дуже мало залишилось від щасливого й сповненого світлих мрій юнака, яким він три роки тому виїхав із села. Недовго погостювавши вдома, Микола Васильович повернувся в Петербург, де почав працювати викладачем на кафедрі історії в Петербурзькому університеті. В цей час у його голові визрівала нова ідея – створити комедію, зміст якої був би взятий із реального життя. Замість того, щоб зосередити свою увагу на складанні лекцій, він усією душею віддався улюбленій творчій роботі і створив п’єсу «Ревізор». Результат виявився такий, якого й слід було очікувати: художні твори М. Гоголя демонстрували його талант, а от університетські лекції були млявими та несерйозними. Слухачі зовсім втратили повагу до викладача, та, якщо і заглядали в його аудиторію, то лише задля того, «щоб потішитися його казковою мовою». Одночасно були офіційно підвищені вимоги до представників університетської науки, тому М. Гоголю нічого більше не залишалось, як визнати свій повний провал та звільнитися.
9 квітня 1936 року в Олександрівському театрі відбулась прем’єра п’єси «Ревізор». На сцену Микола Васильович дивився не як автор пересічної театральної п’єси, повний тріумф якого полягає в привітному прийомі та оплесках публіки. Він спостерігав із прихованим страхом і глибокою скорботою за долею свого твору, в який уклав всю душу, свої найкращі та найблагородніші прагнення. П’єсу розкритикували, а тоді почались різні ускладнення під час подальших її постановок.
Змучений і приголомшений усім пережитим за останні роки, М. Гоголь від’їжджає зі своїм давнім другом О. Данилевським за кордон, щоб відпочити й розважитися. Незважаючи на негаразди, він продовжував бадьоро дивитися на майбутню життєву дорогу. Пройшли якихось два-три місяці, й Микола Васильович відчув себе дуже віддаленим від колишніх турбот і прикростей. За кордоном у ньому прокинулася любов до залишеної Батьківщини, кожна згадка про яку стала тепер для нього неймовірно дорогою. Але гіркі спогади всього пережитого в кращий період життя не могли швидко забутися, тому навіть у найзадушевніших його зізнаннях, поряд із натхненними, захопленими гімнами Україні, проривалися крики невдоволення нею, часом надто жорстокі за своєю різкістю.
М. Гоголь із захватом новачка поспішав насолодитися незвіданими враженнями, переїжджаючи з однієї країни в іншу. Він відвідав Німеччину, Іспанію, Францію. Деякий час Микола Васильович жив у Парижі, де працював над «Мертвими душами». «Париж якраз підходить тим, хто хоче скинути з себе втому і 7-8 років», – казав він. Хоча про Париж митець не особливо любив говорити, але тут йому було дуже легко та спокійно. Проте це щастя скоро обірвалося: в 1837 році він одержав звістку про загибель на дуелі О. Пушкіна. В цей час на М. Гоголя не можна було дивитися: він нічого не їв і кинув писати. Друзі та знайомі не впізнавали його, таким він не був ніколи. Тоді Миколу Васильовича врятувала думка про написання «Мертвих душ», які стали для нього заповітом О. Пушкіна. Свою клятву Олександру Сергійовичу він не міг порушити. Через силу М. Гоголь знову взявся за перо, почав писати, тим більше, що після його смерті він усвідомив, що долю поета в Росії не можна передбачити, й ніхто не знає, скільки йому відпущено часу. Водночас письменник сумував, неодноразово хотів усе покинути й поїхати невідомо куди – навіть до чорта, але, дякувати Богу, поїхав тоді до Риму.
У результаті М. Гоголь надовго оселяється в Італії, яку називає «другою Батьківщиною». Саме в Римі він почав потроху відновлюватися й набиратися сил та життєвої енергії. Це місто давніх храмів і закоханих Микола Васильович полюбив назавжди. Не випадково, із 12 років, проведених за кордоном, 10 років М. Гоголь прожив у Римі. Дива італійської природи та мистецтва, оригінальність Риму, спосіб життя – все це дуже не схоже на всі банальні речі, які доводилось бачити письменнику до цього. В Італії М. Гоголь по-справжньому насолоджувався життям: гуляв вузькими вуличками міста, сидів на площі біля собору Святого Петра, блукав Колізеєм, поступово повертаючись до життя. Тут, у Римі, він знову почав малювати, вчив італійську мову, запрошував до себе друзів, щоб пригостити їх своєю улюбленою стравою – макаронами з козячим молоком, в яке він додавав трохи рому. Цю страву він називав «гоголем-моголем» і часто, сміючись, говорив: «Гоголь любить гоголь-моголь».
Єдине прижиттєве фото М. В. Гоголя, зроблене під час його перебування в Римі
Це була найщасливіша та найсвітліша пора життя письменника, але, як зазвичай буває, вельми нетривала й така, що призвела до тяжкої спокути. Життя не надто щедре на такі розкішні милості, і М. Гоголю, який у цей період створював уже перший том «Мертвих душ», недовго пощастило купатися в морі високих естетичних насолод. Перед очима М. Гоголя все ще було безкрає море та ясне небо Італії, але в його душі вже народжувалися зовсім інші картини.
Щастя його захмарювалося, по-перше, важкою та звичайною прозою болісних турбот про існування. А потім на горизонт все частіше почали насуватися грозові хмари: то йому довелося здійснити витратну поїздку на Батьківщину, щоб забрати сестер з інституту та супроводжувати молодих недосвідчених дівчат принаймні до Москви, а потім клопотати про можливість здійснити закордонну поїздку, для чого знадобилося зробити обтяжливу позику; то стан його самого отруювався жахливими стражданнями від болю в шлунку. В 1840 році в Римі та Відні Микола Васильович переносить одну за одною дві тяжкі хвороби. Існують гіпотези, що саме в Римі він заразився малярією, і лише завдяки своєчасному втручанню лікарів залишився живим. Незважаючи на те, що хвороба відступила, вона часто викликала в М. Гоголя втрату свідомості та видіння, які робили його життя нестерпним. Кожне одужання від хвороби сприймалося з дитинства релігійно налаштованим М. Гоголем, як дивовижний порятунок від смерті, що був надісланий йому зверху, де від нього очікували, щоб він майбутніми своїми творами послужив на користь людству в більш духовному сенсі.
Незабаром, у 1842 році, розпочались проблеми з виданням «Мертвих душ». Це нагадало письменнику ті жорстокі моральні тортури, які він пережив під час появи «Ревізора»: знову ті ж митарства, особливо цензурні, доходить до того, що висловлювалися такі міркування, ніби саме назва твору не повинна дійти до друку, оскільки душа безсмертна. В цей же час у М. Гоголя починає складатися переконання, що він повинен повністю присвятити себе «святій своїй праці» над «Мертвими душами», в наступних томах яких він покликаний зобразити вже кращі сторони руської людини. Письменник все більше пов’язує думку щодо продовження своєї праці з питанням про душевний порятунок і для гідного виконання поставленного собі завдання вважає необхідним перевиховати себе духовно.
Він просить у Бога послати йому сили для здійснення майбутнього великого подвигу, а тим часом все більше занурюється в себе і замикається морально. Тепер М. Гоголь надає невелике значення своїм колишнім працям, знаходячи їх нікчемними, і спрямовується всіма силами душі до гаряче плеканої мрії – сказати співвітчизникам необхідне для них та ще не чуте ними раніше слово. Йому мариться грандіозна перспектива, й мимоволі в нього починають вириватися порівняння першої частини «Мертвих душ» лише з нікчемним ґанком до споруджуваного палацу.
Восени 1850 року, перебуваючи в Одесі на лікуванні, Микола Васильович відчув полегшення. Він повернувся до Москви, де здавався цілком здоровим та веселим. М. Гоголь зачитував друзям окремі фрагменти з другого тому «Мертвих душ» і радів, як дитина, спостерігаючи, як сміються слухачі. Але як тільки робота над поемою була завершена, він відчув, що на нього почала тиснути порожнеча. Водночас його охопив страх смерті.
У спустошеного, самоприниженого письменника залишилося тільки життя. В нього почав прогресувати нервовий розлад, що переростав у релігійне божевілля. В ніч із понеділка на вівторок 11-12 лютого 1852 року Микола Васильович довго молився сам у своїй кімнаті. О третій годині ночі він покликав свого слугу й попросив подати йому плащ. М. Гоголь пройшов із свічкою в руках, хрестячись у всіх кімнатах, через які проходив. Тоді попросив, щоб йому принесли із шафи портфель, дістав зошити, перев’язані стрічкою, поклав їх у піч і підпалив свічкою. Вогонь згас після того, як обгоріли кінчики зошитів. Письменник побачив це, взяв зошити і розв’язав їх, потім знову підпалив. Коли все згоріло, він перехрестився й повернувся до себе в кімнату. Вранці він розповідав, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа.
Після цієї події Микола Васильович зовсім відмовився від їжі. Десять днів лікарі намагалися примусити його харчуватися. 21 лютого, о восьмій годині ранку, він голосно вигукнув: «Драбину, дайте мені драбину». Лікар Тарасенко, який в останні дні письменника найактивніше намагався врятувати йому життя, так і не зміг дати остаточних відповідей на питання про причину смерті, а лише згадував: «Долго глядел я на умершего: мне казалось, что лицо его выражало не страдание, а спокойствие, ясную мисль, унесенную в гроб».
Поховали письменника в Москві на кладовищі Свято-Данилового монастиря. Тисячі людей взяли участь у похоронній процесії. Від університетської церкви, де відбувалася похоронна відправа, до місця поховання труну несли на руках професори та студенти університету. На могилі письменника, за православною християнською традицією і за заповітом самого М. Гоголя, встановили «голгофу» – камінь з хрестом. На камені був біблійний напис – слова пророка Єремії: «Горьким словом моим посмеюся…». А за радянських часів, у 1930 році, кладовище й монастир закрили, а останки Миколи Васильовича перенесли на Новодівоче кладовище. Очевидці розповідають, що ті, хто їх переносив, нібито бачили подряпини на обшивці труни, які свідчили, що М. Гоголя поховали в стані летаргічного сну (саме такого кінця найбільше боявся письменник). Хрест із могили в часи розпалу антирелігійної боротьби прибрали зовсім, а камінь стояв на могилі аж до початку 1950-х років, коли його замінили на пам’ятник авторства М. Томського з написом: «Великому русскому художнику слова Николаю Васильевичу Гоголю от правительства Советского Союза». А от «голгофа» випадково вціліла й зберігалась у майстерні на кладовищі. Пізніше саме її викупила Олена Булгакова і встановила на могилі свого чоловіка – відомого письменника Михайла Булгакова. Таким чином, здійснилася дивна мрія Михайла Опанасовича, яку він одного разу озвучив біля могили М. Гоголя: «Учителю, укрий мене своєю чавунною шинеллю».
Документальні фільми про життєвий і творчий шлях Миколи Васильовича Гоголя можна переглянути ТУТ або ТУТ.
Пам’ять Миколи Васильовича увіковічнили в рідній Василівці (тепер село Гоголеве), де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Там знаходиться одноповерховий будинок з чотирма дерев’яними колонами – родове гніздо Гоголів-Яновських, а поруч із ним – невеликий флігель, у якому жив М. Гоголь, коли вже дорослим приїздив у гості до батьків і бажав усамітнитись.
Садиба Гоголів-Яновських
Задній двір садиби
Кімнати родового маєтку
Зараз – це національний музей-заповідник М. В. Гоголя, який є справжньою перлиною туристично-рекреаційного кластеру «Гоголівські місця на Полтавщині». Гоголівський меморіал площею понад 30 га – це синтез біографічного, літературного й побутового музею, що є, безумовно, рідкісним явищем. Батьківський будинок, флігель, подвір’я і ставки, парк-сад з малими архітектурними формами зачаровують відвідувачів своєю неповторною красою, зберігають домашній затишок і дух гоголівської родини. В залах батьківського будинку та у флігелі розміщені численні експозиції, які дають уявлення про епоху, в якій жили Гоголі, та розповідають про життя і творчість видатного письменника.
