Читаємо разом
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ПРОВОДИ (С. 200-201) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Другого дня пани Енгельгардти з челяддю мали вирушити до Вільна.
День був хмурий. На панському подвір’ї зарані почали збиратись люди й молодь.
Тарас і Оксана усю ніч прогомоніли наодинці. Уранці, щоб, бува, чого не забути, побіг Тарас у панські покої. Узяв свої малюнки, фарби, олівці – найдорожчий скарб. Куди понесе недоля? Хто серед чужих людей пригорне, приголубе, зігріє серце? Безталання!..
Сонце так і не пробилось крізь чорну хмару, щоб глянути на землю, обдарувати теплом знедолених людей-кріпаків, з якими пан робить, що хоче.
Павло Васильович, як ніколи, устав рано, був у препоганому настрої. Він тільки те й знав, що підганяв управителя економії, поспішаючи зарання виїхати в далеку дорогу. Управитель, як півень, метушився, покрикував на кріпаків.
Підводи з усяким добром та людьми, що виїжджали до Вільна, стояли серед двору, чекаючи наказу.
Панські музиканти збігались заспані, на ходу продуваючи труби.
Вулиця забита народом. Серед натовпу дід Іван, Катерина, Ярина, люба Оксана. Тарас стояв біля фаетона з кучером і не міг відірвати очей від рідних.
До нього підійшов Степан Степанович Превлоцький. Жалко йому було розлучатися з Тарасом, який так полонив його серце, подавав такі великі надії…
– Не кидай, Тарасе, малювати. З тебе може бути неабиякий маляр. Малюй, що око бачить, добре приглядайся. Приглядайся до життя, воно тебе навчить!
Превлоцький взяв Тараса за плечі, пригорнув до себе.
* * *
Кілька днів тривала подорож. Чим далі від’їжджали від рідного села, тим тяжче ставало Тарасові на серці. Дивлячись на вбогі хати, на зажурених людей і замурзаних дітей, він згадував своє безрадісне, безталанне дитинство.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ТРИ ДНІ ВОЛІ (С. 194-198) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Почало світати. Умившись, тарас взявся допомагати куховарам, які вже бігали по кухні, збираючись готувати страви. Перебування у Вільшаній на кухні не пройшло для Тараса марно: тепер він міг показати міським кухарям свою вмілість у куховарській справі – чи котлети рубати, чи картоплю чистити, чи якусь іншу роботу виконувати. Тарас працював, як справжній куховар.
Після снідання він вирішив оглянути місто Київ. Усі радили подивитись Хрещатик, Золоті ворота, Софію, Поділ, Дніпро, Царський сад і палац, побувати у Лаврі, печерах, у Видубецькому монастирі.
Куховар дав Тарасові кусень хліба в хусточці.
– Набігаєшся, їсти захочеш – хліб солодший за мед буде.
Вийшов Тарас на широку вулицю, звернув праворуч, дійшов до Срфіївського собору. Хотів було туди завернути, та багато панів там стояло і кожному треба було вклонитись.
Звернувши праворуч, пішов униз і опинився на Хрещатику. Все навколо здавалось незвичайним, дивовижним. Між двома похилими горами широка долина. По один бік стояло п’ять великих будинків, а біля них кілька маленьких хаток. По той бік гора поросла густим лісом лип, тополь. У долині ліворуч великий ставок з похилими вербами, осокорами, каштанами.
У затінку під старим каштаном сиділо двоє дідів, покурюючи люльки.
– Добридень вам, дідусі!
– Здоров, козаче, здоров!
– Чи не знаєте ви, як пройти до Золотих воріт?
Діди здивовано зиркнули на Тараса.
– Звідкіля ти, козаче?
– З Вільшаної!
– Як же це ти сюди потрапив?
– Я вчора з паном Енгельгардтом приїхав до Києва. Мій пан гостює, а мені волю дав аж на три дні. Так ото я чув, що тут десь є Золоті ворота і Хрещатик, хочу подивитись.
Діди засміялись…
– Так Хрещатик шукаєш?
– Еге!
– Оце, сину, де ти стоїш, уся оця долина і є Хрещатик. – Дід набив тютюном люльку, витяг з кишені кресало і кремінь, добув вогню, припалив люльку і повів бесіду:
– По цій долині здавна текла річка. Тепер ставок пересихає і річка висохла. А ото вулиця йде вгору до Золотих воріт, друга вулиця здавна була по долині. Якраз отут і був перехрест: схрещувались дороги, то люди й почали це місце хрещате звати Хрещатиком.
