Новини

Під п’ятдесят, а я – любити вчусь.
Як спогади в тісне кільце затиснуть,
Лечу туди, в далеку материзну,
В своє село, старіше і за Русь,
Й за півтора тисячолітній Київ,
Що знало й славу, і батіг Батиїв.

В такі літа далекі заберусь,
Де про прихід татарської навали
Дозірці-смотричі оповіщали
І від ординських жадібних очей
Ховали юнь до карстових печер.

Я бачу – як причалюють галери,
Я корчуся – від тифу і холери,
І любий муж (ще небо у зірках)
Іде від мене до Кармалюка.

Земля така пісна, суціль із глини,
Була нечасто до людей ласкава,
Та гнули і спрацьовували спини
І викупили Магдебурзьке право.

А скільки люду полягло у герці! –
Від Хмеля до землистої шинелі.
Фундамент стародавньої фортеці
І досі зарубцьований у скелі…

Село моє! Древніше від Русі!
Твої віки бринять в моїй сльозі.

Коли Харон візьме за віхті кіс
Й запхне в свій човен – за віки обдертий, –
Уперши погляд в безпросвітний Стікс,
Зависнувши поміж життям і смертю,

Скажу я: “Перевізнику, зажди,
Зійди на берег, розігнувши спину,
Чи бачив ти, які у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?

Чи брався підспівати солов’ю,
Коли любов цвіла під сонцем серця?..”
Такі принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям не спасеться.

Від долі жоден з нас іще не втік,
Але спочинь, Хароне-людолове…
Життя людини називають “вік”,
А того віку – тільки мить любові.

Така мокрінь, а в серці сухо-сухо,
Як на початку зоряних віків,
Коли Господь світи уже надмухав,
Та оживити зроблене не вспів.

Горбатились плато материків,
Потоки лави пінилися жаром,
І безлічі вогненних піхурів
Виплескувались у сірчані хмари.

І тріскалася шкіра у Землі,
І дерлась плоть у конвульсійних рухах.
Земля волала, але крик її
Не чули ненароджені ще вуха...

Жага землі у жінку перейшла.
– Згораю, любий, дай свою вологу! –
Ти чоловік, верши веління Бога,
Та хай в тобі
Я спопелюсь дотла!