Флігель
Особистий кабінет М. Гоголя у флігелі
Потужний науково-культурний центр у селі Гоголеве, відомий далеко за межами України, неодноразово був відзначений почесними та пам’ятними відзнаками. Так, у 2015 році музей отримав Міжнародну премію імені М. В. Гоголя в Італії за віддане служіння пам’яті письменника, за бережне відтворення і збереження його родової садиби.
Маловідомі цікаві факти про музей можна прочитати ТУТ, а офіційний сайт музею знайдете ТУТ.
Цікаві факти про письменника
1. Микола Васильович ніколи не був одружений. Загалом невідомо, чи були в нього які-небудь стосунки з жінками. Щоправда, навесні 1850 року М. Гоголь робив пропозицію руки і серця (вперше і востаннє) А. М. Вієльгорській, але отримав відмову.
2. У письменника була пристрасть до рукоділля. Він любив в’язати на спицях шарфи, кроїти сестрам сукні, ткати пояси, шити для себе хустки на шию.
3. Микола Васильович любив куховарити і пригощати друзів галушками та варениками.
4. У кишенях письменник завжди носив солодощі, які постійно жував. Особливо він любив гризти під час роботи або розмови шматочки цукру. Живучи в готелі, він ніколи не дозволяв прислузі забирати поданий до чаю цукор, збирав його та навіть ховав. Сучасники письменника згадували, що руки Гоголя часто були липкими через те, що він постійно їв солодке.
5. М. Гоголь соромився свого носа і навіть просив художників виправляти на картинах цей недолік. Саме тому на всіх портретах його ніс має різний вигляд.
6. Художники зазвичай зображували Миколу Гоголя з акуратно зачесаним гладеньким волоссям, вусами, одягненого в темний сюртук. Але, за свідченнями очевидців, одягався він химерно й носив різнокольорові краватки та яскраві панталони.
7. М. Гоголь у своєму заповіті за сім років до смерті попереджав, щоб його тіло поховали тільки у випадку явних ознак розкладання. Це потім стало причиною численних містичних припущень, нібито в дійсності письменника поховали в стані летаргічного сну.
8. Опис майна М. Гоголя після смерті показав, що залишилося його особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Його речі були обносками й говорили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці життя. У той же час, на руках у Степана Шевирьова залишалося більше двох тисяч рублів, переданих М. Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Микола Васильович не вважав своїми, і С. Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника.
9. М. Гоголь дуже сильно був прив’язаний до собаки породи мопс – Джозі, яку йому подарував О. Пушкін. Коли ж Джозі померла (а М. Гоголь міг тижнями не годувати тварину), на Миколу Васильовича «напала смертельна туга і смуток».
10. Микола Гоголь писав свої твори переважно стоячи, а спав часто сидячи. Зріст Миколи Васильовича був 160 см.
Творчість Миколи Гоголя
Микола Гоголь став першим українським письменником, визнаним авторитетом і класиком російської літератури, що подарував світу такі безсмертні твори, як «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Вій», «Мертві душі», «Ревізор», «Ніс», «Тарас Бульба». Всі ці твори й донині популярні в багатьох країнах світу: за ними знімають кінофільми та мультфільми, ставлять спектаклі. Твори М. Гоголя є важливим джерелом української етнографії для вивчення життя і побуту українців у першій половині ХІХ століття. Незважаючи на те, що Петербург був однією з ключових тем у творчості великого письменника, перше місце в ній належить саме українській дійсності, звичаям, фольклору та історії. Ніхто ні до, ні після Миколи Гоголя так широко, психологічно переконливо, яскраво й захопливо не висвітлював українське життя російською мовою, знайомлячи з ним сотні мільйонів читачів по всьому світу.
«Вечори на хуторі біля Диканьки»
Із збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» розпочалося справжнє визнання таланту Миколи Васильовича Гоголя. Ця книга дивувала й захоплювала читачів і шанувальників творчості письменника, викликала заздрощі в його менш талановитих колег. О. Пушкін відразу підтримав М. Гоголя, вказавши на «жвавість опису» в збірці, «свіжі картини української природи», «простодушну й заодно лукаву веселість». У «Вечорах…» яскраво виявилася глибока любов Миколи Гоголя до України, рідного народу з його широкою душею, завзятістю до роботи, невичерпним оптимізмом.
Збірник «Вечори на Хуторі біля Диканьки» має дві частини, кожна з яких складається з чотирьох повістей і має окрему передмову. До першої частини входять такі оповідання: «Сорочинський ярмарок», «Вечір напередодні Івана Купала», «Травнева ніч, або Утоплена», «Пропала грамота». До другої частини – «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста», «Іван Федорович Шпонька і його тітонька», «Зачароване місце».
Сам М. Гоголь вважав збірник світлим і святковим та порівнював його з грою, з величезним ярмарком нестримних почуттів, де злі пристрасті вгамовуються світлими, радість долає горе, а сміх, веселощі й натхнення перемагають смуток і зневіру.
Вже на сторінках передмов письменник знайомить читачів із гостинним хазяїном вечорниць, збирачем цікавих історій та їх уявним видавцем – пасічником Рудим Паньком, який запрошує відвідати Диканьку. В той час, про який розповідав М. Гоголь, Диканька була невеличким українським хутором із побіленими хатками-мазанками, критими соломою, де в кожному дворі стояв колодязь із журавлем, а подвір’я було огороджене тином.
Мабуть, десь там, якщо пройти тими гоголівськими шляхами, можна натрапити на ті вузенькі вулички, якими блукав, сумуючи за Оксаною, коваль Вакула, – персонаж повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом».
«Ніч перед Різдвом» – сама ця фраза якась чарівна! Вона відразу викликає в уяві зимові снігові пейзажі, залиті загадковим світлом місяця. У темно-синьому небі горить різдвяна зоря, в блискучому снігу потопають маленькі хатинки, а в них горять теплим світлом вікна. Весь люд готується зустрічати найсвітліше та найдобріше свято – Різдво. Тож, мабуть, недаремно наш великий земляк обрав цю прекрасну пору та майстерно відтворив у повісті дух святковості, загадковості та очікування чогось прекрасного. Гоголева «Ніч перед Різдвом» схожа на казку (сам письменник назвав її «казковою повістю»), але від казки її відрізняє поєднання фантастики з реальністю.
У повісті описаний Святвечір – вечір напередодні Різдва. Згідно з Біблією, Різдво знаменує появу на світ Ісуса Христа. У народі з давніх часів Святвечір вважався магічним часом, коли відбувалося зародження іншої, невідомої форми життя, а всьому новому й невідомому люди завжди приписують надзвичайні властивості. Окрім того, вважалося, що в цей вечір звичайні предмети наділяються чарівною силою, і з найбільшою повнотою проявляє себе нечиста сила. Тому не випадково і М. Гоголь зображує саме в цю ніч появу відьми та чорта на небі та викрадення останнім місяця.
Микола Гоголь, який добре знав традиції українського народу, дуже детально описує святкування Різдва. Здавна це свято супроводжувалося різними народними обрядами, такими як ворожіння та колядування. Люди вірили: якщо в цей вечір загадати бажання, то воно неодмінно збудеться. У кожній сім’ї накривали святковий стіл, де незамінним атрибутом була кутя – знак багатого врожаю, а також риба, борщ, вареники, всілякі пироги, «варенуха, настояна на шафрані, і багато всякого їстівного».
Ще до настання ранку все село збиралося в церкві: тут і літні жінки «в білих суконних свитках», і шляхтянки «в зелених і жовтих кофтах, а інші навіть у синіх кунтушах», і дівчата, «у яких на головах була ціла лавка стрічок, а на шиї – намист, хрестів і дукатів», а попереду всіх – дворяни й прості мужики з вусами й чубами, «в кобеняках, з-під яких виглядала біла, а в інших – і синя свита». І на обличчях у всіх – відчуття свята.
Вся повість наповнена радісною, світлою атмосферою свята. Великий майстер слова М. Гоголь так яскраво зобразив різдвяні звичаї народу, що, читаючи його твір, ми самі наче стаємо учасниками свята. Повість «Ніч перед Різдвом» дає змогу краще пізнати народні традиції та весь уклад життя українського селянства.
На основі повісті «Ніч перед Різдвом» виникло чимало відомих нині творів інших видів мистецтва. Так, у другій половині ХІХ століття за мотивами повісті створили опери видатні російські композитори П. Чайковський та М. Римський-Корсаков.
Опера П. Чайковського спочатку називалася «Коваль Вакула». Однак згодом автор доопрацював її і представив публіці під назвою «Черевички» (1885). Композитор використав у своєму творі широку палітру української народної музики – від неквапливої думи до запального гопака. Український світ у опері розкрито через задушевно-ліричну й жартівливо-комічну музичні теми, суголосні властивостям національної душі в гоголівській повісті. «Черевички» називають найсвітлішою оперою П. Чайковського.
Опера М. Римського-Корсакова «Ніч перед Різдвом» з’явилася через 10 років після появи «Черевичків». Її автора цікавили, передусім, фантастичні казкові елементи повісті. Важливе значення для композитора мали й змальовані М. Гоголем народні обряди, які, на його думку, зберігали живий і плідний зв’язок із язичницькими повір’ями давніх слов’ян. Відтворюючи язичницьке світобачення, М. Римський-Корсаков наголосив на спорідненості фантастики й дійсності, природи й людини.
Повісті М. Гоголя стали джерелом натхнення для відомого російського художника Іллі Рєпіна. Героїня картини І. Рєпіна «Вечорниці» дуже схожа на Оксану з повісті «Ніч перед Різдвом». Оксана й Вакула зображені на ілюстраціях М. Родіонова «Оксана і коваль Вакула», М. Лаптєва «Повернення Вакули». Свого часу О. Іоантис, А. Лєбєдєва, К. Лавро та інші художники-ілюстратори створили серію малюнків до повісті «Ніч перед Різдвом».
У 1951 році вийшов повнометражний мультиплікаційний фільм сестер Брумберг, один з найвідоміших фільмів 50-х років студії «Союзмультфільм» – «Ніч перед Різдвом». Переглянути мультфільм можна ТУТ.
Кадри з мультфільму
У 1961 році режисер Олександр Роу зняв кінофільм «Вечори на хуторі біля Диканьки», узявши за основу сюжет Гоголевої «Ночі перед Різдвом». Завдяки напрочуд вдалому акторському складу, спеціальним ефектам, гумору й точному відтворенню святкової атмосфери повісті ця стрічка зажила слави шедевра радянського кінематографа. У цьому фільмі режисер зміг передати духовне воскресіння Оксани, її шлях від самозакоханості до кохання. Подивитись кінофільм можна ТУТ.
Кадри з кінофільму
У 2001 році герої повісті М. Гоголя «Ніч перед Різдвом» ожили в телевізійній комедії-мюзиклі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Переглянути мюзикл можна ТУТ.
А в 2004 році за мотивами повісті М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» зняли ще один мюзикл з однойменною назвою, подивитись який можна ТУТ.
«Вій»
«Вій» – один з найвідоміших творів Миколи Гоголя, що входить до його циклу повістей «Миргород» (1835). Сюжет розгортається навколо студента Хоми Брута, якому волею випадку довелось потрапити до старої церкви, щоб читати молитви над мертвою дочкою-красунею багатого сотника. Панночка виявляється відьмою, яка хоче вбити Хому. Проте нечиста сила не здатна бачити вночі людину, яку оберігає магічне коло, тому закликає на допомогу Вія – найголовнішого серед гномів.
