Новини

Опубліковано: 25 жовтня 2021

Літературна розвідка для організаторів дитячого читання

Підготувала: Баканова І. В

У 90-ті роки минулого століття в українській літературі з’явилася нова яскрава особистість – Марина Павленко. Молода обдарована мисткиня відразу привернула увагу до своєї творчості як талановита письменниця, художниця й публіцистка.

Народилась Марина Степанівна 30 березня 1973 року в селі Старичі Яворівського району Львівської області в сім’ївчителів. У дворічному віці вона переїхала з батьками на Черкащину. «В родині моїх батьків – учителів-словесників Степана й Ольги Павленків – Слово було навіть не на почесному місці: воно просто було всюди, – згадує Марина Павленко. Читати й писати (звісно, поміж шкільними справами, городами й доглядом курей-кроликів) почала відколи себе пам’ятаю. Це було щось таке природнє, що на розмальовані й списані моїми опусами численні зошити в косу лінію спершу ніхто не звертав особливої уваги. Вони акуратно зв’язувалися в стоси й регулярно виносились на горище. Аж коли я опинилась у старших класах, тато узяв кілька моїх віршів і надіслав до районної газети…».

Протягом 1991-1996 років М. Павленко здобувала вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині – університеті) імені Павла Тичини. З 1995 по 2000 рік вона працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. З 2000 року Марина Павленко – викладач кафедри української літератури, українознавства та методик їх навчання Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. Досить символічно, що вона викладає курс «Сучасна українська література», заодно будучи співтворцем цієї літератури.

Марина Павленко – кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002), упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005) та автор монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку була удостоєна літературної премії «Благовіст». Марина Спепанівна має багато публікацій у періодичних виданнях, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін»), альманахах та колективних збірниках.

Зараз Марина Павленко вдало поєднує наукову й викладацьку діяльність із творчістю та керівництвом університетським літературним об’єднанням імені М. Бажана. Як наставник вона сподівається, що твори її вихованців у майбутньому будуть відзначені на престижних літературних конкурсах.

Сама ж Марина Павленко – лауреат більше десяти всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів, таких як «Гранослов», «Смолоскип», «Коронація слова», «Портал», «Золотий лелека», «Ярославів Вал», «Благовіст». З 1997 року М. Павленко – член Національної спілки письменників України.

Літературний доробок письменниці складають такі книги:

– збірки поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Чар-папороть» (2002), «Душа осики» (2006);

– роман «Санта Лючія в кирзових чоботях» (2010);

– книга «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004);

– прозові твори для дітей: романи для підлітків «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» (2005), «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (2007), «Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу» (2008), «Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту» (2011), «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія» (2013), книга казок «Півтора бажання (казки з Ялосоветиної скрині)» (2001), повісті-казки «Домовичок з палітрою» (2004) та «Домовичок повертається» (2007), повісті «Миколчині історії» (2008), «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» (2011), «Моя класнюча дівчинка» (2016).

«Література для мене – це життя, – говорить Марина Павленко. У власній творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів тощо. Хто зна, можливо, колись це і вдасться? Я не відокремлюю дитячої літератури від «дорослої». Дитиною зображала з ляльками велику маму, а зараз по-дитячому прагну якогось вигаданого, загадкового й захищеного світу. Де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? В моїй першій книжці поезій було дуже багато «дитячого», але ніхто не називав «Бузкові зошити» літературою для дітей. І навпаки, в «Домовичкові з палітрою» та казках «Півтора бажання» не лише немає «дитячого сюсюкання», а й дуже багато прагматизму, іронії та інших симптомів дорослого буття (не кажу вже про кохання, без якого дитяча казка – не казка!). Та й зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів…».

Щоб ближче познайомитись із Мариною Павленко радимо прочитати інтерв’ю з нею, які можна знайти ТУТ.

Твори Марини Павленко вже встигли оцінити тисячі юних читачів нашої країни. Вони знайшли в її книгах природну чарівність рідного слова, неповторні образи сучасних українців, а головне – поживу для роздумів над власним життєвим вибором. Пропонуємо і вам ознайомитись із літературним доробком М. Павленко, щоб спонукати до прочитання її книг тих дітей, які ще не встигли долучитися до числа шанувальників творчості письменниці.

Русалонька із 7-В,

або Прокляття роду Кулаківських

Хто з дівчаток не уявляв себе принцесою або не мріяв про принца? Хто не захоплювався історією Попелюшки, яка здобула щастя завдяки своїй добросердечності, чи не вболівав за долю Русалоньки, яка заради кохання пожертвувала найдорожчим?

Марина Павленко, як жінка та мати двох доньок, добре знає психологію дівчаток-підлітків з їхніми переживаннями, думками, мріями, закоханістю. Вона не лише тонко відчуває дівочий світ, але й уміє цікаво та образно розповідати про нього. Можливо, саме тому українські діти знають Марину Павленко насамперед як авторку знаменитої пенталогії (літературного твору, що складається з п’яти самостійних частин, об’єднаних спільною темою, ідеєю та героями) про Русалоньку із 7-В, де головною героїнею є школярка Софія, яка потрапляє у вир фантастичних пригод.

Серія книг про пригоди Русалоньки вже не один рік є популярною серед читачів – однолітків головної героїні. Їх приваблює оповитий таємницями і загадками сюжет із сімейними таємницями, прокляттями та магічними ритуалами.

Перша книга серії – «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» від самого початку налаштовує читачів на цікаву й захопливу історію, яку хочеться не просто спостерігати, а й переживати.

У повісті Марині Павленко вдалося відтворити колоритні типажі сучасних школярів, їхню поведінку, сучасну сленгову говірку. Відомо, що прототипом образу головної героїні Софійки стала старша донька письменниці – Оля. Досить яскраво представлений у книзі образ самовпевненого учня Вадима Кулаківського, в якому уособлений психологічний портрет сучасного підлітка. Незважаючи на матеріальне благополуччя (його батьки-заробітчани надсилають достатньо грошей), він відчуває самотність і безпорадність. Закохана в нього Софійка, побачивши невідомий бік життя хлопця, вирішила допомогти йому.

Сюжет повісті будується на логіці розв’язання таємниці прокляття Кулаківських. Починається це прокляття від Гордія Кулаківського, який обманом заволодів чужими маєтностями. Розслідуючи подробиці життя його нащадків, Софійка переконується, що ніхто з них не має щасливої долі: дехто помирає наглою смертю, а дехто все життя мучиться. Проте дівчинці найбільше шкода Катерину. Саме цю жінку та її чоловіка вона рятує від загибелі, аби їхні душі, що й досі блукають на місці смерті, нарешті знайшли спокій. Таким чином Софії вдається зняти прокляття з наступних поколінь Кулаківських.

У повісті Марині Павленко вдалося органічно поєднати реальне й вигадане. Тут і розповідь про сучасних дітей, і родинні історії кількох поколінь, і етимологічні вкраплення про походження прізвищ та географічних назв, і народні традиції українців, їхній побут, звичаї, вірування. Цікавий буктрейлер, знятий за книгою «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» можна переглянути ТУТ.

До речі, саме ця, перша книга пенталогії, ввійшла до шкільної програми з української літератури для сьомого класу. Заохотивши дітей до прочитання книги, радимо скористатися для перевірки їхніх знань запропонованими завданнями.

Бліц-опитування «Чи уважний ти читач?»

Який навчальний предмет Софійка любила, а який ненавиділа? (Любила літературу, а ненавиділа математику)

1. Що подарував наречений Сніжани Софійчиній родині? (Чемно потис руку татові, мамі вручив розкішні гербери, Софійці – набір шоколадок. Не забув і Ростика: поклав йому до колисочки десятидоларову купюру)
2. Яка була мрія в Софійки? (ЇЇ мрія – аби під ноги кидали букети…лілей, білих садових лілей, яких найбільше любила з дитинства)
3. Чим кидалися хлопці в Ірку? (Шишками)
4. Як Софійка називала Вадима? (Вадим – дим)
5. Яка кличка в корови? (Квітка)
6. Ким поповнилася родина Сніжани? (Кішкою Чорнобілкою)
7. Що потрібно було зробити Софійці, аби потрапити в минуле й навпаки? (Промовити слово «коралі» у правильному порядку літер і навспак)
8. Ким влаштувався працювати Сашко? (Кур’єром)
9. Яке прізвище мала отримати Сніжана після одруження з Андрієм? (Кавун)
10. Від чого загинули Катерина, її чоловік, свекор і свекруха? (Від пожежі)
11. Яке дерево спиляли Сашко з Софійкою, щоб зняти прокляття? (Шовковицю)

Літературний диктант-самоперевірка»

1. Скільки книжок із серії про Русалоньку написала Марина Павленко? (П’ять)
2. Де тітка Сніжана познайомилась із Валентином? (У лікарні)
3. Як звали Сашкових сестер? (Віра, Надія, Любов)
4. Яку страву велів приготувати старець на обід за здоров’я Катерини? (Борщ)
5. Яке улюблене заняття Софійчиного дідуся? (Риболовля)
6. Як звали хлопця, що подобався Софійці? (Вадим)
7. Яка старовинна річ у повісті іноді перетворювалась на машину часу? (Шафа)
8. Що вплинуло на вибір імені для тітки Сніжани? (Сніг)
9. Як Вадим називав Сашка? (Бомжик)
10. Про кого були книжки, які подарувала тітка Сніжана Софійці? (Про Гаррі Поттера)
11. Хто був двірником-дворянином у повісті? (Михайло)
12. Що потрібно було Софійці для того, щоб зняти прокляття з роду Кулаківських? (Фотографії)

Кросворд за змістом повісті М. Павленко «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських»

Запитання до кросворда:

1. Ім’я головної героїні твору. (Софійка)
2. Як звали тітку Русалоньки? (Сніжана)
3. Кличка кота баби Валі. (Фантик)
4. Мрія головної героїні. (Комп’ютер)
5. Улюблений навчальний предмет Софійки. (Література)
6. Ім’я брата головної героїні повісті. (Ростик)
7. Кличка кошеняти, яке подарував Софійці Сашко. (Чорнобілка)
8. Прізвище Ірки – однокласниці Софійки. (Завадчук)
9. Ім’я першого нареченого Сніжани. (Валентин)
10. Улюблені квіти Софійки. (Лілеї)
11. Місто, в якому мешкають головні герої твору. (Вишнопіль)
12. Прізвисько художника. (Пустельник)
13. Поетичнірядки якого поета згадуються в повісті? (Тичина)
14. В якому місті живе дочка Валентина? (Київ)
15. Що обов’язково повинні одягати під вінець жінки із Софійчиної родини? (Коралі)

Розгадувати кросворд у режимі онлайн можна ТУТ.

«Домовичок з палітрою» та «Домовичок повертається»

Про домовиків написано безліч дитячих книг, і кожен автор знаходить у образі цього охоронця дому особливі риси. Не пройшла повз тему домовиків і письменниця Марина Павленко, написавши про них дві книги: «Домовичок з палітрою» та «Домовичок повертається».

Перша книга – «Домовичок з палітрою» – пригодницька повість для хлопчиків і дівчаток, які вірять у дива. Вона складається з 22 історій, які майже не пов’язані між собою сюжетно, але поєднані спільними героями.

Книга розповідає про двох сестричок – Наталку і Даринку, які, намалювавши на склі дзеркала Домовичка, звільнили його із Задзеркалля. В результаті вони отримали для себе гарного друга, порадника та організатора різноманітних забав. Домовичок Марини Павленко – талановитий, напрочуд мудрий і дуже симпатичний. Із його появою дитячий світ сестричок стає барвистим, як справжня палітра. Невгамовні дівчатка постійно шукають пригод на свою голову, мандруючи Землею та потрапляючи в казкову країну Втікляндію. Домовичок же зажди поруч із ними, постійно щось розповідає, вчить їх пізнавати світ, бачити його красу, зокрема, навчає дівчаток малювати.

Є на палітрі дитячого світу й похмурі фарби, які втілюються в образах Чорної Руки, що мешкає в темному кутку за шафою, жахливого Вовка, що живе під ліжком, Баби-Яги – їхньої сусідки, яка насправді виявляється зовсім не злою. Ще в домі живе Хованець, який частенько цупить речі, але його самого ніхто ніколи не бачив.

У книзі багато гумору та реалістичних деталей, гарно прописаних із погляду дитячого світосприйняття. В тексті повісті використано величезну кількість прислів’їв і приказок, якими часто висловлює свою думку Домовичок, і якими зможуть поповнити свій словниковий запас маленькі читачі.

«Домовичок повертається» – друга книга про пригоди домовичка та двох сестричок, проте від закінчення подій першої книги минає два десятиліття, і за цей час багато чого змінюється. Книга є саме продовженням, а не самостійною історією: тут Даринка вже не дитина, а мама головних героїнь – сестричок Олі та Оксанки, а Наталка – незаміжня молода жінка, чиєю долею опікуються Домовичок та дівчатка.

Починається книга з того, що до Дарини повертається друг із її дитинства – Домовичок. Але виявилося, що вона його не бачить і не чує, адже виросла і стала зовсім дорослою. А як щодо кумедного чоловічка, чи подорослішав він? Про це можна буде дізнатися від Дарининих донечок, для яких він став веселим нянем, разом з яким вони подорожують до Закартиння, знайомляться з чарівними істотами та пізнають нові світи.

«Домовичок повертається» – пригодницька повість для сімейного читання, цікаві історії якої знайдуть відгук у серцях як дітей, так і дорослих.

«Миколчині історії»

Ті, хто читали «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена, «Пригоди Олівера Твіста» Чарльза Діккенса або «Дітей підземелля» Володимира Короленка знають, що головні герої цих творів – знедолені, позбавлені повноцінної опіки дорослих діти – вимушені самостійно давати собі раду: знаходити не лише друзів та забавки, а й їжу, одяг і місце для ночівлі. На жаль, в Україні теж чимало таких самотніх та беззахисних дітей, яким доводиться виборювати своє право на щастя. Можливо, навіть серед чиїхось однокласників є особи, за гордовитою шибайголовістю яких приховується вбогість, а за злістю – голод. А розбишакуваті хлопчаки із дворів, до яких «не можна підходити», можуть виявитися такими ж самими дітьми, як і всі інші, але їм просто не пощастило.

Повість Марини Павленко «Миколчині історії» саме про такого «нічийного» хлопчика Миколку, якому, як і його псові, життя відвело місце на вулиці. Ця розповідь ніби відкриває шпарину у світ отого «вуличного» життя для благополучних читачів. Письменниця намагається довести їм, що «брудні», «небезпечні» та «заразні» їхні ровесники зовсім інші: добрі, самовіддані, щирі й розумні, ось тільки немає нікого, хто б помітив у них усі оті гарні риси.

Красу Миколчиної душі та його непросте життя читачі бачать очима відданого хлопчикового друга – пса Найди. Саме він коментує вчинки Миколчиних батьків-п’яниць, Товстухи та Літньої жінки, спостерігає першу закоханість друга та його перші поетичні спроби. Окрім того, Найда й сам, як може, допомагає господареві: двічі рятує йому життя, виставляє на посміховище Чіксу, допомагає шукати їжу, боронитися тощо.

Книгу «Миколчині історії» видавництва «Грані-Т» оживляють реалістичні акварелі Дарини Марцін. Її герої впізнавані, симпатичні, а самі ілюстрації сповнені деталей та символічних натяків. Скажімо, кожен розворот позначений парою дитячих і собачих слідів, ніби Миколка з Найдою щойно пройшли поряд.

Повість рекомендована дітям середнього та старшого шкільного віку, проте її можна читати й молодшим школярам, яким буде цікаво дізнатися, як живеться їхнім маленьким «вуличним» ровесникам.

Ілюстрації з книги «Миколчині історії»

«Моя класнюча дівчинка»

У вересні 2016 року український книжковий простір став багатшим, тому що світ побачила чергова книга Марини Павленко – «Моя класнюча дівчинка». Ця повість стала своєрідним симбіозом реалістичного та пригодницького напрямів, що зустрічались у попередніх творах авторки.

Композиційно «Моя класнюча дівчинка» складається з двох різних частин. Першу – подієву – було написано раніше. В 2015 році вона навіть брала участь у конкурсі «Коронація слова». Повість не перемогла, але здобула спецвідзнаку «Вибір видавця». Тоді рукопис ще в анонімному вигляді, без імені автора, мав можливість читати директор видавництва «Час майстрів» Олег Симоненко, який дав почитати його своїй приятельці Лілії Почкун. Вона обожнює бджіл, навіть створила видавництво «Wise bee» («Мудра бджола») і, мабуть, насамперед через «бджолину» тему шалено полюбила твір. Л. Почкун дуже зворушливо розповідала, що в цьому творі сказано про бджіл усе, що вона, мовляв, мріяла сказати впродовж усього свого життя. А також – як вона пробувала вгадати, хто автор: якщо досвідчений пасічник, то звідки так гарно знає мову, а якщо письменник, то звідки так добре тямить у бджільництві?

Марина Павленко і Лілія Почкун

На прохання видавництва Марина Павленко дописала другу частину повісті. До неї ввійшли рецепти, афоризми та поради, які збирає головна героїня Юлька, розпочинаючи свою справу. Цей додаток робить книжку оригінальнішою, цікавішою та ціннішою не лише естетично, а й практично, адже всі косметичні та кулінарні рецепти з нього можна сміливо використовувати.

Саме видання приємно вражає надзвичайною компактністю, гнучкістю в усіх значеннях слова: зручна податливість міцної, твердої на вигляд обкладинки; м’якість і легкість дизайну та шрифтів (навіть тих, що стилізовані під дівчачий почерк у «Юльчиних записках»); багато «простору» між розділами, що наче дає змогу читачеві домислити прочитане між рядками й стати своєрідним співавтором.

«Гнучким» є навіть «портрет» головної героїні на обкладинці: «класнюча дівчинка» у виконанні молодого креативщика Іллі Почкуна подається нам не як готовий, дещо солодкавий «продукт» з традиційно великими очима, довгими віями та в гламурному образі, а як така собі основа, на яку кожен може «накласти» своє власне бачення «класнючої». Зрештою, й сама героїня Юлька насправді є такою собі «заготовкою» – особистістю, що формується, творить себе, ламає, шукаючи своє справжнє обличчя.

А ще, як мовить директор видавництва «Wise bee» Лілія Почкун (а вона не лише видавець книжки, а й головний генератор дизайнерських ідей, хоч і відштовхувалась у цьому від наймодніших британських технологій), книга задовольняє 5 органів чуття.

Про дотик та зір уже йшлося. А ще книга має легкий ніжний аромат і, вивільнившись із шелесткої подарункової целофанової обгортки, «видзвонює» мініатюрним металевим ключиком або сердечком, прив’язаним до кінчика стрічки-закладинки.

А як же смак? Тут аж дві відповіді. Перша – вустами однієї з шанувальниць-читачок «Моєї класнючої дівчинки» Світлани Бригинець: «Коли я бачу щось красиве, в мене починає виділятися слина. Бо краса – це смачно». І друга – в самому сюжеті, адже героям книги доводиться пасічникувати, тому в повісті дуже багато меду й медових продуктів.

Головна героїня – цікава та нешаблонна 14-річна дівчинка-підліток, яка проживає в українському провінційному містечку. Юлька має досить типові родину й життя, як і сотні інших Юльок навколо. Тато намагається відкрити свою справу, але всі його «бізнеси» зазнають невдачі. Мама втратила себе в рутині й хатніх клопотах. Менша сестричка (на думку Юльки) – дике, нестерпне та неприборкане створіння, яке тільки те й робить, що докучає. Вдома постійно точаться суперечки через безгрошів’я, від яких дівчина тікає в соцмережі. Тільки там вона може відпочити, потеревенити про моду й хлопців, побути не Юлькою, а загадковою Діаною.

Новий татів бізнес – бджоли – обіцяє завершитися, як і всі попередні. Та від вимушеної взаємодії Юльки з невгамовними комахами несподівано закручується такий вир сумних, радісних, смішних і страшних подій, що життя її родини докорінно змінюється.

Задум і сюжет «Моєї класнючої дівчинки» відсилає до романів виховання, демонструючи розвиток Юльчиної вдачі від егоїстичного черв’ячка до самодостатньої, свідомої, дорослої особистості, яка спроможна до діалогу, знає, чого хоче, й готова працювати, як бджола.

Незаперечним успіхом повісті є стрімкий, динамічний, майстерно збудований і захопливий сюжет, присмачений комедійними сценами та романтичною історією підліткового кохання. Воно у книжці, до речі, теж еволюціонує: від несерйозного «смикання за кіски» до усвідомленого й озвученого в діалозі почуття, яке розчулює читача й викликає повагу.