– А я ще інше чув, – заговорив другий дід. – І таке кажуть: коли князь Володимир гнав киян на хрещення в Дніпро, то саме цією долиною, і від того долину прозвали Хрещатиком.
– І це може бути. Так ото сину, треба тобі йти вгору, отам біля Софії і Золоті ворота.
– Ми якраз в той бік ідемо.
Діди підвелися, побрали в руки ціпки і стежкою попрямували вгору до Золотих воріт. Слідом за ними, роздивляючись навколо йшов Тарас.
Калачиками, травою поросла вузенька стежка понад високим земляним валом. Згори вал круто повертав ліворуч. Не важко було догадатись, що цю величну земляну споруду зроблено руками людей.
– Дідусю, хто зробив ці земляні вали і Золоту браму?
Дід з великими сивими вусами, сивою бородою, видно, старший, почав розповідати:
– Багатий Київ старовиною!...
Тарас дізнався, як київські князі будували земляні вали-фортеці для оборони старого міста від половців, печенігів та інших орд. Уся київська гора була оточена земляною спорудою за князя Ярослава Мудрого, який і Софію збудував і церкву надворітню із золотою брамою, що татари розбили.
– А чого брама звалась золотою?
– Двері цієї брами були вкриті листами з золота, як-от Софія, Лаврська дзвіниця.
– То золотої брами там, куди ми йдемо, нема?
– Е, сину, не то що брами, а й надворітньої церкви немає, – татари все сплюндрували. На тому місці ти побачиш тільки високу могилу.
Діди й Тарас піднялися нарешті вгору, підійшли до високої могили, гребня якої дерева верхівками не досягали. Неподалік від тієї могили стояла золотоверха Софія, а ззаду простяглося поле, росла городина. Навколо Софії тулились дерев’яні хатки, вкриті соломою, і кілька цегляних будинків. Тарас налічив їх аж десять.
…Коли Тарас повернувся до будинку Енгельгардтів, першим зустрів його куховар.
– Ну що, козаче, до вподоби тобі Київ?
– Та я мало ще бачив!
– Зажди трохи. Ось я тебе поведу. Підемо в Софію і Михайлівський монастир. Там така краса, що повік не забудеш.
Після обіду Тарас з куховаром пішли у Софію. І справді, яка там краса! Як понамальовано! Тараса не можна було відтягти від розписних стін, він запалився вогнем, малюнки вбирали очі.
Вийшли з Софії на майдан через гостроверху з високим шпилем дзвіницю, яка теж була обмальована, прикрашена золотом. Спереду виднівся ще один монастир з золотими верхами. Площею снували ченці, один на одного схожі.
Довго не міг Тарас отямитись від баченого.
«І все оте робили руки малярів? – думав хлопець. – Ніщо мене не спинить: стану тільки малярем!».
Усю ніч снились Тарасові дивовижні малюнки.
Другого дня він спустився на Поділ. Крамарі з великими корзинами різного краму, перекупки з кошиками, поспішали на базар.
Ось якийсь пан проїхав каретою, курява стовпом стояла в повітрі. А он якась пані з двома покоївками ледве пливе вулицею.
З вигуками й реготом сунули через площу бурсаки, намагаючись усіх перекричати. Кругом гомін, шум, крики…
Тарас зупинився перед великим будинком. Не то будинок, не то церква. Маленька баня з хрестом несхожа на церкву, а біля хвіртки на стіні ікона і напис: «Духовна академія».
* * *
Незабаром опинився він на березі Дніпра. Ще ніколи Тарас не бачив стільки води, такої широкої річки. Блакитні сивозелені хвилі котилися одна за одною, зливаючись у суцільну синь. Яскраве сонячне сяйво віддзеркалювалось у воді, перебігало зайчиками по хвилях і котилось разом з повними водами кудись в далечінь.
* * *
…Третього дня зрання Тарас пішов у Лавру.
Люди довгою стрічкою сунули, ніби німі, лаврським подвір’ям мимо дзвіниці в Успенський собор.
Одні хрестились, другі падали на коліна, шептали молитву, інші зітхали від тяжкого життя на землі.
Тарас стояв і дивився на високу дзвіницю. По небу сунули дрібні, легенькі, як пух, хмарки, і здавалось, що дзвіниця хилиться вбік, падає. І хто її збудував? Кріпаки! Скільки праці вкладено, скільки поту пролито!..
