Читаємо разом
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Косички у стані афекту (С. 51 – 59)
Текст читає автор
Іринка несміливо ступила на шкільне подвір’я і боязко роззиралася навколо. Вона зробила ще кілька обережних кроків і зупинилася. Чи не побачить заздалегідь його високу, зсутулену фігуру, щоб спробувати вчасно втекти? Ніби все було добре, шлях вільний, однак відчуття небезпеки не відпускало. Вже прокалатав голосистий дзвінок і майданчик миттєво спорожнів, а серце дівчинки бемкало все гучніше й прискореніше. Вона не квапилася. Спочатку зазирнула за колони – порожньо. На ватних ногах подолала кілька сходинок і помалу взялася за ручку вхідних дверей, як вони раптово прочинилися зсередини. Між кривдником та Ірою було лише півкроку. Вона встигла швидко зреагувати, піднявши рюкзак, і удар кулака прийшовся на нього.
Дівчинка бігла не озираючись і позаду чула важкі кроки. Він наздоганяв. Ухопив за косички і рвонув з усієї сили: «Що, Смердюхо, отримала?». Іринка лежала на землі і з усіх сил старалася не заплакати. Здаля замаячіла фігура жінки, що вже заходила на шкільне подвір’я. Це злякало нападника і він швидко зник.
«Що, знову? Я вб’ю його!» – шкільна подружка Марина стиснула кулаки. Вона була найвищою і найкремезнішою у класі, відвідувала тренування з боротьби у спортивній школі, нерідко їздила на змагання і поверталася з відзнаками переможця. Дівчина допомогла засмученій Іринці обтрусити сукню і рішучим кроком попрямувала в бік сусіднього класу. Згодом звідти почулися крики та гуркіт.
«Врізала йому кілька разів!» – тільки й встигла промовити Маринка, як до класу увірвалася розлючена класна керівничка.
«Ось вони, красуні! Подружки-відмінниці! Тільки з такою поведінкою не бачити вам похвальних листів! Кузько щодня просипає чи тиняється десь, бо лише на другий урок приходить, а Тонкошкуренко – силу свою на слабших випробовує. Післязавтра у нас батьківські збори, я дуже хочу бачити ваших батьків!»
Зі школи дівчата йшли разом. Марина нерідко проводжала подружку додому, відколи почалися ті принизливі напади, оберігала маленьку, худеньку і десь на голову нижчу від неї самої Іру. Дівчата дружили ще з дитсадка. Вони були справжньою міцною і неподільною командою, випробуваною часом.
Чого тільки дошколярочка Маринка колись не чула про себе від однолітків: котлета, Товстошкуренко, бочка з жиром.
Іринка завжди заступалася за подружку, яка дуже переймалася образливими прізвиськами, а як дати відпір – іще не знала. Іру ж тоді не чіпали, бо всі знали, що в неї закоханий син завідувачки дитсадком, який влаштовував справжні сцени з падінням на підлогу і ревищем, коли дівчинка з якихось причин не приходила до садочка.
Тепер настала черга Марини стати на захист подруги, І де взявся той гайдабура Величко із паралельного класу, ще й прізвисько дошкільне вигадав! А все тому, що якось однокласник дівчат Владько побачив на підлозі класу сіренького жучка і закричав прямо посеред уроку: «Смердюха! Дивіться – Смердюха!» Завжди стримана і ввічлива Іринка йому заперечила: «Ну що ти, Владику, це ж Кузочка!» Всі засміялися з огляду на прізвище дівчинки Кузько, але обзивати її, добру і завжди привітну однокласницю, ніхто з 5-Б не наважився. І все ж, напевно, звістка про цей випадок долетіла до вух 5-А. І от один з однолітків – Юрко Величко – не проминав нагоди ошпарити Ірину образливим прізвиськом Смердюха, а віднедавна й руки почав розпускати, та ще й так, що дівчинка вся в синяках ходила. Вже й батьки почали неладне підозрювати, запитували доньку, звідки синці, та вона не зізнавалася.