Важко сказати, чи чув М. Гоголь де-небудь подібну історію. В передмові до повісті він писав, що «вся ця повість є народним переказом» і що він передав його саме так, як почув, майже не змінюючи. Однак досі не знайдено жодного фольклорного твору, сюжет якого нагадував би повість, лише деякі мотиви «Вія» співвідносяться з народними казками та легендами. Письменник ніби завуальовує фантастику та стилізує фольклорних героїв. Протиставлені народу сили виступають у вигляді відьм, чортів, чаклунів, які ненавидять людину і готові її знищити. Однак події відбуваються в реальному світі, тому герою не вдається так легко побороти нечисту силу. Співвідношення між добром і злом, світлом і темрявою тут зовсім інше, ніж у казках, тому герой стає жертвою зла. Хомі не вистачило сил, його здолав страх, і він загинув від рук Вія.
Той факт, що такого персонажа, як Вій, немає в українському фольклорі, свідчить про наявність у повісті авторського вимислу. Дослідники вважають, що ім’я Вій утворене М. Гоголем за аналогією із зовнішністю: в нього повіки нависають над очима і закривають їх. У результаті, він не бачить світла й не боїться його, тому з легкістю перемагає Хому.
У повісті поєднуються два світи: реально-побутовий (сцени побуту бурси, образи головних героїв, які втілюють два протилежні життєві начала: Хома – демократичне, народне і панночка – зле, жорстоке) і фантастичний (образи нечистої сили). Герой живе наче у двох вимірах: то в реальному часі, то в романтичному світі своїх фантазій, протиставленому дійсності. Зображення роздвоєності буття героя підкреслює роздвоєність людської свідомості, яка формується в реальних умовах невлаштованості та трагізму дійсності. У безпросвітну прозу життя Хоми вторгається романтична легенда, але саме в цьому вигаданому світі він і гине.
Для даного періоду Гоголевої творчості образ філософа Хоми Брута був незвичайним. Автор відразу підкреслив це символічним прізвищем головного героя, адже відомо, що фразу «І ти, Брут?» промовив перед смертю Юлій Цезар своєму вбивці, і вона означає прокляття або загрозу. Простий і великодушний Хома в реальному світі протиставляється багатому й зарозумілому сотнику, а в романтичному – таємничому й злому образу панночки. Уся фантастична історія з панночкою-відьмою насичена характерними для М. Гоголя іронією та гумором. Соціальна проблематика повісті приглушена, але явна: Хома та його друзі живуть у оточені поганих і бездушних людей, де їх всюди підстерігає небезпека. І страшний образ Вія стає поетичним уособленням цього брехливого й жорстокого світу.
Готуючи в 1842 році повісті зі збірника «Миргород» до перевидання в другому томі своїх творів, М. Гоголь під впливом критики дещо переробив «Вія». Це була одна з рис його творчої манери – не вважати надрукований твір завершеним. Письменник змінив місце, де стара відьма перетворюється на молоду красуню, скоротив деталі епізоду в церкві, суттєво змінив описи передсмертних хвилин Хоми Брута та написав новий фінал.
«Вій» можна назвати повістю про трагічну невлаштованість людського життя. Микола Васильович показав, що життя може звести людину зі злими та жорстокими силами, в боротьбі з якими формується сама людина, її воля та душа. В такій боротьбі виживають лише мужні та сміливі, й горе тому, хто не встоїть або злякається. Хомі не вдалось протистояти відьмі, бо співвідношення сил між добром і злом у реальному світі інакше, ніж у казках. Тут людина не завжди перемагає, а частіше стає жертвою зла.
У різні роки сюжет «Вія» цікавив багатьох режисерів, тому цей твір був неодноразово екранізований у різних країнах. Інформацію про найвідоміші екранізації повісті знайдете ТУТ.
Кадри із фільму «Вій» (2014)
«Тарас Бульба»
Ідея написання «Тараса Бульби» з’явилася в Миколи Гоголя приблизно в 1830-х роках. Відомо, що над текстом письменник працював близько 10 років, але остаточної правки повість так і не отримала. У 1835 році в збірнику «Миргород» був опублікований авторський рукопис, але вже в 1842 році виходить інша редакція твору. Варто зауважити, що Гоголь був не дуже задоволений надрукованим варіантом, не вважаючи внесені правки остаточними. Серед значних змін можна помітити збільшення обсягу повісті: до попередніх дев’яти глав було додано ще три. Критики відзначають, що в новій версії герої стали більш фактурними, додалися яскраві описи батальних сцен, з’явилися нові подробиці з життя на Січі. Автор вичитував кожне слово, прагнучи знайти те поєднання, яке найбільш повно розкриває не тільки його письменницький талант і характери героїв, а й своєрідність української свідомості.
Історія створення «Тараса Бульби» по-справжньому цікава. Загалом Микола Гоголь переписував твір близько восьми разів. Він дуже відповідально підійшов до завдання: відомо, що автор через газети звертався до читачів із проханням передати йому раніше неопубліковані відомості про маловідомі факти історії України, рукописи з особистих архівів, спогади та інші матеріали. Крім цього, серед джерел можна назвати «Опис України» під редакцією Г. де Боплана, «Історію про козаків запорозьких» А. Мишецького і українські літописи Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. Сухі факти історії не могли повністю задовольнити письменника, який прагнув відобразити у творі минулу епоху поетично та емоційно. Микола Васильович Гоголь дуже цінував народну творчість. Тому стрижнем фону повісті – її національного колориту – стали саме українські пісні та народні думи. Завдяки їм були навіть створені характери героїв: наприклад, образ Андрія схожий з образом Сави Чалого з однойменної думи. Окремі деталі побуту, матеріали для розвитку сюжету Гоголь також почерпнув із фольклору. Вплив фольклору помітно в усій структурі тексту, багатого образними виразами та риторичними фігурами, які зробили його мову художньою та ліричною.
Ілюстрації до повісті «Тарас Бульба»
До речі, мало хто знає, що в гоголівського полковника Тараса Бульби був свій цілком реальний прототип із прізвищем, що цікаво, Гоголь. Більше того, козак Остап Гоголь навіть доводився Миколі Васильовичу далеким предком, тому можна говорити про те, що письменник під час написання надихався історією власного роду.
М. Гоголь не випадково звертається до історії. Будучи освіченою людиною, він розумів, наскільки важливим для конкретної людини й народу є минуле. Однак не варто розцінювати «Тараса Бульбу» як суто історичну повість. У текст твору органічно вплітаються фантастика, гіпербола та ідеалізація образів. Зміст повісті «Тарас Бульба» відзначається складністю й протиріччями, але це анітрохи не применшує художньої цінності твору.
За мотивами повісті в різні роки та в різних країнах було знято багато фільмів. Однією з найвідоміших екранізацій «Тараса Бульби» М. Гоголя є однойменний фільм, знятий Володимиром Бортко, прем’єра якого відбулась у 2009 році. Головна роль у фільмі дісталась Богдану Ступці.
Кадри з фільму «Тарас Бульба» (2009)
Вікторина «Впізнай героя за описом»
за повістю «Тарас Бульба»
1. «Міцні, здорові обличчя їхні були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалася бритва». (Остап і Андрій)
2. «То був один із тих характерів, які могли з’явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все – оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався…». (Тарас Бульба)
3. «Вони стали замість удільних козаків володарями цих просторих земель… Під їхньою владою гетьмани, обрані з-поміж самих козаків, перетворили околиці й курені на полки та правильні округи». (Польські королі)
4. «…Вона дивилася на них уся, дивилася всіма почуттями, вся перетворилася в один зір і не могла надивитися». (Мати, дружина Тараса)
5. «Був він суворий до інших спокус, крім війни та веселої гульні; принаймні ніколи майже про інше не думав. Він був прямодушний з рівними. Він був добрий у такій мірі, в якій тільки можна бути з такою вдачею і в тодішній час». (Остап)
6. «Учився він охочіше і без напруження, з яким звичайно береться до науки важка й сильна вдача… Він теж кипів жадобою подвигу. Але разом з тим душа його була приступна і для інших почуттів». (Андрій)
7. «Це вже не був той несміливий виконавець легковажних бажань вільного люду; це був необмежений повелитель. Це був деспот, що вмів тільки наказувати». (Кошовий)
8. «Все обличчя її було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці дуже виступали над опалими під ними щоками; вузькі очі підіймалися дугастим розрізом догори». (Татарка)
9. «…Це була красуня – жінка у всій розквітлій красі своїй. Повне почуття світилося у зведених очах, не натяки на почуття, а все почуття. Ще сльози не встигли в них висохнути й оповили їх блискучою вологою, що проймала душу». (Полька)
10. «У пошані він був у всіх козаків; двічі вже обирали його на кошового, і на війні теж був добрий козак, але вже давно постарів і не бував ні в яких походах; не любив також і поради давати нікому, а любив старий воїн лежати на боці в козацькому колі, слухаючи оповідання про всяку бувальщину та козацькі походи». (Касян Бовдюг)
11. «Як скипів, побачивши, що кращої половини куреня його нема! Врізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під руку; багатьох вершників збив із коней, доставши списом і вершника, і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату». (Курінний отаман Кукубенко)
12. «А тим часом вірний товариш стояв перед ним, лаючись і сиплючи без ліку жорстокі докірливі слова та дорікання. Нарешті схопив він його за ноги й руки, сповив, як дитину, поправив усі перев’язки, загорнув його у волову шкуру, зав’язав у лубки і, припнувши мотузками до сідла, помчав з ним знов у дорогу». (Товкач, товариш Тараса Бульби)
«Ревізор»
Ідея написання комедії «Ревізор» належала Олександру Пушкіну, котрий розгледів у М. Гоголеві великий талант та намагався підтримувати його. В 1935 році Микола Васильович написав листа Олександру Сергійовичу з проханням дати йому який-небудь сюжет для комедії. Тоді О. Пушкін розповів М. Гоголю про випадок, який трапився в містечку Устюжня Новгородської губернії. В історії йшлося про одного проїжджого чиновника, який видавав себе за високу особу з міністерства і в такий спосіб обібрав усіх місцевих мешканців. Отже, саме О. Пушкін подарував М. Гоголю вже готовий сюжет, який Микола Васильович почав розвивати.
Подивитись цікавий буктрейлер за комедією Миколи Гоголя «Ревізор» можна ТУТ.
Коли М. Гоголь разом зі своїми друзями О. Данилевським та І. Пащенком їхали в Москву, по дорозі вони розіграли генеральну репетицію «Ревізора». Письменник хотів побачити, яке враження справляє на станційних доглядачів його ревізія з удаваним інкогніто. З цією метою він просив І. Пащенка їхати попереду і скрізь говорити, що слідом за ним начебто їде ревізор, котрий приховує мету своєї подорожі. Коли потім М. Гоголь та О. Данилевський з’являлися на станціях, їх всюди приймали з надзвичайною увагою та почестями. В документах Миколи Гоголя було зазначено «ад’юнкт-професор», що сприймалося неосвіченими доглядачами ледь не за ад’ютанта його імператорської величності. М. Гоголь, звісно, поводив себе, як приватна особа, але інколи, начебто з простої цікавості, запитував: «А покажите, пожалуйста, какие у вас лошади… Я хотел бы осмотреть их». Дорога того разу видалася надзвичайно легкою й веселою, і друзі швидко та без затримок дісталися до місця призначення.
