Новини

Розмовляла з тобою крізь призму років
І в свої чотирнадцять, і ось – у сивинах.
Все шукала порад в покоління батьків,
А тепер ти – за віком – вже є мені сином.

Відчувався мені не в далекій імлі,
Бо ж від слова до серця – найближча дорога,
Бо й мені найдорожче – то крихта землі,
Що стулилася в грудку від поту людського.

Бо й у мене є Лесик (уже Олексій),
І йому я читала твого «Лоскотона».
Мій кирпатий барометр, мій згусток надій,
Тепла брунька мого материнського лона.

Я не сміла себе називати – «поет»,
Я боялась, що вірші мої – витребеньки,
Що не досить міцним був мій власний хребет,
А в поета ж мав бути, як у Симоненка.

Бо ж поет не принишкне від владного: «Цить!», –
Скільки б душу не мучили, тіло не били;
Бо поет – той кому більш від інших болить,
Бо поет – той, хто любить й не жде, щоб любили.

Твої тиша і грім в чужомовній юрбі
Будять душу вкраїнську, розторсують гідність.
...Розмовляю з тобою, мов рівна тобі,
Це не рівність, Василю, не рівність,
А – рідність.

Заглядало лихо
33-ій (ВРОЖАЙНИЙ)
до холодних шиб,
Збила мама доці
із віконниць гріб.
Нічку колихала
донечку в труні,
Мов душа, тьмяніла
свічка у вікні.

Поплелась до ями,
ледве донесла.
Господи Ісусе,
там же півсела!

Класти мертвих ніде.
П’яний активіст
Онде ще підводу
зморених привіз.

Голод – наче слина
з людожерських ікл,
Потойбічний стогін
в урожайний рік?
Хто це там осміливсь –
й до весни не спух?
Понабігли зграї
комуняцьких псюг.

Українську душу
вибити з хохлів –
Заганяли в землю,
відбирали хліб.
Вистачило хисту
в сталінських потвор,
Щоб на Україну
впав НАРОДОМОР.

І вже інша мати
борошенце з лип –
В квачик немовляті,
щоб спинити схлип…

…Над землею сонце
сходить, наче німб.

З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Гарнішають, немов від похвали,
Ясне довкілля і поблідлі люди.

І груди позбуваються застуди,
І небо з крижаної кабали
Вивільнюється радісним «курли».
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.

Вродливець квітень вийшов на етюди,
Кульбаби сонцелюбні розцвіли,
Їх золото розбризкують повсюди
Веселі крильця ранньої бджоли...
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.

Коли про тебе думаю щомиті
То в спогадах, то в вигадках тону,
Ранкові сни сльозами перемиті:
Я – жінка, маю право на весну.

Коли тобою сповнюються вірші,
Умить скидаю маску захисну,
Бо дістаю із серця найсвятіше.
Я – жінка, маю право на весну.

Від почуттів, аби не знавісніти,
Вслухаючись в мелодію сумну.
Мені всміхнуться сині первоцвіти,
Я – жінка, маю право на весну.

Як душу пресом здавлює безвихідь,
Боюся, що – таке іще утну…
В думках моїх здіймається, як вихор:
Я – жінка, маю право на весну!

Я маю право власного страждання,
Я маю право мучити струну.
І серцем відродившись у коханні,
Я – жінка, маю право на весну!