Наступного дня Іринці вдалося безперешкодно потрапити на перший урок, де її зустріла самотня парта. Марина захворіла. Перед останнім уроком дівчинка йшла коридором і роздумувала, коли краще провідати подругу, якими делікатесами порадувати. Аж тут її зупинила вчителька історії: «Візьми, будь ласка, ключ і відімкни кабінет».
Іринка майже дійшла до омріяних дверей, як ненависна постать загрозливо перегородила їй дорогу. Болючий удар в плече.
«Що робити? Куди тікати? Скільки це може тривати? Його потрібно зупинити! Тут і тепер!» – кров прихлинула до обличчя, голова затуманилась. Якась могутня незбагненна сила раптом розлилася по всьому тілу дівчини і вона вдарила. У відповідь побачила кулак, від якого ухилилась, а потім нанесла ще один потужний удар прямо в голову. Напасник похитнувся і присів, закривши обличчя руками. Більше вона нічого не бачила, тільки чула, як шалено калатає у грудях серце. Руки і ноги жахливо тремтіли. Іра не пам’ятала, як відчинила клас, як сіла за парту, як почався урок і як прибігла «керя».
«Хлопчик позалицявся до тебе, а ти що? Як можна було його так покалічити? У медпункті кров не змогли зупинити, в лікарню відвезли…».
Перелякана, геть захрипла від хвороби, Марина довго не могла добитися від подружки, що ж із нею трапилося. Ірину безперестанку трусило, а сльози нескінченними потічками лилися по щоках.
«Це він? Скажи мені, він щось тобі заподіяв?»
«Я-а-а-а… Це я-а-а-а… По-по-по… Ка-а-а-лі…»
«Перестань плакати! Я нічого не розумію! Що сталося?»
Телефонний дзвінок раптово прорізав моторошну напругу кімнати.
«Алло», – прохрипіла у слухавку Маринка. Якийсь час вона прислухалася до слів співрозмовника, а потім і сама вставляла окремі репліки : «Шо?» Не може бути… В лікарні? Зупинили? Слава Богу! Ой, що ж буде?... Правда? Які ви молодці!»
Іринка теж почала прислухатися до розмови.
«Все добре, заспокойся, твій покалічений житиме. Ні, скажи, чим ти йому пицяку розгатила, невже кулаком?
«Клю-лю-чем…»
«Оце, мабуть воно і є. Як то кажуть? Стан афекту… Та не рюмсай! Кров зупинили. Ока, правда, поки шо не видно, але воно ціле. Нічого, загоїться, поки весілля скоїться. Але ж, як ти його провчила!»
З’ясувалося, що після уроків однокласники дівчат дружно підійшли до класного керівника і розповіли, як усе було насправді. Вчителька поговорила з Юрковими батьками і ті з усім погодилися, бо син підтвердив правдивість свідчень Іринчиних товаришів.
Два тижні хлопця не було в школі. А коли з’явився, то навіть не дивився у бік подруг.
Іра ще довго не наважувалась підійти до нього, відчуваючи провину, але якось все ж відважилась.
«Пробач, Юро, я не хотіла тебе покалічити, навіть не знаю, як це вийшло? Але чому ти так поводився?»
«Сам не знаю… Коли бачив тебе, то ніби щось на мене находило…»
«А тепер? Все добре?»
Юрко промовчав і відійшов у бік. А через мить довго й замріяно дивився услід тоненькій постаті з косичками.
Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Дружок (С. 73 – 80)
Текст читає автор
Це відчуття можна описати лише найяскравішими, найщасливішими, найсонцелюбнішими барвами. І навіть з роками воно не линяє, не тьмяніє, не припадає пилом. Це усвідомлення свободи, коли тисяча іскристих ліхтариків вмикаються прямо у твоїх грудях, у найнедоступніших закапелках душі вибухає неймовірна веселкова радість
А хор срібноголосих ельфів у голові виводить осанну: «Канікули!»
Три місяці літа – здається, що це ціла вічність! Можна поїхати в табір з друзями, до моря з батьками, до бабусі в село або й просто вештатися вулицями, впиваючись волею і неробством. Ніякої школи, уроків, домашніх завдань, а найголовніше – ранкових підйомів під найненависнішу монотонну мелодію будильника.
