Читаємо разом
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Сьогодні (С. 3 – 7)
Текст читає автор
Межи пройдешнім Учора та непередбачуваним Завтра зачаїлося маленьке невгамовне Сьогодні. Зазвичай воно прокидалося раніше за Сонечко, бо наче вчувало звуки стареньких ходиків – тремтливу пісеньку горихвістки. Якусь мить прислухалося до передсвітанкового концерту – малинових переборів зорянки, неквапливих мелодійних посвистів вівчарика, тріскотливих покликів кропив’янки. Пташині рулади будили голосистих півнів, котрі зразу ж вступали у вокальні поєдинки. Войовничі співаки змушували вікна ояснюватися, а все живе спонукало до руху, допомагаючи Сьогодні, у якого, до речі, було ще два наймення – Тепер і Тут.
Щоранку Тут прокидався в доброму гуморі з приказкою на устах, яку нерідко чув від мешканців величезного дому, котрий іменується «Земля»: "Не залишай на завтра те, що можна зробити сьогодні". Усвідомлення власної значущості спонукало чинити справедливо та добросердно.
Ледь світало, як Тепер дбайливою рукою освіжував троянди, що вже почали прив’ядати під вікном маленької дівчинки. А вона щоранку вибігала в подвір’я й радісно вигукувала: «Мамо, поглянь, які гарні сьогодні квіти, навіть кращі, ніж Учора». Не залишай на Завтра те, що можна зробити Сьогодні.
А ще Тут попросив Сонечко посвітити яскравіше, а в небесні фарби додав відтінку бірюзової ніжності, адже в нього свято. Щойно побачив, як батьки обіймали сина-першокласника: «Сьогодні у тебе день народження, вітаємо!». Отож, Тепер був іменинником і навіть якби почалася злива, в цей радісний день вона б не могла залити його піднесений настрій. Та й примхливо-сльозливі дітлахи, що зрання випробовували терпіння власних заніколених батьків, не розсердили Тута. Хоча він таки розгнівався на двох неуважних хлопчаків, що вибігали з автобуса й добряче штурхонули літню жінку. Суворість і непоступливість навіяв Тепер завжди усміхненій і ласкавій вчительці розбишак. І нехай скільки завгодно виправдовуються, а батькам пояснюють, що їхня Олена Павлівна встала Сьогодні не з тієї ноги, зауваження в щоденники все одно отримають, бо недостойні вчинки не можна залишати без уваги. І все ж, усі помисли нашого героя в цей сонцесяйний день були прикуті до зеленої галявини поруч з будинком Петрика, який Тут святкував свій день народження. До нього вже сходилися друзі з подарунками. Разом з дітлахами Тепер ласував смачними наїдками, які приготувала матуся іменинника, весело танцював, грався в захопливі ігри і навіть не зразу помітив, що Петрусь засумував.
Хлопчика оточили діти, хто як міг підбадьорював. «Може це неправда, твої батьки так тебе люблять», – однокласниця Марійка щиро заспокоювала товариша. Нарешті Тепер зрозумів у чому справа. Він бачив, як щойно лукавоокий старшокласник Артем підкликав Петрика і зі злостивою посмішечкою щось йому сказав. Старший брат Учора якось показував Сьогодні всиновлених названими батьками дітей, серед яких був засмучений хлопчик.
Розгніваний Тепер навіть не намагався приховати свою лють. Він рознесе будинок кривдника на друзки. Ні, не можна, адже там є й інші мешканці. Краще напустити на нього страшну сверблячку, щоб не мав спокою. А може, зробити так, щоб усі товариші відвернулися від отого бездушного Артема, нехай дізнається, що таке справжня самотність? Бо якщо хтось розриває на шматки спокій інших, не цінує доброзичливого ставлення, збурює в душах напади тривоги і відчаю, той недостойний бути щасливим у цьому дивовижному світі.