Центральними образами повісті є бджоли. Їхній спосіб життя демонструє для героїв ідеали єдності, самовідданості, корисної та сродної праці – усього того, чого так бракує і Юльчиній родині, і всій країні. До речі, Марина Павленко знайома з бджільництвом тільки через довідкову літературу та завдяки досвіду своїх друзів і знайомих. Проте це не завадило письменниці досить докладно описати різні нюанси щодо способу життя бджіл та особливостей їх розведення.

Особливої уваги заслуговує мова повісті, адже Марина Павленко знана як віртуоз літературної української. Це пещена, соковита мова доброго філолога, педагога й спостерігача. Це також багатий сленг, який свідчить про те, що авторка вивчала підліткову культуру й прагне писати живі, достовірні діалоги персонажів.

Видавці «Моєї класнючої дівчинки» говорять, що головна мета книги – допомогти дівчинці-підлітку, яка перебуває на одному з перших і визначальному етапі свого особистісного становлення, повірити у свою унікальність, стати впевненішою, добрішою, навчитися любити себе й навколишній світ. Сама ж Марина Павленко говорить, що ця книга насамперед «дівчача», але вона сподівається, що «Моїй класнючій дівчинці» пощастить і на хлопців-читачів.

Ще більше інформації про цю книгу можна знайти ТУТ.

Твори Марини Павленко:

Павленко М. Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських. Кн. 1 / Марина Павленко ; мал. О. Ваніфатофої. – 4-те вид., стер. – Харків : Фоліо, 2012. – 220 с. : іл.

Павленко М. Русалонька із 7-В та Загублений у часі. Кн. 2 / Марина Павленко ; мал. Н. Шишковської. – Вінниця : Теза : Соняшник, 2007. – 248 с. : іл.

Павленко М. Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу. Кн. 3 / Марина Павленко ; мал. О. Ваніфатової. – 2-е вид. - Вінниця : Теза, 2011. – 284 с. : іл.

Павленко М. Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту. Кн. 4 / Марина Павленко ; іл. О. Ваніфатової. – 2-е вид., стер. – Вінниця : Теза, 2014. – 278 с. : іл.

Павленко М. Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія. Кн. 5 / Марина Павленко ; іл. О. Ваніфатової. – Вінниця : Теза, 2013. – 250 с. : іл.

Павленко М. Півтора бажання: казки з Ялосоветиної скрині / Марина Павленко ; худож. О. Кузнєцова. – Київ : Грані-Т, 2007. – 124 с. : іл.

Павленко М. Домовичок з палітрою: повість / Марина Павленко ; худож. С. Железняк. – 2-ге вид., без змін. – Київ : Грані-Т, 2011. – 111 с. : іл.

Павленко М. Домовичок повертається: повість / Марина Павленко ; худож. С. Железняк. – 2-ге вид., без змін. – Київ : Грані-Т, 2011. – 172 с. : іл.

Павленко М. Миколчині історії / Марина Павленко ; худож. Д. Марцін ; післямова І. Дем’янової. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2015. – 118 с. : іл.

Павленко М. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів? : повість / Марина Павленко ; худож. Я. Гавриш. – 2-е вид., без змін. – Харків : Грані-Т, 2012. – 67 с. : іл.

Павленко М. Райдуга в решеті.Про дитинство Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко : роман у повістинах / Марина Павленко ; іл. М. Павленко. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. – 367 с. : іл.

Павленко М. Моя класнюча дівчинка: [повість] / Марина Павленко ; [передм. Л. Почкун ; післямова Т. Спіріної, А. Заднепровської ; іл. Х. Давтян]. – Київ : WISE BEE, 2016. – 303 с. : іл.

Список використаної літератури:

Книги:

Дудко Л. А. Павленко Марина Степанівна / Л. А. Дудко // Відомі жінки Черкащини : інформ. довід. / упоряд. Л. А. Дудко. – Черкаси, 2003. – С. 32-33.

Зарудняк Н. І. Марина Павленко / Н. І. Зарудняк // Письменники Уманьщини : довід.-антол. : ст., бібліогр. матеріали, вірші, проза, літературозн. есеї / авт.-упоряд. М. Павленко. – Умань : Алмі, 2011. – С. 181-185.

Коваленко В. Марина Павленко / Валентина Коваленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 345-358.

Марина Павленко // Письменництво : важкий хрест чи лавровий вінець? : анкета / упоряд. В. Бондар. – Київ : Ярославів Вал, 2010. – С. 286-295.

Поліщук. В. Марина Павленко / Володимир Поліщук // Гілочка : письменники Черкащини – дітям : посіб.-хрестоматія / авт.-упоряд. В. Поліщук. – Черкаси : Брама, 2002. – 226-231 с.

Статті:

Баранова Н. Марина Павленко. «Бабусині хустки»: урок позаклас. читання в 6-му кл. : [конспект уроку] / Наталія Баранова // Укр. мова та літ. (Шк. світ). – 2011. – № 33-34. – С. 47-53.

Діхтяренко О. Подорож з Домовичком Марини Павленко: розробка уроку із позаклас. читання / О. Діхтяренко // Педагог. вісник. – 2010. – № 1. – С. 70-73.

Дуняшенко Н. Знайомимося з Русалонькою із 7-В: цикл уроків укр. літ. у 7 кл. з ІКТ-супроводом / Наталія Дуняшенко // Дивослово. – 2015. – № 6. – С. 6-12.

Муза Г. Мандри казками з Ялосоветиної скрині: урок-конкурс за книжкою Марини Павленко "Півтора бажання" : урок позаклас. читання : 7-й кл. / Галина Муза // Укр. мова та літ. (Шк. світ). – 2014. – № 10. – С. 22-24.

Овдійчук Л. Особливості вивчення твору Марини Павленко "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" у школі / Лілія Овдійчук // Укр. літ. в загальноосвіт. шк. – 2014. – № 10. – С. 10-13.

Прокопчук О. Сучасна українська дитяча література: [огляд літ.] / Ольга Прокопчук // Шк. бібліотеч.-інформац. центр. Бібліотеч. робота. – 2015. – № 9. – С. 5-15.

Слюсар А. "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських" : підсумк. урок у 7 кл. / Антон Слюсар // Дивослово. – 2015. – № 6. – С. 13-16.

Інтеренет-джерела:

Марина Павленко: біографія [Електронний ресурс] // Dovidka.biz.ua: [веб-сайт]. – Електронні дані. – Режим доступу: http://dovidka.biz.ua/marina-pavlenko-biografiya/, доступ вільний (28.03.2018). – Назва з екрана.

Павленко Марина [Електронний ресурс] // Буквоїд: [веб-сайт]. – Електронні дані. – Режим доступу: http://bukvoid.com.ua/info/writers/Pavlenko_Marina.html, доступ вільний (28.03.2018). – Назва з екрана.

Павленко Марина Степанівна: життєвий та творчий шлях, біографічні статті [Електронний ресурс] // УкрЛіб: [веб-сайт]. – Електронні дані. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=413, доступ вільний (28.03.2018). – Назва з екрана.

Опубліковано: 21 жовтня 2021

До 110-річчя від дня народження Астрід Ліндгрен

(1907-2002)

книжкова мозаїка для учнів 5-6 кл.

Підготувала: Ієвлєва Н.Г.

Славетну шведську письменницю Астрід Ліндгрен називали «Андерсеном наших днів», «Чарівницею із Швеції», «Чарівницею, яка живе повсюди», адже вона була людиною дивовижною, наділеною рідкісним талантом створювати у книгах чудеса.

«Я хочу писати для тих читачів, які здатні творити дива. А дива творять діти, коли читають книжки» – так говорила Астрід Ліндгрен. Вона писала книги саме для дітей, адже в душі завжди була дитиною, вміла по-дитячому дивуватися, радіти життю, сміятися.

З ім’ям цієї письменниці пов’язана дуже цікава історія, яка відбулася насправді. Але вона сталася далеко від нас – у північній країні Швеції.

А почалося все з того, що у Стокгольмі йшов сніг... І звичайна домогосподарка на ім'я Астрід Ліндґрен послизнулася і зламала ногу. Лежати у ліжку було так нудно, що Астрід вирішила написати книгу, але не для друку. Вона писала її для своєї донечки і... ще однієї дівчинки. Тієї, якою сама була 20 років тому. І звали її не Астрід Ліндґрен, а Астрід Еріксон. Жила вона разом з батьками, братом і двома сестрами у невеликій садибі Нес і була тоді неймовірно щаслива.

Зростала Астрід серед неповторної краси шведської природи, серед чарівних замків, що здаються перлинами на смарагдових пагорбах та скелях, вкритих лісами. Дітей у родині змалку привчали до праці. Вони допомагали вести домашнє господарство: носили дорослим у поле їжу, пололи грядки, годували курей. Але був у них час і на гру та розваги. Діти із задоволенням лазили по деревах, дахах, організовували ігри, фантазували. І тому ці роки залишили по собі стільки чудових спогадів, що згодом вони стали основою для написання багатьох майбутніх книжок Астрід Ліндгрен.

У школі маленька Астрід почала багато читати і стала старанною ученицею. Особливо вона полюбляла писати твори. А одного разу якусь із робіт тринадцятирічної дівчинки було надруковано в газеті. Однокласники почали дражнити її письменницею, і тоді засмучена Астрід поклялася собі обрати будь-яку професію, тільки не цю.

Аж ось Астрід виросла. Коли їй виповнилося 18 років, у пошуках роботи дівчина вирушила до столиці Швеції – Стокгольма. І тут їй було по-справжньому погано: ні роботи, ні друзів, ні грошей. Проте доля все ж посміхнулася майбутній письменниці. Вона знайшла роботу, а незабаром вийшла заміж і стала матір'ю.

Для своїх дітей Ліндґрен вигадувала різні цікаві історії. Одного разу наполеглива донька вмовила маму відіслати рукопис з історіями про Пеппі Довгапанчоху у видавництво. Проте дива не сталося. Твір відхилили.

Та Астрід це не засмутило. Вона сміливо відправила новий твір «Брітт-Марі легшає на серці» на конкурс в інше видавництво, і він отримав там другу премію.

Так у шведській літературі з'явилося нове ім'я – Астрід Ліндґрен. А ще, через рік, це саме видавництво знову оголосило конкурс, і молода письменниця подала на нього раніше відхилений рукопис. Яке ж було для неї щастя, коли твір отримав першу премію. Це була «Пеппі Довгапанчоха». Книгу видали, вона мала величезний успіх – на сьогодні її перекладено понад 60 мовами світу, серед них і українською.

І Ліндґрен зрозуміла, яке це щастя – творити. А всі її життєві негаразди і невдачі – по суті дрібниці.

З того часу Астрід почала писати одну книгу за іншою. За своє життя вона створила понад сорок повістей і стільки ж так званих «книжок-малюнків». Це повісті з казковим сюжетом, такі як «Малюк і Карлсон, що живе на даху», «Міо, мій Міо», «Брати Лев'яче Серце», а також реалістичні твори: «Расмус-волоцюга», три повісті про Калле Блюмквіста й інші. Підраховано, якщо весь тираж книг А. Ліндгрен поставити вертикально, то висота його у 175 разів перевищуватиме Ейфелеву вежу.

Одну за одною письменниця стала отримувати премії та нагороди: орден Посмішки, медаль Нільса Хольгерсона, російську медаль ім. Льва Толстого, чілійську премію ім. Габріели Містраль, шведську премію Сельми Лаґерльоф, шведську Державну премію з літератури...

А одного дня Ліндгрен дізналася, що її нагороджено головною відзнакою казкарів – золотою медаллю Ганса Крістіана Андерсена. Це відбулося в Італії, у Флоренції. Над Палаццо-Веккьо, найрозкішнішою архітектурною спорудою країни, сяяло сонце, герольди сурмили у фанфари, Астрід раділа, неначе дитина, і, мабуть, зовсім не згадувала той день, коли у Стокгольмі йшов сніг...

Більше про життя та творчість Астрід Ліндгрен дізнавайтеся тут або тут:

Вже більше шістдесяти років шибайголова Карлсон – літературний персонаж, вигаданий Астрід Ліндгрен, захоплює своїми пригодами мільйони дітей усього світу. Нині важко уявити хлопчика чи дівчинку, які б не знали історію про цього маленького кумедного чоловічка з моторчиком на спині, який живе на даху одного з будинків Стокгольма.

У свій час шведські педагоги зустріли появу Карлсона непривітно: мовляв, він невихований, розбишакуватий і своїми витівками дає поганий приклад дітям. Але самі діти відразу ж полюбили його. Бо він хоч і бешкетник, але дотепний, веселий і вигадливий, його витівки не завдають нікому великої шкоди. Найкращий у світі бігун – це Карлсон, який живе на даху. Найкращий у світі жартівник – це Карлсон. А коли побачить якусь несправедливість – миттю кидається на неї, мов яструб! Окрім того, Карлсон є чудовим товаришем в іграх для дітей, які з певної причини почувають себе самотніми, полишеними на себе.

Астрід Ліндгрен створила про цього неймовірного чоловічка три казкові повісті.

Перша книга називається «Малий і Карлсон, що живе на даху» (1955). Вона подумки перенесе вас у Стокгольм, де на звичайній собі вулиці, у звичайному собі будинку, мешкає звичайна собі родина Свантесонів. У цілому будинку є тільки одна незвичайна істота – Карлсон, що живе у маленькій затишній хатинці на даху. Цей кругленький, самовпевнений чоловічок має надзвичайний хист – він уміє літати. На спині у нього пропелер, який вмикається чи вимикається з допомогою ґудзика на животі.

І ось, одного разу Карлсон прилітає до Малого, якому іноді буває так сумно й самотньо. З цього часу починається їхня дружба. Але Малий ще не знає, як спілкування з Карлсоном стрімко змінить його життя, які надзвичайні події, чудернацькі пригоди й жарти на нього чекають попереду. Адже Карлсон – надзвичайний витівник, і життя навколо нього вирує…

У другій повісті «Карлсон прилітає знов» (1962) на читачів чекають нові зустрічі й нові несподіванки.

Малий повертається від бабусі з села, де проводив канікули, до Стокгольма й одразу ж згадує про свого давнього приятеля Карлсона, адже гратися з ним так цікаво! Цей веселий товстун для Малого – найкращий у світі!

…І Карлсон не забарився. Він повернувся! Кумедні події завирували знов. Ось вже Малий летить у гості в хатинку до Карлсона, який міцно тримає його в повітрі. Далі розбишаки придумують способи, як роздратувати й приборкати вредну хатню робітницю панну Цап, яка любить гримати на дітей. Не обійдеться тут і без привидів…

Третя, заключна, частина трилогії про Карлсона – це повість «Нові пригоди Карлсона, що живе на даху» (1968).

«Що це за таємнича й дивна річ літає над Стокгольмом? Ті, кому траплялося бачити, як вона кружляла над дахами і гула мотором, кажуть, ніби то невеличке барильце або щось подібне до нього. Авіаційна промисловість не знає таких чудних літальних апаратів. Може, це якийсь невідомий іноземний шпигун розвідує наші таємниці? Треба покласти цьому край: спіймати загадкового літуна.

А коли виявиться, що то насправді якийсь шпигун, його слід негайно спровадити до поліції» – така замітка з’явилася на сторінках столичної стокгольмської газети.

Нам би з вами не знати: у ній йдеться про нашого таємничого Карлсона, що живе на даху. Хоча дехто вважає, що жахливішого, безсоромнішого, нахабнішого й шкідливішого бешкетника, як Карлсон, годі собі уявити. Та він, навпаки, вважає себе найкращим із найкращих у світі. Та й ми з попередніх книжок вже знаємо, який Карлсон веселий, розумний, дотепний, як цікаво з ним проводити час. До того ж, з цим товстеньким моторизованим дядечком у третій книзі трапляються нові халепи й оказії. Карлсон святкує свій день народження, наганяє страху на місцевих злодіїв, тероризує панну Цап та вередливого дядька Юліуса – родича Малого. Тож, кумедних подій і незвичайних історій вистачить на усіх, вони захоплять найвибагливіших читачів.

Пропонуємо вікторини за повістями про Карлсона

«Кому належать слова»

1. «Собаку мені, мабуть, не подарують ніколи в житті».
2. «Спокій, тільки спокій... Пусте, справа життєва».
3. «Ні за які скарби світу ми не погодилися б розлучитися із тобою».
4. «Він стане добре вихованим. Не хвилюйтесь, у мене і діти швидко стають шовковими».
5. «Так, це я вже давно помітив. Та чи варто засмучуватися, не всім же бути тямущими».
6. «Ти візьмеш трохи шоколаду, трохи цукерок, додаси таку ж порцію печива, все добре подрібниш. Як тільки приготуєш, я прийму ці ліки».

«Мультвікторина»

1.Заповітна мрія Малюка – це:

а)відвідати цирк;

б)здійснити навколосвітню подорож;

в)мати собаку.

2.З ким познайомився Малюк?

а)3 «чоловіком у повному розквіті сил».

б)3 механічною лялькою.

в)3 маленьким хлопчиком.

3.Для чого Малюк і Карлсон полетіли на дах?

а)Щоб налякати батьків.

б)Приготувати ліки від застуди.

в)Здійснити екскурсію.

4.Який напис був на дверях будиночка Карлсона?

а)«Карлсон, який живе на даху».

б)«Вхід заборонено».

в)«Обережно, злий пес!».

5.Найкращий, на думку Карлсона, засіб від злодюг.

а)Мишоловка.

б)Привид.

в)Складні замки.

6.Скільки тортів міг з'їсти Карлсон?

а)10.

б)2.

в)8.

7.Яке ім’я дав Малюк своєму цуценяті?

а)Альберг.

б)Бімбо.

в)Рябко.

8.Як звали виховательку Малюка?

а)Фрекен Белі.

б)Панна Цап.

в)Фру Фріді.

9.Про що мріяла панна Цап?

а)Наїстися тістечок.

б)Придбати новий пилосос.

в)Потрапити на телебачення.

10.У яку гру з панною Цап грали Малюк та Карлсон?

а)Хованки.

б)Водили хоровод.

в)Квача.

11.Що говорив Карлсон, коли переривалися його ігри?

а)Я так не граюся.

б)Це нецікава гра.

в)Я переміг.

«Магія чисел»

1. Скільки років було Малюку, коли він познайомився з Карлсоном?
2. Скільки картин намалював Карлсон?
3. Скільки парових машин, за словами Карлсона, було в його будиночку на даху?
4. Яка температура була у Карлсона, коли він «захворів»?
5. Монетки якої вартості найбільше полюбляв Карлсон?
6. Яку суму просив Малюк у тата, щоб купити собі цуценя?
7. Скільки разів Рулле та Філле намагалися пограбувати родину Свантесонів?
8. Якою була вхідна плата на виставу під назвою «Вечір чудес»?
9. Скільки свічок прикрашало іменинний пиріг Малюка?
10. У який клас пішов Малюк після літніх канікул?
11. Як Карлсон розрахувався із панною Цап за булочки?
12. Яка винагорода була обіцяна тому, хто розкриє «летючу таємницю Вазастана»?

Підглянути відповіді на вікторину можна ТУТ.

Проте Астрід Ліндгрен уславилась не тільки трилогією про Малого і Карлсона. Не менш популярною казковою повістю письменниці стала «Пеппі Довгапанчоха», яка вийшла в світ у 1945 р. Згодом Астрід Ліндгрен створила дві нові повісті про Пеппі – «Пеппі сідає на корабель» та «Пеппі Довгапанчоха в південних морях».

Читачі із захопленням зустріли появу нового літературного персонажу – невсидючу, на перший погляд, трохи розбишакувату й ні на кого не схожу, але, водночас, і схожу на багатьох дітей дівчинку з дивним ім’ям – Пеппі Довгапанчоха. До цього часу такої героїні, як Пеппі, у шведській дитячій літературі просто не було. Це був ніби вибух і своєрідний виклик стереотипам. Довкола книжки відразу ж зчинилося чимало галасу: одні називали її «книжкою, на яку чекали», де втілено заповітну дитячу мрію – робити все, що заманеться, і весь час бути самим собою, а інших (здебільшого професорів педагогіки) до глибини душі обурювала «невихована й бездарна письменниця і божевільне хворе дівча». Мовляв, хіба може нормальна дитина ум’яти цілий торт і ходити босоніж по розсипаному долі цукру?

Чим же привабила читачів ця дівчинка, яка ходить у величезних черевиках, носить різного кольору панчохи, спить ногами на подушці та живе сама, без дорослих, які через це не можуть їй нічогісінько забороняти, а тим паче – повсякчас виховувати? Мабуть, саме цими своїми якостями, а ще тим, що має величезну торбу грошей, може запросто підняти в повітря коня, розправитися з купою розбишак, а тато в неї – ви лишень уявіть! – негритянський король, отже, вона – справжнісінька негритянська королівна!