Хоча, у байдикуванні теж прихований один суттєвий недолік – воно дуже швидко обридає.
«Відвезіть мене до бабу-у-сі!» – здається, моя щоденна надокучлива пісня вже остогидла батькам. І найближчого вихідного дня ми з мамою вирушаємо на автобусі в село. До мамусі підсідає знайома, а я зручненько вмощуюсь на попередньому сидінні, щоб не заважати дорослим обговорювати важливі життєві проблеми. Не встигаю як слід роззирнутися, а поруч вже сідає молода жінка з невеликим кошиком у руках.
Той козубок відразу привернув мою увагу. А коли в ньому щось злегка зашаруділо – стало по-справжньому цікаво. Що ж у кошику? Може курчатка або каченятка, а може , кошеня? Я не зводила очей зі строкатої хустки, яка покривала кіш. Раптом з-під неї висунулося щось чорне і волохате. То був маленький смішний цуцик із хвостиком-пензликом, увесь чорний, лише на кінчику хвоста – біла пляма. Моя рука мимоволі потягнулася до нього. І ось він уже перебрався на мої коліна, звернувся клубочком і задрімав. Дорогою я розпитала сусідку про батьків песика, чи є в нього брати й сестри і коли він народився. Найбільше подивування викликав не той факт, що його мама німецька вівчарка, а батько невідомий і навіть не те, що цуцик має ще п’ятьох братів і сестер, а те, що, виявляється, він з’явився на світ півтора місяці тому, в день мого народження. Отже, ми народилися в один день?
Коли жінка сказала, що їй пора виходити, я просто підняла очі і мабуть у них було щось таке, що не дозволило незнайомці відібрати у мене собаку, бо вона зразу ж запевнила, що у неї є й інші цуцики. Цього везла матері, але не біда, пізніше доправить їй іншого. Я озирнулася до своєї мами, шукаючи в її очах схвалення, та, заклопотана розмовою, вона не відразу усвідомила, що сталося. Автобус уже від’їхав від зупинки і віддавати песика було нікому. Так у мене з’явився друг, про якого давно мріяла. Справжній собака! І він – мій!
«Дружок, взяти! До мене! Лягти! Встати! Молодець, Дружок!»
Звісно, дресирувальник з мене був завзятий. Гарно потренувавшись цілий день, у вечері ми з цуциком засинали, як убиті. Бабуня забирала з мого ліжка сплячого собаку і клала на коврик у веранді, але вранці він знову опинявся поруч. Із великими труднощами батьки відірвали мене від вірного друга в кінці серпня, щоб повезти до моря. А перегодом були лише зустрічі та розлучення.
Дружок з часом перетворився на прегарного собаку, який допомагав бабусі по господарству – загонив до курника його мешканців, сторожував двір і завжди віддано чекав мої приїзди. Бабця розповідала, що завдяки йому наперед знала про візит онуки. Пес якимось чином відчував, що я маю приїхати, не міг того дня всидіти на місці, радісно бігав по двору, час від часу виглядаючи крізь штахетини на вулицю.
Мій собака дуже любив малих дітей, ніколи на них не гавкав, навіть бавив сусідського малюка. Його мама не раз гукала бабусю: «Назарівно, позичте Дружка, бо ніякої з мене роботи, – Ромчик весь час капризує». Манеж із хлопчиком стояв посеред двору, а пес, як справжній нянь, гордовито походжав навколо, інколи витримуючи неабиякі тортури, коли малюк із своєю мертвою хваткою добирався до його вуха або хвоста.
Дружок взагалі ніколи не гавкав без причини. Лише двох мешканців вулиці він чомусь незлюбив – загрозливо гарчав, аж шерсть вставала дибки. І можна зрозуміти, чому він ставився підозріло до сусіда-п’яниці. А от чому заливався гавкотом, коли бачив тітоньку Хтодору – важко було пояснити. Якось та, боячись через Дружка заходити до двору, почала гукати з-за хвіртки бабусю. Собаку швидко закрили в літній кухні.