Сьогодні так замислився, що, здавалося й не помітив, як Вечір дбайливо накинув на Землю сутінковий тюль. Він навіть не слухав улюбленої музики у виконанні натхненної вокалістки зорянки та її бек-вокалістів – вівчарика, очеретянки і кропив’янки. Тут сумував, бо так і не придумав жахливої помсти, а вже через якусь мить мав стати спогадом…
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Дощик і Парасолька (С. 14 – 16)
Текст читає автор
Якось Дощик угледів гарненьку Парасольку. Вона була дуже привабливою, новенькою та яскравою. Краплик побіг за нею вслід, але красуня раптово звернула до крамниці. Водолийко ходив навколо, стукав у вікна, навіть у двері намагався прошмигнути непоміченим, однак його не впустили.
Нарешті Парасоля з’явилася на порозі, обдивилася навколо, навіть угору глянула. Дощик заусміхався, замахав руками, намагаючись привернути до себе її увагу, але красуня гордо відвернулась і попрямувала в інший бік. Краплистик не зневірився, не знітився, він попросив сестру Блискавицю та брата Громика влаштувати феєрверк для його симпатії і так радів рокітливій ілюмінації, що не зразу спостеріг, як Парасолька, сполохавшись, почала втікати. Мабуть, він перестарався і щось зробив не так. Дощик наздогнав красуню й вирішив лагідно поговорити з нею. Маленькі легкі крапелинки перетворились на азбуку кохання. Парасолька здивовано підняла голову, але нічого не відповіла, а лише змінила форму, обернувшись раптом у звичайну гілку. Водолийко так розгубився, що на якусь мить навіть забув про свої обов’язки. Він був розчарований. Говорила ж колись мама Злива: «Не ганяйся за яскравим та блискучим, бо воно може виявитися несправжнім, порожнім і бездушним». Відчуваючи власну безпорадність, спантеличений Дощик побрів навпрошки через луги, садочки, городи та квітники, зрошуючи все навколо гіркими й водночас живильними краплями-сльозами.
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Бабусенька (С. 28 – 31)
Текст читає автор
Чи є на світі хтось щиросердніший і лагідніший за бабусь? Моя у мене одна – таткова мама. А була ж і друга, тільки я її не пам’ятаю. Як подумаю про це, холодне страхітливе чудовисько прокрадається в мій живіт і його крижаний подих сковує все тіло. Хочу, щоб моя «золота» бабуня жила вічно, а я з радістю навідуватиму її в селі. Старенька хатинка нагадує музей: вишиті картини і рушники на стінах, на полицях глиняний посуд, справжня піч, розмальована квітами, з усім потрібним до неї приладдям – рогачем, кочергами, казанами. Подібні речі, які називають «експонатами» ми з однокласниками бачили під час екскурсії до краєзнавчого музею. Та найбільше я люблю роздивлятися старі, прожовклі фотографії. Їх у бабусиній хаті безліч і вона годинами може розповідати про тих, чиї піднесені, урочисті обличчя ясніють з рамочок на стінах. Я засинаю під неквапливі оповідки і додивляюся історії з життя тих, кого ніколи не бачила, але можу сміятися й розмовляти з ними, у снах. Мої пращури перестають поставати людьми з далекого минулого, а перетворюються на добрих знайомців.
Щоранку, прокинувшись, лежу тихенько і прислухаюся до скрипів та шерехів дідуся-дому. Вкотре пересвідчуюсь, що він живий, вчуваю його дихання, порухи і запахи, в яких хлібно-духмяний аромат перемішався з чебрецево-липово-звіробоєвим.
Найсмачніший хліб той, що пече моя бабусенька. Коли вона топить піч? Коли замішує тісто? Коли воно сходить – для мене загадка, адже це довготривала церемонія. І я нерідко пристаю до бабці з іще одним «коли»: «А коли Ви піднялися чи може взагалі не лягали?». Вона тільки загадково посміхається, Але дивовижний момент мого пробудження завжди співпадає з миттю, коли гарячущий хліб вийнято з печі. Я не витримую і відламую, обпікаючи руки, великий шматок, щодуху вибігаю з ним на вулицю, вслід чую: «Живіт заболить!» Мчу до річки і повертаюся з друзями. На столі нас уже чекає свіже молоко, вишнево-яблучне повидло і свіжі, ще теплі, розкішні шматки білого хліба.