До того ж, Пеппі Довгапанчоха – незвичайна вигадниця й мрійниця, чудовий надійний друг, розумне й кмітливе дівча. А скільки найдивовижніших пригод трапляється з нею!

Перша книга трилогії про цю незвичайну дівчинку з волоссям морквяного кольору, яка так і називається «Пеппі Довгапанчоха», познайомить вас із головною героїнею, розповість, де вона мешкає, скільки їй років, як вона живе і який має вигляд. Залишившись без батьків, без їхньої опіки, Пеппі не опускає руки й часто всім каже «Не бійтеся! Я не пропаду!». Із будь-якої ситуації дівчинка знаходить вихід, завжди весела, життєрадісна, смілива й сильна – зовсім не схожа на інших, слухняних і добре вихованих, дітей.

А ще, у Пеппі Довгапанчохи є справжні друзі: маленьке мавпеня – пан Нільсон, сусідські діти Томмі й Анніка. Ця весела компанія потрапляє у різні кумедні ситуації, на них чекає безліч небезпечних пригод, з яких Пеппі завжди виходить переможцем. То вона встряє в бійку з п’ятьма нахабними хлопцями й дає їм відсіч, то грається з поліцаями у квача, то доводить до розпачу вчительку в школі, згодом – лазить по деревах і пригощає друзів кавою, тягає за хвоста лютого бугая, який дуже не любить дітей.

Друга повість трилогії «Пеппі сідає на корабель» розповість вам про нові й не менш цікаві пригоди, що сталися з Пеппі та її друзями. Тут ви знайдете відповіді на те, чи зможе Пеппі Довгапанчоха стати справжньою дамою, чи може дитина з'їсти 18 кілограмів карамельок, як вижити на безлюдному острові та як влаштувати вечір брехні. А ще ви дізнаєтеся, чи покине Пеппі своїх друзів, щоб стати негритянською королівною.

У третій книзі «Пеппі Довгапанчоха в південних морях» до Пеппі на віллу «Хованка» приїздить в елегантній машині якийсь високоповажний гість. Чоловік цей мешкав у великому місті, тому вважав, що він кращий і значніший за людей з маленького містечка. Як так сталося, що наша рудоволоса героїня довела цього вишуканого добродія до справжнісінької люті? Мало того, Пеппі добре нам’яла йому боки та ще й змусила розгадувати хитрі загадки! Недарма ж її всі вважають сильною і сміливою.

А ще, Пеппі вирішила розважити добру тітку Лауру і почастувати її лисячою отрутою, стверджуючи, що вона допомагає від усіх хвороб. Але найцікавішою для Пеппі та її друзів стала морська подорож на кораблі «Стрибуха» до загадкового й дуже далекого острова Химерія. Адже героїня так любить море! А далі на героїв повісті чекають нові веселі пригоди, небезпеки, що завжди закінчуються щасливо.

Відгадайте вікторину за повістями про Пеппі Довгапанчоху

1.Як називається країна, де живе Пеппі?

а)Сміляндія

б)Іграндія

в)Веселія

г)Чомундія

2.Скільки Пеппі років?

а)6

б)7

в)9

г)10

3.До Пеппі на віллу увірвались...

а)злодії

б)пірати

в)дикі звірі

г)діти

4.Поліцаї хотіли забрати Пеппі...

а)до театру

б)у поліцейський відділок

в)на прогулянку

г)вдитячий будинок

5.Пеппі захотіла піти до школи, щоб...

а)не нудьгувати вдома

б)у неї почались різдвяні канікули (а якщо вона не ходить до школи, то і канікули не можуть розпочатись)

в)побешкетувати там

г)показати всім, що вона найрозумніша

6.У цирку Пеппі стрибнула на спину...

а)коню

б)собаці

в)свині

г)мавпі

7.Що велике Пеппі з’їла сама за кілька хвилин на підвечірок?

а)ковбасу

б)торт

в)морозиво

г)тарілку борщу

8.Залізши по дереву до мансарди хмарочоса, Пеппі врятувала двох маленьких хлопчиків від...?

а)пожежі

б)спеки

в)голоду

г)падіння

9.Томмі і Анніка подарували Пеппі на день народження...

а)цукерки

б)музичну скриньку

в)іграшку

г)кольорові олівці

10.Мавпочку Пеппі звали...

а)Філле

б)Карлсон

в)Боссе

г)пан Нільсон

11.Хто написав Пеппі листа?

а)Томмі

б)Аніка

в)Пеппі

г)мама

12.Пеппі врятувала у звіринці дівчинку від...

а)тигра

б)вовка

в)гадюки

г)хуліганів

13.Який високий гість приїхав до Пеппі?

а)друг Томмі

б)вчителька зі школи

в)її тато

г)поліцай

14.Як називалася шхуна, на якій з капітаном відплила Пеппі Довгапанчоха після прощального бенкету на своїй віллі?

а)«Стрибуха»

б)«Забуваха»

в)«Везуха»

г)«Веселуха»

Перевірити відповіді на вікторину можна ТУТ.

Афоризми від Пеппі:

Не беріть так близько до серця всякі дрібниці. Головне, щоб ви були здорові.

В гостях треба бути завжди веселим.

У кого в грудях б’ється гаряче серце, той не замерзне.

Ти в мене розумненький хлопчик, міг би бути де завгодно професором.

Ліс Страшний – бо там страшно гарно.

У вас там повітря таке густе від знань (в школі), що можна краяти ножем.

Від цієї науки і в коня може голова тріснути.

Я набралася в вашій школі стільки мудрощів, що вони й досі бовтаються у мене в голові.

Ми народилися на світ і живемо для того, щоб робити людям добро.

Коли одні вважають, що я вже доросла, а інші – я ще мала, тоді я в самий раз.

Розгадайте кросворд за трилогією про Пеппі Довгапанчоху

Запитання до кросворда:

1. Ім’я сусідки й подруги Пеппі.
2. Який король був батьком головної героїні?
3. Пеппі вважає, що ліки від усіх хвороб – це лисяча…
4. Далекий острів, куди Пеппі подорожує на кораблі.
5. Танець, який Пеппі танцювала зі злодіями.
6. Морська зубаста хижачка на острові, яку Пеппі підняла над головою.
7. Хто жив на веранді будинку Пеппі?
8. Кого називали «Андерсеном наших днів»?
9. Ім’я мавпочки Пеппі.
10. Ця тварина у книзі А. Ліндгрен позбулася обох рогів.
11. Напій, яким смакують головні герої, сидячі на дереві.
12. Назва вілли Пеппі.
13. Заклад, де Пеппі вдалося вискочити на спину білому коню.
14. Цього злодія у повісті звуть Шибайголова...

Відповіді на кросворд знаходьте ТУТ.

Казкова повість «Міо, мій Міо», яка вперше була опублікована в 1954 р., починається досить буденно. Дев’ятирічний Буссе живе у названих батьків, які хоч і взяли його з притулку, та не мали до хлопця батьківських почуттів. Шукати любові й тепла малий намагається в дружбі й усе одно залишається самотнім. Та одного разу, коли він сидів у парку і мріяв про справжню родину, з Буссе почали відбуватися загадкові й незрозумілі речі. До його рук випадково потрапляє чарівне золоте яблуко, та й ще дивним чином Буссе вдається звільнити таємничого духа, якого ув’язнили в пляшці. Життя хлопчика з цього часу враз змінюється. Чарівний дух переносить Буссе в Країну Далеку. Там уже багато років король шукає свого сина. Хто б знав, що цим сином насправді є маленький Буссе і справжнє ім’я його – Міо. Тепер Буссе – справжнісінький принц!

Але не все так добре в Країні Далекій, як здається на перший погляд. Тут живе злий чарівник – лицар на ім’я Като, який своєю ненавистю до всіх випалює прекрасну землю й викрадає дітей з навколишніх сіл. Серед людей ходять чутки, що саме Міо, незважаючи на свій юний вік, битиметься з Като і переможе його.

Тож, на юного принца попереду чекає багато загадкових подій, знайомство з новими друзями й підступними ворогами, моторошні і, водночас, цікаві пригоди у Мертвому Лісі… А ще, у Міо з’являється найкращий у світі кінь – білосніжний красень із золотою гривою.

Переглянути художній фільм за книгою А. Ліндгрен «Міо, мій Міо» можна ТУТ:

Однією із найзахопливіших книжок Астрід Ліндгрен стала весела пригодницька повість «Пригоди Еміля із Льонеберги», яка вийшла в світ у 1963 р.

У невеличкому шведському селі Катхульт живе Еміль – п’ятирічний білявий хлопчик з великими блакитними очима, на рідкість самостійний і непосидючий. Хоч на вигляд він, як справжнє янголя, та його витівок боїться усеньке село, а рідні не мають ані хвилини спокою. Хлопчик постійно потрапляє в якусь халепу. То вдягнув на голову супницю і не міг з неї вивільнитися, то поклав у торбинку пані Петрел пацюка, то вилив на голову татові цілу миску тіста або ледь не влаштував пожежу у містечку Вімерб’ю. Але всі Емілеві витівки – не злі. Усе, що стається з бешкетником – з добрих намірів, через дитячу допитливість, або, якось так, випадково. Адже Еміль вважає, що в світі стільки всього цікавого, і так хочеться все випробувати!

Насправді ж, наш герой має добре серце, готовий завжди прийти на допомогу і навіть одного разу рятує від смерті наймита Альфреда.

Читачі дізнаються про пригоди Еміля із записів його матері, яка веде щоденник. І дуже часто, після розповіді про чергову витіку, авторка нагадує, що, зрештою, з Еміля виріс чудовий хлопець, «голова громадської ради і найпристойніший юнак». Але поки що мама Еміля хвилюється через синові бешкети, побоюючись, що то з нього вийде в майбутньому. Часто сторінки її записника виглядають так, ніби над ними хтось плакав, та жінка не припиняє вірити в свого невгамовного сина.

Астрід Ліндгрен колись сама зізналася, що Еміль – найулюбленіший її персонаж, і писати про нього було дуже цікаво.

У 1981 р. світ побачила нова казкова повість Астрід Ліндгрен «Роня, дочка розбійника». Ця книга настільки відрізнялася від попередніх творів шведської письменниці, що, здавалося, їх не міг написати один і той самий автор.

З перших рядків повісті Астрід Ліндгрен занурює своїх читачів у захопливий, невідомий світ, у якому ніщо неможливо впізнати, де все викликає тільки подив, де все незвичайне, таємниче, дивне…

Не квартира, не сад, не хутір, а розбійницький палац на неприступній величезній горі, а в ньому, у кам’яній залі, сидить наймогутніший розбійницький отаман усіх лісів і гір із своїми дванадцятьма розбійниками. За цим палацом розкинувся таємничий і зловісний ліс, який населяють безліч казкових істот: сірі гноми, тролі, підземні духи, які заманюють людей своїм чарівно-прекрасним співом у небезпечне царство, злобні друди, які прилітають з гірських вершин, щоб устромити свої гострі пазурі в нещасну жертву…

Тієї ночі, коли в отамана Матіса народилася донька Роня, в горах шаленіла буря й небо пронизували блискавиці. Ця стихія була настільки сильною, що старий розбійницький палац не витримав і розколовся навпіл зверху донизу. Але Роня не стала від цього якоюсь незвичайною дівчинкою. Вона, навпаки, була звичайнісінькою дитиною. Підрісши, Роня стала відчайдушною та сміливою, а грізний батько пробачав їй усі пустощі й пишався волелюбною вдачею доньки.

Та одного разу Роня зірвалася зі скелі й мало не замерзла в снігу. На допомогу їй прийшов Бірк, син заклятого Матісового ворога. Ватажок розбійників суворо заборонив Роні дружити з цим хлопцем. Але свободолюбива дівчина вирішила все сама. Діти тікають до таємничого лісу. Попереду на них чекає безліч пригод і випробувань, та все одно, Роня й Бірк залишаються вірними один одному.

Такі вони, добрі, світлі книги Астрід Ліндгрен – «Чарівниці зі Швеції». В них безліч чудернацьких історій, цікавих і фантастичних пригод, колоритних героїв. Звернувшись до цих творів, ви зануритеся в яскравий і незвичайний світ дитинства, де завжди відчуваєш себе радісно й безтурботно, де добро завжди перемагає зло. А ще, ці книги насичені почуттям особливого гумору – вони не тільки веселі, але й, водночас, примушують замислюватися над дійсністю дітей та дорослих. Недарма, твори Астрід Ліндгрен – один із найвизначніших внесків у світову культуру ХХ століття, вони перевірені часом і стали справжніми бестселерами.

Список використаних джерел:

Брандис Е. «Малыш и Карлсон», «Пеппи Длинныйчулок» и другие повести А. Линдгрен / Евг. Брандис // Брандис Е. От Эзопа до Джанни Родари : очерки. – М., 1980. – С. 279-281.

Веселі шибеники Астрід Ліндгрен, або За що люблять Карлсона? : до 70-річчя «Пеппі Довгапанчоха», 60-річчя – «Малий і Карлсон, що живе на даху» та 45-річчя «Пригоди Еміля із Льонеберги» / НБУ для дітей // Шкільна бібліотека. – 2015. – № 9. – С. 32-36.

Кашуба Є. «Лицар на бойовій стежці...» : за повістю А. Ліндгрен «Міо, мій Міо» : уроки світ. літ. : 6 кл. / Євдокія Кашуба // Всесвітня література в сучасній школі. – 2015. – № 6. – С. 9-16.

Кодлюк Я. П. Астрід Ліндгрен / Галина Одинцова, Ярослава Кодлюк // Кодлюк Я. П., Одинцова Г. С. Сто двадцять розповідей про письменників : довід. для вчителя почат. кл. – Київ, 2006. – С. 182-184.

Кожукало Н. В. Ток-шоу «Астрід Ліндгрен: казка не закінчується» : [сценарій] / Н. В. Кожукало // Зарубіжна література в школах України. – 2013. – № 11. – С. 22-25.

Ліндгрен А. Малий і Карлсон, що живе на даху : [повісті] / Астрід Ліндгрен ; худож. М. Ф. Коршунова ; дизайн обкл. О. В. Одноліткової. – Харків : Septima, 2007. – 495 с. : іл. – (Країна чудес).

Ліндгрен А. Міо, мій Міо : повість / Астрід Ліндгрен ; пер. зі швед. О. Д. Сенюк ; іл. С. М. Железняк. – Київ : Школа, 2007. – 128 с. : іл. – (Казкова планета).

Ліндгрен А. Пеппі Довгапанчоха : повість / Астрід Ліндгрен ; пер. зі швед. О. Сенюк ; іл. І. В. Німан. – Київ : Школа, 2007. – 303 с. : іл. – (Моя улюблена книжка).

Линдгрен А. Приключения Эмиля из Леннеберги : повесть / Астрид Линдгрен ; пер. со швед. Л. Лунгина ; худож. Е. Двоскина. – М. : Костик, 1993. – 174 с. : ил.

Онацька О. Мандрівка на дах : літ. гра-подорож за творами А. Ліндгрен про Малюка та Карлсона / Ольга Онацька // Зарубіжна література (Шкільний світ). – 2012. – № 9. – С. 23-25.

Середа М. М. Дивовижні пригоди найвеселішої дівчинки світу : урок з вивчення твору А. Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха» / М. М. Середа // Зарубіжна література в школах України. – 2012. – № 9. – С. 25-27.

Шевченко Н. Про найсильнішу дівчинку на світі : А. Ліндгрен «Пеппі Довгапанчоха» / Нелля Шевченко // Зарубіжна література (Шкільний світ). – 2012. – № 9. – С. 20-22.

Відповіді:

«Кому належать слова»

1. Малюку
2. Карлсону
3. Мамі Сванте
4. Панні Цап
5. Малюку
6. Карлсону

«Мультвікторина»

1.Заповітна мрія Малюка – це:

в)мати собаку.

2.З ким познайомився Малюк?

а)3 «чоловіком у повному розквіті сил».

3.Для чого Малюк і Карлсон полетіли на дах?

б)Приготувати ліки від застуди.

4.Який напис був на дверях будиночка Карлсона?

а)«Карлсон, який живе на даху».

5.Найкращий, на думку Карлсона, засіб від злодюг.

б)Привид.

6.Скільки тортів міг з'їсти Карлсон?

в)8.

7.Яке ім’я дав Малюк своєму цуценяті?

б)Бімбо.

8.Як звали виховательку Малюка?

б)Панна Цап.

9.Про що мріяла панна Цап?

в)Потрапити на телебачення.

10.У яку гру з панною Цапграли Малюк та Карлсон?

а)Хованки.

11.Що говорив Карлсон, коли переривалися його ігри?

а)Я так не граюся

«Магія чисел»

1. 7
2. 2
3. Декілька тисяч
4. 30-40°
5. 5 ере
6. 50 крон
7. 2
8. 1 цукерка
9. 8
10. У другий
11. Монеткою у 5 ере
12. 10 000 крон

1.Як називається країна, де живе Пеппі?

в)Веселія

2.Скільки Пеппі років?

в)9

3.До Пеппі на віллу увірвались...

а)злодії

4.Поліцаї хотіли забрати Пеппі...

г)в дитячий будинок

5.Пеппі захотіла піти до школи, щоб...

б)у неї почались різдвяні канікули (а якщо вона не ходить до школи, то і канікули не можуть розпочатись)

в)побешкетувати там

6.У цирку Пеппі стрибнула на спину...

а)коню

7.Що велике Пеппі з’їла сама за кілька хвилин на підвечірок?

б)торт

8.Залізши по дереву до мансарди хмарочоса, Пеппі врятувала двох маленьких хлопчиків від...?

а)пожежі

9.Томмі і Анніка подарували Пеппі на день народження...

б)музичну скриньку

10.Мавпочку Пеппі звали...

г)пан Нільсон

11.Хто написав Пеппі листа?

в)Пеппі

12.Пеппі врятувала у звіринці дівчинку від...

а)тигра

13.Який високий гість приїхав до Пеппі?

в)її тато

14.Як називалася шхуна, на якій з капітаном відплила Пеппі Довгапанчоха після прощального бенкету на своїй віллі?

а)«Стрибуха»

Відповіді на кросворд:

1. Анніка.
2. Негритянський.
3. Отрута.
4. Химерія.
5. Твіст.
6. Акула.
7. Кінь.
8. Ліндгрен.
9. Нільсон.
10. Бик.
11. Кава.
12. «Хованка».
13. Цирк.
14. Карлсон.

Опубліковано: 19 жовтня 2021

Літературна мандрівка для учнів 1-4 класів

Серед творів сучасної літератури для дітей шкільного віку привертають увагу книги Микити Шумила, Василя Латанського, Віри Оберемок, Володимира Ракшанова. Варто зазначити, що всі вони – наші земляки. Саме у мандрівку їхніми творами ми і запрошуємо вас, наші допитливі читачі.

Микита Шумило… Прозаїк, кіносценарист, критик, літературознавець, журналіст і перекладач.

Він народився 10 червня 1903 року в с. Михайлівка Кам’янського району. Як і більшість літераторів, котрі вийшли із села, належав до літературної організації "Плуг". У 20-хроках учителював – переважно в сільських школах Черкащини. Під час Великої Вітчизняної війни був фронтовим журналістом. Багато пережив і побачив.

Під час навчання в інституті кінематографії написав сценарій, за яким було знято фільм "Прокурор республіки". Повість під такою назвою побачила світ аж через два десятиліття – 1958 року. Як прозаїка його знають ще як автора повісті "Я – твій брат" (1961), але більше – як публіциста, дослідника та популяризатора класиків нашої літератури – Т. Шевченка, В. Стефаника, С. Васильченка, А. Тесленка, Ю. Яновського, Г. Косинки, О. Гончара. Через їхню творчість він прагнув прищепити широкому читачеві любов до української культури і мови.

З 60-х років і до останніх своїх днів він активно займався перекладацькою справою, виявляючи багатства і невичерпні можливості рідного слова. Дбаючи про літературну зміну, багато працював з молодими перекладачами, по-батьківськи підтримував їх.

Помер Микита Шумило 5 березня 1982 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Для вас він написав дві збірки оповідань – «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик».

В оповіданнях Микити Шумила разом з дітками, мамами, татками, бабусями та дідусями діють зайчики, горобчики, дятлики, соловейки, папужки. Казковими цих героїв не назвеш, вони цілком реальні, але взаємини між ними незвичайно зворушливі.

«Де ти, моя чаєчко?» – це розповідь одного моряка про те, як він воював на Чорному морі в роки Великої Вітчизняної війни. Моряк разом з товаришем на катері переправляв поранених бійців з Криму до Закавказзя, а звідти віз снаряди та патрони для наших бійців. Тяжка це була робота.