«Заходь, Хтодорю, не бійся».
«Катрю, приходь до мене на похорони».
«Що?»
«На похорони до мене приходь. Помру я скоро».
«Та що ти таке говориш?»
«Кажу, бо знаю. Он навіть пес твій це відчуває».
Напевно у Дружка таки були якісь неймовірні здібності до передбачення. Але те, що вони були у баби Хтодори, – чиста правда, адже через два тижні її не стало. Та пригода довго не виходила з моєї дитячої голови, а сусіди ще й піддавали жару, шепочучись поза спинами, що стара покійниця була відьмою.
Утім, я завжди знала, що мій пес найрозумніший, найунікальніший зі своїм особливим собачим чуттям, найкращий у світі.
Через кілька років, коли і моя найрідніша бабунечка перенеслась у Божу вічність, ми забрали Дружка до батьків. Я вже тоді закінчувала музичну школу і нерідко їздила на різні конкурси, а щирий друг завжди зустрічав мене першим. Та якось, повертаючись додому після однієї з поїздок, я не почула його радісного вітання.
Дружок лежав у малині, а коли наші очі зустрілися, зусиллям волі піднявся на тремтячих ногах, ховаючи винуватий погляд.
Уранці він пішов… Дружка ніде не було, а хвіртка відчинена. У день свого народження я завжди згадую того, з ким у нас навіть іменини були одні на двох, – маленького чорного песика з хвостиком-пензликом, яким побачила Дружка під час нашого знайомства. Він був моїм єдиним найвірнішим чотирилапим другом на все життя.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
НА ПРОЩАННЯ З ТАРАСОМ (С. 199) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Повернувшись з Києва, Павло Васильович зразу ж почав готуватись до від’їзду у Вільно. Він наказав з двору челядників відібрати слуг до Вільна. Тарас, як козачок, теж мав їхати з паном. Звістка про готування до від’їзду блискавицею полинула в Кирилівку, Зелену Діброву.
…Катерина – рідна сестра Тарасова – поспішала в Кирилівку, щоб встигнути до схід сонця.
У батьківській хаті блимав світ каганця.
«Хто це так рано встає?» подумала Катерина.
Зазирнувши у вікно, вона побачила сестру Ярину, що поралася біля печі. Мачуха ще спала, інші діти теж. Катерина легенько постукала у вікно. З хати вийшла Ярина.
– Це ти, сестро?
– Я!
– Чого це вночі таку даль йшла? Може, що трапилось?
– Скоїлось лихо, Ярино. Нашого Тараса пани відряджають десь далеко, у Вільно.
Ярина остовпіла. Дві сестри припали одна до одної, заплакали.
– Заженуть нашого Тараса далеко на чужину. Бідна сиротина! Хто його догляне?
– Треба сказати дідові Івані, може, він що придумає. Поки мачуха спить, сходимо до діда, скоро світати буде, бач, на світ займається.
Катерина і Ярина побігли на подвір’я дідівщини.
Дід Іван уже не спав, а Павло з дружиною пішли на панщину. Катерина розповіла про страшну чутку. Засмутився дід Іван.
– Лиху не зарадиш. Така кріпацька недоля!..
Коли зійшло сонце й попливло голубим небом, дід Іван, Катерина, Ярина та Оксана – подруга дитинства Тараса – поспішали у Вільшану.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ТАРАС ЛЮБИВ ПТАХІВ (С. 24-25) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Літні ночі недовгі, зате солодкі. Тарас прокинувся, коли батька і матері вже не було в хаті – вони, певно, пішли на панщину, а Катря поралася на подвір’ї.
Хлопчикові не хотілося вставати, і він перевернувся на другий бік. І знову бачить сни, та ще й які!
Сниться Тарасові, ніби він сидить на зеленому шпориші на вулиці, а повз нього суне сила-силенна всякої птиці. Дивовижні птахи низько вклоняються йому і зникають. Ось поважно виступають індики з пишними хвостами… під сонячним промінням веселкою міниться їхнє пір’я. Ось селезні з різнобарвними кучерями, півні з великими червоними гребінцями, кури. Пролітали сотні малих співучих птахів, а над ними величезний орел махнув крилом, мало не зачепивши Тараса. Він прокинувся.