19 квітня 1836 року відбулася гучна прем’єра комедії «Ревізор» у Александринському театрі в Петербурзі. Відомий на той час російський критик Павло Аннєнков, котрий був присутній на прем’єрі, згадував, яке враження комедія справила на присутніх: «Уже после первого акта недоумение было написано на всех лицах, словно никто не знал, как должно думать о картине, только что представленной. Недоумение это возрастало потом с каждым актом. Большинство зрителей потом решило, что дается фарс. Однако же в этом фарсе были черты и явления такой жизненной истины, что раза два раздавался общий смех. Совсем другое произошло в четвертом акте: смех по временам перелетал из конца залы в другой, аплодисментов почти не было, зато было напряженное внимание, усиленное следование за всеми оттенками пьесы, иногда мертвая тишина показывали, что дело, происходившее на сцене, страстно захватывало сердца зрителей. По окончании акта прежнее недоумение переродилось во всеобщее негодование…».
Імператор Микола І, який несподівано приїхав у театр, був до завершення п’єси, весело сміявся, а виходячи з ложі сказав: «Ну и пьеска, всем досталось, а мне больше всех». Цар велів дякувати акторам, і всі отримали того разу подарунки та премії, а М. Гоголь навіть не вийшов на сцену. Письменника не обманули оплески царя, котрий навіть не міг правильно вимовити його прізвище і називав чомусь «Гогелем».
Микола Гоголь був незадоволений прем’єрою. В нього виникло відчуття, що все, що відбувається на сцені, начебто йому не належить. Головна роль, як він вважав, зовсім не вдалася, бо актор не зрозумів, хто такий Хлестаков. У його виконанні він постав у вигляді звичайного брехуна, водевільного персонажа, хоча насправді цей образ був набагато складнішим.
М. Гоголь писав: «Мне он казался ясным. Хлестаков вовсе не надувает, он сам забывает, что лжет, и уже сам почти верит тому, что говорит… И вот Хлестаков вышел детская, ничтожная роль! Это тяжело и ядовито-досадно. С самого начала представления я сидел в театре скучный. О восторге публики я не заботился. Одного только судьи из всех, бывших в театре, я боялся, и этот судья был я сам…».
У «Ревізорі» Микола Васильович показав, що відбувається з людиною в умовах аморального суспільства. Середовище перетворює якусь «фітюльку», колезького реєстратора (а це був найнижчий чин у царській Росії) на високопосадовця та хабарника. Хлестаков, котрий не відзначався чеснотами, протягом п’єси стає ще гіршим, бо таким його робить оточення. І якщо вже він не викликав ні в кого сумнівів, то які ж тоді справжні ревізори? Таке питання ставив М. Гоголь читачам та глядачам. І що ж то за країна, де такі люди піднімаються до небачених висот? У висловлюваннях Хлестакова про Петербург Микола Васильович викривав не тільки ницість чиновництва, але й абсурд тогочасного життя загалом.
«Ревізор» – комедія новаторська. Передусім, публіку шокувало те, що в ній немає жодного позитивного героя, до якого звикли ще від часів «високої комедії» Мольєра. Якби в п’єсі був хоча б один такий персонаж, то існувала б хоч ілюзорна надія на те, що висміяні бридкі російські реалії можна буде виправити хоча б колись. Але, коли в першій дії обговорюються «грішки» всіх присутніх і віддаються розпорядження щодо «косметичних» заходів, стає зрозуміло, що ніхто з чиновників себе винним не вважає і нічого змінювати не збирається. Лише на час перевірки підметуть вулиці та видадуть хворим чисті ковпаки. Коли письменникові дорікали відсутністю взірцевого персонажа, він по-філософськи відповідав, що позитивний герой «Ревізора» – це сміх.
Незвичною була й композиція п’єси, де відсутня традиційна експозиція. Буквально з першої репліки Городничого починається зав’язка сюжету. Та й фінальна «німа сцена» дуже подивувала театральних критиків, бо такого прийому в російській драматургії до М. Гоголя не застосовував ніхто. Класична «плутанина» з головним героєм теж набула в комедії зовсім іншого сенсу. Адже Хлестаков і гадки не мав видавати себе за ревізора. Він і сам певний час не міг збагнути, що ж відбувається насправді, міркуючи, що це провінціали підлещуються до незнайомого столичного чепуруна (мовляв, а може, воно велике цабе?). Очі йому відкрив слуга Осип, який своїм тверезим «хлопським розумом» прорахував ситуацію, тож і благав пана тікати, доки не пізно. Новим було й те, що сюжет у комедії «рамковий»: вона як починається, так і закінчується новиною про приїзд ревізора.
Та чи не найголовнішою знахідкою став образ головного героя. Вперше ним став порожній і нікчемний чоловік (за висловом М. Гоголя, «трохи придуркуватий і без царя в голові»). Слід додати, що драматург уперше створив соціальну комедію без любовної лінії. Залицяння Хлестакова до Анни Андріївни і Марії Антонівни є швидше пародією на високі почуття. Та найповніше характер Хлестакова виявляється в численних сценах брехні. Він настільки захопився, що не міг зупинитися, нагромаджуючи одну нісенітницю на другу і навіть не сумніваючись у «правдивості» своєї брехні. Отже, головним героєм твору став гравець, транжира, залицяльник і брехун, словом – пустопорожній жевжик.
У «Ревізорі» Микола Гоголь підняв масштабний пласт російської дійсності: тут і корумпована влада, і жахлива медицина, і продажний суд, і брудне поштове відомство, і злочинна поліція – вся Російська імперія, «як вона є». Це суцільна корупція, нехтування посадовими обов’язками, казнокрадство, чиношанування, марнославство, запопадливість, пристрасть до пліток, заздрість, хвалькуватість, дурість, дріб’язкова мстивість, тупість. Тож «Ревізор» – справжнісіньке дзеркало тогочасного російського суспільства.
Наслідки вистави комедії «Ревізор» були жахливими. Проти М. Гоголя повстало все суспільство, і йому, котрий задумав просвітити людей, замість вдячності й розуміння довелося витримати нечувану критику й обурення публіки. Він писав: «Все против меня! Чиновники пожилые и почтенные кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул говорить о служащих людях; полицейские против меня; купцы против меня; литераторы против меня. Бранят и ходят на пьесу; на четвертое представление нельзя достать билетов… Мочи нет! Делайте что хотите с моей пьесою, но я не стану хлопотать о ней… теперь я вижу, что значит быть комическим писателем. Малейший признак истины – против тебя восстают, и не один человек, а целые сословия».
Постановка «Ревізора» на театральній сцені
Незважаючи на різку критику, «Ревізор» не був заборонений. М. Гоголь продав його петербурзькому театру за 2500 рублів. Після цього п’єсу почали ставити й у Москві. Так, 25 травня 1836 року відбулась прем’єра п’єси в Малому театрі, а 1908 року «Ревізор» був уперше представлений на сцені Московського художнього театру. Через деякий час спектакль було поставлено й численними закордонними театрами, а також окремими театрами України.
Переглянути виставу «Ревізор» можна ТУТ.
«Мертві душі»
Одним із найбільш відомих творів Миколи Васильовича Гоголя є поема «Мертві душі», над якою він скрупульозно працював протягом довгих 17 років. Робота над поемою почалася в 1835 році, і спочатку вона замислювалася як комічний твір. Поступово сюжет почав ускладнюватися, адже М. Гоголь вирішив відобразити всю російську душу з притаманними їй вадами й чеснотами. Перший том письменник писав шість років, але в процесі творчості він дійшов висновку, що варто створити не один, а цілих три томи. Три частини, на його думку, мали нагадувати побудову поеми Данте «Божественна комедія» – пекло, чистилище, рай. Подібно до Дантового твору герої М. Гоголя повинні були пройти всі кола пекла, щоб відродитися до нового життя. Однак цей величезний задум не був повністю реалізований.
Відомо, що сюжет поеми був підказаний Миколі Гоголю О. Пушкіним. Олександр Сергійович стисло виклав історію про підприємливого чоловіка, який продавав мертві душі в опікунську раду, за що й отримував чималі гроші. М. Гоголь писав у своєму щоденнику: «Пушкін знаходив, що такий сюжет «Мертвих душ» гарний для мене тим, що дає повну свободу об’їздити разом із героєм всю Росію і вивести безліч найрізноманітніших характерів». До речі, в ті часи ця історія була не єдиною. Про героїв на кшталт Чичикова говорилося постійно, тому можна сказати, що у своєму творі М. Гоголь відобразив реальність. Микола Васильович вважав О. Пушкіна своїм наставникам у питаннях письменства, тому перші глави поеми читав саме йому, очікуючи, що фабула викличе в Олександра Сергійовича сміх. Однак великий поет був як у воду опущений – занадто безнадійна була Росія. Творча історія «Мертвих душ» могла обірватися на цьому моменті, однак письменник з ентузіазмом вносив правки, намагаючись прибрати тяжке враження і додаючи комічні моменти.
Після від’їзду з Росії Микола Васильович продовжував роботу над поемою восени 1836 року в Швейцарії, потім – у Парижі, а пізніше – в Італії. До цього часу в автора склалося ставлення до свого твору, як до «священного заповіту поета» і літературного подвигу, який має одночасно значення патріотичного, що повинен відкрити долю Росії світу. Одного разу М. Гоголь навіть читав твір у сім’ї Аксакових, головою якої був відомий театральний критик і громадський діяч. Поема була високо оцінена В. Жуковським, а М. Гоголь кілька разів вносив правки у відповідності з пропозиціями Василя Андрійовича. В кінці 1836 року М. Гоголь пише В. Жуковському: «Все розпочате я переробив знову, обдумав більше весь план і тепер веду його спокійно, як літопис…. Якщо я зроблю це творіння так, як треба його здійснити, то… який величезний, який оригінальний сюжет!.. Вся Русь з’явиться в ньому!». Микола Васильович всіляко прагнув показати всі сторони російського життя, а не тільки негатив, як це було в перших редакціях.
У результаті рукопис переніс кілька правок, безліч сцен було видалено й перероблено, а автору довелося йти на поступки, щоб твір все ж вийшов друком. Цензура не могла пропустити «Повість про капітана Копєйкіна», оскільки в ній сатирично зображувалося життя столиці: високі ціни, свавілля царя та правлячої верхівки, зловживання владою. Натомість, Микола Васильович вважав цю частину однією з кращих у поемі, яку легше було переробити, ніж зовсім викинути, тому йому довелося «загасити» в ній окремі сатиричні мотиви.
У 1841 році, коли рукопис уже був готовий до друку, цензура в останній момент змінила своє рішення. Микола Гоголь був пригнічений. У засмучених почуттях він пише В. Бєлінському, який погоджується допомогти з виданням книги. Через деякий час рішення було прийнято на користь М. Гоголя, проте йому було поставлено нову умову: змінити назву з «Мертві душі» на «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Це було зроблено з метою відвернути потенційних читачів від актуальних суспільних проблем, зробивши акцент на пригодах головного героя.
Навесні 1842 року поема нарешті була надрукована, і ця подія викликала запеклі суперечки в літературному середовищі. М. Гоголя звинувачували в наклепі й ненависті до Росії, але на захист письменника став знову ж таки В. Бєлінський, високо оцінивши твір.
Микола Гоголь зазначав, що «Мертві душі» – це саме поема, а не роман. Тут є пряме відсилання до пушкінської традиції, і виникає відповідне протиставлення: якщо «Євгеній Онєгін» – це роман у віршах, то «Мертві душі» – відповідно, поема в прозі, в тексті якої містяться ліричні відступи, хоча сам по собі твір епічний.
Сюжет поеми М. Гоголя «Мертві душі» розгортається навколо подорожі Чичикова по містах і губерніях Росії. Микола Васильович знайомить читача з цілою низкою персонажів-поміщиків, що репрезентують «темне царство» російського суспільства.
