Іван Гончар
(1911-1993)
Народився майбутній художник у 1911 р. в багатодітній селянській родині. Ще дитиною Іван Гончар проявив неабиякі художні здібності. Згодом вступив до художньо-індустріальної школи у Києві, яку закінчив у 1930 р. Студентом Київського інституту агрохімії і грунтознавства почав працювати над серією скульптурних портретів, пробував себе як графік і живописець.
За сорок з лишнім років своєї діяльності Іван Гончар створив серію пам’ятників і скульптурних портретів українських діячів культури і козацьких героїв (Івана Котляревського, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Івана Гонти та інших), котрі прикрашають площі в Переяслав-Хмельницькому, Полтаві, селах Черкаської, Вінницької, Івано-Франківської та інших областей.
Особливо приваблювала Івана Гончара шевченківська тема. Художник задумав створити цілу серію образів Великого Кобзаря. Відтак однією з його перших скульптурних робіт постала бронзова композиція «Тарас-водоноша» (1938), в якій митець через спогади власного тяжкого дитинства розкриває страждання в наймах малого Тараса.
Статуя «Молодий Тарас Шевченко» (1949) постає новаторською роботою в українській скульптурній шевченкіані. Митець долає усталене на той час вирішення образу поета у зрілому віці. Його Тарас – це сповнений енергії, творчої наснаги і власної гідності юнак, котрий щойно закінчив петербурзьку Академію мистецтв. Обличчя Т. Шевченка – одухотворене і благородне, чоло високе і ясне. Ця робота експонувалася у 1950 р. на Всесоюзній художній виставці у Москві, де була високо оцінена й придбана до зібрання Державної Третяковської галереї (Москва). Ця скульптура по праву стала одним із кращих творів української шевченкіани.
Впродовж 1959–1963 рр. Іван Гончар працював над скульптурною композицією «Тарас Шевченко з сестрою», в якій передав трагізм української долі. Це зустріч рідних після довгої розлуки і страждань та безнадійність на щасливе майбуття.
У 1970 р. за ініціативою художника, на власні його кошти, було відлито і встановлено у рідному селі Лип’янка двометровий пам’ятник Тарасу Шевченку. Інший пам’ятник Т.Г. Шевченку роботи І.М. Гончара встановлено в меморіальному парку м. Палермо (Канада) біля Музею Т.Г. Шевченка (1988 р.). Він являє собою півметрову повнофігурну постать поета (сидить у кріслі і тримає у руці «Кобзар»), розміщену на постаменті.
Скульптурна шевченкіана Івана Гончара доповнюється його малярськими роботами: «Дума про Тараса», «Тарас Шевченко на Україні», «Дума про Чигирин», а також графікою: «Стара чумацька хата в с. Шевченкове на Черкащині (ХІХ ст.)», «Вітряки в селі Шевченковому», «Шевченко Тиміш, внук Тараса Шевченка», «Хата Тимоша в с. Шевченковому».
Вивчаючи і популяризуючи художню спадщину українців, поряд з іншими роботами Іван Гончар створив і серію акварельних картин «Українські народні типажі у місцевому національному вбранні другої половини XIX – початку XX ст.».
Щоб передати найдрібніші деталі народного одягу, художник зображував постаті на передньому плані картини, на повен зріст і майже на всю висоту композиції. Проте це не є змалюванням лише костюма, бо люди у цьому вбранні – живі, в невимушених позах, з природними рухами і жестами. Природності зображення сприяє також розташування людей у пейзажі (інколи – в інтер’єрі): біля перелазу, церкви, у лузі чи на городі, біля воза, тину чи над ставом, з сопілкою, квіткою, брилем чи хусткою в руках, навпроти стіни, прикрашеної килимом чи рушниками.
Картини художника сповнені дійства, в них усе підпорядковане звеличенню людей. Навіть у звичайних життєвих ситуаціях його герої зображені піднесено. Іван Гончар відтворив краще в людях: почуття власної гідності, красу, силу. У дівчат і жінок підкреслені м’який ліризм, привабливість, благородство, у чоловіків – мужність, міць, героїчна вдача. Поєднані фізична і духовна краса. Герої творів художника – це вільний, самобутній і самодостатній, талановитий і красивий народ.
У 40-х рр. у Івана Макаровича виник задум створення національного музею української культури. Цілеспрямовані етнографічні експедиції Україною стали можливими для нього з 1957 р. За десять років більша частина колекції Івана Гончара була зібрана.
Тільки 1988 р., у 77 років, до художника приходить заслужене визнання: персональна виставка і через рік нагородження Шевченківською премією. У 1991 р. Іван Гончар отримує звання народного художника України.
У 1993 р. на основі колекції Івана Макаровича був створений державний музей, який згодом здобув статус Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» (1999).
Дізнатися більше про «Музей Івана Гончара» можна тут
Нині зібрання Українського центру народної культури налічує понад 20 тисяч творів народного мистецтва, предметів традиційного побуту й звичаєвої обрядовості, стародруків, архівних матеріалів, живописних і скульптурних робіт І.М. Гончара.
На жаль, величезна спадщина Івана Макаровича Гончара переважно не опублікована, вона ще чекає на увагу дослідників української культури.
Про життя та творчість видатного митця створено фільм «Соната про художника». У 2011 р. в Лип’янці, відзначаючи 100-річчя від дня народження Івана Макаровича, в його батьківській хатібуло відкрито садибу-музей художника. Згодом вона має стати ще й історико-етнографічним музеєм Лип’янки.
Наступна зупинка нашої подорожі – село Стеблів Корсунь-Шевченківського району. Це селище міського типу асоціюється з квітучими садами, з грайливою річкою Россю, яка стелиться попід городами, буянням трав і пахощами літа. Тут народився всесвітньо відомий хореограф, режисер та актор Василь Кирилович Авраменко.
За легендою селище на кам'янистому острові Росі заснував козак Стебло. Саме тому воно і називається Стеблів. Хоча є думка, що назва Стеблів походить від польського «стебло място» – місце вільне від лісу.
Це поселення відоме ще з 1032 р., коли князь Ярослав побудував на місці майбутнього Стеблева фортецю, що була частиною захисної смуги на півдні Київської Русі. Фортеця була знищена монголо-татарами.
Сучасний Стеблів виник приблизно у 16 столітті. Сюди, від панського гніту втікало чимало селян, які ставали вільними козаками. Польському уряду було частково вигідне заселення Надросся вільними озброєними людьми, адже це була місцевість, що найчастіше зазнавала татарських набігів і слугувала заслоном для панських маєтків. Саме тому поселенцям дозволили звести на острові укріплений населений пункт, який згодом став сотенним козацьким містом. Дуже часто стеблівські козаки поповнювали ряди Війська Запорозького. На Запорозькій Січі існувало навіть два стеблівських курені – Верхньостеблівський і Нижньостеблівський. Стеблівська сотня була у складі Корсунського козацького полку.
«Стеблів є визначним своїм місцезнаходженням. Рось протікає тут між високими лісистими скелями по дну, що усіяне величезним камінням і порогами, по котрим вода л’ється у вигляді водоспадів. У самому селі в Рось впадають два джерела: Боровиця й Хоробра. Перша біжить так глибоко, що нависаючі по обидві сторони скелі й дерева повністю ховають її від очей». Так писав про красоти Стеблева Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях...» ще в середині 19 століття.
Річка Рось