Вдень над морем літали ворожі літаки, тому перевозити поранених доводилося вночі. Проте одного разу ніяк не можна було баритися, бо у наших бійців закінчувалися бойові припаси.

Вирушив катер вранці. Спокійно в морі. «Може, пронесе», – подумали моряки. Аж ні. В небі з’явилися спочатку розвідувальний літак, а потім – три літаки-бомбовози, які почали скидати бомби прямо на катер.

Катер підняло, наче він сам поліз угору на водяну кручу. Потім гримнуло, і від катера не залишилося нічого. Загинув і товариш моряка. Бомбовози літали над морем, вишукуючи, чи не залишилось когось у живих. Угледівши людину, сипонули з кулемета чергою куль. Проте моряка не вбили, а лише поранили в руку. Щоб легше було пливти, він зняв з себе одяг, обв’язав тільняшкою голову від сонця, як чалмою, бо міг же бути і сонячний удар від перегріву. І в ту ж мить щось раптом упало йому на голову. Щось важкеньке, але не камінь, не дерево, щось м’яке. Моряк мотнув головою. З голови скотилася … чайка! Вона була поранена – її черкнув осколочок. У відчаї пташка перемогла страх перед людиною й, рятуючись, упала на той острівець, що побачила, тобто на голову моряка. Той здоровою рукою посадив її на чалму з тільняшки, наче в гніздечко, і поплив далі. Коли здорова рука стомлювалась, моряк обережно забирав чайку з голови, лягав на спину, і клав її собі на груди.

Багато часу знаходився моряк з пораненою пташкою в морі, аж поки з берега його не помітили і напівживого переправили до госпіталю. Довго відходив моряк від ран, аж поки одного разу санітарка не принесла до нього чайку. Моряк дуже зрадів, наче побачив живу людину.

Чайку в госпіталі полюбили всі. Поранені бійці ловили для неї жучків, мурашок, мух, рибку. Дуже раділи, коли вона заходила до свого пораненого товариша у палату. Невдовзі одужав і моряк. Він знову пішов на фронт. Та чаєчка все приходила до нього в палату і стурбовано шукала свого рятівника. А потім … А от що було потім, ви дізнаєтесь, прочитавши це оповідання.

На Чорному морі дуже люблять чайок. Існує легенда про дівчину-чайку

Є там є острів суворий, німий, червоная скеля на буйнім зеленім роздоллі одна піднімається вгору червоним шпилем. Тільки на самому розі, над морем, де вічно лютує сивий бурун, горить по ночах якийсь вогник, удень же чайки сіренькі в'ються, кигичуть над морем. Що то за скеля, і що то за вогник, і за що так люблять чайки ту сувору скелю?

Кажуть люди, що колись на той дикий острів прибув чоловік з невідомих країв. Десь доля лихая вганяла за ним по всім світі, що він не знайшов ніде інде притулку. Маленьке дитятко та вбогії вжитки виніс з човна, заліз у печеру і став собі жити. Як жив, чим жививсь він іспершу, – про те невідомо нікому.

Згодом дізналися люди, яка була щира душа у того чоловіка: щоночі вогнище велике він розкладав, щоб далеко палало-значило, щоб ті кораблі та суденця, що бігли по хвилях зелених, минали безпечно суворе каміння та банки' лихі, потаємні, коли ж розбивалося судно, він сам на маленькому човні сміливо кидавсь у море нещасних пливців рятувати. І вдячнії люди охоче давали йому великі дари – і гроші, й скарби, що возили на тих кораблях; нічого не брав чужоземець, лиш трошки харчів на прожиток, та дрова, та смолу, щоб ними вогнище живити. І скоро дізналися всі про діда чудного, прозвали його «морським буслом», дізнали й про його дитину, котру, мов русалку, хвилі морські колихали-пестили, котру й каміння німе, і ревуча буря жаліли-втішали.

І виросла дивно хороша дочка у старого: біла, мов піна морська, як кушір, кучерявії коси вкривали її по коліна, а очі блакитні світились, як море у ранішній час, а зуби блищали, мов перла з-під вуст коралових. Нічого вона не боялась: ні бурі, ні грому, ні грізної хвилі, бо море було їй як рідне. Ісміливо дівчина кидалась з батьком укупі, як часом траплялось когось рятувати, і тільки до кого торкнеться вона, – того не займає розлючене море.

От раз, накупавшись уволю, дівчина тихо заснула на теплім пісочку (а море тоді щось мовчало-дрімало); і спить вона й чує, – щось-то шепоче; а то між каміння забралося троє: птиця-бабич торбоноса, свинка морська та рибонька-золоті пера. Рибонька й каже:

– Винесу я з глибини перлів, коралів, ясних самоцвітів за те, що вона рятувала мене: лежала я, бідна, на банці – хвилі сердиті закинули дуже далеко, пекло мене сонце, посмажило зябра, крутивсь надо мною мартин білоперий та хижий, і з ним моя смерть наближалась. Ся ж добра дитина взяла мене в руки, всміхнулась привітно і тихо пустила у море, – й я знов ожила.

– Я її вивчу так плавать, пірнати, водити веселих танків, таких їй чудових казок розкажу, – промовила свинка морська, – за те, що вона, моя добра, годує мене, ділиться щиро зо мною харчами, не раз би вже й здохла, якби не вона.

– А я їй, – озвалась задумана птиця-бабич, – я їй скажу новину, та таку, якої ніхто ще не знає. Була я за морем далеко і чула: прибудуть сюди кораблі та галери, на тих кораблях та галерах люде чудні: завзяті, чубаті (їх звуть козаками), нікого вони не бояться і мореві навіть старому дари не дарують, як інші купці-мореплавці, лиш веслами часто січуть-зневажають. І море сердите поклало свій гнів на чубатих, і доля лиха присудила усіх потопити, побити і скарб їх віддати камінням та банкам, та всім нам, морським челядинцям. Великої тайни ніхто ще не знає, лиш їй, милосердній, повинна я все розказати за те, що вона і мене зрятувала: злочинець якийсь перебив мені стрілкою крила, і я помирала на хвилях зелених: ся ж дівчина мила впіймала мене, замовила кров і якогось там зілля приклала та все годувала-гляділа, аж поки загоїлись крила. За те розкажу їй сю тайну велику...

– Мовчи! – зашуміли, прокинувшись, хвилі, – мовчи, не твоє-бо то діло: не сміє ніхто дізнатись про волю великого моря, не сміє ніхто сперечатися з грізним!

Кинулись хвилі до скелі-каміння, сердито бурчать поміж ними. Злякана свинка і рибка пірнули на дно, а птиця-бабич ізнялась, полетіла. Тапізно прокинулись хвилі: дівчина вчула, скочила раптом і кличе: «Вернися, птице-бабичу, вернися, усе розкажи до ладу, не треба ні перлів мені, ні коралів, ані казок чарівних, ні таночків, краще мені розкажи до ладу, щоб я знала, звідки чубатих отих виглядати, як безталанних з біди визволяти».

А море лютує, а море реве: «Мовчи, не питайся, дурненька дитино! Корись, не змагайся ти з морем, – тяжко-бо море карає!»

А дівчина дума: «Байдуже! Ревіть собі, хвилі зелені, чорнійте од злості, казіться! А я не оддам на поталу людей тих відважних, я вирву із пельки у хижого моря своїх безталанних братів! Лиш батькові й слова не писну, бо він вже старенький, незмога йому вже боротись, а буде велика негода, я бачу». І день догорів, і сонце пірнуло у море.

Настала великая тиша.

Лиш в темряві чути, як дід бубонить та збирається варту нічну одбувати. Дочка попрощалася з батьком, лягла у печері, А тільки старий заходився з вогнищем, вона зараз в човник стрибнула, усе зготувала, назброілась – бурі чекає.

Ще море спокійне, а там щось далеко гуде: то спільничка моря – хмара грозова – йде, і моргає страшними очима, і темними крилами віє на дрібнії зорі, і гаснуть ті зорі од жаху. Ось вітер, її посланець, налетів, засвистав, хоче вогнище згасити.

Та дід догадався, підкинув смоли, – розгорілось вогнище ще дужче. І вітер назад, засоромившись, плинув, і стало все тихо... Знову і ближче ревнула грозовая хмара, і цілая зграя хижих вітрів закрутилась, завила, штовхнула під боки соннії хвилі. Хвилі безладно метнулись до скелі – скеля шпурнула на їх каміннями, – хижо вони проковтнули гостинці і кинулись знову до скелі. А хмара находить, і грім гуркотить, і блискавка хижо ламає, вітрила дере, купає у хвилях солоних. Та борються з морем відважні гребці, не подаються чубаті!

Геть, одступись, необачна! Доля страшна покарає тебе, – одступись-бо!»

Байдуже – дівка не слуха! Кинулась хвиля страшенна, утлого човника міцно вхопила, кинула геть аж за банку, розбила, неначе лушпайку. Дівчина плаче; плаче вона не од болю, плаче вона не од страху, не за човном вона плаче; жаль їй великий, що нічим вже їй рятувати безщасних: «Ні! Таки спробую ще раз!» Миттю одежу зірвала з себе і кинулась просто у море. Не зглянулось гнівнеє море: хижо коханку свою проглинуло. Та зглянулась праведна доля: смерті собі не знайшла жалібниця відважна: чайкою сірою з моря спурхнула і з гірким плачем полетіла над морем... А дід і не знав, що дочка поробляє, та ті козаки, що вона зрятувала, сказали йому. З горя, з розпуки, дід як розводив вогнище, так в його і кинувся просто.

Згибли і дід, і дочка, та згибли не зовсім: щоночі вогник на скелі блукає, а сірі чайки без ліку розплодились на скелі, літають над морем та плачуть-кигичуть, лиш тільки зачують хижую бурю, звіщають пливців-мореходців та свідчать про давню давнину, про славну дівчину-чайку.

Чи знаєте ви, що є багато прислів'їв про чайку? Ось деякі з них:

• Оце тобі, чайко, за те і плата, що в тебе голівка чубата.
• Чайка сідає на воду – чекай доброї погоди.
• Вибирається, як чайка за море.
• Кулик знає, куди чайка літає.
• Здибав його, як чайку на гнізді.
• Скиглить, як чайка.
• Де чайка – там і риба.
• Дружні чайки і яструба здолають.
• Якщо чайка сіла в воду, чекай хорошу погоду.
• На чайку у моряка не підніметься рука.
• Соловейко співає гарніше, та морякові чайка миліша.
• Чайка на морі – чекай, моряче, бурі.

Художнє слово про чайку

Андрусяк І. Квітка і чайка // Андрусяк І. Три дні казки / І. Андрусяк, В. Запорожець, М. Гриценко ; худож. У. Мельникова. – К., 2008. – С. 81-82 : ілюстр.

Васильченко С. Чайка // Васильченко С. Неслухняний глечик : оповідання, повість / С. Васильченко ; упоряд. та передм. Н. М. Шумило; худож. Л. В. Ільчинська. – К., 1991. – С. 14-20.

Дніпрова Чайка. Дівчина- чайка // Дніпрова Чайка. Проводи Сніговика-Снігуровича : вірші, поезії в прозі, оповідання, казки, п'єси / Дніпрова Чайка ; передм. та упоряд. В. Пінчука ; худож. В. Євдокименко. – К., 1993. – С. 14-20.

Кузьменко В. Чайка : [етюд] // Письменники Черкащини : вибр. твори. Кн. 1 / упоряд. Г. Білоус. – Черкаси., 2007. – С. 436.

Стельмах М. Чайка // Стельмах М. Заєць спати захотів : вірші / М. Стельмах ; мал. М. Примаченко. – К., 1989. – С. 4-5.

А чи знаєте ви, що…

На березі Фінської затоки, в околицях Петербурга, біля входу на пляж встановлена знаменита композиція «Чайки». Цей елемент оформлення прибережної смуги з'явився на початку 60-х років минулого століття. Творці композиції архітектори А.Г. Леляков, Е.М. Полторацький, О.М. Сєдова в 1968 році були удостоєні Ленінської премії.

В американському місті Солт-Лейк-Сіті є пам'ятник чайкам, які врятували від сарани урожай перших поселенців.

У Калінінграді є скульптура чайки, котра оберігає своє гніздо з майбутнім пташеням. Це символ домашнього затишку, а такоє нагадування про те, що місто нерозлучно пов’язане з морем.

Пам'ятник чайкам Хіллерьод, Данія.

В Іспанії в Тосса-де-Мар – пам'ятник чайці на ім'я Джонатан Лівінгстон.

У Шотландії, в місті Інвернесс, – пам'ятник єдинорогу і чайкам.

«Пам’ятливий горобчик»

…Одного дня дві сестрички, Віта і Люда, принесли з парку додому пораненого горобчика.

Чи він сам випав з гнізда, чи, може, мати-горобчиха й татко-горобчик учили своїх діток літати, а це горобенятко зачепилося за гострий сучечок і поранилося під крильцем – хто його знає, тільки підлетіти воно вже не могло, сиділо і плакало під кленом, як немовлятко. Мама дівчаток була лікарем. Вона оглянула пташеня і сказала, що все буде з ним добре, тільки треба його нагодувати і дати води. . Мама знайшла в шафі старий берет і помостила в ньому горобчикові гніздечко. Там йому було м’якенько і тепло. Всі заходилися доглядати хворого. На щастя, він добре їв мух і пив водичку. Тільки почує, що хтось підходить близько, то зразу дзьобика роззявляє, тільки встигай йому вкидати харч. Воду вкапували йому з піпетки. А як забували нагодувати, то такий зчиняв крик, особливо вранці.

Подужчав горобчик, загоїлась рана. Тільки праве крило ще трошки одвисало. І вже не хотів сидіти у гніздечку, вилазив, стрибав по кухні, а далі освоївся і мандрував по всій квартирі. Найбільше прив’язався до бабуні і дівчаток. Бабуню будив вранці, щоб годувала, а з дівчатками грався. А літати і не вчився – наче зроду не вмів. Та одного разу сидів у Віти на голові, а тоді крильцями затріпотів і злетів на плече. Віта простягла руку вперед. Горобчик поскакав по руці, наче по гілочці. Постояв у неї на долоньці і – пурх, полетів, полетів. Жив горобчик у них літо, осінь і зиму. Одного разу вилетів він на вулицю через вікно. Сів на гілці і на радощах закричав: «Чрр! Чрр! Жив, жив! До нього позліталися горобці і всі разом: «Чррр! Чррр!»

Віта і Людочка все це бачили, але розплакалися, що горобчик їх покинув. Бабуся заспокоїла дівчаток:

– Не хвилюйтеся, прилетить.

А чи повернувся горобчик до дівчаток, ви дізнаєтеся, прочитавши оповідання Микити Шумила «Пам’ятливий горобчик».

Дещо про горобців

В 2010 році Українське товариство охорони птахів – птахом року офіційно назвало польового горобця. І не випадково. Бо ж горобець – один з найпоширеніших птахів як в Україні, так і на Землі.

У нас найчастіше зустрічаються 2 види цих птахів: горобець польовий та горобець хатній.

Горобець польовий – дуже маленький птах, вага якого 20-25 грамів, а довжина 14-15 см, розмах крил – 20-22 см. Верх голови вкритий коричневою «шапкою», в області щік та грудей – чорні плями. Тулуб вкритий сірим пір’ям, а крила – чорно-сірим, з коричневими смужками. Невеличкий хвіст довжиною 5-6 см.

Зустрічається цей невеликий птах мало не по всій Європі, а також на значній частині Азії – від Полярного кола, Уральських гір та південного підніжжя Гімалаїв – на схід до берегів Тихого океану, тобто цілком заселяє Китай. Веде як осілий, так і кочовий спосіб життя. Завжди тримається зграї. Щодо їжі, то польовий горобець невибагливий. Живиться насінням та плодами рослин, весною – комахами.

Для облаштування гнізда польовий горобець використовує суху та зелену траву, особливо полюбляє полин, рослинний пух, шерсть та пір’я. За необхідності, вміло сплете з травинок округле гніздечко, адже він є найближчим родичем африканського ткачика. Такі кубельця добре помітні восени, особливо в батогах дикого винограду та серед гілок дерев. Починають гніздитися у квітні – на початку травня. У кладці буває до 7 щедро заплямованих яєць. Батьки висиджують малечу почергово, до появи першого пташеняти проходить від 10 до 14 днів.

Широко відома кампанія зі знищення польових горобців як шкідників сільського господарства, проведена в Китаї в 1950-і роки. У ході розгорнутої в березні-квітні 1958 року кампанії тільки за три дні в Пекіні та Шанхаї було знищено 900 тис. птахів, а до першої декади листопада того ж року в Китаї, за неповною статистикою, було винищено 1960 млн. горобців. Однак ця боротьба призвела до масового поширення комах-шкідників навесні та влітку 1959 року в Шанхаї та інших містах. 18 березня 1960 року Мао Цзедуном було прийняте особисте рішення про припинення боротьби з горобцями.

Горобець хатній, або домовий. Напевно, найвідоміший птах, який живе по сусідству з людиною. Звідси і назва «хатній». Поширений подібно до польового горобця, крім того, він ще заселяє також Індію, а от у Китаї його можна побачити тільки в прикордонній смузі на півночі і на південному заході. За зовнішнім видом та способом життя він мало чим відрізняється від польового. Довжина його сягає 16 см, маса 22-25 грам. Проте на відміну від польового горобця, у якого «шапочка» коричнева, у хатнього горобця вона сіра. За іншими зовнішніми ознаками вони майже ідентичні.

Самець відрізняється від самиці наявністю великої чорної плями, що охоплює підборіддя, горло, зоб і верхню частину грудей, а також темно-сірим (а не темно-бурим) верхом голови. У самиці голова й горло сірі, а над оком є бліда сіро-жовта смуга.

До початку XXI століття загальноєвропейська популяція хатнього горобця значно скоротилась, а в ряді країн цей вид опинився на межі зникнення. Так, з середини 80-х років популяція горобців у Чехії зменшилась на 75%, у Великобританії – на 68%, причому у великих містах Британії вони практично зникли. Як причини називаються зменшення кількості комах під час їх періоду розмноження, хвороби, викликані високим вмістом пестицидів у злаках, зникнення місць гніздування в містах через їх реконструкцію, зменшення зелених міських зон і знищення дерев, що знову-таки веде до загибелі комах, необхідних для вигодовування пташенят.

Прислів’я про горобців

• Горобець маленький, а серденько має.
• Горобців боятися – проса не сіяти.
• Краще нині горобець, як узавтра голубець.
• Ліпше горобець у жмені, як журавель у небі.
• Ліпше горобець в руці, чим заєць в лісі.
• Старого горобця на полову не зловиш.
• То стріляний горобець.
• Горобці крупу з'їли, а синиця в кліткупопала.
• Де ті горобці подінуться, як корчма згорить?
• Не грати горобцеві з соколом.
• По горобцях з гармат не стріляють.

Цей птах символізує

Легковажність:

Горобці тобі в голові цвірінькають.

Життєрадісність та витривалість:

Веселий, як горобець;

Горобчик – жвавий хлопчик;

Горобець на все удалець.

Він виступає також символом найменшої міри:

Води – горобцеві по коліна ;

Ліпше горобець у руці, ніж журавель у небі (краще мала, та користь, ніж велика, та непевна).

За поведінкою горобців визначали можливі погодні зміни:

Горобці збираються зграйками – на дощ.

Як горобці купаються, то дощ буде.

А тепер послухаємо пісню про горобчика та переглянемо мультфільм «Некмітливий Горобець».

Що читати про горобців

Бокотей А. Польовий горобець / А. Бокотей // Колосок. – 2010. – № 2. – С. 36-37.

Михайлов К. Кто не знает воробьев? / К. Михайлов ; фото В. Вишневского // Юный натуралист. – 2011. – № 2. – 1-2-а, 4-а с. обкл., С. 1-3.

Как птицы гнезда строить учились // Отчего и почему. - 2012. - № 3. - С. 12-13.

Семаго Л. Как пауки воробью помогли / Л. Семаго ; фото В. Вишневского, В. Гуменюка // Юный натуралист. – 2012. – № 7. – С. 36-39.

Микита Шумило був мрійником, романтиком, любив людей, а дітей – особливою любов’ю, мабуть, як свою надію на кращу в майбутньому долю рідного краю.

Про це говорять його щирі творі. Переконайтеся!

Твори Микити Шумила для дітей

Шумило М. Пам'ятливий горобчик : оповідання / М. Шумило ; худож. Г. Мокієнко. – К. : Ярославів Вал, 2003. – 96 с. : ілюстр.

