Читаємо разом
Забудський І. В. Завтра моє: поезії / І. Забудський ; передм. В. Пахаренка ; ілюстр. І. Забудського. – Черкаси : Брама, 2003. – 139 с. : ілюстр.
Із циклу «ПЕРШОДЖЕРЕЛА» (С. 9)
Текст читає автор
Після мене хай линуть дороги
В заколисаний пензлями рай,
Де зникають суєтні тривоги,
Де у кронах шумить небокрай.
Хай журу заспокоюють липи,
Заколисує сум чорноклен,
Та підморгує сонячний липень,
Князь великих зелених племен.
Повесні, чи улітку, чи в осінь,
Чи у сивий засніжений час,
Тут живе ціле юрмище сосон,
Що знімає наврочення з нас.
Ліс вертає захопленню міру
У чеканні природних скарбів
І дарує з живицею віру,
Щоби легше жилося тобі.
Народився поет-художник у місті Черкаси 8 червня 1960 року, тут у 1977 році закінчив із золотою медаллю середню школу № 11.
Завжди енергійний, захоплений бурхливими планами, вольовий, практичний, готовий завжди прийти на допомогу. А тим часом доля поклала на його плечі надто тяжкий хрест. Повертаючись із заняття в художній студії Палацу піонерів десятирічний хлопчик потрапив у важку автомобільну аварію, внаслідок якої залишився прикутим до ліжка.
Відтоді, як згадує письменник, дитинство закінчилось, а неможливість мандрувати він «замінив можливістю створювати різні – земні й неземні – дороги на графічних листах в оточенні добрих охоронців гармонії велетенських сосон та кремезних дубів».
Міцні сосни у Сокирному, куди Ігоря вивозили на відпочинок та на етюди, вражали силою і красою. Повертаючись «на зимні квартири», художник марив соснами, уявляв їх до найдрібнішої деталі, до мікроскопічного малюнка кори. Тоді він заочно навчався у Московському університеті народних мистецтв на факультеті образотворчого мистецтва за спеціальністю «Графіка». Почав малювати пером та кольоровою тушшю. Години роботи над малюнком урізноманітнював віршованими пробами російською мовою.
1982 рік порадував майбутнього письменника першими друкованими публікаціями в місцевій пресі. Через відому письменницю Валентину Кузьменко-Волошину Ігор знайомиться з черкаським письменницьким колом.
Перше вагоме визнання поетичних спроб Забудського приходить у 1984 році з ленінградськими (нині Санкт-Петербург) публікаціями в журналі «Аврора». Згодом його друковане слово з'являється і в часописах «Вітрила», «Кроки» та в газеті «Молодь України».
Це визнання стимулює до творчої праці, активізує молодого митця. З 1986 року він працює літературним консультантом у газеті «Молодь Черкащини», ведучим поетичної рубрики «Соло», редактором літературного додатку «Дніпряни» та двох альманахів черкаської молодіжної поезії «ЧП-89» та «ЧП-90». З 1995року працює художником в прес-центрі ВАТ «Азот».
У 1998 та 2000 роках видані перші книги поета російською («Постижение») та українською мовами («Лісова прем'єра»).
Із 2000 року Ігор Забудський – член Національної спілки письменників України.
За збірку «Завтра моє», видану у 2003 році, письменник відзначений літературною премією «Берег надії» імені Василя Симоненка. Остання збірка автора – «Малюнки долі» (2008). Справді, кожна нова книга поета-художника – це малюнки долі не тільки в поетичних рядках, а і в його картинах.
В 2005 році за допомогою друзів видав альбом графічних робіт, «Ігор Забудський»: 140 кольорових картин в унікальній кропіткій техніці – перо і кольорова туш.
Носань С. Сонячний ранок : повість, оповід. / С. Носань ; пердм. А. Костецького ; мал. О. Філіпенко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 151 с. : ілюстр.
СЛОВО (С. 71-72)
Текст читає автор
Оленка прокинулась рано. Нечутно пройшла до мене в кімнату й торкнула за плече:
– Тату?
– Ой, як ти нас налякала!
– Кого, вас?.. Ти ж один сидиш за столом.
– Ні, не один... А слова?! Я вже вибрав одне гарнесеньке і хотів почати ним нове оповідання, аж тут ураз ти… Я злякався, і слово спурхнуло.
– Вибач, татку, я ж не хотіла вас налякати, а тому слівце твоє вибачить мені. Політає-політає й знову повернеться, як пташка до гніздечка. Йому ж дуже цікаво бути першим і почати оповідання, правда? Його ж діти й дорослі будуть і вголос, і мовчки повторювати.