Відкриває цю «галерею» образ Манілова. Своєю «солодкою» охайністю та вишуканістю одягу й рухів він дещо нагадує Чичикова. Навіть імена своїм синам Манілов дає виняткові – Фемістоклюс та Алкід. Його життя – порожнє та нікчемне, його він проводить у повній бездіяльності. Манілов відійшов від будь-якої праці, навіть нічого не читає. Своє безділля він прикрашає безґрунтовними мріями та «прожектами», які не мають сенсу. Замість справжнього почуття в нього – «приємна посмішка», солодка люб’язність; замість думки – безглузді судження; замість діяльності – порожні мрії. Що стосується головної мети візиту Чичикова, Манілов навіть не знає, скільки в нього померло селян, і виявляє до цього цілковиту байдужість.
Настасья Петрівна Коробочка постає справжньою пародією на людину, втіленням такої ж духовної порожнечі, як і Манілов. Вона – дрібна поміщиця (володіє 80-ма душами) із вкрай обмеженим світоглядом. Автор підкреслює її тупість, неосвіченість, забобонність, потяг до наживи та демонструє, що не завжди можна довіряти першим враженням. Спочатку Чичикова вводять у оману зовнішня простота Коробочки та наївне мовлення, які свідчать про те, що вона завжди мешкала в селі, серед селян, ніякої освіти не здобула, а в місті буває з єдиною метою: дізнатись про ціни на деякі товари. Чичиков називає Коробочку «дубиноголовою», але ця поміщиця не дурніша за нього, бо, як і він, вона нізащо не проґавить свій зиск. Вона добре знає, що робиться в її господарстві, за яку ціну і які продукти продаються, скільки в неї кріпаків, кого як звуть і скільки людей померло.
Ноздрьов – це повна протилежність і Манілову, і Коробочці. У нього «нестримна жвавість та войовничість характеру». Він гуляка, пройдисвіт та брехун. Своє господарство Ноздрьов украй занедбав, відмінно утримується лише псарня, бо він полюбляє полювання. Навіть не розуміючи суті афери Чичикова, він розпізнає в ньому пройдисвіта.
Образ Собакевича – нова сходинка морального падіння людини. Він прихильник старих кріпосницьких форм ведення господарства, вороже ставиться до міста та просвітництва, палко прагне наживи. Жага до збагачення штовхає його на нечесні вчинки. Цей поміщик уміє господарювати. Багатство надає йому впевненості в собі, робить незалежним у судженнях. Він добре знає, як розбагатіли інші поміщики й вищі чиновники в губернії, і глибоко їх зневажає. Його кріпаки помирають через нелюдські умови існування, бо він з ними поводиться жорстоко, незважаючи на їхні таланти та здібності. Прохання Чичикова продати мертвих душ не дивує Собакевича, оскільки той переконаний, що гроші можна робити на всьому.
Плюшкін – повна протилежність Собакевичу. Він настільки втратив людську подобу, що Чичиков спочатку вважає його ключницею. Безперечно, він має статки, ще й досить чималі: понад тисячу душ кріпосних та повні комори всякого добра. Однак його надзвичайна скнарість перетворює багатство, зароблене для нього важкою працею кріпаків, на пил і гниль. Плюшкін забув, заради чого він живе у світі. За словами Собакевича, він усіх своїх людей переморив голодом, і вони в нього «мруть, як мухи». Все людяне померло в ньому, це в повному розумінні «мертва душа». Цей поміщик зовсім втратив будь-які хороші людські чесноти. Речі для нього стали дорожчими за людей, яких він вважає злодіями та шахраями. В образі Плюшкіна з особливою силою та сатиричною загостреністю втілено ганебне прагнення до накопичування за будь-яку ціну, породжене суспільством. Не випадково, М. Гоголь образом Плюшкіна завершує галерею поміщиків. Автор показує, що може статися з кожним із них. Миколу Гоголя ображає наруга над людиною як подобою Божою. Він говорить: «І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла дійти людина? Могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду, все може статися з людиною…».
Після скандального виходу «Мертвих душ» М. Гоголь знову їде за кордон, де продовжує роботу над другим томом. Історія написання другої частини сповнена душевних страждань і особистої драми письменника. До того моменту М. Гоголь відчував внутрішній розлад, з яким ніяк не міг впоратися. Реальність не збігалася з християнськими ідеалами, на яких він був вихований, і ця прірва з кожним днем ставала все більшою.
У другому томі автор хотів зобразити героїв, відмінних від персонажів першої частини, – позитивних. Так, Чичиков мав пройти якийсь обряд очищення, ставши на шлях істинний. Але в процесі написання твору М. Гоголь зрозумів, що в другому томі абсолютно відсутнє життя і правда, він засумнівався в собі як у творцеві, зненавидівши продовження поеми. Можливо, саме це спонукало його свідомо знищити рукописи, які містили повний текст другого тому. Загадка знищення письменником другої частини великого твору досі хвилює літературознавців і звичайних читачів. Навіщо Гоголь спалив рукопис? І як пов’язана ця трагічна для літератури подія з його смертю? Відповіді на ці питання зможете знайти ТУТ.
Вікторина за поемою «Мертві душі»
1. Скільки томів «Мертвих душ» планував написати М. Гоголь? (3 томи)
2. Яке ім’я мав кучер Чичикова? (Селіфан)
3. Для чого Чичиков у дитинстві дресирував мишу? (ЇЇ можна було б дорого продати)
4. Яким незвичним іменем назвав Манілов свого старшого сина? (Фемістоклюс)
5. У кого з поміщиків було багато талановитих кріпаків? (У Собакевича)
6. Кому в поемі належить книжка, що була завжди розгорнута на 14-й сторінці? (Манілову)
7. Як Чичиков назвав поміщицю Коробочку? (Дубиноголова)
8. Хто запросив у Чичикова найбільшу ціну за «мертві душі»? (Собакевич)
9. Хто з поміщиків був азартною людиною та вів розгульний спосіб життя? (Ноздрьов)
10. Який твір увійшов до «Мертвих душ»? («Повість про капітана Копєйкіна»)
11. Хто з поміщиків пригощав Чичикова індиком «зростом з теля, набитим всяким добром: яйцями, рисом, печінками і казна-чим ...»? (Собакевич)
12. Кому з героїв «Мертвих душ» належить зламана шарманка, скринька з багатьма шухлядками, графинчик із залишками якоїсь рідини з відміткою на склі, щоб ніхто не пив? (Плюшкіну)
Список використаної літератури:
Книги:
Белинский В. О русской повести и повестях г. Гоголя / Виссарион Белинский // Избранные статьи / Виссарион Белинский ; вступ. ст. и примеч. С. Машинского. – переизд. – М. : Детская литература, 1986. – с 22-39.
Гоголь Николай Васильевич // 100 великих имен в литературе / под ред. В. Ситникова ; худож. В. Ахапкин. – М. : Слово, 1998. – С. 96-99.
Гоголь. Містика та реальність / авт.-упоряд. Л. Цуріка. – Київ : АВІАЗ, 2013. – 128 с. : іл.
Манн Ю. Гоголь Микола Васильович / Ю. Манн // Зарубіжні письменники : енциклопед. довід. : у 2 т. Т. 1 : А-К / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. – Тернопіль : Богдан, 2005. – С. 386-393.
Тома Л. Микола Гоголь / Леонід Тома. – Харків : Антологія, 2013. – 128 с.
Статті:
Воробей Н. І. Гоголь і Україна / Н. І. Воробей // Все для вчителя. – 2009. – № 9-10. – С.44-45.
Герасименко В. О. Чи знаєш ти Гоголя? / В. О. Герасименко // Все для вчителя. – 2009. – № 9-10. – С. 45-46.
Ковбасенко Ю. Микола Гоголь. Комедія «Ревізор» : матеріали до вивч. творчості письменника : 9 кл. / Юрій Ковбасенко // Всесвіт. літ. в сучас. шк. – 2018. – № 1. – С. 11-15.
Кушкова С. Гоголівськими стежками України : літ. екскурсія / Світлана Кушкова // Зарубіж. літ. в шк. України. – 2011. – № 4. – С. 33-38.
Масальська С. Гоголівські місця на мапі України та Європи : два уроки-екскурсії / Світлана Масальська // Всесвіт. літ. в серед. навч. закладах України. – 2009. – № 4. – С. 27-32.
Машкара С. Микола Гоголь. «Ніч перед Різдвом» : урок світ. літ. : 6 кл. / Світлана Машкара // Всесвіт. літ. в сучас. шк. – 2015. – № 1. – С. 20-23.
Михед П. Про «нашого» і «їхнього» Гоголя / Павло Михед // Дивослово. – 2011. – № 4. – С. 41-46.
Ніколенко О. Микола Гоголь. Уроки християнської любові : життя славетних / Ольга Ніколенко // Зарубіж. літ. в шк. України. – 2016. – № 6. – С. 6-11.
Петричко І. Сила Різдва : урок за повістю М. Гоголя «Ніч перед Різдвом / Ірина Петричко // Зарубіж. літ. в шк. України. – 2016. – № 11. – С. 9-16.
Печенюк Л. Цикл уроків за творчістю М. Гоголя : 6 кл. / Людмила Печенюк // Світ. літ. (Шк. світ). – 2014. – № 22. – С. 31-41.
Роботи переможців конкурсу «Яскраве світло класики та сучасної літератури» // Зарубіж. літ. в шк. України. – 2016. – № 11. – С. 9-19.
Тимчик Н. М. В. Гоголь : літ. творчість митця : фатальна доля генія : 9 кл. / Наталія Тимчик // Укр. мова та літ. (Шк. світ). – 2013. – № 14. – С. 8-13.
Тіхомірова О. Чому Гоголь вважав постановку «Ревізора» провалом? / Оксана Тіхомірова // Всесвіт. літ. в сучас. шк. – 2018. – № 2. – С. 30.
Тіхомірова О. Микола Гоголь. «Ніч перед Різдвом» : уславлення традицій укр. народу : урок світ. літ. : 6 кл. / Оксана Тіхомірова // Всесвіт. літ. в сучас. шк. – 2014. – № 12. – С. 26-29.
Ткач І. Мій таємничий Гоголь / Ірина Ткач // Зарубіж. літ. в шк. України. – 2014. – № 4. – С. 62-64.
Топільницька О. Гоголь і Україна : вплив укр. культури на творчість М. Гоголя : 9 кл. / Олена Топільницька // Світ. літ. (Шк. світ). – 2014. – № 5-6. – С. 13-17.
Ярмарок таланту : 210 років від дня народження Миколи Гоголя // Шк. б-ка. – 2019. – № 3. – С. 22-23.
Інтернет-джерела:
Гоголь: 22 факти про життя та смерть письменника [Електронний ресурс] // Полтава365 : [сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://poltava365.com/gogol-22-fakti-pro-zhittya-ta-smert-pismennika.html, вхід вільний (дата звернення: 5.04.2019). – Назва з екрана.
Микола Васильович Гоголь [Електронний ресурс] // Герої України : [сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://heroes.profi-forex.org/ua/gogol-nikolaj-vasilevich, вхід вільний (дата звернення: 5.04.2019). – Назва з екрана.
Мандрівка творами для дітей Сергія Носаня
для учнів 1-4 класів
Сергій Лукович Носань – відомий український письменник. Він народився 1 липня 1939 року на невеличкому хутірці Дубенка неподалік від Черкас.
Коли в 1941 році почалася війна, його тато пішов на фронт. У пам'яті хлопчика лишилася розпечена степова дорога й дужі чоловічі руки, які довго-довго несли його, міцно притискаючи до гарячих грудей, де билося велике серце...
Вже згодом мати розповіла Сергійкові, що то був тато, який ішов на війну і а потім загинув у 1943 році, боронячи синове та наше з вами, дорогі друзі, щастя й мир.
З дитинства малий Сергій блукав лісом, слухав пташині голоси, навчаючись узнавати пташок уже по перших посвистах, страшенно любив дерева. Навіть натягав із лісу маленьких кисличок, диких грушок, терену, глоду – і навколо хати насадив справжній лісовий сад!