У хаті був день. Схопився, нашвидку умився, а тут і Катря прийшла, смачним сніданком нагодувала.
– А тепер мерщій гратись на вулицю, та далеко не ходи!
З вулиці несло гарячу пилюку через тини, перелази; вона осідала на вишнях, городині. Білі метелики літали з квітки на квітку по бур’янах.
Здіймаючи куряву, Тарас на баскій лозині під’їхав до перелазу.
– Не збивай пилюку! Бач, полохаєш пташок і метеликів, – казала сестра.
– Катрусю, а звідки до нас на літо прилітають пташки?
– Пташки прилітають до нас на літо з далекого краю, з-за синього моря. На зиму вони знову відлетять туди, в ірій, де ніколи не буває зими, де завжди літо. Пташки прилітають до нас ще й тому, що їх люблять діти. Ти любиш пташок?
– Люблю. А чим живляться пташки?
– Комариками, мухами, метеликами…
– А чого метелики бувають і білі, і червоні, жовті і всякі? Чого комарі кусаються?
Тарас розпитував, а Катря ледве встигала відповідати...
– Катрусю, а чорногузи теж відлітають в ірій?
– Еге ж, відлітають.
– Кажуть, що в чорногузів крем’яні зуби. Чи правда, що ними вони крешуть вогонь і можуть хату підпалити?
– Ні, Тарасику…
– Катрусю, розкажи казку про чорногузів.
Катря розповідала, він уважно слухав, пригорнувшись до неї.
– Ходімо до хати, я тобі хлібця дам.
– Хлібця не хочу…
– А що ж я тобі дам? Треба їсти та великому рости. Хто хліб їсть – росте, і ти виростеш…
Катря винесла Тарасові великий шматок хліба, повернулась у сіни, взяла мірку зерна і посипала курям. Тарас сидів і любувався півнем.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ПРОВОДИ (С. 200-201) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Другого дня пани Енгельгардти з челяддю мали вирушити до Вільна.
День був хмурий. На панському подвір’ї зарані почали збиратись люди й молодь.
Тарас і Оксана усю ніч прогомоніли наодинці. Уранці, щоб, бува, чого не забути, побіг Тарас у панські покої. Узяв свої малюнки, фарби, олівці – найдорожчий скарб. Куди понесе недоля? Хто серед чужих людей пригорне, приголубе, зігріє серце? Безталання!..
Сонце так і не пробилось крізь чорну хмару, щоб глянути на землю, обдарувати теплом знедолених людей-кріпаків, з якими пан робить, що хоче.
Павло Васильович, як ніколи, устав рано, був у препоганому настрої. Він тільки те й знав, що підганяв управителя економії, поспішаючи зарання виїхати в далеку дорогу. Управитель, як півень, метушився, покрикував на кріпаків.
Підводи з усяким добром та людьми, що виїжджали до Вільна, стояли серед двору, чекаючи наказу.
Панські музиканти збігались заспані, на ходу продуваючи труби.
Вулиця забита народом. Серед натовпу дід Іван, Катерина, Ярина, люба Оксана. Тарас стояв біля фаетона з кучером і не міг відірвати очей від рідних.
До нього підійшов Степан Степанович Превлоцький. Жалко йому було розлучатися з Тарасом, який так полонив його серце, подавав такі великі надії…
– Не кидай, Тарасе, малювати. З тебе може бути неабиякий маляр. Малюй, що око бачить, добре приглядайся. Приглядайся до життя, воно тебе навчить!
Превлоцький взяв Тараса за плечі, пригорнув до себе.
* * *
Кілька днів тривала подорож. Чим далі від’їжджали від рідного села, тим тяжче ставало Тарасові на серці. Дивлячись на вбогі хати, на зажурених людей і замурзаних дітей, він згадував своє безрадісне, безталанне дитинство.