Шумило М. «Де ти, моя чаєчко?» : розповідь моряка / М. Шумило // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 114-123.

Що читати про Микиту Шумила

Волинець Л. М. Шумило Микита Михейович : ( 10.06.1903 - 08.03.1982 ) // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажчик / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний.– Черкаси, 1990. – С.69-70.

Микита Шумило/ авт.-упоряд. В. Коваленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 113.

Василь Григорович Латанський

…Попід селом тече річка Тікич, на берегах якої ростуть віковічні верби та високі явори. Ця річка впадає в славнозвісну Синюху, притоку Південного Бугу, що прямує через степи споконвічні аж до Чорного моря... У широкій долині Тікича розташоване мальовниче село Луківка. До його біленьких хаток туляться селянські городи, на яких росте і квітує все необхідне для родинного щастя – картопля, кукурудза, гарбузи, кавуни і дині, огірки і помідори, баклажани і перець, цибуля й часник, чималенькі латки пшениці й жита, а біля самого берега - запахущі сіножаті, осока та високий очерет.

Серед цього природного раю 18 листопада 1938 року народився і виростав сільський хлопчик, Мама Василина розказувала йому різні казки, бувальщини, а він із захопленням слухав, переживав за долю героїв - діда й бабу, курочку-рябу, Івасика-Телесика, Котигорошка..

У злиднях та нестатках минула жорстока гітлерівська окупація та повоєнне лихоліття. Довелось з мамою тягати з берегів надокучливий лозняк, щоб протопити вхаті. Легше стало, як повернувся тато з війни і почав працювати в колгоспі їздовим.

У злиднях та нестатках минула жорстока гітлерівська окупація та повоєнне лихоліття. Довелось з мамою тягати з берегів надокучливий лозняк, щоб протопити вхаті. Легше стало, як повернувся тато з війни і почав працювати в колгоспі їздовим. Тоді й пішов хлопець до школи в сусіднє село Пальчик, навпрошки, перелазячи через глибокий протитанковий рів, викопаний односельчанами у перші дні війни, а потім звивистими вуличками - до заповітної мрії. Навчання Василеві давалось легко. Особливо він любив мову і літературу, читав піонерські газети та журнали, твори юних авторів і сам прилучався до написання власних віршів. Почав друкуватися ще з шостого класу в піонерських газетах та журналах «Зірка», «Барвінок», «Піонерія», «Малятко», у багатьох районних, обласних, республіканських газетах, у колективних збірниках.

Василь Латанський та Михайло Слабошпицький

Після закінчення Пальчиківської середньої школи Василь рік працював у місцевій райгазеті, що допомогла йому відшліфувати власний стиль, пізнати ціну виваженого слова. Потім три роки відслужив в армії. І лише тоді зважився вступити до Львівського університету на філологічний факультет.

Василь Латанський з школярами

Спливали роки. Василь Григорович, закінчивши університет, дістав направлення на роботу в Крим, у село Пруди Совєтського району, де трудився учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно. Понад сорок років навчає дітей рідної мови в середній школі села Пруди Совєтського району. Ветеран педагогічної праці. Відмінник освіти України.

Пише для дітей і про дітей, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської.
Член Національної спілки письменників України. Автор книжок для дітей і дорослих «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась «Ведмідь-гора».

Ось деякі твори Василя Латанського. Почитаймо!

Поезія Василя Латанського

Василь Латанський / авт.-упоряд. В. Коваленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 24-26.

Що читати про Василя Латанського

Василь Латанський / авт.-упоряд. В. Коваленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 24-26.

Віра Оберемок

Серед черкаських письменників, котрі пишуть для дітей, вирізняється Віра Оберемок. Її літературний шлях стелиться через рідне село Русалівку, через той квітучий край, що виколисав, випестив її та простелив дорогу у велику літературу.

Віра Оберемок народилася 1 вересня 1945 року вселі Русалівка Маньківського району. Перші проби пера сімнадцятирічної дівчини помітив Василь Симоненко. Він запросив її до "Молоді Черкащини", порадив, як краще творити, і рекомендував разом із редактором Григорієм Суховершком на навчання до Київського держуніверситету на факультет журналістики. Віра Климівна вважає це благословенням уже тоді великого поета. Завдяки йому, його мамі Ганні Федорівні познайомилась вона з Андрієм Малишком, Борисом Олійником, Дмитром Луценком, Миколою Сомом.

Як того хотів Василь Симоненко, стала журналістом. І попри проблеми зі здоров’ям працювала у газетах: катеринопільському "Авангарді", голопристанській "Заповіти Леніна", херсонській "Наддніпрянській правді".

Та чайкою ячіла мама із села: "Повертайся, доню, важко мені без тебе".

Так і зробила, довгі роки працювала у сільській бібліотеці, місцевій школі і творила,творила…

Рясніли її образками і етюдами, замальовками, ліричними легендами і казками черкаські та республіканські видання. Долітало її слово до Канади, Сполучених Штатів Америки, Австралії, де спраглі українські душі з діаспори в її словах жили Батьківщиною. Згодом вийшли у світ її збірки. Не останні, бо і сьогодні Віра Оберемок у творчому пошуку.

А нещодавно Віру Климівну прийняли до Національної спілки письменників України. Будучи вельми скромною і "непробивною", Віра Климівна своїми ліричними мініатюрами, казками та оповідками для дітей завоювала творчий авторитет не лише серед молодих поцінувальників її слова в Україні, а й далеко за її межами.

Розсипані в багатьох виданнях держави й діаспори (журналах "Дніпро", "Україна", "Однокласник", "Сільські обрії", "Дзвіночок", "Вільна думка", та "Наші дні" – Австралія; "Світло" та "Новий шлях" – Канада; "Свобода" – США) літературні перлини Віри Оберемок глибоко западають у серце широкою залюбленністю в рідний край, дитячу душу й вірою в людську доброту.

Любов до людей, поетичне сприйняття світу, цнотлива краса почуттів притаманні її творам. Авторка точить перо в доробках короткої форми, але тонке чуття слова, заглиблення в духовнийсвіт ліричного героя, щирий роздум над фактом, деталлю, над життям дають їй змогу наповнити свої твори багатим змістом... До того ж твори написані барвистою мовою, в них – веселковість, смуток і вічна любов.

Автор книг для дітей «Їжакова сімейка» (1993р.) і «Дівчинка і білочка» (2005р.) та книги «Дві половинки серця» (2006р.).

З неймовірною ніжністю, закоханістю у природу та про хлопчиків і дівчаток, письменниця своїм творчим доробком формує почуття патріотизму та любові до рідного краю, материзни, листочка і білочки, без яких не може існувати природа і людина.

В її творах немає надокучливих напучувань, а є конкретні життєві ситуації, цікаві, повчальні, кумедні.

Отож познайомимося із замальовками Віри Оберемок.

Їжакова сімейка

Були погожі осінні дні, коли з дерев осипається жовте листя і встеляє землю. Гуляючи в саду, Христинка бачила, що під однією яблунею сидить їхня муруга кицька й не зводить очей з купки опалого листя.

– Що ти там нюшкуєш, Мурочко? – гукнула до неї дівчинка.

– Мишку хочеш упіймати?

Кицька не звернула на неї ніякої уваги й продовжувала сторожко дивитись в одне місце під яблунею.

Христинка підійшла і теж почала придивлятись до тієї купки. І раптом помітила, що листячко начебто ворушиться. Що там? Може, який звір?

Дівчинка мерщій побігла до мами, яка поралась на городі, і покликала її до яблуні.

– Ось там, – показала на купку жовтого листя, що ворушилось.

Мама взяла гілочку, обережно розгребла купку, а там їжак.

Мабуть, стомився за ніч, блукаючи садом в пошуках їжі. От і вмостився під яблунею подрімати.

– А чутка Мурочка й нанюхала його, – пояснила мама.

– Ой, який у нього кумедний носик! – присіла над їжаком Христинка.

– Правда, мамо?

Їжачок і справді був такий симпатичний, чепурненький.

– Гарний, – посміхнулась мама і передала Христинці гіллячку. – Ти поки що постережи його, щоб не втікав, а я піду молока принесу, їжаки дуже полюбляють його.

Незабаром вона принесла у склянці молока, налила в блюдечко й поставила перед їжачком.

Той якусь хвилинку сидів нерухомо, принюхуючись. А потім устромив носика в блюдечко й смачно захлебтав.

Мурочка, як побачила таке, то й собі захотіла поласувати молоком. Та тільки поткнулась до блюдечка, а їжачок як чмихне на неї, вона й відскочила, вигнувши дугою спину. Вихлебтавши з блюдечка молоко, їжачок покосився блискучими намистинками очей на Христинку та її маму, ніби подякувавши їм за пригощання, і неквапом подріботівпід кущі бузини за хатою.

Мама знову пішла поратись на городі, а Христинка побігла до подружок на вулицю.

Як же здивувалась вона, коли увечері, повертаючись згулянки, побачила на східцях веранди двох великих і трьох маленьких їжачків. Оце так!

Виходить, їжачок, якого вони з мамою пригощали уранці молоком, тепер привів вечеряти усю свою сімеєчку.

– Мамо, мамо! – загукала дівчинка. – Ось вийди, глянь, які у нас гості!

Довелося всіх пригощати. Для цього налили повну велику тарілку й поставили на східцях веранди, а самі одійшли, щоб не заважати.

Їжаки одразу ж гурточком обступили тарілку й ну дружно ласувати молоком. Хлебтали, не кваплячись, смачно прицмокуючи, і тихенько постогнували від ве ликого задоволення.

А випорожнивши миску, дружна сімейка так же неквапно, ланцюжком, попрямувала в садок.

Після того вони ще кілька разів з'являлися біля східців веранди, і Христинка з мамою охоче пригощали їх теплим, щойно видоєним молоком.

Та одного вечора їжаки не прийшли вечеряти. Не було їх і наступного дня.

– Залягли на зиму спати, – відповіла мама на запитливий погляд Христинки.

– До самої весни.

І дівчинка стала чекати того дня, коли знову пригощатиме симпатичних їжаків молоком.

Тільки чи ж прийдуть вони?

Як дощик скрипочці допоміг

Жив на світі Дощик – Добрий Веселун. Ходив він по небу і землі та й робив добро людям, рослинам, тваринам – усім, хто потребував його допомоги. А ще дуже любив Дощик танцювати. Ноги у нього були такі довгі, бо доводилося танцювати не тільки на небі, але й по землі, по деревах, дахах будинків і стовпах.

Якось улітку зупинився Дощик у Русалівці серед широкого вигону, якраз навпроти нашого двору, і ну витанцьовувати. А в сусідстві з нами жив старий чоловік. Колись, замолоду, він був гарним музикою, але потім постарів і закинув свою Скрипку в комору на полицю, де вона тепер лежала під товстим шаром пилу. І ось Дощик, танцюючи у його дворі, зненацька зазирнув у вікно й побачив ту Скрипочку. І такий у неї був нещасний вигляд, що Дощику стало дуже шкода її і вирішив він якось розвеселити бідолашну.

– Гей, Скрипочко! – гукнув. – А чи вмієш ти ходити? Якщо так, то виходь надвір, бо в коморі немає блакитного неба, ніде гуляти хмаринкам і літати метеликам!

І ще дзвінкіше застукав Дощик у шибки, і під цей акомпанемент узявся швидше витанцьовувати ніби запрошуючи Скрипочку разом з ним пуститися в танок. Глянула на нього Скрипочка і згадала той час, коли отак під її музику танцювали люди у свята й на весіллях. Скільки пісень вона знала! І так захотілося підіграти Дощику, що не витримали струни, затремтіли і зірвалися з них назустріч теплим Дощиковим краплям ніжні й чисті звуки.

Старий чоловік теж дивився на Дощ і раптом почув свою Скрипку, про яку давно забув. Умить гайнув до комірчини, зняв з полиці забутий інструмент, обтер від пороху. І засяяла Скрипка своїми лакованими боками. Звичним рухом доторкнувся чоловік до трепетних струн і від радості, що про неї нарешті згадали, Скрипочка зітхнула на повні груди й весело заграла-заспівала. Правду ж кажуть, що радість веселить, а щастя молодить!

А наш Дощик-Веселун вибрався верхи на хмаринку, що пропливала мимо і задоволений тим, що йому вдалося зробити добру справу, підохочений вітерцем, полинув далі…

Про черв'ячка Жужку, який хотів навчитися літати

Маленький земляний черв'ячок-симпатичок на ймення Жужка жив глибоко під землею й ніколи не бачив ні неба, ні дерев, ані квіточок. Хоч іноді відчував на собі якісь теплі промінчики. Його сусідка, земляна жабка, яка іноді вибиралася нагору, казала, що то сонце. І Жужці дуже захотілося його побачити. Одного дня він почав рити носиком ямку в землі доти, доки таки не вибрався на світ. У тому світі небо було таким великим, а сонце таким яскравим, що Жужка від несподіванки упав знову в ямку. Але одразу ж вибрався з неї і став розглядати що діється навколо...

Всюди росло багато дерев, цвіли квіти, співали пташки, літали туди-сюди різні комашки.

– Еге, та тут у сто разів цікавіше, ніж під землею, – подумав Жужка й тільки-но хотів з усіма привітатися, як... раптом чиясь тінь затулила і небо і сонце! Жужка злякано подивився вгору і побачив чиїсь зацікавлені очі.

– Ти хто? І що тут робиш? – запитали очі.

– Я маленький черв'ячок Жужка. І я дуже хочу політати, але не вмію! – поскаржився він.

– Не журись! Я тобі допоможу! Сідай мені на спину! – запросив метелик, бо то був саме він. Жужка вмостився у метелика на спинці і вони полетіли.

– Я лечу-у-у! – вигукував щосили Жужка. – Я лечу-у!

Але тут знову майнула чиясь, цього разу ворожа, тінь і накрила маленьких мандрівників. Метелик тільки встиг крикнути: "Рятуйся!", а збитий сильним ударом Жужка довго падав на землю.

Настала ніч. Сутінки заховали сонечко. Стало темно, і черв'ячок відчув холод. Він швиденько викопав у землі ямку, наносив туди сухої травички й солодко заснув...

Прокинувся лише тоді, коли сонячні промінчики проникли в його ямку. Він умився крапелькою роси й потягнувся. Відчув якусь дивну незручність у тілі. "Може я перележав?" – подумав. І раптом просто так, без будь-якої причини, підстрибнув і полетів!

– Ой! – закричав Жужка. – Я полетів без будь-чиєї допомоги! Я сам лечу! Маленький черв'ячок Жужка сам лечу-у!

Він вигукував від радості, вимальовуючи в повітрі якісь дивні кружальця, не розуміючи, як це він, черв'ячок, зміг навчитися літати. Бо ще не знав, що черв'ячка Жужки вже нема. Він перетворився в гарненького голубого Жучка.

Усе навколо нього – дерева, пташки, комашки – із задоволенням дивилися на нього, радіючи разом з ним його чудесному перевтіленню. Ось як буває.

Якщо ти навіть народився маленьким черв'ячком, це не означає, що ти все життя маєш ним залишатися...

Ведмедик – чорне око

Маленький Ведмедик з чорними очима жив разом з мамою у великому густому лісі. Взимку він солодко спав у затишній хатці-барлозі. Аж ось настала тепла, запашна, чистою росою вмита, весна й розбудила Ведмедика. Виліз він із барлогу. Глянула мама на свого улюбленця і бачить: кожушок його за зиму дуже зім’явся, забруднився.

– Треба в перукарню нам з тобою, синку, сходити, трохи причепуритися! – сказала мама.

– Я не хочу! Не піду!

Річ у тому, що Ведмедик не завжди слухав свою маму. Ось і цього разу він учинив так само, вирішивши що стригтися й чепуритися не обов’язково. Мама вмовляла його, вмовляла, а він ніяк не вмовлявся.

І ось одного гарного весняного ранку вихователька не пустила Ведмедика до лісового дитсадочку, бо своїм виглядом він лякав усіх звіряток, вони плакали й погано їли. Ведмедик повернувся додому й цілий день просидів у барлозі сам, чекаючи поки мама прийде з роботи. Йому було сумно і навіть трохи страшно. Коли мама прийшла, він одразу погодився йти в перукарню стригтися.

Уранці Ведмедик з мамою швиденько зібралися й вирушили на лісову електричку. Нею вони приїхали до великого міста. Перукарня була дитяча й називалася «Їжачок». Дві дуже привітні тітоньки стригли там і дітей, і звіряток. Ведмедика постригли дуже гарно, зробили фасонну стрижку, яка дуже йому пасувала.

Наступного ранку він знову пішов до лісового садочка. Там його зустріла вихователька й похвалила за гарний і акуратний вигляд. І маленький Ведмедик зрозумів, що треба завжди прислухатися до гарних порад і завжди пильнувати за своїм зовнішнім виглядом…

А чи знаєте ви що …

…Русалівка – єдине село колись Уманського повіту в Київській губернії, де в 1845 році побував Т.Г. Шевченко. Про це він згадує в своєму " Щоденнику" від 29 липня 1857 року.

Це було одного дня, після жнив надвечір. Тарас ішов сільським шляхом, та й зазирнув до корчми батька Ониська Щерецького. Жителі Русалівки вже чули про автора "Кобзаря", тому щиро вітали і частували гостя. Після розмови з ним зрозуміли, що він "не дуже щоб пан, але й не з простих", – своя людина.

Здавна в Русалівці багато селян мали прізвище Дармограй. Тарас поцікавився, кого так називали. А дізнавшись, що цепрізвище сусідських сімей, мовив:

– Мабуть, дармограй – це добра людина, що задарма, без всякої користі людей розважає.

Цікаві легенди про русалок, від яких походить назва села, мальовничі краєвиди навколишньої природи залишили глибокі враження в пам'яті поета. Саме це надихнуло його на написання вірша під назвою "Русалка".

Тут в Русалівці відпочивав Тарас Шевченко

Прослухати вірш Т. Шевченка «Русалка» можна ТУТ.

Пізніше, будучи вже в засланні, Шевченко пише повісті "Княгиня" та "Прогулка с удовольствием и не без морали", де змальовує села Надтікиччя.

Твори підписує псевдонімом "Кобзар Дармограй".

… Прадід Віри Оберемок Андрій Оберемок (Обеременко) був близьким другом Тараса Шевченка. Разом вони відбували тяжку військову повинність у Новопетрівському украпленні. Про це згадує Тарас Шевченко у своєму щоденнику: «Якщо і були світлі хвилини в моєму темному довголітньому заточенні, то цими солодкими хвилинами я зобов’язаний йому, моєму простому, благородному другові Андрієві Обеременку».

Твори Віри Оберемок

Оберемок В. Їжакова сімейка : оповідання / обкл. та мал. В. Миколайчука. – Полтава : Криниця, 1993. – 20 с. : ілюстр.

Оберемок В. [Казки для дітей] // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 157-160.

Що читати про Віру Оберемок

Віра Оберемок // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 156-160.

[Оберемок Віра Климівна] // Письменники Уманщини : довідник антологія : статті, бібліографічні матеріали, вірші, проза, літературознавчі есеї / упоряд. М. С. Павленко. – Умань, 2011. – С. 173-175.

Поліщук В. Віра Оберемок / В. Поліщук // Поліщук В. Гілочка : письменники Черкащини - дітям: посібник-хрестоматія / В. Поліщук . – Черкаси, 2002. – С. 217-218.

Туменко Л. Творчість - моє життя, моє дихання : [про життя та творчість талановитої журналістки, письменниці Віри Оберемок] / Л. Туменко, М. Костецький // Молодь Черкащини. – 2012. – 22 лют. – С. 15.

Володимир Ракшанов – прозаїк, літературознавець. Автор книжок "Абетка для малечі", "Лорнет старої діви", "Творчість гетьмана Івана Мазепи, його постать у світовій літературі та публіцистиці", "Будять дзвони", "Гетьман Іван Мазепа".

Так склалося що зараз він живе і працює у Південній Дакоті (США)‚ але не втрачає душевного зв’язку з українським селом.

Він народився в селі Мехедівка Драбівського району 26 серпня 1956 року.

Дитинство проходило весело і безтурботно. Разом із сільськими хлопчаками шукав у річці Кропив’янці морські Магелланові шляхи.

Село Мехедівка багате історичними подіями. У ІІ половині ХVІІ століття, коли вже на Лівобережжі стояли російські війська та козацькі частини, коли вже, певно, майже не нападали на Гетьманщину людолови- татари, тоді й з явилися в долині річки Кропивни переяславські козаки, які до того служили у Кропив’янському полку. Вони й почали засновувати хутори.