Коли у вихідні дні моїм заклопотаним батькам все ж вдається відірватися від роботи і важливих дорослих справ, вони навідують нас у селі. Нерідко чую, як мама умовляє бабусю: «Не томіться біля тої печі, це ж скільки часу вона відбирає. Хіба не легше хлібину купити у крамниці, вам з онукою на кілька днів вистачить». Я, зморена, бо так набігалася за день, що зразу засинаю, не дослухавши розмови… А прокидаюсь знову під найчарівливіший пах свіжоспечених пиріжків і пампушок.
Так, у добрі й любові минало ще одне літо мого щасливого дитинства. В останні дні серпня, прощаючись з найкращою подружкою, обіцяємо одна одній, що з’їдемося на зимових канікулах. Та я ще не знаю, що надалі спілкуватимемося лише в інтернет-мережах. Адже восени відійде у вічність її бабуся, а наступної осені – і моя відлетить ластівкою у вічний вирій пам’яті.
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Черешневе літо (С. 38 – 46)
Текст читає автор
Найбільше з усіх найсмачніших наїдків Наталочці подобалися черешні, навіть більше від тістечок, цукерок і морозива. Мама нерідко ловила сумливий погляд доньки, прикутий до сусідського двору. Там росло розкішне дерево, а на ньому – золоті серцеподібні з яскраво-рожевим рум’янцем плоди. «Хоча б раз їх наїстися вволю, відчути задоволення від медового смаку», – дівчинка заплющувала очі, уявляючи ніжно-солодкий аромат спілих ягід. Бо хіба можна вволю посмакувати черешнями, купленими на базарі? Ще минулого року тато придбав і посадив на городі два маленьких деревця, але цієї весни, як не чекала Ната, а вони так і не квітували.
Подружці Олі теж подобались черешні, але більше за все на світі їй хотілось мати сукню, як у сусідської Надійки, у подвір’ї якої росло омріяне дерево. Дівчина була зовсім дорослою, так вважали приятельки, адже цього року вже закінчувала школу, тому в бік малявок, саме такими бачились їй сусідки-третьокласниці, лише зрідка кидала зневажливі погляди. Як справжні шпигунки, дівчатка підглядали крізь дірку в штахеті за Надією, коли та, вдягнувши свою найкращу, білу в ніжно-блакитну квітку, сукню, гордовито випливала на романтичне побачення до однокласника.
«Швидше б стати дорослою, носити гарний одяг, туфлі на високих підборах, – мрійливо затягувала знайому пісню Оля, – а то все життя в недоносках доводиться ходити». Дівчинка мала двох старших сестер, одяг яких постійно доношувала. «Як несправедливо, комусь – і вдяганка модна, і черешні, а комусь – нічого. Та нехай, от як виростемо…» – яскравими картинками виказковувалися дівочі фантазії, в яких вистачало місця і хлопцям-красеням, не гіршим, а то й кращим, від Надійчиного кавалера, і подорожам у незвідані заморські краї, і веселковому майбутньому.
Одного спекотного червневого ранку схвильована Оля постукала у вікно до подружки: «Виходь, є справа». «Я бачила їх, великі, темно-червоні, а рясні які-і… Навіть листя не видно».
Дві черешні, обліплені соковитими плодами-коралями, росли за високим, міцним парканом на території пожежної служби. У дворі дійсно нікого не було. Дівчатка небавом обійшли навколо, але так і не побачили жодної живої душі.
«Я ж казала тобі, що вони нікому тут не потрібні, бачиш які спілі, аж чорні, і ніхто не зриває», – рішуче переконувала товаришку Оля.
Наталя запалу подруги не поділяла: «Але ж вони не на вулиці, а за парканом…».
«Ну ти як хочеш, а я полізу», – Оля швидко видерлась на тин, а з нього – прямісінько на дерево.