От учора на уроці читання Валентина Миколаївна аж тричі назвала моє прізвище. Хвалила, що я не тільки гарно вивчила вірша, а й зі смаком, з почуттям виразно продекламувала, неначе барвисту картинку осені намалювала. І мені знаєш як приємно було чути похвалу! Отак і твоє слово радітиме, коли йоговсі будуть повторювати.
– Для того, донечко, щоб йогоповторювали, тобто читали й перечитували, треба написати гарне оповіданнячко.
– А ти постарайся і напиши гарне-гарне. Я, коли вчила напам’ять вірша, знаєш як дуже старалася... За кожним словом уявляла картинку, яку воно в собі тримає. Ти ж мене сам так навчаєш, не зубритислова, а думати й уявляти... От і сам старайся.
– Добре, доцю, буду старатися... Бо теж дуже хочу, щоб і мене похвалили.
– Тоді я пішла, не буду вам заважати, а ще трішечки полежу. Слово, мабуть, уже наліталося й чекає, доки ти його знову покличеш, правда?
– Звичайно, – я пригорнув доньчину голівку до грудей і поцілував теплі, м’які косички, – ти, либонь, не просто мене провідала, а хотіла щось сказати?
– Потім... Коли ти напишеш оповіданнячко… Гукнеш мене і я тобі розповім, добре?
– Добре. А не забудеш?
Донька хитрувато всміхнулася і покрутили голівкою, пильно примружилась на мене і враз сказила пошепки:
– Он, над твоїми паперами вже слово літає. От-отсяде. Схоже на метелика... Тільки одне крильце зелене, як молодесенький листочок, а друге – золотеньке як сонячний зайчик. Гляди, щоб зовсім не втекло… У тебе ж вікно розчинене.
Я порадів доньчиній фантазії, схилився до столу, справді настрій у мене склався такий, що я на одному подиху написав оповіданнячко. Його ви знайдете в цій книжечці. А яке воно – вгадайте самі і скажіть, чи сподобалося?
Носань С. Казки для Кирилка / С. Носань ; худож. обкл. О. Діденко ; дитячі мал. В. Лаут. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 146 с. : ілюстр.
ЧАРІВНА ЗІРОЧКА (С. 122-124)
Текст читає автор
Вечірня вода в дніпровому затоні гака тиха, лагідна і прозора, що на похилому дні було чітко видно кожен камінчик, схожі на цукор кристалики світлого піску з тонким мереживним візерунком намиву від хвиль, які вдень грізно котились на берег.
Крайнебо на заході ще повниться теплим, золотавим, малиновим світлом уже невидимого сонця, а над рікою, в небесній високості й ніжній фіалковій глибині, все яскравіше й виразніше проступає серпик молодого місяця. А неподалік нього юно всміхається ніжна зірочка.
Я показую її Кирилкові й запитую:
– Бачиш он ту зірочку в небі?
– Бачу.
– То вона світить і всміхається тобі. Ба навіть промовляє! Знаєш, що вона каже?
– А що?
– Кирилко – гарний, слухняний і добрий хлопчик.
– А я не чую...
– Авжеж не чуєш, бо ти неуважний. А щоб почути зіроччин голосок, треба бути зосередженим і дивитися тільки на неї.
Кирилко, підвівши до неба голівку, мовчки дивиться на зірочку...
– А тепер чуєш? чуєш? «Кирилко гарний, слухняний і добрий хлопчик».
– Чую! – повні подиву оченята радісно повертаються до мене.
– Це не проста зірочка, а чарівна... Вона може виконати твоє бажання, бо любить гарних, слухняних і добрих діток. Тож мерщій загадуй своє бажання.
Кирилко довго й напружено думає, а потім шип, и мі ми каже:
– Хай подарує мені цукерочку!
– Зірочко! Зірочко! Будь ласка, передай Кирилковісмачну-смачну шоколадку, таку, яку він дуже любить!
Оченята некліпно дивляться на зірочку, а я тим часом непомітно дістаю з кишені наготовлену плитку шоколаду «Оленка».
– Повторюй за мною: зірочко, зірочко...
Кирилко повторює...
І враз на камінчик падає загадане бажання.
– Зірочка дала мені шоколадку! – радіє аж пританцьовує Кирилко.
– А тепер разом подякуймо Чарівній Зірочці за те, що вона почула й виконала твоє бажання.
Ми разом весело й голосно дякуємо Зірочці.