Багатий козак Тимко Мехеда заснував хутір Мехедівку, Корнєй Деркач – хутір Деркачівку, козак Зінченко – хутір Пасівку. Через деякий час ці хутори об'єдналися в одне село Мехедівку. В 1701 році мехедівські козаки , в складі Золотоніської сотні, брали участь у війні проти шведів, відзначилися у бою під Ерестфером.

З падінням Гетьманщини та полкового козацького устрою російські царі роздавали українські землі російським та українським вельможам. Мехедівка була подарова на золотоніському сотнику Якиму Лукашевичу.

Лукашевичі організували з селян-кріпаківвідомий у всій губернії хор, спів якого слухав у 1850 році Микола Васильович Гоголь, який гостював у панів. Пізніше цей хор розчулив до сліз українську письменницю Марко Вовчок, яка зі своїм чоловіком Марковичем збирала фолькльор по українських селах.

У селі часто розповідали козацькі бувальщини, які малий Володимир залюбки слухав. Читати він навчився ще до школи. Їхня хата була хатою-читальнею, або десятихаткою. До неї сходилися жителі села з найближчих десяти хат, і вчителька Оксана Кирилівна проводила заняття з селянами.

Вчився Володимир Ракшанов легко і добре. Ще в школі почав писати оповідання та вірші. Це були його перші кроки в літературі.

Доброю школою стало навчання на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.

Велику роль у становленні Володимира Ракшанова як письменника відіграла літературна студія при Черкаському відділенні спілки письменників України, яку вів поет Микола Негода, а потім – Кость Світличний.

Перша книга молодого автора називалася «Абетка для малечі». Згодом з-під його пера вийшли книги «Лорнет старої діви», «Творчість гетьмана Івана Мазепи, його постать у світовій літературі та публіцистиці», «Будять дзвони», «Гетьман Іван Мазепа та інші.

Запрошуємо до мандрівки книгою нашого земляка, прозаїка, літературознавця Володимира Ракшанова «Чумаченьки, чумаки».

У книзі "Чумаки, чумаченьки" Володимир Ракшанов знайомить читачів з життям, побутом, звичаями чумаків, які мешкали на українських землях в ХУІ-ХУІІ ст.

…Погляньте літньої ночі на зоряне небо. Мружать очі міріади золотих іскринок. Місяць-пастух гуртує їх небесними просторами. Особливо вражає Чумацький Шлях – он, бачите, білою сіллю притрушений. Придивіться пильно, чи не побачите там невтомних зоряних трудівників, які везли і везуть на скрипучих мажах все, чим багатий наш український народ.

Це соляному промислу українців створено нерукотворний пам’ятник на небі – Чумацький Шлях.

Він відомий мешканцям планети як Молочний Шлях, бо зорі розсипались по небу і освітлюють його молочним сяйвом через увесь небозвід.

У науковій літературі дається таке визначення: «Чумацький Шлях – українська назва Галактики, або Молочний шлях».

А створила назву того шляху усна творчість талановитого українського народу, на землі якого вперше з’явилось чумацьке візникування, що розвивалося протягом п’яти століть, аж до кінця XIX ст. і в жодного іншого народу воно не повторюється.

Та найголовніше – жоден промисел у світі, жодне ремесло не увійшло так широко і так глибоко в пам’ять народу, як українське чумакування.

Більше століття минуло, як зник цей промисел, а пам’ять про нього живе. Козаки, бандуристи й чумаки найбільше прислужились українській історії, бо ж козаки боронили отчий край, кобзарі піснею будили душу народу, а чумаки впродовж віків давали йому сіль, що стала поряд із хлібом насущним.

Чумаків на селі шанували всі. Особливо тішилися селяни тоді, коли вони повертали з Криму з повними возами. Односельчанам продавали сіль значно дешевше, зубожілим давали безкоштовно. Чоловіків пригощали тютюном, жінок – прянощами: перем, лавровим листям, корицею, кольоровим горошком для прикрашання пасок на Великдень, порошком для фарбування яєць. Дідусям дарували люльки, бабусям – парчеві очіпки, парубкам, які збиралися одружуватися, – зелені пояси, дівчатам – стрічки. А вже дітям – гостинці: ріжки, цукерки, горіхи, сушені фрукти і багато іншого. Церкві – ладан, і священник завжди в храмі молився за щасливе повернення чумаків додому.

Чумаки були вкожномуселі, наприклад на Звенигородщині були села, де майже кожен чумакував. Звенигородщина віддавна славилась фруктовими садами, а перші саджанці яблук та груш завезли саме чумаки. Завдяки їм і виноград розвели і такі сади позаводили, що прославились всюди.

Довга і важка дорога гартувала чумака морально і фізично. Недарма ж про них говорили: "То люди бувалі, сходили світа, багато бачили, багато знають".

Більшу частину життя чумаки проводили в дорозі, тож нерідко і помирати доводилось на чужині. У дорогу брали такі харчі: сухарі, пшоно, сало, барило на воду та баклагу з горілкою. Обов'язково брали в дорогу півня, замість годинника.

Перед дорогою, а також повернувшись додому, готували обід, на який запрошували не тільки односельчан, а й гостей з сусідніх сіл. Старий чумак-батько, чи дід виносив з хати свячену воду, кропив нею воза та волів, потім брав сокиру і кидав наперед волів – вози мали пройти, не зачепивши її колесами. Виряджаючи чумака в дорогу, жінка й діти з плачем проводжали його за село.

У степу чумаки вибирали з-поміж себе отамана. Вгорі йому на шапку нашивали червону квітку. Отаман їхав верхи на коні, або ж у візку, запряженому конем. Усі гроші здавали йому, він вів рахунок, карбуючи на палиці. Слово отамана було для всіх законом, без нього навіть вози не мазали.

Одягався отаман у широку полотняну сорочку, оздоблену скромною вишивкою, в широкі штани (з восьми аршин полотна) на ремінному очкурі, до якого кріпився ніж "циганчук", постоли, або ж чоботи. За халявою чумак тримав ложку, люльку, молитовник від пропасниці. У холодну пору чумак носив свиту або кожух, а шапку не скидав і влітку.

У чумаків було багато своїх звичаїв і повір'їв. Зустрівшись у дорозі з чужими чумаками, зупинялися, закурювали люльки, розпитували одне одного про життя-буття, про новини. Між собою чумаки були дружні, допомагали один одному в біді. Зустріч на дорозі з жінкою віщувала недобре, тому жінки, побачивши чумаків здалека, ховалися.

Проїжджаючи селами, чумаки давали гостинці дітям. Хто не чумакував, тому давали солі і риби без грошей. Чумаки в більшості були грамотні, читали, грали в шахи (виготовляли їх з паличок), співали, мережили вози та ярма, розповідали казки.

Переглянемо і послухаємо пісню "Чумацький шлях" у виконанні Назарія Яремчука.

Поет Володимир Кажанов написав вірш.

Багато художників присвятили свої твори чумацтву, чумакам. Деякі з них:

Шевченко Т.Г. Коло Седнева (1846 р.)

Шевченко Т.Г. Чумаки серед могил (1846 р.)

Васильківський С. Чумацький Ромоданівський шлях (1910-ті роки)

Трутовский К. Чумаки в дорозі (Біля колодязя) (1892 р.)

Войцехівський С. Чумаки в степу. (1940-і рр..)

Айвазовський І.К. Чумаки в Малороссії (1880 р.)

Айвазовський І.К. Обоз чумаків (1862 р.)

Айвазовський І.К. Чумаки на відпочинку (1885 р.)

Саврасов О.К. Чумаки (1854 р.)

Непоменко О. Чумаки (2009 р.)

Чижевський Я. Чумаки (2000-2009 р.)

Запрошуємо переглянути мультфільм «Як козаки сіль купували».

Перевіримо, що ми знаємо про чумаків.

ВІКТОРИНА

1. Що таке воли?
2. Чому волів не підковували?
3. Як зробити мажу?
4. Що означає вислів « цоб - цабе?»
5. Чому чумаки волами не орали землю?
6. Як жили чумаки?
7. Яке основне завдання було у чумаків?
8. Що робили чумаки взимку?
9. Коли починалися очікувані чумаками турботи?
10. Куди їздили чумаки по сіль?
11. Як організовувалась валка?
12. Кого обирали отаманом і які його обов’язки ?
13. Що везли продавати у Крим чумаки?
14. Хто за легендою був заступницею чумаків?
15. Назвіть відомі чумацькі шляхи.
16. Чи нападали на чумацькі валки вороги і як вони оборонялися?
17. Скільки коштує одна мажа солі?
18. Як на Україні зустрічали чумаків?

Відповіді можна підглянути ТУТ.

Твори Володимир Ракшановова:

Ракшанов В. Чумаки, чумаченьки. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2006. – 43 с. : ілюстр.

Ракшанов В. Фірман для знахарки : новела // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 226-231.

Дізнатися більше про Володимира Ракшанова можна з таких джерел:

Володимир Ракшанов // Письменники Черкащини : вибрані твори. Кн. 2 / упоряд. Г. Білоус. – Черкаси, 2007. – С. 212-214.

Володимир Ракшанов // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 225.

Відповіді на вікторину про чумаків

1. Воли – це бички, кастровані в молодому віці. Після такої процедури вони ставали спокійними, слухняними, сильними і витривалими.
2. Ратиця у вола складається з двох частин, і накласти підкову на неї важко.
3. Мажа – це чумацький віз, який був більших розмірів і мав масивніший хід. Мажа призначена для перевезення вантажів на великі відстані. Кузовом мажі служив ящик, основу якого становив драбинний каркас. Він обшивався лубом або драбицями, внаслідок чого борти були високими, а мажа – місткою.
4. Коли селяни волами орали землю, їм давали команду «цоб-цабе, тобто «від мене – до мене», Воли повертали від борозни або вліво, або вправо.
5. Чумаки волами не орали землю, бо вважали таку роботу принизливою.
6. Чумаки жили слободами, або, як ми кажемо, хуторами. Звалися такі хутори в той час чумацькими гніздами. Жили з того, що заробляли гроші на солі та рибі, не бідували і мали в усьому достаток.
7. Основне завдання чумаків – торговельно-візницький промисел.
8. Взимку чамаки були вдома. Вони нічого не робили, лежали на печі, знічев’я грали на бандурі та співали чумацькі пісні. Приймали гостей і самі ходили в гості. Ще зимою чумаки відкидали сніг від хати, комори, повітки.
9. Напровесні чумаки починали збиратися в дорогу: змащували дьогтем осі, міняли шпиці на колесах, ладнали ярма.
10. По сіль чумаки їздили в Крим.
11. Валка – це гурт, у якому налічувалося від сорока до ста маж. Чим більша валка – тим краще. У валці чумаки обирали з-поміж себе кашовара й отамана.
12. Отаман – людина, яка мала заслуги перед товариством. Це була найдосвідченіша і найрозумніша людина серед чумаків, яка добре знала шляхи, переправи або броди через річки. За наказом отамана валка зупинялася на відпочинок. Отаман призначав сторожів, нічних пастухів волів. А ще розбирав сварки між чумаками.
13. Чумаки везли в Крим сушені груші та яблука, дерев’яні вироби – відра, ярма, осі, колеса, діжки, ложки, глиняний посуд та збіжжя – пшеницю, жито, пшоно.
14. Заступниця чумаків – Богородиця-Одигитрія.
15. Відомі чумацькі шляхи – Муравський (на лівобережній Україні) і Чорний (на правобережній Україні).
16. Чумакам завжди загрожувала небезпека. На них нападали ногайці, татари й всілякого штибу розбійники. Тому у чумацькій валці була сувора дисципліна. Чумаки завжди брали із собою зброю: пістолі, списи, шаблі.
17. Одна мажа солі в ті часи коштувала 70 копійок.
18. Чумаків в Україні зустрічали дуже радо.

Підготувала Л.О. Ткач

Опубліковано: 18 жовтня 2021

Літературна подорож для учнів 1-4 класів

Можна подорожувати поїздом, автобусом, літаком. А можна – книгами, як от зараз. Ви познайомитеся з життям хлопчиків і дівчаток, ваших ровесників, в різні часи і в різні епохи. Про них йде мова у творах наших письменників-земляків Івана Виргана, Олексія Кобця, Михайла Слабошпицького, Володимира Рутківського, Марини Павленко, Оксани Лущевської.

Івана Вирган

Олексій Кобець

Михайло Слабошпицький

Володимир Рутківський

Марина Павленко

Оксана Лущевська

В одних героїв книг життя було тяжким і голодним, в інших – яскравим і веселим. Але ми маємо про це знати. Сподіваємося, що ці книги навчать вас бути добрими, вміти співчувати, долати труднощі, допомагати один одному.

Цікавої вам подорожі і натхненного читання! Отож, вирушаймо!

Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій як голодомор 1932-1933 рр. Україна тоді зібрала непоганий урожай, але він майже весь пішов на виконання хлібозаготівельного плану.

Над селянами нависла загроза голоду. У них забирали все. Харчів не вистачало, і люди вимирали сім'ями, селами. Домашніх тварин в селі не було. Все було з'їдене: їли живе й неживе, варили шкіряне взуття, тирсу й полову. На полях після того, як розтанув сніг, виловлювали ховрашків, кротів, мишей та інших гризунів – все з'їдали. Вживали в їжу кульбабу, реп'яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву. Саме про ті страшні події розповідається в оповіданні Олекси Кобця , який сам пережив ці страшні часи.

Про його життя та творчість читайте ТУТ.

Посиніла мати з неживими очима відправляє свого маленького сина Михася провідати батька – «ворога народу», який сидить у тюрмі, бо не виконав хлібоздачі. Тяжка дорога поміж зеленим житом… Важким є вузлик для тата з чистим одягом та пиріжком з лободи і натовченої соснової кори. Скінчилося поле. Спереду – гола царина, містечко. На узбіччі – самотня береза. А під нею щось чорніє, хтось сидить. Придивився Михась, а то сусідська дівчинка Марійка.

«Чого це ти тут? А де ваші мати?» – запитав Михась.

Дівчинка розповіла, що її мама померла, а вона сама йде в місто просити їсти. Михась згадав мамині слова «Проси – не проси, ніхто не дасть, бо сам не має, а ті, що мають, і в тебе відіймуть» і віддав їй пиріжок.

Не доніс Михась батькові їжі і в село теж не повернувся, бо що він скаже матері, а численна армія українських безпритульних дітей у 30-і роки поповнилася ще на одного хлопчика – Михася.

Твори Олекси Кобця для дітей:

Кобець О. [Вірші для дітей] / О. Кобець // Гілочка : письменники Черкащини – дітям. – Черкаси, 2002. – С. 128-133.

Кобець О. Великий злочин маленького Михася : [оповідання] / О. Кобець // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1. – Черкаси, 2009. – С. 52-61.

Що читати про життя та творчість Олекси Кобця

Олекса Кобець : (Олексій Петрович Варавва) // Криничка : антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 51-61.

Книжка Івана Виргана «Даринка з братиком» – про долю дітей, які мимоволі стали учасниками подій німецько-радянської війни.

Про життя та творчість Івана Виргана можна прочитати ТУТ.

Даринка, сільська дівчинка, залишилася з малим братиком одна. Батько пішов у партизани, хату спалили нацисти, а маму розстріляли. І живе тепер Даринка з братиком у землянці аж на краю села. На її дитячі плечі ураз лягла відповідальність за братика-немовля Лаврика, за господарство нехитре – козу Лиску, півня і «зелене поле грядки», на якому мати «встигли тільки ж понасаджувати всього...». Отож, усе те вимагало, щоб йому «дати остаточний лад». Та ще боялася фашистів, які могли просто так взяти і розстріляти людину.

«Прокинеться Даринка, скоро-но втретє проспіває півник, умиється, здоїть Лиску, припне її на узбочі до пакола, процідить молоко, нарве на грядках сього-того їстівного, покришить у горщик, розтопить у кабиці, поставить варитись, а тут прокинеться Лаврик, умиє його, напоїть молоком, а борщ уже кипить та збігає, – хтозна, до чого їй перше й хапатися! А принести води, замести землянку, попрати, полатати – і незчується Даринка, як той і день великий літній змигнеться....».

Страшні умови життя, боязнь за життя братика спонукають дівчинкуйти в партизанський загін до батька. Даринка згадуємаршрут, який самій довелося записувати від старої вчительки для мами, коли та збиралася провідати в лісах батька.

І хоча той папірець згорів, та в пам'яті зосталося: Лящівка, Велика Бурімка, Оржиця. А далі – Лубни, Лохвиця, Ромен. За Ромном Сула хай зостається по праворуч, а йти просто на Путивль. А там десь уже й Полісся.

Але, щоб не збитися зі шляху до батька, Даринка відновлює в пам’яті й «небесний» маршрут – «на Північну Зірку»: «... Як удень іти, то щоб сонце на правій руці сходило, а на лівій –заходило. А коли вночі –то так, як іде Чумацький Шлях, так і людині йти...І, оглядаючись на місяць, можна йти. Так само, як і на сонце... »

Запрягла в легенький візочок кізку Лиску, бо треба ж було чимось братика Лаврика годувати. Попрощалася в садку з мамою в головах її могилки – в надії повернутися разом із батьком: «... поставимо нову хату й знову будемо жити коло вас…» і пішла…

Згублений дорогою півник, вкрадена спекулянткою коза, розчавлений танком возик – все це не зломило дівчинку, навпаки, загартувало в ній сміливість, витривалість.

Страшнюча гроза була останнім випробуванням для маленьких мандрівників.

Як ви гадаєте, знайшли вони свого тата?

Читайте і дізнавайтеся. А ще складіть пазл за цим посиланням http://www.jigsawplanet.com/?rc=play&pid=0cb7a9ffbed7.

Твори Івана Виргана для дітей

Вирган І. О. Вибране / І. О. Вирган ; упоряд. Н. Вергун, В. Коваленко ; передм. В. П’янов ; післямова В. Коваленко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. – 296 с.

Вирган І. О. Даринка з братиком : оповідання / І. Вирган ; упоряд., авт. ст. В. Коваленко ; худож. Л. Скалько. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2009. – 28 с. : іл.

Що читати про життя та творчість Івана Виргана

Вирган Іван Оникійович : ( 01.06.1908-12.01.1975 ) // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С. 16-17.

Іван Вирган // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 149-156.

Слово про Івана Виргана : ст., спогади / упоряд. Н. І. Вергун, В. М. Коваленко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. –171 с. : іл.

Михайло Слабошпицький. Чи чули ви про такого? Якщо ні – читайте про нього ТУТ.

Спочатку Михайло Федотович писав для своїх дітей, коли вони були геть маленькими. Сини і дочка із захопленням слухали татові оповідки. Потім він зібрав усе написане і видав кілька збірок для дітей.

Давайте заглянемо в одну із них.

Називається вона «Озеро Олдан». До цієї книжки увійшла повість і кілька оповідань. В той час, коли Михайло Федотович писав цю збірку, ще не було мобільних телефонів, Інтернету, планшетів. Міські діти, які приїздили до своїх родичів у село, гралися зі своїми ровесниками на лузі, допомагали по господарству, читали книжки, слухали розповіді старших, як от у повісті «Літо, повне скарбів». За назвою повісті ви, мабуть, здогадалися, що йдеться у ній про пошуки скарбів. Маленький Славко відпочиває в дідуся й бабусі. Та хіба ж тут відпочинеш! Дорослі такі цікаві історії розповідають – не відірвешся. Наприклад, про те, що з неба падають зірки. Куди ж вони падають, і з чого ж ті зірки зроблені?

«От виростеш і прочитаєш про те в книжках, тоді знатимеш усе» – каже дідусь.

Славкові нетерпеливиться. Хіба ж можна стільки чекати: поки виросте, поки прочитає... Може, на той час уже й зірки перестануть падати. Де ж їх стільки набереться? І Славко вирішує намалювати карту, позначати на ній всі місця, на які падають зірки. Десь же вони лежать, і хтось же їх знаходить. Піде й він на пошуки.

А як знайде хоч одну – повезе в місто й усім покаже. А його, може, навіть по телевізору покажуть і попрохають розповісти, як йому вдалося знайти зірку. Славко взяв зошит, намалював карту, позначив на ній ліс, річку, баштан, поле і дідусеву хату. Вечорами спостерігатиме, куди падають зірки, і робитиме позначки на карті. Головне – бути пильним і не прогавити тих зірок, які падають найближче. І нікуди вони вже не дінуться – знайде.

Чи вдалося Славкові їх знайти, ви дізнаєтеся, прочитавши цю повість.

Познайомимося ще із двома хлопчиками з оповідання «Озеро Олдан».

Якось восени Олег і Данилко після уроків не пішли одразу додому, а гуляли біля школи, що стоїть майже на околиці міста.