Колись древні мудреці казали: хочеш залишити слід на землі – посади дерево, вирости сина й напиши книгу.
Сергій Носань за своє життя посадив, мабуть, уже цілий гай.
А щодо книжок – то їх у нього не один десяток! Для дітей Сергій Лукович Носань написав повість «Чисті плеса», збірки оповідань «Сонячний ранок», «Остання двійка», «Казки для Кирилка», «Данилків календар».
Помер Сергій Лукич 22 лютого 2019 року, залишивши чистий і чесний слід на землі.
Його твори для дітей «Сонячний ранок», «Чисті плеса» та «Остання двійка» включені до антології дитячих оповідань українських письменників та до «Читанок» для 1-го і 2-го класів.
То ж запрошуємо вас, друзі, у мандрівку творами Сергія Носаня
Дніпро… Славна і могутня ріка. Особливо красива вона біля Черкас.
Переконайтеся, переглянувши цей відеофільм.
Чисті плеса
Мало хто з вас, друзі, байдужий до риболовлі на Дніпрі… Але ця книжка не про тих, хто любить посидіти з вудкою.
В ній розповідається про мужніх і невтомних трудівників – промислових рибалок, які своєю працею бережуть та примножують багатства природи.
Тому Васильку та Федьку – головним героям повісті, які приїхали на канікули до дядька Миколи в Чапаєвку, так цікаво з ними.
Дядько Микола працює в сільській риболовецькій бригаді. Майже щодня бере Василька і Федька з собою. Саме тут, на Дніпрі, і трапляються з хлоп’ятами різні пригоди.
Дружать хлопці також і з дядьком Петром – Механіком, як його прозивають у бригаді. Той знає про все на світі. Одного разу хлоп’ята з ним відправились до Самовицьких островів. Дядько змочив руки, потер долоні, перегнувся через борт і над самісінькою водою кілька разів хлопнув у долоні, складаючи їх човником. Над плесом покотився глухий звук “Кв-вок!.. кв-вок!..”. Потім дядько Микола зробив паузу і “заквокав” знову. По якійсь хвилі завмер і стиха промоив:
– Спить, чи що?
– “Про кого це?” – подумав Василько.
– А-га. Он де ви! – усміхнувся дядько Микола, поглядаючи за очерет.
Василько і Федько побачили, як захиталися зелені стебла, і майже поряд з баркасом зринула на поверхню води якась чорна ломака. Ось вона зігнулась, воказавши довгий, сплеснутий по боках хвіст, і тої ж миті розлігся гучний виляск.
– Сом!
– Він, він. Наш вусач. Не кричіть тільки, бо злякається, – прошепотів Механік.
– Тільки без жартів, а то оббризкаєш з голови до ніг, – звернувся дядько Микола до сома.
Він дістав у кормі маленьку рибину і легенько пустив по воді до сома. Той на мить занімів, а тоді хапнув щосили, тільки кола розійшлися по воді.
Василько, що сидів поблизу, не встиг і очима кліпнути, як його всього залляло бризками, а на поверхні води, де щойно був сомисько, розходились і гасли круги.
А про те, чому сом ішов до рук дядька Миколи, і чого дядько називає його хитрунцем, ви дізнаєтесь, прочитавши це оповідання.
Чи знаєте ви, яка риба водиться в Дніпрі?
Спробуємо відгадати вікторину.
ВІКТОРИНА
1. Скільки біологічній науці відомо видів риб?
2. Хто знає‚ скільки років живе щука?
3. А які ще риби довго живуть?
4. Назвіть рибу‚ місто і річку однієї назви.
5. Яка риба без луски?
6. Яку промислову рибу вважають домашньою?
7. Чи закриваються очі в риби‚ коли вона спить?
8. Хто двічі народжується, один раз помирає?
9. Назвіть риб, що мають вуса
ЖУРКА
З великою теплотою Сергій Лукович розповідає про добрі справи, які вершать рибалки. Вони не залишають у біді ні людей, ні птахів… Ось яка історія трапилась одного разу в придніпровському селі.
Збиралися лелеки у вирій. Кружляли гуртом високо-високо в небі над лугами – прощалися, а вночі відлетіли. Приїхали рибалки на роботу, а за каналом у лузі сумно біліє на горбику одинокий лелека: лежить і жалісно підвів голову у порожнє небе – ніщо йому не миле. Дядько Микола підійшов ближче, а бусол і не тікає, тільки ввібрав голову в плечі. Подивився дядько, а у лелеки нога перебита і крило пошкоджене. Повезли птаха до ветлікаря. Той зробив операцію, і птах приїхав назад без ноги і з підв’язаним крилом. Ногу неможливо було врятувати: у двох місцях шротом перебита.
Назвали птаха Журкою. Дядько Микола забрав лелеку додому. Поселив його у хлівчику. А тітка Катерина згодом ще й гусака до нього підселила. І зажили птахи мирно та дружно. Ось уже третю зиму разом перезимували. А прийде літо, заберуть лелеку на рибостан, – гусак сумує за другом. Перші дні так і не їсть, і не п’є. Пожурить дядько Микола лелеку: “Ти б друга провідав”. А той ніби і розуміє людську мову. Прилетить надвечір, походить з гусаком у березі біля копанки. Бусол на одній нозі стрибає, а гусак перевальцем навколо нього щось гелготить. Жителі з усього кутка збираються подивитися на них. А коли Журка полетить, тітка Катерина гукає: “Антоне, додому!” – і гусак дибає через город до хлівця…
Таких цікавих історій у Сергія Луковича дуже багато. Почитайте цю книгу і переконайтеся самі.
У книзі "Сонячний ранок", яка вже перевидавалася не один раз, немає жодного вигаданого оповідання. Автор зібрав цікаві й повчальні історії, почуті з вуст школярів. Заносив до щоденника свої власні спостереження й пригоди під час подорожей з дітьми до лісу в різні пори року.
Через усю збірку проходять три головні герої: першокласниця Оленка, її татусь і природа нашої Черкащини. З нею ми щодня спілкуємось. Вона невичерпно багата на всілякі дивні дива, сповнена загадковості і краси. Краси, яку ми повинні любити, берегти і примножувати, аби вічно цвіли на землі нашій квіти, зеленіли ліси, співали птахи, голубою чистотою світилися під сонцем ріки та озера.
МУДРА КНИГА
Оленку цікавить питання, чи дружать між собою квіти і травичка.
Звісно, дружать, – каже її татко, коли вони отак удвох блукали мішаним лісом. У лісі високі, старі сосни, але трапляються й дуби, липи, кущі глоду, крушини. Зупинилися біля молодого ясена. Низом, при стовбурі, що в цятках зеленувато-жовтого моху, росте різне зело.
А я чистотіл знайшла, – гукає Оленка. Вона розглядає соковито-зелене, легенько припудрене сивизною лапчасте листя, білясте знизу. На зламі стебла виступає йодиста рідина.
А чого він зветься чистотіл, – запитує татка?
Бо він лікує різні виразки. Он у тебе на нозі шкрябина, ожинником поранилась. Бачиш, аж кров сочиться? Помасти тїєю краплиною – і до завтрього заживе, – каже її татко..
В низині біля старого дуба – кущі кропиви, стебла ожини і ще багато-багато різних трав... І це тільки під одним дубом стільки різних квітів і трав, а скільки їх по наших лісах, на сонячних галявинах, у байраках і западинах росте! Не перелічити!..
І вони ступають тихо, обережно, ніби гортають сторінки нескінченної мудрої книги природи.
А тепер вікторина:
Вікторина „Медичні рослини Черкащини”
1. Яка трава дуже гірка і популярна в народній медицині?
2. Соком якої болотяної трави в народній медицині виводять бородавки?
3. Чи модна віднести жалку кропиву до ліків і яких саме?
4. Чим знамениті грицики?
5. Що ж лікує кульбаба?
6. Відомо‚ що запах черемхи не переносять комахи. Чим це викликано?
7. Чим цікавий лопух?
Сховався
Оленка з татусем пішла в ліс по гриби. Затяті грибники твердять, що білий гриб росте необмінно в парі. Знайшов одного – шукай поблизу другого. Їхній сусід Іван Порфирович сказав, що коли не знайдеш другого гриба – то ти не грибник.
Наші грибники знайшли одного красивого білого гриба неподалік старої липи. Гриб ніби чекав на них, і навіть сердився, що його не можуть знайти. І тільки тоді заспокоївся, коли влігся у корзинку. Почали шукати другого. Обійшли кожен горбочок – немає. Аж ось за кущиком трави, під старим трухлявим коренем побачили красеня-гриба. Він стояв і наче посміхався, зсунувши на потилицю свій широкий важкий бриль. Оленка і цього гриба відправила в корзинку.
Непомітно підійшов Іван Порфирович. Похвалив і сказав, що Оленка з татком – справжні грибники.
Запрошуємо переглянути мультфільм “Про гриби”.
Ласун
Одного разу Оленка з мамою і татком пішли в похід. Поставили намет.
Заснули...
Коли це серед ночі Оленчиного татка щось штирк у ногу, штирк... Він розкліпив очі. Ніде нікого, але щось метушиться в кутку намету. Татко нечутно підвівся. Ага-а! Це братик-їжачок забрався до них і чимось хрумкає. Татко побачив, що їжачок делікатно чмихнув і дрібцем почалапав до виходу. А в ротику щось несе. Дістався до брезентового поріжка намету й випустив за нього цукерку!.. Аж там, де не візьмися, другий їжачок – хав цукерку! – і покотився, ніби клубочок у кущі.
А гість Оленки знову у куток намету: другу ходку робить. Прислухався, чи ніхто з господарів не прокинувся. Татко завмер, а тоді зненацька ввімкнув ліхтарик. Іжачок застиг, а тоді круть назад, але татко ногою перегородив шлях. Іжачок вмить згорнувся у клубочок. Татко розбудив Оленку і каже: “Дивись, я злодія спіймав!”
Оленка каже: “Та він, мабуть, дуже голодний”.
– Ну гаразд, гаразд, вибачимо йому в такому випадку, – каже таткоі і звертається до їжачка. – А товариш у тебе ненадійний. Лишив друга в біді, а сам мерщій навтьоки!
Переконавшися, нарешті, що його залишили в спокої, їжачок поволеньки висунув гостренького мокрого носика, нюхнув, засопів... А тоді – ступ, ступ, обережно, боязко а далі – припустив бігцем і в кущі!..
Багато поетів присвятили свої вірші їжачкам.
Ось деякі з них.
Їжачок
В піджачок з голочок
Одягнувся їжачок
Та й із хати – назбирати
Грушечок-гниличок.
У долині, на стежині,
Під дубком,
стрівся
зайчик-побігайчик з їжачком.
Каже зайчик-побігайчик:
– Пропадаю, бо учора
Біля бору сталось горе:
Гнав мене лис
і у поле,
І у ліс, –
Загубивя шапку,
Покалічив лапку... –
Просить зайчик –
Побігайчик:
– Ой їжаче,
Мій земляче, їжачок,
Принеси мені
Грушок-гниличок
Для маленьких
Для сіреньких
Діточок.
По долині,
По стежині
Покотився
їжачок
До ріки,
Де грушки-гнилички.
їх збирав,
їх чіпляв
На свої голочки.
По долині,
По стежині
Із грушками –
Гниличками
Поспішає їжачок
До маленьких,
До сіреньких,
До вухатих діточок.
Вибігли із хати
Сірі зайченята,
І в торбини,
І в хустини
Натрусив їм їжачок
Грушечок-гниличок
Із колючих голочок.
М. Стельмах
Їжачок
Їжачок пішов у ліс.
Що із лісу він приніс?
Одну грушку, два листочки,
А іще, аж три грибочки!
Малюкам-їжаченятам
Це гостинчики від тата.
