Читаємо разом
Шевченко Т. Г. Мені тринадцятий минало : вибр. поезії / Т. Шевченко ; передм. О. Гончара ; упоряд. В. Й. Клічак ; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – К. : Веселка, 1994. – 160 с. : ілюстр.
НА ВЕЛИКДЕНЬ, НА СОЛОМІ... (С. 54) Слухати
Текст читає лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Мені мати куповала.
– Мені батько справив.
– А мені хрещена мати Лиштву вишивала.
– А я в попа обідала, –
Сирітка сказала.
Шевченко Т. Г. Мені тринадцятий минало : вибр. поезії / Т. Шевченко ; передм. О. Гончара ; упоряд. В. Й. Клічак ; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – К. : Веселка, 1994. – 160 с. : ілюстр.
...Світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Шевченко Т. Г. Мені тринадцятий минало : вибр. поезії / Т. Шевченко ; передм. О. Гончара ; упоряд. В. Й. Клічак ; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – К. : Веселка, 1994. – 160 с. : ілюстр.
І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ... (С. 21)
Текст читає лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить,
Неначе й досі, сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить,
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: – Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги? –
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас,
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.
Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).
ХАТА, ДЕ ЖИЛИ СТРАХИ (С. 29-37) Слухати
Автор: Слабошпицький Михайло Федотович
Текст читає Анна Кривопишина
Вона стояла на самісінькім краю села. Стара-стара, перехняблена, а вікна майже в землю повростали. Люди в ній давно не жили.
Під зогнилим тином в усі боки розрослася дереза. А в дворі були лопухові джунглі. Я ще ніколи не бачив таких гігантських лопухів. Верхівками вони здіймалися аж над дерезою, а величезними листками встелили весь двір. Навіть нікуди нозі ступити. Та ми й не ступали туди. Ми обминали страшну хату десятою дорогою. Навіть удень.
Ми з Васьком живемо недалеко і не раз чули, як увечері жахливими голосами кричали біля хати коти, як гримить, ніби хтось бігає на даху, іржаве залізо.
Інколи ми стояли біля нашого двору й дивилися крізь сутінки на те страхіття. Там серед двору безшелесно ходили примарні тіні, щось посвистувало й гукало на горищі. Нам раптом ставало холодно, ми зіщулювалися й тікали додому.
– О, так рано прибігли, – здивовано казав батько. – А чому це ви не гуляли?
– Та… – махав я рукою.
– Нагулялися, – зніченим голосом вимовляв Васько.
– Щось на вас це не схоже, – не переставав дивуватися батько.
– То забіжите хтозна-куди, що вас і не догукатися, а то наче вас хтось прив’язав до двору.
Ми йому нічого не кажемо, хоч батько й допитується:
– Може, вас хтось налякав?
Соромно зізнатися, що боїмося старої хати. Ще сміятися буде, хоч тут і немає нічого смішного. Бо що за сміх може бути, якщо людина боїться.
Якось Васько сказав:
– Так хочеться побачити, хто ж там живе…
Я згадав подвір’я в лопухах, врослі в землю вікна, згадав котячий вереск по ночах, і аж дрижаки по тілу пішли.
– А мені зовсім не хочеться побачити, хто ж там живе! –сказав я навмисне бадьоро.
Але Васько мені не повірив:
– Тобі теж хочеться, але тебе страх не пускає!
– А тебе?
– Мене теж… Але людина повинна перемагати свій страх. Давай і ми переможемо!
– Ти старший, ти й перемагай! А ось підросту, тоді теж перемагати його почну, – думав я, що викрутився.
Але Васько став мене докоряти:
– Оце так, значить, хай брат іде в біду… Хай там пропадає, а ти сидітимеш удома і нічим не допоможеш?
Я страшенно не люблю, коли він отак говорить. Аж сил терпіти в мене не має.
– Чого це ти саме там перемагатимеш страх? Давай краще підемо до ставка і стрибнемо з дамби…
– Та я ж не боюся з неї стрибати… А ти боїшся?
– Ні, – сказав я, бо забув, що боюся.
– Отож увечері треба піти до хати й усе розвідати!
Увечері піти… Тут удень страшно, а він: увечері! Васько завжди щось як придумає, то хоч стій, хоч падай.