Через дорогу жовтіло скошене поле, а далі – ген за виднокраєм, бовванів ліс. Він притягував до себе і ніби кликав: «А йдіть-но сюди!».

Хлопчики жваво побігли по скошеній стерні і незабаром опинилися біля лісу.

Довго мандрували поміж віковими деревами, потомилися і вирішили, що пора вже й додому повертатися. І не помітили, як вийшли раптом до лісового озера. Воно лежало в улоговині на галявині, оточеній з усіх сторін деревами. З трьох боків береги озера поросли густим очеретом, а з одного боку берег був пологим, піщаним, без жодної очеретини. Діти так зраділи озерові, що навіть забули про втому.

«Слухай, Дан, – сказав Олег. – Треба ж нам назвати озеро – не може воно бути безіменним!». І хлопчики придумати назву, в якій говорилося про їхню дружбу – Олдан.

А ви вже здогадалися, що означає ця назва? Якщо ні, то прочитайте оповідання і здогадаєтеся.

У Михайла Слабошпицького багато цікавих книг, в яких розповідається про те, як живуть і чим займаються ваші ровесники.

Твори Михайла Слабошпицького для дітей

Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / М. Ф. Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).

Слабошпицький М. Ф. Казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. А. Джанік’ян. – Київ : Махаон-Україна, 2006. – 90 с. : іл.

Слабошпицький М. Норвезький кіт у намисті : оповідання та казки / М. Ф. Слабошпицький ; мал. О. Міщенка. – Київ : Веселка, 1996. – 127 с. : іл.

Слабошпицький М. Ф. Озеро Олдан : повість, оповідання / М.Ф.Слабошпицький ; худож. Л. Ільчинська. – Київ : Веселка, 1990. – 120 с. : іл.

Слабошпицький М. Ф. Папуга з осінньої гілки : оповідання та казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. Л. Гармиза ; передм. А. Дімарова. – Київ : Веселка, 1992. – 143 с. : іл.

Слабошпицький М. Ф. Чи далеко до Африки? : оповідання та казки / М. Ф.Слабошпицький ; худож. Г. Макієнко. – Київ : Ярославів Вал, 2003. – 159 с. : іл.

Слабошпицький М. Ф. Чудасія на балконі : казки / М. Ф. Слабошпицький ; худож. А. Потемська. – Київ : Ярославів Вал, 2013. – 47 с. : іл. – (Бедрик).

Що читати про Михайла Слабошпицького

Слабошпицький Михайло Федотович // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С. 58.

Михайло Слабошпицький // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 95-99.

Родом із Черкащини ще один цікавий письменник – Володимир Рутківський.

Про його життя та творчість можна дізнатися ТУТ.

Від його книг просто неможливо відірватися. Він пише книги для дітей різного віку. Ми ж заглянемо в одну з них – повість «Ганнуся».

Мама головної героїні повісті Ганнусі їде у відрядження на Далекий Схід – робити репортаж про життя тамтешньої української діаспори.

Її знайомий письменник Костя погоджується попіклуватися про дитину і бере Ганнусю з собою до села.

Спочатку вони до Черкас пливуть теплоходом, а далі їдуть автобусом. Основне ж місце дії – мальовниче село Воронівкана Чорнобаївщині. Костя їхав, щоб працювати над новою книгою. Він не дуже любить дітей, бо вони галасують і заважають думати, але тривале спілкування з ними кардинально змінює його. Він може і розважатися, і бути несерйозним, і вилізти на дерево, щоб допомогти хлопчику, який там завис, і навіть бере собі найбільшу ложку, аби смакувати пінкою з варення.

Але головна героїня книги – таки Ганнуся. Вона балакуча, цікава, розумна, може втягнути у свої ігри будь-кого. Наприклад, дівчинка вчить дорослого складати вірші, граючись у підбір рим, і в них разом непогано виходить:

Ганнуся дуже любить читати. Вона дуже начитана і розумна. Тому цілком природно почути від неї запитання: які книги у тебе є?

Дівчинка швидко подружилася з письменниковою небогою Наталочкою і сільським хлопчиком Миколкою та розвідала околиці. Дитині, яка виросла на асфальті, у селі все цікаво. Буквально,все.

Ганнуся дивується колодязю і способу витягувати відро, яке відв’язалося, хоче погуляти по лісу і сходити на річку. Раніше вона бачила справжній комбайн і велику зграю кажанів лише по телевізору, тому щиро радіє їжачкам, яких зустрічає на стежці.

Ганнуся неабияк ображається, коли, щоб провчити малу, Костя бере на болото не її, а Наталочку. Коли ще «асфальтовій»дитині випаде змога побачити справжнє болото?..

Влітку «майже третьокласники», багато з яких є пластунами, займаються дослідами на пришкільній ділянці, а у Воронівській школі існує традиція: кожен клас має зробити щось надзвичайне за літо перед новим навчальним роком. Діти ніяк не можуть придумати щось таке цікаве, чого ніколи в них не було. Рішення знаходять Ганнуся і Миколка.

Але дитячі справи не тільки для малечі. Дядько Костя не чужий на цій землі, він замолоду теж бешкетував, але був і серед школярів, які колись посадилирозкішний сад. Саме з фруктів із цього саду діти й варять варення для однолітків із Далекого Сходу. Немає нічого смачнішого за варення, особливо за те, яким можна поділитися з іншими. А спогади про це надзвичайне літо залишаться у всіх на довгі роки.

Наприкінці ж книги можна знайти рецепти улюбленого варення від Ганнусі.

Гарного читання! І не забудьте зварити запашне варення за Ганнусиними рецептами.

Продовженням цієї книги є повість «Ганнуся. У гості до лісовика». Третій «А»подорослішав на рік, проте життя його не стало нуднішим. Але про все, що з ними трапилося наступного літа, ви дізнаєтеся, коли прочитає цю книжку.

Отож читайте і насолоджуйтеся!

Твори Володимира Рутківського для дітей

Рутківський В. Бухтик з Тихого затону : казкова повість / В. Рутківський ; худож. Р. Попський. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – 240 с.: іл.

Рутківський В. Ганнуся : весела пригодницька повість / В. Рутківський ; іл. І. Клочковської. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2012. – 252 с. : іл.

Рутківський В. Ганнуся. У гості до лісовика : повість / В. Рутківський ; іл. І.Клочковської. ­– Львів : Видавництво Старого лева, 2014. – 240 с.

Рутківський В. Гості на мітлі : повісті-казки / В. Рутківський ; худож. Р. Безп`ятов, Г. Філатов. – Київ : Веселка, 1988. – 286 с.

Рутківський В. Джури козака Швайки : іст. трилогія для дітей. Кн. 1 / В. Рутківський ; худож. М. Паленко. – Вид. 3-є. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 432 с. : іл.

Рутківський В. Джури-характерники : [друга кн. трилогії «Джури»] / В. Рутківський ; худож.М. Паленко. – 2-е вид. – Київ : БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 447 с. : іл.

Рутківський В. Джури і підводний човен : заключ. ч. трилогії «Джури» / В. Рутківський ; худож. М. Паленко. – Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. – 400 с. : іл.

Рутківський В. Сторожова застава : повість-легенда / В. Рутківський ; худож. Н. Білоус. – Одеса : Друк, 2001. – 203 с. : іл.

Рутківський В. Сині води : іст. роман : в 2 кн. Кн. 1 : Князь бродників / В. Рутківський ; худож. М. Німенко ; в іл. використ. фрагм. рукопису В. Рутківського. – Київ : Темпора : Прудкий Равлик, 2011. – 359 с. : іл. – (Бібліотека "ЛітАкценту").

Рутківський В. Сині води : іст. роман : в 2 кн. Кн. 2 : Стріли впритул / В. Рутківський ; худож. М. Німенко ; в ілюстр. використ. фрагм. рукопису В. Рутківського. – Київ : Темпора : Прудкий Равлик, 2011. – 375 с. : іл. – (Бібліотека "ЛітАкценту").

Література про життя та творчість письменника

Володимир Рутківський // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 395-402.

Рутковський (Рутківський) Володимир Григорович // Шевченківські лауреати 1962-2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. – К., 2012. – С. 583-585.

Про сучасних дітей і для дітей пише Марина Павленко.

Про неї можна дізнатися ТУТ.

Знайомтесь – книга Марини Павленко «Миколчині історії».

Вона розповідає про життєву і водночас неймовірну історію справжньої дружби, яка змінює світ на краще.

Миколка – самотній, покинутий хлопчик. Життя його багате на пригоди, на жаль, здебільшого сумні. У школі його вважають поганим учнем і навіть ледарем. Він не хуліган, не безхатченко, він просто намагається вижити. І для того йому доводиться будувати собі будиночок з мотлоху, красти рибу та іншу смакоту з миски сусідської кицьки Анфіси, збирати пляшки по дворах, бо вдома він жити не може.

Там – жорстокий вітчим-п’яниця, а мати не особливо звертає увагу на сина, більше переймаючись своїм новим чоловіком. Біля хлопчика тільки собака, вірний пес на ім’я Найда.

Ще цуценям Найда ледь не загинув: його кинули у багнюку помирати люди, від яких «добре пахло». Миколка врятував нещасного собаку. І тепер людський, причепурений світ – ворог для Найди. Від підступних людей, які гарні лише зовні, але мають черстві і чорні серця, охороняє свого хазяїна розумний пес.

Миколка разом з Найдою переживає ураган, мандрує місцями бойової слави, шукає гриби і, головне, що б цей хлопчик не робив, він прагне знайти своє місце у житті. Світ відповідає на цікавість хлопчика, відкриваючи йому свої таємниці.

Одного разу на уроці вчителька розказувала дітям, що у полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи стоїть він там досі. І Миколка не був би Миколкою, якби не пішов розшукувати той танк. З Найдою. Танка він не знайшов, зате познаходив багато шматків перетлілого металу, гільз від патронів і снарядів.

І серед знайденого – медальйон собаки, який воював і героїчно загинув на Черкащині під селом Легедзине, і звати його було як і чотирилапого товариша Миколки також Найда. Це потім учителька розповіла, коли Миколка свої трофеї приніс до школи.

Хочете дізнатися, що за жорстокий бій був під Легедзиним? Тоді вам СЮДИ.

Микола не обізлився на весь світ. Він добрий, щирий, цікавий і до минулого, і до того, що діється у світі. І чим далі, тим частіше йому зустрічаються гарні люди. І навіть хазяйка гордовитої кицьки Анфіси Товстуха виявляться нормальною людиною, бо вона відібрала тварину в жорстоких сусідів. Товстуха підгодовує Миколку та його собаку.

Ця книга вчить вірити, що за добро світ віддячує добром, і що диво таки станеться. Миколка від щирого серця сподівається, що на нього теж чекає гостинець від святого Миколая, ласкавого до всіх дітей.

Звісно, це не всі історії, які трапилися з третьокласником Миколкою. Інші, сподіваємося, ви з інтересом прочитаєте самі.

Дуже цікавими для вас будуть й інші книги Марини Павленко.

Твори Марини Павленко для дітей

Павленко М. С. Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів? : повість / М. С. Павленко ; худож. Я. Гавриш. – Київ. : Грані-Т, 2011. – 67 с. : іл. – (Сучасна дитяча проза).

Павленко М. С. Домовичок з палітрою : повість / М. С. Павленко ; худож. С. Железняк. – Київ : Грані-Т, 2007. – 112 с. : іл.

Павленко М. С. Домовичок повертається : [пригод. повість] / М. С. Павленко ; худож. С. Железняк. – Київ : Грані-Т, 2007. – 172 с. : іл.

Павленко М. С. Миколчині історії / М. С. Павленко ; худож. Д. Марцін. – Київ : Грані-Т, 2008. – 103 с. : іл. – (Золотий лелека).

Павленко М. С. Півтора бажання : казки з Ялосоветиної скрині / М. С. Павленко ; мал. М. Павленко. – Київ : Смолоскип, 2004. – 86 с. : іл. – (Лауреати Смолоскипа).

Про життя та творчість Марини Павленко

«... круг себе я галактики відкрила» : Марина Павленко : бібліогр. довідка / КЗ "Обл. б-ка для юнацтва імені Василя Симоненка" Черкас. обл. ради ; авт.-уклад. Н. М. Філахтова. – Черкаси, 2008. – 48 с. – (Черкаські письменники – лауреати премій).

Марина Павленко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва : в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 345-358.

Багато дитячих книг, серед яких і книги про дітей, написала молода талановита письменниця Оксана Лущевська, про яку можна дізнатися ТУТ.

Помандруємо сторінками однієї із них. Називається вона «Дивні химерики, або Таємниця старовинної скриньки».

«Cпадали перші сутінки, коли автомобіль в’їхав до села. Дорога була геть засипана пухким, сріблястим снігом, тому їхати було нелегко...». Так починається захопливий різдвяний казковий детектив.

Маленька дівчинка Ляля, приїздить у засніжене село і потрапляє до феєричної пригоди з чарівними ляльками, шкодливими, але веселими химериками й справжнісіньким вертепом.

«– Ось, Лялечко, й скринька. Та вона не проста! Це вертеп – театральна скринька, маленький старовинний ляльковий театр.

– Театр?

– Лялю, вертеп!

– Вертеп!!! – зраділа Ляля, вистрибуючи з-під теплої ковдри.

Театральна скринька, а чи вертеп, була схожа на невеличкий двоповерховий будиночок, зроблений із міцного картону. Його верхній поверх був просторий і світлий, а нижній – щільно обклеєний хутром. На двох поверхах виднілися міцно прикріплені дроти. Обмацуючи всі деталі, Ляля час від часу допитливо поглядала на бабусю.

– Бабцю, – не витримала нарешті, – а хто ж міг виступати в такому малесенькому будинку? Адже недавно ми ходили до театру, то там виступали діти ростом із мене... А дротики ці навіщо?

– Хто виступав? Та ж ляльки там виступали, ляльки.

– Ляльки?

– Не може бути! Я маю купу ляльок, але жодна з них, запевняю вас, бабусю, жодна не виступає в театрі. Бо вони ж ляльки – та й годі!

– Гм, а звідки тобі те, онучко, відомо? Ляльки, як і люди, бувають різні.

– Та ні, ні! Ось, погляньте, – Ляля виймала з валізи різноманітні іграшки. – Ось, дивіться! Хіба вони можуть виступати в театрі?

– Лялю, Лялю, –похитала головою бабця, – коли я була така, як ти, то таких ляльок і не мала, і не бачила.

– А які, –допитувалася дівчинка, – а які ж ляльки ви мали, бабусю?

– Чарівні, онучко! То були чарівні ляльки!.. – сказала бабуся і, побажавши Лялі гарних снів, хотіла вже йти...

– Бабуню, але ж ви ще про вертеп мені не розказали... та й про ляльки чарівні...

– Не розповіла, дитинко, бо година вже пізня. Але ти, Лялечко, спи міцненько, а завтра я тобі все-все розкажу, – мовила бабуся й зачинила двері кімнати».

Що ж то за чарівна скринька? Які химерики живуть у ній? «Розслідування» проводить команда, до якої входять Ляля – відмінниця і чомучка, Костик – завзятий, кмітливий і дуже уважний дванадцятирічний хлопчисько, сумлінний Славко, і Настуся, котрій мало виповнитися чотири роки. Проте, незважаючи на свій малий вік і зріст, Настуся, яка була завжди разом з братиками, ставала схожою на мале хлоп`я. Була «надійною» сестричкою…

Як бачимо, члени команди підібралися дійсно сміливі й наполегливі.

Цікавість привела дітей до нічного темного лісу, в якому вони заблукали, слідуючи до сільського клубу. Адже там, за словами бабусі, знаходився театральний старовинний вертеп, а у вертепі, начебто, «якісь химерики живуть». Якби не лісник з родиною, в оселю до котрих потрапили діти, невідомо, чим би закінчилась їхня пригода.

Ось і клуб, а там… діти потрапляють у вирій ярмарку.

«Навкруги стояли ятки з різноманітними наїдками, котрі продавали горласті тітки у барвистих хустинах. Мисливці продавали хутро, а цигани – коней. Обабіч вулиці стояли великі діжки, дівчата у вишитих білих сорочках, фартухах і плахтах. Дівчата мали заплетені коси з яскравими стрічками, вінки. І кожна лицедіяла: якась віншування виголошувала, якась колядку співала, інша прислів`ями сипала, аж витьохкувала…

…Ляля підвела погляд на діжки, на яких стояли дівчата – і її обпік здогад: «То це ж усі-всі ті ляльки, які дід Маркіян робив своїми золотими руками! Всі вони, як одна, тільки лише одяг – різний…»

Отже, читайте і дізнавайтеся, чи досягла відважна команда кінця пригоди з чарівними ляльками, химериками, вертепом? Чи розгадала таємницю старовинної бабусиної скриньки? А ще пропонуємо вам вікторину до цієї захопливої книжки.

ВІКТОРИНА

*Надвечір якого свята розпочинаються події у книжці?

*Що внесла бабуся Марія напередодні Різдва до хати в старому мішку?

*Що таке вертеп?

*Чому Ляля вирішує розкрити таємницю старовинної скриньки?

*Як звали друзів Лялі?

*Які завдання отримали учасники "експедиції"?

*Хто такий дід Маркіян?

*Які "скарби" побачила Ляля у діда Маркіяна?

*Чому друзі вирушають у розвідку вночі?

*Чому команда потрапила до хати лісника?

*Як діти добралися до клубу?

*Кого вони зустріли у вертепі?

*Як би ви вчинили, побачивши Матір Божу з Сином?

*Хто допоміг Лялі, коли та заблукала на ярмарку?

*Хто такі химерики?

*На кого з героїв ви хотіли б бути схожими?

*Чи хотіли б ви опинитися у центрі якихось загадкових та таємничих подій?

Інші книги Оксани Лущевської не менш цікаві.

Твори Оксани Лущевської для дітей

Лущевська О. Друзі за листуванням / О. Лущевська ; іл. Н. Гайди. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2011. – 185 с. : іл. – (Класні історії).

Лущевська О. Золоте колесо року : зб. оповідань / О. Лущевська ; іл. С. Балух ; передм. М. Павленко. – Київ : Смолоскип, 2011. – 101 с. : іл.

Лущевська О. Кристал часу : дит. детектив / О. Лущевська ; худож. К. В. Самойлов [та ін.]. – Харків: Белкар-книга, 2010. – 48 с.: іл. – (Промінець).

Лущевська О. Не просто : оповідання / О. Лущевська // Однокласник. – 2014. – № 8. – С. 18-19.

Лущевська О. Не як усі : [оповідання] / О. Лущевська // Однокласник. – 2015. – № 1. – С. 20-22.

Лущевська О. Пуп'янок : оповідання / О. Лущевська // Однокласник. – 2013. – № 4. – С. 19-21.

Лущевська О. Різдвяні повісті / О. Лущевська, В. Вздульська, Г. Шапіро, З. Живка ; худож. Н. Клочкова. – Київ: Грані-Т, 2009. – 144 с.

Лущевська О. Сни гуляють / О. Лущевська // Спалах / упоряд. : О. Галаєва, Ю. Гончар. – Черкаси : Брама-Україна, 2010. – 223 с.

Лущевська О. Читання / О. Лущевська // Подорож у країну ввічливості : оповідання, казки, вірші / упоряд. Г. Кирпа ; худож. К. Самойлов [та ін.]. – Харків : Белкар-книга, 2008. – 48 с. : іл. – (Веселка).

Оксана Лущевська про Христофора Колумба, Джона Ньюбері, Чарльза Дарвіна, Дніпрову Чайку, Перл Сайденстрікер Бак. – Київ : Грані-Т, 2010. – 96 с. – (Життя видатних дітей).

Література про життя та творчість Оксани Лущевської

Бравада О. Дівчина з Тального керує міжнародним літературним проектом / О. Бравада // Прес-Центр. – 2010. – 25 серп. – С. 2.

Лущевська Оксана // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В.Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 369.

От і закінчилася наша мандрівка. Сподіваємося, ви дізналися багато цікавого. Отож приходьте до бібліотеки. На вас чекають багато цікавих книг і нових вражень!

Підготувала Л. О. Ткач

Опубліковано: 12 жовтня 2021

«Нехай Україна у щасті буя –

у тім нагорода і втіха моя»

до 175-річчя від дня народження

Михайла Петровича Старицького

літературна розвідка із серії «Їхні імена – окраса краю»

для учнів 7-9 класів

Хто не чув відомої пісні «Ніч яка місячна»? Але, мабуть, не всі знають, що автором її слів є наш знаменитий земляк, вiдомий поет, драматург i театральний дiяч Михайло Петрович Старицький.

Народився Михайло Старицький 14 грудня 1840 р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту (тепер Чорнобаївського району).

