Читаємо разом

Вже пташині щебети тихіші,
І осінній сум в полях стоїть.
Так щемить – зарадять тільки вірші,
Не чужі, до того ж, а – свої.

Так щемить – недавно ж ріки скресли,
І лише прокинулась бджола...
– Господи! Нечесно ж так, нечесно,
Ледве дочекалася тепла!

Лиш довіра проросла до нього
І у сік вишневий перейшла,
Тільки, тільки-но роззулись ноги,
Тільки голос визрів в джерела.

Лопухи простерлися лапаті,
Навпрошки гасають їжаки,
Дітлахи не втримуються в хаті... –
А уже тихішають птахи.

Так журливо літепло відходить,
Мов душа у вічність відліта.
...Задивились в очі одна одній –
Я і та чужинка золота.

Вітер мертву Осінь обіймає,
Рученята захололі тре.
Знав, що смертна. Але хто кохає –
Той не вірить, що кохана вмре.

Він не віддавав її нарузі,
Затуляв від віхоли грудьми;
І туман розвішував у лузі,
Щоби заховати від зими…

Не пускає милу в царство тіней,
Кригу виціловує з очей,
Здмухує з її волосся іній,
Теплу хустку тулить до плечей.

Бути вічним – страшно і жорстоко,
Скільки втратив, втратить ще скількох?
– Осенько, маленька, кароока,
Як недовго ми були удвох…

Вітер лють вихлюпує і гасне,
Мов згадавши про свої літа…

Де немає винних, є нещасні –
Осінь знову прийде, та не та.

Під п’ятдесят, а я – любити вчусь.
Як спогади в тісне кільце затиснуть,
Лечу туди, в далеку материзну,
В своє село, старіше і за Русь,
Й за півтора тисячолітній Київ,
Що знало й славу, і батіг Батиїв.

В такі літа далекі заберусь,
Де про прихід татарської навали
Дозірці-смотричі оповіщали
І від ординських жадібних очей
Ховали юнь до карстових печер.

Я бачу – як причалюють галери,
Я корчуся – від тифу і холери,
І любий муж (ще небо у зірках)
Іде від мене до Кармалюка.

Земля така пісна, суціль із глини,
Була нечасто до людей ласкава,
Та гнули і спрацьовували спини
І викупили Магдебурзьке право.

А скільки люду полягло у герці! –
Від Хмеля до землистої шинелі.
Фундамент стародавньої фортеці
І досі зарубцьований у скелі…

Село моє! Древніше від Русі!
Твої віки бринять в моїй сльозі.

Коли Харон візьме за віхті кіс
Й запхне в свій човен – за віки обдертий, –
Уперши погляд в безпросвітний Стікс,
Зависнувши поміж життям і смертю,

Скажу я: “Перевізнику, зажди,
Зійди на берег, розігнувши спину,
Чи бачив ти, які у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?

Чи брався підспівати солов’ю,
Коли любов цвіла під сонцем серця?..”
Такі принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям не спасеться.

Від долі жоден з нас іще не втік,
Але спочинь, Хароне-людолове…
Життя людини називають “вік”,
А того віку – тільки мить любові.