Новини

Давня ніжність бринить до цих пір ще,
Не побились її вітражі.
Я від тебе народжую вірші,
Як же можемо бути чужі?

Лиш тепер, через оптику часу,
Думка ясність на вчинки проллє:
Поверталась щоразу в Черкаси
Через те, що це місто – твоє.

Я не все ще тобі розказала,
Недоказане слово – щемить.
І не всі віддзвеніли вокзали –
Нам ще жить.

Вже обривають павутиння
Холодні роси уночі,
Та зрідка-зрідка журавлині
Все ще курликають ключі.

Так завжди раптом, так неплавко...
Твій смуток знову ожива.
Я хочу, щоби ти поплакав,
Аби не краяли слова.

Я пригорнусь, як на вокзалі, –
Ти не носи свій біль в собі,
Бо як надію б не топтали,
Вона скресає по журбі.

Вона, як з попелу жарина,
Її роздмухаєм від сну...
А журавлі на Україну
Ще принесуть свою весну.

Соковита ніч, абрикосова!
Ми із серцем іще чогось просимо.
Не зістарені, а оставлені
У останньому дівич-маренні.

Соковита ніч, абрикосова!
Дай поезії, досить прози нам.
Дай дощу, який не за стеклами,
Пригубити вустами стерплими.

Усмоктати тебе, як ягоду,
Захмеліти твоєю лагіддю,
Щоб і з осінню, і з морозами
Пахли ночі нам абрикосами.

Вихемерюю, мов містерію,
І в думках тебе, й на папері я.
...Що ж ти жалишся спогад-осами,
Соковита ніч, абрикосова?..

Вже пташині щебети тихіші,
І осінній сум в полях стоїть.
Так щемить – зарадять тільки вірші,
Не чужі, до того ж, а – свої.

Так щемить – недавно ж ріки скресли,
І лише прокинулась бджола...
– Господи! Нечесно ж так, нечесно,
Ледве дочекалася тепла!

Лиш довіра проросла до нього
І у сік вишневий перейшла,
Тільки, тільки-но роззулись ноги,
Тільки голос визрів в джерела.

Лопухи простерлися лапаті,
Навпрошки гасають їжаки,
Дітлахи не втримуються в хаті... –
А уже тихішають птахи.

Так журливо літепло відходить,
Мов душа у вічність відліта.
...Задивились в очі одна одній –
Я і та чужинка золота.

Вітер мертву Осінь обіймає,
Рученята захололі тре.
Знав, що смертна. Але хто кохає –
Той не вірить, що кохана вмре.

Він не віддавав її нарузі,
Затуляв від віхоли грудьми;
І туман розвішував у лузі,
Щоби заховати від зими…

Не пускає милу в царство тіней,
Кригу виціловує з очей,
Здмухує з її волосся іній,
Теплу хустку тулить до плечей.

Бути вічним – страшно і жорстоко,
Скільки втратив, втратить ще скількох?
– Осенько, маленька, кароока,
Як недовго ми були удвох…

Вітер лють вихлюпує і гасне,
Мов згадавши про свої літа…

Де немає винних, є нещасні –
Осінь знову прийде, та не та.