Марія Морозенко
Торбинка-веселинка
Через поле, через ліс
їжачок торбинку ніс.
Звісно, не просту торбинку,
а торбинку-веселинку.
Ніс гостинці для малечі
та узяв її на плечі.
І колючки за хвилинку
продірявили торбинку.
І крізь дірочки з торбинки
дременули веселинки.
Розбрелися по лісочку,
поховались під листочки.
Добре знають веселинки
лісові усі стежинки.
На малят, звірят чекають
та щодня розвеселяють.
Леся Вознюк
Більше читати про їжаків у таких книгах:
Борщ М. Наша киця комизиться : вірші та загадки для дітей / М. Борщ ; худож. В. В. Коровін. – Черкаси : Видавець Чабаненко . А., 2010. – 39 с. : ілюстр.
Гончаренко Л. Казки Старого Клена / Л. Гончаренко ; худож. С. Афанасьєва. – Черкаси : ІНЛЕС, 1999. – 58 с. : ілюстр.
Дуванський В. П. Заєць та їжак : віршована казка / В. Дуванський ; [худож. О. В. Смірнова]. – [Б. м.] : [б. в.], [2005?]. – 10 с. : ілюстр. – (Улюблені віршовані казки).
Лисиця та їжак : казки / худож. Т. Юрченко та О. Харук. – К. : Лелека, 2009. – 64 с. : ілюстр. – (Дивне сяйво казок).
Нестайко В. З. Дивовижні пригоди в лісовій школі : Загадковий Яшка ; Сонячний зайчик і Сонячний вовк / В. Нестайко ; мал. В. Харченка. – Х. : Школа, 2010. – 127 с. : ілюстр.
Нестайко В. З. Дивовижні пригоди в лісовій школі : Таємний агент Порча і козак Морозенко ; Таємниці лісею "Кондор" / В. Нестайко ; мал. В. Харченка. – Х. : Школа, 2010. – 127 с. : ілюстр.
Нестайко В. З. Дивовижні пригоди в лісовій школі : Секрет Васі Кицина ; Енелолик, Уфа і Жахоб’як / В. Нестайко ; мал. В. Харченка. – Х. : Школа, 2011. – 128 с. : ілюстр.
Про тварин / упоряд., підготов. тексту та прим. Л. Демської-Будзуляк ; худож. К. Іванова. – К. : Грані-Т, 2008. – 70 с. : ілюстр. – (Українські народні казки з вузликами).
Хоменко О. Чи буває зима? / О. Хоменко ; мал. І. Поліщука. – К. : Преса України, 2008. – 15 с. : ілюстр.
Є й мульфільми про їжачків.
Один з них, який ви зараз подивитесь, називається “Їжачок-шахіст”.
Ялинка
Ось уже кілька років Оленчині батьки не купують новорічних ялинок, а прикрашають ту, що росте на подвір'ї біля Оленчиного вікна. Сталося це після зустрічі з лісником Карпом Івановичем. Колись на ринку вони купили зелене деревце.
Погомоніли ми про се, про те, а на прощання дядько Карпо питає:
– Скільки ж за цю красуню?..
– Два карбованці заплатили.
– Жаль, – якось болісно зітхнув Карно Іванович.
– Що жаль? – перепитав Оленчин татусь.
– Отаку красу нищити... І в селі, і в містах особливо кожний неодмінно хоче придбати ялинку на свято. І навіть не подумає, що для того, аби виросла ось така, як у вас, – треба щонайменше десять років чекати! Якби моя воля, та я геть би заборонив рубати й продавати ялинки. Геть! Постоїть вона в хаті для втіхи тиждень-два – і на смітник! Хіба ж це по-нашому, по людському?.. Просто не замислюємося над цим. А треба, треба!
Відтоді вони не купують ялинок. А коли є можливість взяти кілька соснових чи ялинкових гілочок на вирубці – прикрашають ними в хаті.
Карпе Івановичу, як там у вас – нічого не передбачається?, – запитав перед Новим роком Оленчин тато.
– Приходьте взавтра раненько... до Пташиного яру. Вирубку почали. Там весною дорогу прокладатимуть, от ми й розчищаємо. Кілька сосон вже спиляли... Так що буде для вас хвоя.
Коли вранці Оленка з татусем прийшли на вирубку, то побачили Карпа Івановича біля якогось грузовика, у якому лежало п’ять струнких ялинок. Це, як розповів лісник, якийсь браконьєр надумав розбагатіти, зрубавши молоді деревця.
Довго сигналив лісник, але ніхто не озивався. Тоді Карпо Іванович сів за руль, забравши із собою Оленку з її татусем і поїхав до лісової сторожки.
Оленка про щось шепталася з лісником. Карпо Іванович сказав згодом її таткові, що дівчинка пообіцяла прийти навесні всім класом і на місці зрубаних ялинок посадити нові.
Чи знаєте ви, що у ялинки є багато родичів?
Ось вони:
ТИС
КЕДР
СОСНА
ТУЯ
МОДРИНА
СМЕРЕК
КИПАРИС
ЯЛІВЕЦЬ
А знаєте, чому ялинка стала символом Нового року? Якщо ні – прочитайте такі статті:
Ель // Мурзилка. – 2010. – № 12. – 4-а с. обкл.
Чому саме ялинка стала символом Нового року і Різдва? // Умійко. – 2010. – № 12. – С. 4-5.
Хитовая ёлка // Ухтышка. – 2010. – № 12. – С. 22-23.
Художні твори про ялинку
Андерсен Г.-К. Ялинка : [казка] / Г. К. Андерсен ; худож. О. Кузнецова. – К. : Школа, 2007. – 11 с. : ілюстр. – (Зимові історії).
Вишня О. Панська ялинка / О. Вишня // Вишня О. Дітям : оповідання / О. Вишня ; упоряд. М. Євтушенко ; передм. Ф. Маківчука ; худож. В. Боковня. – К. : Веселка, 1989. – 191 c. : ілюстр.
Гойда Ю. Ялинка-верховинка : вірші / Ю. Гойда ; мал. О. Губарева. – К. : Дитвидав УРСР, 1959. – 6 с. : ілюстр.
Коцюбинський М. Ялинка / М. Коцюбинський ; [упоряд. і передм. Л. Ліщинської]. – К. : Школа, 2006. – 239 с. : ілюстр. – (Хрестоматія школяра).
Олесь О. Ялинка : вірші / О. Олесь ; мал. А. Гілевич. – К. : Веселка, 1969. – 16 с. : ілюстр.
Родарі Дж. Планета Новорічних Ялинок : казки / Дж. Родарі ; пер. з іт.; мал. В. Ігнатова ; передм. А. Іллічевського. – К. : Веселка, 1988. – 447 с. : ілюстр.
Вірші про ялинку
ЯЛИНКА
Прибрана ялиночка
Іграшками сяє.
Танці круг ялиночки,
Сміх дзвінкий лунає.
Пишна ялиночка,
Золоті вогні,
Стрінемо радісно
Новорічні дні.
З лісу позбігалися
Білочки й зайчата.
У танок зібралися
З дітками звірята.
М. Познанська
ЯЛИНКА
Ой ялинко зелененька,
Ти була колись маленька,
А тепер ти ось така
І висока, і струнка.
Ось така, ось така
І висока, і струнка.
Швидко ти набралась сили:
Сонце, дощ тебе ростили.
Сірий зайчик для забав
Під ялинкою стрибав.
Для забав, для забав
Під ялинкою стрибав.
Біля тебе ми, ялинко,
Заспіваєм пісню дзвінко,
Візьмем руки у бочок,
Затанцюєм гопачок.
У бочок, у бочок,
Затанцюєм гопачок.
Г. Демченко
ПІСНЯ ПРО ЯЛИНКУ
У лісі, в лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялинонька
І зайчик з нею ріс.
Ой, снігу, снігу білого
Насипала зима!
Прибіг сховатись заїнько,
Ялиноньки — нема.
Ішов тим лісом Дід Мороз,
Червоний в нього ніс.
Він зайчика-стрибайчика
У торбі нам приніс.
Маленький сірий заїнько,
Іди, іди до нас!
Дивись, твоя ялинонька
Горить на весь палац!
І. Нехода
Вікторина “Ялинкознай”
1. Якого кольору ялинка?
2. Скільки років живе ялина?
3. Якої висоти може сягати ялина?
4. Чи швидко росте ялина? На скільки сантиметрів на рік вона виростає?)
5. Скільки ж років необхідно чекати, щоб маленька ялинка перетворилася на струнке дерево?
6. Як називається листя хвойних?)
7. Чи обпадають голки у хвойних? (
8. Коли люди ставляться до ялин і сосен особливо безжалісно й жорстоко?
9. Чим можна замінити новорічну ялинку в наших квартирах і цим врятувати життя чудовому дереву? (зробити композицію «Ялинка без ялинки» без використання хвої)
Вивчіть скоромовку
Сидить сойка на сосні,
Щось посапує у сні.
А на смереці сова
Колискову їй співа.
Про свого старшого онука Сергій Лукович написав цікаву книжку “Казки для Кирилка”. Книжка складається з коротких оповідань.
Злодії, або Таткова наука
На городі у Кирилкових батьків завівся злодій. Кирилко разом з татком і маминим братом дядьком Андрієм, як тільки стемніло, пішли на леваду його ловити.
Дядько Андрій налаштував фотоапарат.
– Ти розумієш, – розповідав дядькові татко дуже серйозно і таємниче, – занадились у нашу капусту на леваді якісь дивні злодії. Капуста тільки-тільки почала в головки розростатися, а злодії все листя на ній геть обламують! Одні голі стовбурці залишаються з крихітними головками. Отаке неподобство! Обнесуть листя на однім рядку, а наступної ночі – беруться за інший. Вже чотири рядки голісінькі стирчать! І ніяких тобі слідів. Куди вони те листя дівають? І на біса воно їм?
Справді, дивні й хитрі злодії, – усміхався дядько Андрій.
Нічого, хлопці, засідка є, сьогодні вночі спіймаємо непроханих гостей, – заспокоїв татко.
А не спіймаємо, то хоч сфотографуємо, – впевнено мовив дядько. – Я маю таку апаратуру, іцо й уночі знімає.
Так і вчинили.
Чисте глибоке небо густо світилося зорями. Яснів повновидий місяць над озером, і городина виднілася, мов на долоні.
Тихо, хоч мак сій. Тільки соловейки в заростях верболозів та калини над річкою лунко витьохкують.
– А якщо це вовки? - пошепки озивається Кирилко.
– Вовки капусти не їдять, – зауважує дядько.
– То, може, ведмеді? – продовжує міркувати Кирилко.
– Ведмеді в нас не водяться, – чуги вже татків шепіт. – Хіба що якісь нові з'явилися - капустоїдні.
– То хто ж тоді листя обламує, а головки залишає?
– Побачимо.
– Тс-с! – почулося від татка. – Хтось наче підкрадається.
І справді, обіч груші зашелестіла трава, хруснула суха галузка...
Дядько Андрій звів фотоапарат, приліг на гілку, вибравши простореньке віконце між листям.
Десь за хвилинку-другу біля рядків капусти з'явилися злодії, точніше, замаячіло кілька пар їхніх довгих гостреньких вух.
– Зайчики! – ледь не скрикнувши, прошепотів радісно Кирилко.
– Бачу. Не галасуй, – мовив татко. – Аж сім!
… Хрускотіло листя, а з-поміж того хрускоту долинало заяче перемовляння:
– Ну й листячко! Соковите! Солодке!
– Ніколи ще такого смачного не їв.
– У Пилипа не таке... (Це, либонь, про капусту, що на сусідчиному городі).
– А в Кирилка як мед!
Зайці спочатку завмерли, а потім їх як вітром здуло.
