Наталія Ужвій
(1898-1986)
Зіграти більше двохсот ролей у театрі, знятися більше ніж у двадцяти фільмах, п’ятдесят років бути провідною актрисою Державного академічного українського драматичного театру ім. І. Франка – усе це про життєвий шлях Наталії Михайлівни Ужвій.
Народилася майбутня артистка у 1898 р. на Волині в селянській родині. Матеріальне становище сім’ї було надзвичайно важке, тому дівчина з юних років змушена була працювати. Спочатку Наталія оволоділа професією швачки, а в 1914 р. склала іспит на звання сільської вчительки.
З 1918 р. доля Наталії Ужвій була пов’язана із Золотоношею, де вона вчителювала. Оскільки в цьому невеличкому містечку працював драматичний гурток, талановита дівчина брала участь в аматорських виставах. Керівником гуртка, його душею і режисером був місцевий інтелігент В.С. Война. У Золотоноші родина Войни увесь час підтримувала Наталію як матеріально, так і морально. Саме ці люди пробудили в дівчині любов до сценічного мистецтва.
Свою першу роль квартирантки Наталія зіграла в п’єсі Г. Запольської «Мораль пані Дульської». Другою роллю, яку вона виконала у золотоніському гуртку, була Софія з драми «Безталанна» І. Карпенка-Карого. Ось що писала з цього приводу сама актриса: «Уже по цій ролі я вивчала як слід українську мову. Працювала я над цим зворушливим образом стихійно, хоча мені і пригадувались дівочі постаті з села, їхні характери, бо я мала змогу все бачити, вчителюючи в селах. Ця робота в «Безталанній» принесла мені визнання товаришів по гуртку, і мені почали доручати з кожним роком щораз відповідальніші ролі».
Саме в цій ролі запам'ятали і полюбли глядачі Золотоноші миловидну і талановиту волинянку. Тоді ж Наталія Ужвій виступала в ролях Варки («Безталанна»), Харитини («Наймичка»), Василини («Суєта»), Зосі («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка). За п'ять років аматорської сцени молода вчителька зіграла 60 ролей із творів української, російської класики та інших авторів світової драматургії.
На початку 1920 р. Золотоніський драматичний гурток став пересувним театром. Під час його частих виїздів у найближчі хутори і села ставились уривки з класичних українських та російських п'єс. Н. Ужвій грала героїнь з творів Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, М. Горького.
У 1922 р. в житті Наталії Ужвій відбулася подія величезної ваги: її прийняли у допоміжний склад трупи Київського драмтеатру ім. Т. Шевченка. Актриса грала на сцені й одночасно навчалася у студії театру.
У 1925 р. доля знову подарувала їй унікальний шанс: Н. Ужвій запросили до новоствореного Державного українського драматичного театру в Одесі. Маючи вже певний досвід, талант і велике бажання працювати у театрі, молода актриса посіла провідне місце в акторській трупі. То був час сміливих експериментів, відчайдушного пошуку нової театральної мови, впевненості, що саме таке мистецтво здатне вийти на нові, небачені до того простори. Так Наталія Михайлівна розпочала свою творчу співпрацю з режисерами. Тогочасним глядачам були запропоновані вистави-видовища з великою кількістю трюків, незвичайними декораціями.
Згодом Наталія Ужвій працювала вже в іншому театральному колективі – у харківському театрі «Березіль» Леся Курбаса. Тут вона грала на сцені Джулію («Змова Фіаско в Генуї» Ф. Шиллера), циганку («Король бавиться» В. Гюго).
Наталія Ужвій була різноплановою актрисою. Але найбільш вдалими для неї були драматичні і трагічні ролі. У передвоєнні роки на київській сцені вона втілила образи Марини Мнішек («Борис Годунов» О. Пушкіна), Анни Задорожної («Украдене щастя» І. Франка), Софії («Останні» М. Горького), Марусі («Ой, не ходи Грицю…» М. Старицького), зіграла головні ролі у п’єсах О. Корнійчука («Правда», «Банкір»).
Разом з цим Наталія Михайлвна поступово накопичувала акторський досвід у кіномистецтві. Спочатку вона грала у німому кіно: у 1926 р. – роль Ярини у фільмі «Тарас Шевченко», потім – Марини у фільмі «Тарас Трясило».
“Я люблю”
“300 лет тому…”
У роки Великої Вітчизняної війни Н. Ужвій разом з театром була евакуйована до Тамбова, потім до Ташкента. Актриса брала участь у концертах, співала у жіночому хоровому ансамблі, грала на сцені і знімалася в кіно («Партизани в степах України», «Райдуга» й інші).
“Райдуга”
“Украдене щастя”
У 1944 р. Н. Ужвій було присуджено звання народної артистки колишнього СРСР. Вона нагороджена багатьма найвищими відзнаками країни – орденами та медалями, тричі ставала лауреатом Державної премії СРСР (1946, 1949, 1951), у 1984 р. – лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.
Творчість Наталії Ужвій схвилювала душі багатьох людей, її пам’ятають і шанують нащадки. На Київській кіностудії науково-популярних фільмів було знято стрічку «Наталія Ужвій: доля». Про неї написані книги: Р. Бернацька «Н.М. Ужвій», Й Кисельов «Поетеса української сцени», С. Гречанюк «Під крилами високий день».
Далі завітаємо до мальовничого села Золотоношка Драбівського району Черкащини, де народився і працював заслужений майстер народної творчості Іван Іванович Лисенко, ім’я якого увійшло до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва.
Село Золотоношка розкинулося на двох берегах однойменної річки, за десяток кілометрів на північ від райцентру. Воно має давню історію. Раніше було хутором, який до 1710 р. належав козаку з Нехайок Максиму Масенку.