Щоп’ятнадцять хвилин били куранти в малі дзвони, а згодом великий дзвін бевкнув дванадцять…
…Тарас обійшов усі церкви, і найбільше його вражало малювання. Найвищої краси були візерунки, вирізані з дерева й мальовані різними фарбами, – роботи кріпаків Чернігівщини й Полтавщини. Один дідусь, що знав цих майстрів, так розхвалював їх, що аж прицмокував, і Тарас від того діда не міг відійти – усе йому хотілось довідатися, де живуть оті майстри-маляри.
З верхньої Лаври слідом за людьми Тарас добрався до Ближніх печер.
* * *
Скрізь подивився Тарас, усе побачив, запам’ятав, щоб дома було що розповідати. Потім помилувався ще краєвидами біля старовинного Видубецького монастиря і понад Дніпром повернувся до міста.
Так минуло три дні дарованої йому волі.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
У КИЄВІ (С. 192-193) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Ночували в Білій Церкві в маєтку «Олександрія», що належав графині Браніцькій, сестрі Павла Васильовича Енгельгардта. У всьому маєтку не вгавала метушня – тут готувались зустрічати царя й царицю. Господаря Тарасового обслуговували козачки графині, а Тарас весь вечір сидів, нудьгуючи, в палаці.
Поснідавши, пани виїхали до Києва.
Фаетон, запряжений четвернею, мчав легко проти вітру, лишаючи позад себе довгий хвіст пилюки. Кучер на козлах випинався свічкою, натягував віжки, пильним зором пронизуючи далечінь. Тарас поруч нього напружував очі, щоб скоріше побачити Київ.
* * *
Чим ближче під’їжджали до Києва, тим більше бігло назустріч сіл, хуторів, великих селищ.
– Он і Лаврська дзвіниця заблищала золотим куполом, – сказав кучер.
Тарас прижмурив, прикриваючи рукою, очі і побачив, як в далині в небі засяяло золото.
* * *
Проїхали Васильківську заставу. Місто підступало все ближче й ближче. Дедалі ясніше витикалися з зелені великі будинки, високі, із золотими верхівками церкви.
* * *
Тарас ледве встигав оглядати місто, і йому хотілося, щоб коні не так прудко бігли.
Зупинились у панському будинку, де на воротях було написано: «Енгельгардтів дім». Тут жили родичі Павла Васильовича. З двору виднілись верхи, теж золоті, Софіївського монастиря.
«Тай багато ж золота у цих містах», думав Тарас, допомагаючи кучеру біля фаетона.
Пан і пані, гостинно зустрінуті, пішли і дім. Кучер і Тарас пообідали на кухні, і тільки Тарас вийшов на подвір’я, як вгледів свого господаря. Павло Васильович звисока зміряв його своїм офіцерським поглядом і сказав: «Даю тобі, Тарасе, на три дні волю»…
Пан пішов, козачок стояв і від щастя не знав, що робити.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
У КОРСУНЬ НА РОСЬ ЗЕЛЕНУ (С.191-192) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Тільки почало світати, як на панському подвір’ї знялася метушня, почалось готування до поїздки в Київ. Конюхи чистили коней скреблами та щітками, підшивали збрую, наводили блиск на дзвіночки та великі мідні бляхи на гнуздечках. Челядники під возовнею чистили фаетон і споряджали три вози з різною провізією, з якою пан поїде в дорогу. Не сам їде, а бере свою кухню з кухарчуками, своїх слуг і козачка.
«Де ж я їхатиму! – подумав Тарас. – Чи на возі разом із слугами, чи на козлах фаетона поруч кучера?».
Коли зійшло сонце, готування закінчилось. Рушили.
Великий фаетон, запряжений четвернею, переїхав місток і повільно котився під гору й далі в степ.
* * *
Пані ховалась від сонця під зонтиком, що гойдався за рухом фаетона. Поруч Софії Григорівни дрімав пан Павло Васильович, надутий, от-от лопне.
Кучер натягував віжки, стримуючи коней, що летіли, як орли. Поруч кучера сидів панський козачок Тарас, оглядаючись на всі боки. Он і Корсунь, весь у зелені, оперезаний синьо-зеленим поясом річки Росі.
* * *
Великі скелі скували береги, а вздовж річки розкинулись розлогі верби, хоч малюй пречудову картину.
Ночували в Корсуні. Рось у ночі була якась надзвичайна, казкова.
Купавсь місяць у воді, небо усіяне зірками, здавалося глибшим і ширшим. І верби не такі, як у Вільшаній.
Тарас довго не міг заснути…
Другого дня слуги і кухня виїхали ще до світанку в напрямі на Київ. Обідати вони мали приготувати панові десь у зеленому гаю, бо пані Софія так звеліла. Тарас з кучером чистили фаетон, лаштувались у дорогу. Пани прокинулись, поснідали і вирушили через Рось дорогою на Білу Церкву.
Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.
ХАЗЯЇ ТАРАСА (С. 184-189) Слухати
Текст читає Ольга Троценко
Коли помер поміщик Василь Васильович Енгельгардт, понаїздило родичів не стільки щоб поховати пана, як поживитися чим-небудь: Енгельгардти, Браніцькі…
Але кріпакам від того не легше стало, не полегшало і Тарасові. Одні села – Вільшана, Вербівка, Воронівка, Товста, Зелена Діброва – мали перейти до Браніцьких, а Кирилівка, Моринці, Пединівка, Будище, Майданівка – до Енгельгардта Павла Васильовича. Тарас чув, як сперечались пани за кожну кріпацьку душу, як пан управитель відстоював то одного, то другого майбутнього хазяїна. Як і чекали, Павло Васильович Енгельгардт приїхав у Вільшану з далекого міста Вільна з своєю молодою дружиною. Пан бадьорився, випинав себе груди, бундючився, як індик, безперестанку крутив малі чорненькі вусики, схожі на щурячі хвости. Пані Софія Григорівна гонористо держала голову, яка була запнута гарною наміткою і прикрита бриликом. Кофточка на ній біленька з нашивками, спідниця тяглась довгим хвостом. В попереку пані була перетягнута чорним шовковим не то поясом, не то вервечкою. Тарас глянув на неї: справжня оса!
Та Софія Григорівна, принаймні, не була таким страховищем, як управительша. Вона, як і всі пани, ненавиділа кріпаків, але любила прості українські пісні і поводилась лагідніше.
Зате Павло Васильович Енгельгардт, якому мав тепер Тарас прислужувати, був сердитий, вимогливий.
– Павле Васильовичу! Оцього я вам підібрав у козачки – доповідав управитель, показуючи на Тараса, який стояв тут же.
– Як звати, хлопче?
– Тарас!
– Сирота, – пояснив управитель. – Він і малює добре, і співає гарно, слухняний…
– Гаразд! Сьогодні ти вільний, он там у передпокої сиди, – спокійно сказав Енгельгардт.
«І вільний, і сиди в передпокої», подумав Тарас.
Енгельгардта обступили гості і родичі. Кожен з родичів хотів вирвати для себе більше, а уповноважений графині Браніцької – заслужити похвалу.
Розподіл маєтків вирішено відзначити в Будищах бенкетом. З Вільшаної одна за одною вирушили карети панів до Будищ. Слідом за ними на підводах – прислуга, козачки, серед них і Тарас. Панський палац у Будищах здавався йому якимсь раєм. Особливо красиво було в парку із столітніми дубами, з високими гостроверхими тополями. Ще й вечір не зайшов, як у пана почався бенкет. Тарас нудився без діла. Він довго блукав навколо палацу, по парку, поки не згорнувся калачиком під столітнім дубом й заснув.
Не чув Тарас, як шуміло, гуло в панському будинку, не чув, як затихло бенкетування. Схопився від сонячного променя, що пробився крізь гущавину дубового листя і впав у вічі.
* * *
Минуло ще кілька днів.
Уранці пан і пані збиралися в дорогу. З передпокою Тарас чув наказ пана управителеві.
– Тарас мені до вподоби, годиться в козачки. Весною я повернусь, деякий час буду на господарстві, а від’їжджаючи, візьму слуг і козачка Тараса до Вільна. Стежте, щоб не розпаскудився.
– Ні, він більше малює!
– Хай собі малює!
* * *
Куди б не їхав Енгельгардт, з собою возив Тараса. На те він козачок! Тарас бував і в Будищах, і в Майданівці, і в Зеленій Діброві, і у Вербівці, і у Вільшаній. З усіх селищ йому наймиліша Вільшана, бо тут живе вчитель малювання Степан Степанович Превлоцький. Тарас мріяв, іноді ночі не спав і мріяв стати малярем. Превлоцький все нові поради дає, і малюнки стають цікавими. Пробував портрети з натури – виходять. Щоразу, вертаючись з подорожі, хлопець поспішав до вчителя з новими малюнками.
– Ну, показуй!
Тарас бережно розгорнув папір, а Превлоцький мовчки розглядав малюнки і позирав на Тараса.
– Добре, дуже добре! Тепер розглянемо кожний малюнок окремо.
Учитель малювання пояснював Тарасові, а той ловив кожне його слово і з кожним днем малював краще й краще.
* * *