За церковними документами, рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки дерева роду губляться в давнині, але, за родинними пере­казами, «восходят к Рюриковичам».

Батько – Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було 8 років. Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна Лисенко та бабуня Єлизавета. Згодом мати померла, і вихованням хлопчика зайнялася сім’я дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка, людини широко освіченої і обдарованої. У нього була чудова бібліотека, та й сам він кохався у козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не лише дав Михайлові освіту, але й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Після здобуття початкової освіти хлопчика відправили навчатися до Полтавської гімназії, яка була на той час однією з найкращих.

Полтавська гімназія

У 1858 році Михайло та його двоюрідний брат Микола Лисенко вступають до Харківського університету на фізико-математичний факультет.

М. Старицький у студентські роки

Микола Лисенко, 1865 р.

Проте, коли родина Лисенків, яка мала свій маєток у сусідньому з Кліщинцями селі Жовнино, в 1860-му році переїжджає до Києва, брати переводяться до Київського університету.

Спочатку вчаться на фізико-математичному, а потім – на юридичному факультеті. Стають членами Київської (Старої) громади.

Стара громада

У ці роки Михайло Старицький почав перекладати на українську мову твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Огарьова, І. Крилова, М. Некрасова. Одночасно захопився і сценічною діяльністю: брав участь у студентських виставах, разом з М. Лисенком створив невеликий хор, переробляв для сцени твори М. Гоголя, М. Стороженка, Я. Кухаренка.

В університеті брати знайомлятьсяз Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, із Тадеєм Рильським, Борисом Познанським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX-на початку XXст.

Родичі та друзі Михайла Старицького власним коштом відкривають недільні школи та бібліотеки і працюють у них. Коли в травні 1861 року було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти-шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

Насичене студентське життя вадить хворому серцю Михайла Старицького. Напровесні 1861-го року він повертається в Кліщинці і вступає у володіння батьківською спадщиною.

Тоді ж молодий Старицький по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Місячної зоряної ночі під вербами біля Сули Михайло очікував красуню,і думки ткали поезію...

Слухати ТУТ.

Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. Виходила його кароока Софійка, сестра Миколи Лисенка. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне кохання. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), в 1862 році вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб він їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною.

Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.

Більше про особисте життя Михайла Петровича можна дізнатися ТУТ i ТУТ.

У 1864 році М. Старицький повернувся до Києва. А вже в січні 1869 року Михайло Старицький продав свій маєток у Кліщинцях і перебрався на Поділля.

Спочатку це було село Садова Могилівського повіту, потім – село Кордишівка Брацлавського повіту, згодом – місто Могилів-Подільський, і врешті – село Карпівка Могилів-Подільського повіту.

Працював багато: писав поезії, драми.

Будинок Подільського губернського правління, де Михайло Старицький на прилюдних торгах придбав будинок у Могилеві-Подільському

Повернення до України Миколи Лисенка після навчання в Лейпцізькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують М. Старицького в 1871 році знову переїхати до Києва.

Він захоплено віддається літературній і громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях "Правда" і "Нива".

У цей час активізується діяльність Старої громади, активним учасником якої був і М. Старицький.

Незважаючи на цензурні заборони, у перекладах М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М.Ю. Лєрмонтова (1876). Результатом подорожі М. Старицького на Балкани стають«Сербські народні думи та пісні» (1876).

Разом із М. Лисенком і родиною Ліндфорсів М. Старицький береться за організацію першого аматорського гуртка, силами якого поставлено спочатку їхню першу оперету «Чорноморці», а у 1874 році –оперету «Різдвяна ніч», від прем'єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного.

Товариство українських акторів

Тим часом Емським указом 1876 року було підтверджено в більш категоричній формі заборону перекладати і друкувати твори українською мовою і ставити на сцені українські п'єси. Проте репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і драматичних українських творів. М. Старицький перекладає шекспірівського «Гамлета» (1876 р.), ставить фрагмети з нього у домашній виставі і сам грає Гамлета.

Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (так незабаром їх почали називати) виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто у Київській, Волинській, Кам'янець-Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише на Україні, а і в Росії, Молдавії, Польщі – скрізь, куди виїжджає на гастролі.

Заборонено було і діяльність громад, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Почались переслідування керівників Громади. Під тиском імперської влади М. Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

На початку 80-х років М. Старицький добивається відкриття літературно-художнього журналу. Вихід альманаху "Рада" (перше видання – у 1883 р., друге – 1884 р.), за виразом І. Франка, був "...мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду".

Зустріч у Києві на початку 80-х років М. Старицького та М. Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом М. Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовська-Барліотті та інші.

М. Кропивницький

в образі Тараса Бульби

у ролі Коваля («Невільник»)

у ролі Стецька («Сватання на Гончарівці»)

Марія Заньковецька

в ролі Цвіркунки («Не судилось»)

М. Садовський

М. Садовський, М. Кропивницький, М. Заньковецька

Панас Саксаганський

у ролі козака-гуляки

В образі Ханенка («Гандзя»)

Марія Садовська-Барілотті

у ролі Наталки Полтавки

Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М. Кропивницький, а другий – переважно молодь – М. Старицький.

Розуміючи, що сцена – «могутній орудок до розвиття самопізнання народного», Михайло Старицький, відмовившись від мрій про артистичну кар'єру, не лише віддає театральній справі свій талант режисера і театрального педагога та організаторську енергію, але й підпорядковує їй життя всієї родини.

Продавши маєток у Карпівці, всі свої статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми і реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру було встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Постійно дбає М. Старицький і про розширення та поглиблення ре­пертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого М. Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича.

М. Старицький і М. Кропивницький

І. Тобілевич (Карпенко-Карий)

Іван Тобілевич у ролі Івана («Безталанна»)

Іван Тобілевич у ролі Калитки («Сто тисяч»)

Музику до багатьох вистав пише Микола Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.

Фото родини Лисенків – Старицьких. Зліва направо сидять: Ольга Антонівна Липська, Михайло Петрович Старицький, Ольга Єреміївна Лисенко, Віталій Романович Лисенко, Софія Віталіївна Старицька; стоять Андрій Віталієвич та Микола Віталієвич Лисенки (близько 1880-го р.).

Про Старицького-режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр – справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя в такій мірі, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована – все це наслідок саме його старання і турбот».

Альманах «Минский листок»

Та все це мало і зворотній бік – постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише уривками бачив дружину та дітей, родинний добробут було підірвано: старші дочкиз юності самі мусили заробляти на життя, ще й допомагаючи батькові в театральних і літературних справах.

У 1893 р. М. Старицький через серйозну хворобу серця залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. В майбутньому вона напише докладні мемуари "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)".

Людмила Старицька, 1892 р. Невідомий художник

В останні роки життя М.Старицький керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність.

Життя його затьмарює і шалене цькування за введення в українську мову неологізмів ("мрія", "байдужість", "нестяма", "страдниця" та багато ін.), за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" – використан­ня для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.).

На захист М. Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені – І. Франко, 0. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов.

У 1903 році разом з групою українських письменників бере участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

Цього ж року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада», але вже не зміг цей намір завершити. Життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року.

Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Віталійович Лисенко сказав, прощаючись із побратимом: «Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».

У доробку Михайла Старицького – поетичні твори, роман-хроніка «Богдан Хмельницький», історичні романи «Руїна», «Останні орли», «Розбійник Кармалюк», повісті, оповідання, понад 200 перекладів з російської та європейських літератур. Вершиною його творчості є твори для театру: це лібрето опер М.В. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Чорноморці», «Тарас Бульба»; інсценізації «За двома зайцями» – на сюжет маловідомої п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках», «Зимовий вечір» – за оповіданням Е. Ожешко, «Циганка Аза» – за повістю Ю. Крашевського «Хатина за селом» та ін.; оригінальні п'єси «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Талан»(перша п'єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд української драматургії.

Діти Михайла Старицького продовжили справу батька і знайшли своє покликання в різних галузях, пов’язаних із театральною і літературною діяльністю.

Найстарша донька драматурга Марія Старицька (1865-1930) була талановитим театральним педагогом та, маючи професійну акторську освіту, стала першою жінкою в Україні, яка здобула звання заслуженого професора й заслуженої артистки. У1885 році розпочала акторську кар’єру у трупі батька. 1894 року закінчила студію акторської майстерності О.Ф. Федотова. Працювала в театрах Санкт-Петербургаі Москви, українських трупах І. Найди, М. Садовського. З 1899 року викладала в музично-драматичній школі М.К. Лісневич-Носової, з 1904 по 1918 рік – у музично-драматичній школі М.В. Лисенка (1904-1918), потім – у Музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка.

Марія Михайлівна Старицька

Викладачі та учні музично-драматичної школи М. В. Лисенка. Сидять зліва направо: Іван Стешенко, Марія Старицька, Микола Лисенко, Григорій Любомирський. 1910 р.

Марія Старицька з учнями

З 1917 по 1919 рік – голова Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти (з 1918 року – Міністерство освіти УНР). Найвідоміші ролі – Анна Петрівна («Не судилось»), Ганна («Богдан Хмельницький» М.П. Старицького), Кабаниха («Гроза» М. Островського).

Друга донька Михайла Старицького – Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941) – визначна письменниця та надзвичайно активний суспільний діяч. Одна з організаторів і активна учасниця «Плеяди», з 1908 року – член президії Товариства українських поступовців, з 1912 року – голова київського українського клубу «Родина», 1917 року була обрана до Української Центральної Ради, того ж року призначена головою педагогічної секції Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти. До історії української літератури Л.М. Старицька-Черняхівська увійшла як драматург («Сафо», «Милость Божа», «Апій Клавдій», «Крила», «Іван Мазепа»), прозаїк («Діамантовий перстень», «Мрія»), поетка, перекладачка, мемуаристка (спогади про Лесю Українку, В. Самійленка, М. Старицького), лібретист (лібрето до опер «Ноктюрн» і «Енеїда» М. Лисенка).

Оксана Старицька (Стешенко) (1875-1942) – наймолодша донька письменника і дружина визначного українського громадського діяча і літератора Івана Матвійовича Стешенка, займала активну громадську позицію, крім того, писала багато творів для дітей. Брала участь у роботі Літературно-артистичного товариства та Київського українського клубу (з 1912 року – клуб «Родина»). З 1917 року працювала в Департаменті позашкільної освіти Генерального секретаріату освіти.

Оксана Старицька (Стешенко)

Леся Українка та її сестра, Ольга Косач (1896 р.)

Іван Стешенко

Оксана Старицька (Стешенко), Оксана Стешенко, Іван Стешенко

Син Юрій, за фахом юрист, співпрацював із Центральною Радою та опікувався проблемами біженців. По закінченні юридичного факультету Імператорського університету Св. Володимира працював у Київській судовій палаті, деякий час очолював філію Київської Просвіти. У грудні 1917 року за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР, навесні 1919 року залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини Варвари Савич був невеличкий маєток. Наприкінці 20-х років зазнав переслідувань через аристократичне походження. Прагнучи врятуватися від арешту, 1930 року виїхав до м. Сухумі. З того часу про долю Ю.М. Старицького невідомо, помер у період між 1936 і 1938 роками.

Зліва направо: Юрій Старицький, Сергій Іон, Єлизавета Іон (родичі Старицьких), Марія Старицька. Поч. 1900-х рр..

Онуки Михайла Старицького теж зробили свій значний внесок у розвиток української культури.

Дочка Людмили Михайлівни та видатного вченого-гістолога О.Г. Черняхівського Вероніка (1900-1938) – прекрасна по­етеса і перекладачка. Закінчила ІІ українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства, Інститут народного господарства (ф-т міжнародних відносин). Входила до літературних об’єднань «Аспис» та «Гроно». Серед найвідоміших перекладів – твори Дж. Лондона, Е. Золя, Ч. Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана. У 1929 році заарештована у зв’язку з процесом Спілки визволення України (СВУ). 1938 року вдруге заарештована за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини і 22 вересня 1938 року розстріляна за постановою Особливої трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР.

Більше про Вероніку Черняхівську можна дізнатися, переглянувши відеофільм "Рона" за посиланням ТУТ.

1914 рік

О. Мурашко. Портрет В. Черняхівської

Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) та її донька Вероніка Черняхівська (стоїть) 1927 рік

Олександр Черняхівський з Оленою Пчілкою - матір'ю Лесі Українки, з донькою Веронікою. Київ, 1925 рік

На засланні закінчилося і життя Ярослава Стешенка (1904-1939) – відомого українського бібліографа, сина Оксани Михайлівни й Івана Матвійовича.

Ярослав Стешенко

З 1923 році Ярослав працював в Українському науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом – на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». Склав «Бібліографічній покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колішньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (капітальна праця – чотири тисячі назв), бібліографію книг і статей про українське мистецтво та бібліографію видань для дітей. У галузі мистецтвознавства відома монографія Ярослава Стешенка про творчість Георгія Нарбута.

Молодий бібліограф став би визначним фахівцем, якби не більшовицький режим. Вперше він був арештований в 1929-му році, вдруге – 1933-му в Харкові, де в той час працював у Книжковій палаті, засланий до Казахстану, а потім у 1936-му році – в Уральськ, де мав відбувати п'ять років концтаборів. Хтось із політв'язнів згадував про перебування Я. Стешенка в бухті Нагаєва в 1939 році – це була остання звістка про Ярослава Івановича.

Остання з роду Старицьких – Ірина Іванівна Стешенко (1898–1987) – актриса театру "Березіль", відома перекладачка, публіцистка і нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, зберегла унікальний багатотисячний родинний архів і подарувала його Україні.

Ірина Стешенко

Могила Ірини Стешенко та її батька Івана Стешенка на Байковому кладовищі в Києві

Перевірте себе

Відгадайте ребус, і ви дізнаєтесь, яке село на Черкащині є батьківщиною Михайла Старицького.

Пропонуємо також розв’язати кросворд «Михайло Старицький» і перевірити свої знання про цю велику і дружню родину.

По горизонталі:

1. Перша п'єса про українських акторів, написана М. Старицьким.

2. Перша оперета, поставлена аматорським гуртком за участю М. Старицького у 1873 році.

3. Ім’я дружини Михайла Старицького.

4. Село, де народився Михайло Старицький.

5. Літературно-художній журнал, два номери якого вийшли у 1883 і 1884 роках за участі М. Старицького.

По вертикалі:

1. Відомий композитор, друг і товариш Михайла Старицького з дитячих літ.

2. Прізвище відомої актриси першої української професійної трупи під керівництвом М. Старицького.

3. У відкритті пам’ятника якому письменникові в Полтаві у 1903 році бере участь М. Старицький разом з групою українських письменників?

4. Ім’я найстаршої дочки письменника.

Перевірити відповідь на кросворд можна ТУТ.

В Україні глибоко шанують творчість відомого письменника і театрального діяча Михайла Старицького та його нащадків. У 1976 році в селі Кліщинці на Чорнобаївщині, де народився письменник, встановлено бюст М.П. Старицького, а у 1982 році – відкрито його музей.

Детальніше про музей у Кліщинцях можна прочитати ТУТ.

З 2001 р. року запроваджена премія імені Михайла Старицького. Серед її лауреатів – Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, Творчий колектив Українського національного радіо,Творчий колектив Київського акаде­мічного молодіжного театру, письменники Ярослав Ярош, Микола Негода, Григорій Білоус та Юрій Тупицький, літературознавці Михайло Наєнко, Володимир Поліщук, самодіяльні аматорські драматичні колективи та інші.

З 2002 року діє музей Михайла Старицького в Києві – складова музею видатних діячів української культури. Його експозиція складається з меморіальної квартири Михайла Старицького та тематичної частини «Продовження сімейних традицій», присвяченої життю та творчості нащадків корифея українського театру. Точному відтворенню інтер’єрів помешкань послугували спогади онуки письменника Ірини Стешенко, яка передала музеєві численні сімейні реліквії – рідкісні книжки та періодичні видання з родинної бібліотеки, твори живопису, унікальну колекцію кераміки кінця ХІХ – початку ХХ століття, оригінали рукописів, першодруки творів письменника та його нащадків, особисті речі митця.

Фрагменти експозиції музею М. Старицького

Гобелен «Корифеї українського театру» Худ. Є. Руденко

Більше про музей Михайла Старицького в Києві можна дізнатися ТУТ.

В Одесі, Харкові, Хмельницькому, Рівному, Черкасах, Умані та інших містах є вулиці імені Михайла Старицького.

Ім’я нашого земляка носить Хмельницький обласний український музично-драматичний театр–одині з найстаріших театрів України.

Героям вистави Михайла Старицького «За двома зайцями» Проні Прокопівні та Голохвастову споруджені пам’ятники.

в Києві

в Черкасах

До 170-річчя від дня народження М. Старицького Укрпоштою було випущено ювілейний конверт.

Конверт

Велика розмаїта мистецька спадщина Старицького живе й понині, вона активно впливає на наших сучасників, зберігаючи не тільки історико-пізнавальну цінність, а й виховну та естетичну. Співець трудової людини – письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги. Його твори і понині залишаються у репертуарі українських театрів.

За ними знімаються фільми. Ось деякі з них:

Фільм за комедією Михайла Старицького«За двома зайцями» можна переглянути ТУТ.

«По-модньому» – українська комедія, водевіль за мотивами твору Михайла Старицького – ТУТ.

Твори Михайла Старицького

Старицкий М. Кармелюк : ист. роман / М. Старицкий ; ил. В. Якутовича. – Київ : Молодь, 1957. – 307 с.

Старицький М. Облога Буші ; Заклятий скарб : [іст. повісті] / М. Старицький. – Київ : Школа, 2009. – 207 с. : іл.

Старицький М.Останні орли: іст. повість із часів гайдамаччини / М. Старицький ; пер. з рос. М. Шумила та Є. Михайлюка ; худож. С. Караффа-Корбут. – Львів : Каменяр, 1990. – 438 с.

Старицький М. П’єси / М. Старицький ; вступ. ст. Н. І. Падалки. – Київ : Дніпро, 1979. – 246 с.

Старицький М. За двома зайцями : комедія з міщан. побуту / М. Старицький. – Київ : Молодь, 1996. – 95 c.

Старицький М. Не судилося / М. Старицький ; передм., упоряд., науково-метод. матеріали Т. Петриченко. – Київ : Школа, 2009. – 303 с.

Старицький М. Руїна : іст. проза / М. Старицький ; [упоряд., передм., пер. з рос. мови, комент. та прим. О. Ковалевського]. – Харків : Факт, 2008. – 623 с.

Що читати про Михайла Старицького

Михайло Старицький // Дивосвіт "Веселки" : антол. л-ри для дітей та юнацтва : в 3 т. Т.1. – Київ, 2004. – С.319-320.

Гураль О. «Два зайці» варті маєтку і заводу : 170 років тому народився засновник українського професійного театру Михайло Старицький / О. Гураль // Урядовий кур'єр. – 2010. – 14 груд. – С. 11.

Донік О. М. Корифей українського Парнасу : [Михайло Старицький] / О. М. Донік // Донік О. М. Україна : хронологія розвитку : імперська доба. 1800-1917 рр. – Київ, 2011. – С. 88-89.

Кононенко П. П. Михайло Старицький : (1840-1904) / П. П. Кононенко, М. І. Дубина, І. О. Ладоня // Кононенко П.П., Дубина М.І., Ладоня І.О. Українська література : підручник. – Київ, 1993. – С. 60-66.

М. П. Старицький : (1840-1904) // Історія української літератури : у 2 т. / редкол.: О. І. Білецький, М. Д. Бернштейн [і ін.] . – Київ, 1955. – Т. 1. Дожовтнева література. – С. 409-424.

Михайло Старицький : (1840-1904) // Усі українські письменники / упоряд. Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева. – Харків, 2005. – С. 195-199.

Про відзначення 170-річчя з дня народження Михайла Старицького : пост. Верховної РадиУкраїни, 22 верес. 2010 р. // Голос України. – 2010. – 14 жовт. – С. 5.

Савченко С. С. Батько українського театру : до 170-річчя від дня народжнення М. П. Старицького (1840-1904) / С. С. Савченко // Календар знаменних і пам'ятних дат. – К., 2010. – № 4, 2010. – С. 136-144.

Музей Старицького [в Кліщинцях] [Електронний ресурс] // Кліщинська шкільна бібліотека : [сайт]. – Електронні дані. – Режим доступу: http://klstar.ho.ua/star.php. – Назва з екрана.

Підготувала Л.О. Ткач

Відповідь на кросворд «Михайло Старицький»

По горизонталі:

1. Талан

2. Чорноморці

3. Софія

4. Кліщинці

5. Рада

По вертикалі:

1. Лисенко

2. Заньковецька

3. Котляревський

4. Марія