Ната якийсь час спостерігала за подружкою, а потім і собі видряпалася на черешню.
Спочатку дівчата ніяково роззиралися на всі боки, а згодом, втративши пильність, уже вільно смакували ягодами, задоволено усміхалися і навіть безтурботно та голосно перегукувалися.
«А хто це тут краде наші черешні? – різкий чоловічий голос обірвав розпал апетитного блаженства. Наталочка так і заклякла з простягнутою рукою.
А Оля хотіла зразу тікати, але опинилася занадто високо на дереві, до паркану було далеченько. Переляк геть скував рухи подруг, котрі заціпеніли й припали до гілок. У цей момент їм найбільше хотілося злитися, зростися з деревом, стати зеленими в червоний горошок і непомітними.
«Ви хто такі? А-ну злазьте!»
Однак дівчата навіть не поворухнулися. Талочці здалося, що її серце стукає голосніше, ніж працює двигун автомобіля, що проїздив дорогою. Оля ж відчула як задерев’яніли руки й ноги, а десь у грудях зашкреблося з десяток котів.
«Як не злізете з дерева – викличу поліцію», – рішучий тон дядькових слів не залишав вибору.
«Як твоє прізвище? – звернувся чоловік до Олі, – хто твій батько?».
Очі повні сліз дівчинка втупила в землю: «Микола Коваленко, тільки він з нами не живе».
«А маму як звати?»
«Тетяна Іванівна…».
«Знаю-знаю. І батька, і матір».
«Ну, а твої батьки хто?» – звернувся пожежник до Наталочки.
«Михайло і Валентина Заярнюки».
«І твоїх добре знаю. Звідки у таких гарних людей доньки-злодійки? Як не соромно? Невже батьки не вчили вас, що брати чуже, красти – то великий гріх? Що ж, доведеться поспілкуватися з вашими рідними, чекайте в гості. А поки що, ходіть здорові, щоб я вас тут не бачив».
«Пробачте… Ми більше не будемо».
Всю дорогу додому подруги мовчки ковтали сльози. Оце так посмакували! Кожна малювала в думках реакцію батьків на черешневу пригоду.
Кілька днів дівчата не бачилися. Будь-який скрип хвіртки чи стукіт вхідних дверей несамовито прискорював серцебиття. Та якось Оля прибігла до Наталі: «Слухай, а може він просто налякав нас, а насправді зовсім не знає наших рідних?».
«Я теж про це думала, але… Так набридло озиратися й усього боятися… Словом, я про все своїм батькам розповіла. Вилаяли, звісно, та тепер я можу відносно спокійно жити, без особливих докорів сумління».
«Так, очікування було пекельним. Я теж мамі зізналася. Три дні на вулицю не випускала», – Оля зітхнула, а через якусь мит загадково промовила, – «Ти ж не забула? Незабаром мій день народження».
«Ну що ти! Про таке не забувають. Ти ж моя найкраща подружка!»
…Кілька днів Ната ходила, мов в воду опущена. Їй дуже хотілось здійснити мрію найулюбленішої подруги, але як? Дівчинку навіть приїзд найріднішої тітоньки не вивів зі стану задумливої розгубленості.
«Талочко, а подивися, що я привезла», – тітка розгорнула перед племінницею шматок блакитного штапелю в білосніжну ромашку, – пошиємо тобі нову святкову сукню.
«Ой, тіточко, ти навіть не уявляєш, що зробила для мене», – очі дівчинки спалахнули радісними вогниками.
…Настав святковий день. На подвір’ї іменинниці було галасно і людно. Олина мама спекла великий пухкий пиріг із ревенем, з яким, запиваючи узваром, гамірлива дитяча компанія вправилася за п’ять хвилин. Зграйка непосидючої дітвори то випорскувала на вулицю, граючись у квача, в піжмурки, у слова, то знову поверталася до двору й весело обговорювала плани на літо.