Довго ми з ним сперечалися, а потім він і каже:
– Піду сам, а якщо повернуся живим, то геть усім розповім, що ти такий страхопуд.
– Я мало не заплакав од образи. Знаю: він як скаже, так і зробить.
Довелось погодитись іти з ним.
І вечір того дня так швидко настав, що я й зоглядітись не встиг.
Отож, коли присмерки впали і серце в мене десь уже впало, Васько й каже:
– Ходімо, значить…
А в самого голос дрижить так незвичайно.
– Може, не підемо? – з надією запитую я.
– Підемо.
І ми пішли.
Вийшли з нашого освітленого двору на вулицю і, мов злодії, стали пробиратися в темряві. На небі ще й місяць не зійшов і зорі не висіялися. Темно-темнісінько. Вже на дорозі нам лячно стало.
– Давай повернемося, – тихенько прошу Васька.
– Чого це ми будемо повертатися?! – на всю дорогу гукає він.
Я аж присів з несподіванки.
– Не галасуй так.
– Нічого не бійся, – знову голосно каже він. – Ми ж у своєму селі!.. Кого нам тут боятися?
А мені й справді наче не так страшно стало. Отак ми й дійшли до самісінької дерези біля тину.
Нерішуче стояли в глибині темного вечора, наче на дні моря. А перед нами, мовби страшна істота, похмуро випливала й здіймалася загадкова хата.
Повз нас до неї прошелестів вітер. І на даху щось раптом залопотіло, загриміло, закашляло. Я й незчувся, як упав на землю. А біля мене вже лежав Васько.
– Не дихай так голосно, – прошепотів я йому з останніх сил.
– Це ти не дихай, – обпік мене гарячим голосом у вухо.
Довго ми лежали, бо зовсім сил не було встати.
А в дворі поміж лопухів щось чхало, бурмотіло, кашляло, хихикало і бігало. Потім воно запищало – і прямо на нас. Не знаю, як ми на ноги зірвалися й опинилися біля своєї хати.
Вскочили прожогом у двері, а батько запитує:
– Хто це за вами гнався?
– Та… так, – сказав я, – Ніхто.
– Ми просто бігли, – сказав Васько.
– Просто так не бігають, – не повірив батько, але не допитувався далі.
А вранці нам з Васьком стало соромно. Може, там нічого страшного й не було, а ми так наполохалися.
І ми пішли до хати.
Пробралися через дерезу у двір, стали серед лопухів, як завойовники. Васько свиснув на чотири пальці. З-під ніг у нас ящірка шмигнула, миша пробігла. З вибитого вікна горобці шугонули.
Підійшли ми до дверей і натисли разом. Двері заскрипіли й розчинилися. Все перед нами було обсноване павутинням. десь біля вікна дзижчали мухи й оси. Посеред кімнати лежала гора брудного лахміття.
І – все. І більше – ніде нічого.
Ми навіть розчаровано зітхнули.
– А що ж ти думав, – сказав Васько, – тут якісь злодії живуть чи інопланетяни?
– Нічого я такого не думав, – одповів я. – Просто вона була дуже загадкова, ця хата…
– Справді, – погодився він. – Мені здавалося, що тут якась таємниця прихована.
Після того ми часто ходили до старої хати гратися.
Ми її вже зовсім не боялися. А цієї весни хати не стало. Приїхав величезний бульдозер, штовхнув її – і вона розсипалася. Нам здалося, що хата від несподіванки аж зітхнула. І скло з вікон розпачливо забряжчало.
Мені чомусь стало так сумно, що сльози в очах запекли.
Васько теж похнюпив голову і тихо сказав:
– Нема вже нашої хати… Як шкода!
Вдома ввечері ми запитали батька:
– А навіщо завалили ту хату?
– Як навіщо? Та розвалюха стояла в селі, мов більмо на оці! Віджила вже своє.
– Хай би собі стояла, – сказав Васько.
– Ага, – погодився і я.
– Ні, на її місці будуватимуть нову, цегляну. Таку, як у нас. Добре ж у ній жити?
– Добре, відповіли ми разом.
– Бачите, що ніхто в старій не хотів селитися. Всім потрібні хороші хати.
Ми згодні, звичайно, що всім потрібні хороші хати. Саме такі, як у нас. І все одно тої, старої, із врослими у землю вікнами, нам дуже-дуже шкода. Шкода, хоч там і жили наші страхи.