– Тату, а попросімо ще одну! – повертається до мене Кирилко.
– Е ні, Кирильцю! Зірочка дає по одній шоколадці, бо в неї на Землі ще багато гарних друзів, слухняних і добрих хлопчиків і дівчаток.
– А мамі?
– З мамою ти поділишся цією і розповіси їй про Чарівну Зірочку. А як не вередуватимеш, повечеряєш і вчасно ляжеш спатки, то завтра ми ще прийдемо сюди, на берег Дніпра, і зірочка знову виконає твоє бажання – подарує тобі ще якусь цукерку.
Сутінки густішають. Заступає ніч. У небі рясніють зорі і яскравий місяць. Ми повертаємось додому. Кирилко бадьоро ступає попереду, затиснувши в руці половинку шоколадки для мами – подарунок від Чарівної Зірочки.
Враз він зупиняється, обертається до мене й запитує:
– А Зірочка знатиме, що я не вередував, а був Слухняний?
– Звичайно, знатиме, на те вона й чарівна.
Носань С. Казки для Кирилка / С. Носань ; худож. обкл. О. Діденко ; дитячі мал. В. Лаут. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 146 с. : ілюстр.
ПОТАЄМНА КОМІРНИЧКА (С. 134-135)
Текст читає автор
Ходимо краєм старого лісового яру.
Між дубами та грабами в’ється стежина. Деінде пообіч неї трапляються розлогі липи, ясени... Ураз щось ніби змигнуло на сірому стовбурі, схоже на язичок вогню, що невідомо звідки вихопився й миттю згас.
Зупинилися, приглядаємось... Аж воно білочка! Ген-ген, з галузки на галузку перестрибує, спритно й легко. От і зникла з очей.
Що ж це вона поробляла на ясені?
Обдивляємося дерево, чорні порепані гулі на стовбурі, що з них молоде пагіннячко виростає. Далі до вершини, під товстою гілкою – дупло, вузьке і довгувате... затулене сухим трав’яним віхтиком, ще й прикрите куценькою гілочкою, неначе дашок над ґанком.
– Тату, а загляньмо! Що там білочка в дупельці ховає?
– просить Оленка.
Стаю на пеньок, вибираюся на давній сучок, обережно виймаю віхтика, і ледь-ледь просовую руку – глибоченько! На дні листя хрустко шарудить під пальцями. Розгортаю... Он воно що під ним! Горішки! І до дна, мабуть, ще далеко...
Виймаю кілька горіхів з того чималого припасу й подаю доньці.
Застеливши засічок листям і затуливши віхтиком, я зістрибую на землю.
– Як ви гадаєте, тату, білочка зараз не стежить за нами?
– Думаю, що їй не байдуже, що ми робимо біля ясена з її потаємною комірчиною.
– Тату, а білочка в цьому дупельці мешкає?
– Ні, її хатка в іншому дереві.
– Так чому ж вона горішки зберігає окремо?
– Бо як усю домівку закладе продуктами, нідейповернутися буде. А таких комірчин, як ми побачилибілочка має багато... І гриби сушені є в тих запасах ігорішки. Одне слово, щоб вистачило на всю зимупрохарчуватися. Коли зима передбачається не дуже люта,так білочки й на землі роблять схованки, а коли морознай дуже снігова – в дуплах. Влітку й восени білочка невтомно трудиться, як і люди, щоб спокійно й неголодно дочекатися весни.
– Татку, татку, – погляньте!.. Білочка знову прийшла! – притишено – збудженим голосом озивається донька.
– Ага, таки не втерпіла. Злякалася, що ми всітвої припаси забрали з комірчини? Не турбуйся, ми лише три горішки взяли скуштувати.
Бачу, як навпроти ясена, за сусіднім деревом, змигнувжовтогарячий промінець вогню, а далі, вже насамісінькій верхівці ясена, з-за гілки – кругленька голівказ довгастими вушками виткнулася. Гульк – чорні тернини наполоханих оченят зирять на «розбійників».
– Не хвилюйся, – ще раз кажу до білочки, – цілі-цілісінькі твої ліщинові горішки... Узимку ми принесемо тобі до цієї комірчини ще й волоських.
Ми тихо відходимо далі.
Час від часу я непомітно озираюся й дивлюся на стовбур ясена: чи не видно білочки?
Переконавшись, що загроза минула, вона, мабуть, в’юркнула до засічка й уже перевірила запаси. Все на місці, значить, можна й далі трудитися, робити на зиму припаси. Он скільки в лісі грибів, ягід, горіхів!