Коли врочистий день добігав кінця, Наталя з Олею нарешті залишилися удвох. Вони сиділи на лавці під парканом і спостерігали за Надійкою, яка прямувала вулицею з мискою в руках.
«То хто сьогодні іменинниця?» – несподівано запитала дівчина. Вона підійшла ближче до подружок, і простягнула… черешні, великі жовтогарячі з рожевим рум’янцем…
Оговтавшись від приємного сюрпризу, дівчата досхочу поласували плодами, а затим довго мовчки спостерігали, як сідає сонце і розкреслює навколо себе яскравими, барвистими смужками небо. Черешневе літо бавило чарівливими пахощами, пташиною колисковою, а головне – усвідомленням затишного єднання двох душ, справжньої непідробної дитячої дружби.
Першою втіху вечорової насолоди порушила Наталочка: «Чому ти не вдягнула її?».
«Боялася забруднити. Вона дуже гарна!.. А як так вийшло, що твоя тітка не вгадала з розміром?»
«…Та якось так».
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Софійка, Мама і Чайковський (С. 47 – 50)
Текст читає автор
Вона знову і знову, бездумно втупившись у ноти, в яких за великою мірою нічого «не бачила», монотонно і в’яло возила пальцями по клавіатурі фортепіано. «Вальс» Чайковського з «Дитячого альбому» Софійка разом із вчителькою почала розбирати в музичній школі на минулому році. Якби в цей момент хтось звернув увагу портрет Петра Ілліча, що висів над піаніно, неодмінно переплутав би його з похмурим Бетховеном. Софійчина ж мама пересувалася навшпиньках, щоб, не дай Боже, не потурбувати і не відвернути увагу доньки від заняття, адже в дитинстві сама мріяла навчитися грати, та не склалося. Отже, тепер усіляко спонукала свою «суперталановиту» дівчинку до втілення власної давньої мрії.
Кожен із героїв займається своїми справами, а ми тим часом спробуємо підслухати їхні думки.
Мама: «Донька у мене молодець! У неї неймовірний талант і до того ж терплячість яка! Вже годину репетирує».
Чайковський: «Я ж написав вальс, а не танок слона-каліки».
Софійка: «Як набрид мені цей інструмент, так хочеться до комп’ютера, але мама, здається, ще не помила посуд і може мене змусити, тож доведеться ще помучитися».
Мама: «Софійка обов’язково стане відомим музикантом, виступатиме на сцені, їздитиме по гастролях. Із такими яскравими здібностями, посидющістю і заповзятістю зіркова кар’єра їй забезпечена».
Чайковський: «Терпець уривається, неможливо слухати цю набридливу нісенітницю, як би мені зіскочити зі стіни й забігти світ за очі».
Софійка: «Я б уже давно грала у «Скарби піратів», якби не мама зі своєю музичною школою, але ж треба їй догодити, щоб не передумала щодо Wi-Fi».
Мама: «Якщо навіть не складеться кар’єра сольної піаністки, в музичній школі викладатиме. Робота не важка і престижна. Це ж не на базарі, як я гибіти».
Чайковський: «Дитино, замовкни, прошу, тобі протипоказана музика, бо той каліка-слон, якого ти так безглуздо зліпила зі звуків, мабуть, іще коли була в пелюшках, обидва вуха тобі відтоптав».
Софійка: «Що за нудьга, коли треба дивитися в ноти і потрібним пальцем брати кожну клавішу. Але нехай мама ще підлогу підмете і тоді…».
Мама: «Та хіба не геніальна у мене дитина? Всю домашню роботу переробила, а вона все грає і грає, у мене вдалася, така ж трудівниця невтомна».
Чайковський: «Все! Більше не можу! Тримайте мене!»
Портрет композитора падає і боляче б’є Софійку по пальцях. Вона кричить: «Ма-мо-о, мене Чайковський вдарив!»
Мама вбігає у кімнату доньки і зачувши нізвідки чоловічий голос: «Ненавиджу бездумну гру, хіба можна так знущатися з інструмента?» – втрачає свідомість.