Дядько Андрій задоволено засміявся: він устиг усю ту сцену зафотографувати і сказав, що знімки надрукує в газеті. Цікавий буде репортаж!
Оповідання "Злодії, або Таткова наука" можна послухати ТУТ.
Дізнатися ще про зайців:
Анашкина Е. Ну, заяц, погоди! / Е. Анашкина // Юный натуралист. – 2009. – № 2. – С. 1-5.
Новиков В. Вот так косой! / В. Новиков // Юный натуралист. – 2003.– № 7. – С. 10-12.
Про крольчат и про зайчат // Отчего и почему. – 2011. – № 1. – С. 18-19.
Потокина О. Заяц : мифологический словарь / О. Потокина // Юный художник. – 2011. – № 2. – С. 30-31.
Чим пахнуть вологі очерета:
Кирилко з татком та двома котиками – Топтунцем і Шипунцем пішли на рибалку. Був гарний, тихий вечір. Призахідне сонце визолочувало воду в Срібляночці. Потойбіч на мілині, забрівши по коліна в прибережну лепеху, стояла чапля, виглядаючи рибу або молодих жабенят, щоб підвечеряти самій і дітям у гніздо понести. Низько над рікою пролетів лелека й завернув до села. Між лататтям цвіли білосніжні лілії, вже потроху згортаючи на ніч докупи гостренькі пелюстки. Над водою в прогалині червоніли крихітні незворушні стовпчики поплавців.
Риба чомусь не клювала, і татко сипнув ще прикорму. Відтак промовив до сина:
– Ти помітив, якими нерозлучними приятелями стали наші котики Топтунець і Шипунець?
– Авжеж. А в перші дні, як Шипунець перейшов жити до нас, так вони билися з Топтунцем.
– Ще б пак! То вся увага була одному йому – Топтунцеві, а тут раптом суперник з'явився.
– Ви з мамою підете на роботу, а я їх розбороняю, мирю. Наллю в мисочку молока, посаджу по боках і вчу бути подільчивими, мирно хлебтати.
– Ти вчора рано заснув, – сказав татко, – а ми з мамою ще довгенько сиділи на ґанку. Раптом чуємо, як Топтунець і Шипунець уляглися на травичці за трояндовим кущем і розмовляють:
«Добре у вашій сім'ї жити, – тішиться Шипунець, – щоранку тепленького молока порівну наливають і тобі, й мені. Хлібця вкришать. Ми п'ємо, і Кирилко з татом снідають молочком. А в обід борщику, кашки всиплять. На вечерю картопелька, і рибки смаженої частенько перепадає. Добре. Всі тебе люблять, слова лихого непочуєш... А як ніжать, як гладять голівку й спинку, коли беруть на руки – хоч Кирилко, хоч його мама, хоч тато. Та ще й примовляють: «Котики ви наші гарнесенькі!» Муркочеш від задоволення, аж спатки хочеться.
– У мене господарі славні, – одказує Топтунець, – уважні. Мені пощастило в житті, а тепер, вважай, і тобі. Не те, що мої колишні хазяї. Прошу було їсти, то вони як гаркнуть: «Що воно ця здохляка під ногами плутається!» І так носаком загилять, що лечу від ґанку аж через тин на вулицю. Були б доконали, якби до вас не втік. А Кирилко який добрий хлопчик! Гостинний.
Кирилко – то наш перший друг і захисник! – гордо відповідає Топтунець.
– Отаку розмову я чув, Кирилку, між нашими котиками, – сказав тато.
– Як ви гадаєте, що відповів таткові Кирилко?
Тоді почитайте книгу “Казки для Кирилка”.
“Данилків календар” – це своєрідна подорож веселого і кмітливого хлопчика Данилка.
Данилко частенько ходить з дідусем до лісу і на луки збирати гриби, дикі ягоди, лікарські трави. Ходять вони і до Дніпра, до болотистого озера і річечки Срібляночки рибу ловити. Ці прогулянки вони здійснюють в різні пори року. І називає дідусь ці прогулянки “Данилків календар”.
Перший випуск – це знайомство з Данилком та його дідусем, їхніми захопленнями.
У цій книжечці дуже цікаві оповідання. Одне з них називається “Бджолина домівка”.
Якось, збираючи трави, Данилко з дідусем надибали в лісі стару всохлу липу, повалену вітром. В липі виявилось дупло. Дідусь відразу здогадався, що там колись мешкала бджолина сімейка. А коли була гроза, то буря повалила липі і сімейка залишила домівку і перебралася в інше місце. Жалко було дідусеві залишати природний вулик в лісі.
Покликали вони на допомогу лісника, вирізали вулика і відвезли його додому. А згодом лісник дядько Гнат подарував їм молоду бджолину сім’ю.
Бджілки швидко прижилися у новій оселі.
– Цьогорічний медок буде бджілкам на зимовий прокорм, – сказав дідусь, – а наступного року пони з нами поділяться… У молодих бджілок буде і молодий господар, – і дідусь поклав руку онукові на плече.
А чи знаєте ви, що у світі дуже шанують бджіл.
В Україні у деяких містах є навіть пам’ятники бджолам.
Переконайтеся!
Пам'ятник бджолі в Закарпатті
Пам’ятник бджолі у м. Докучаєвськ Донецької області
Аліна Гросу співає пісню про Бджілку. Давайте послухаємо і подивимось тут.
Другий випуск “Данилкового календаря” присвячений зимі.
Одне з оповідань цієї книжечки називається “Мерзла калина”
Недільного дня дідусь і Данилко з самого ранку помандрували перевірити на болоті кобзи на в’юнів та назбирати мерзлої калини. А снігу того дня було дуже-дуже багато. Вони довго пробиралися глибоким сипучим снігом між верболозових заростів, поки добралися до калинового гаю.
Перед ними, з боків і вгорі, куди не глянь – густо звисали темно-червоні, притрушені сріблястим снігом, важкі, великі кетяги калинових ягід.
Данилко і дідусь завмерли, опинившись у лісовій зимовій казці. А тут дідусь каже:
– Поглянь праворуч, до нас гість іде.
От і завершилася наша мандрівка. Побажаємо Сергію Луковичу нових книжок і уважних читачів.
Данилко повернув голівку і побачив за калиновими кущами величезного звіра з гіллястими пишними рогами на голові, білою латочкою на лобі і такою ж білою, кільки крупною – на грудях.
– Не бійся, цей звір не страшний. Це лось. Його Потапчиком звати. І повів Данилка назустріч лосеві.
А що далі було – дізнаєтесь, прочитавши “Данилків календар”.
Твори письменника
Носань С. Данилків календар / С. Носань. – Черкаси : Видавець Ю. Чабаненко. – 2010. – 32 с.
Носань С. Казки для Кирилка / С. Носань ; вступ. замітка авт. – Черкаси : [Чабаненко Ю. А.], 2006. – 148 с. : ілюстр.
Носань С. Мудра книга ; Соснівочка ; Дружна сімейка ; Береза сумує і плаче : [оповідання] / С. Носань // Дивосвіт Веселки : антол. л-ри для дітей та юнац. : в 3 т. – К., 2005. – Т. 3: Українська література. – С. 391-393.
Носань С. Остання двійка : [оповідання] / С. Носань // Веселка : антол. укр. л-ри для дітей : в 3 т. – К., 1985. – Т. 3: Твори радянського періоду : проза / упоряд. Б. Й. Чайковський. – С. 664 – [666].
Носань С. [Оповідання] / С. Носань // Поліщук В. Гілочка : посіб.–хрестоматія / В. Поліщук. – Черкаси, 2002. – С. 213 – 216.
Носань С. Сонячний ранок : повість, оповід. / С. Носань ; вступ. ст. А. Костецького. – Черкаси : [Чабаненко Ю. А.], 2006. – 151 с. : ілюстр.
Носань С. Старик–роковик ; Ялинка ; Несподівана зустріч : [оповідання] / С. Носань // Первоцвіт : читанка для 1 кл. триріч. почат. шк. – К. , 1994.
Носань С. Чарівний ліс : [вірші, оповід.] / С. Носань. – Х. : ЛТД, 2008. – 63 с.
Носань С. Чисті плеса : повість / С. Носань. – К. : Веселка, 1977. – 101 с. : ілюстр.
Що читати про Сергія Носаня
Кодлюк Я. Сергій Носань / Я. Кодлюк, Г. Одинцова // Кодлюк Я. Сто двадцять розповідей про письменників : [довідник]. – К., 2006. – С. 98-99.
Костецький А. Запросини у путь : [біогр. письм.] / А. Костецький // Носань С. Сонячний ранок. – Черкаси, 2006. – С. 5-6.
Поліщук В. Сергій Носань / В. Поліщук // Поліщук В. Гілочка : посіб.-хрестоматія. – Черкаси, 2002. – С. 211-212.
Сергій Носань / авт.-упоряд. В. Коваленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 27-32.
Сергій Носань // Дивосвіт Веселки : антол. л-ри для дітей та юнацтва : в 3 т. – К., 2005. – Т. 3 : Українська література. – С. 390.
Підготувала Л.О.Ткач, зав.відділу довідково-бібліографічного та інформаційного обслуговування КЗ “Черкаська обласна бібліотека для дітей” Черкаської обласної ради.
Відповіді
Відповіді на вікторину про риб:
1. Близько 20 тисяч.
2. Щука може жити 200-300 років.
3. Сом живе 60 років‚ білуга - понад 100 років.
4. Судак‚ Калуга.
5. Сом.
6. Короп.
7. Ні‚ бо в них немає повік.
8. Риба.
9. Сом‚ короп‚ в’юн‚ судак.
Відповіді на вікторину „Медичні рослини Черкащини”:
1. Полин. У народі його здавна вживали як жарознижуючу, кровоспинну, жовчогінну речовину і від глистів. Полинні краплі поліпшують апетит і травлення.
2. Гасичкою. Це трава ”хижа”, живиться вона мушками й комахами. 3 неї готують препарати від кашлю‚ вживають при коклюші, катарі бронхів.
3. Так. Тепер препарати кропиви застосовують при внутрішніх кровотечах, особливо кишкових. Кропива корисна при цукровій хворобі: знижує вміст цукру в крові при діабеті, дизентерії. Листя містить багато вітамінів.
4. Препарати з цієї трави добре зупиняють кров. Тибетська медицина вважає їх кращим засобом проти блювоти.
5. У давнину її вважали еліксиром життя. У листях кульбаби багато вітамінів А і С, солі‚ заліза‚ алюмінію, фосфору. 3 неї готують салати. Препарати з коріння кульбаби покращують травлення і застосовуються при хворобах печінки. Олійна настойка кульбаби – чудовий засіб від опіків. 3 підсмажених і молотих коренів можна приготувати кульбабову каву.
6. Рослина виділяє леткі речовини –фітонциди. Кашка з листя черемхи через 15 хвилин вбиває кліщів‚ мух‚ оводів‚ мошок.
7. У народній медицині відвар з коріння лопуха вживали при простуді, полоскали в роті під час запалення слизової оболонки. 3 коренів лопуха‚ дрібно нарізаних і зварених з молоком або щавлем‚ можна приготувати лопухове повидло. А з сухих молотих коренів можна зробити борошно, з якого‚ змішавши з пшеничним борошном, можна спекти смачні коржі.
Відповіді на вікторину “Ялинкознай”:
1. зеленого, блакитного;
2. 200-300 років;
3. 25-30 метрів;
4. 2-5 сантиметрів на рік;
5. 25-30 років. Саме в цьому віці вона дає свої перші шишки);
6. голки, хвоя;
7. восени у модрини, у багатьох обпадають поступово й непомітно для людини;
8. перед Новим роком, коли зрубують велику кількість цих дерев заради кількох днів свята;
9. зробити композицію «Ялинка без ялинки» без використання хвої;