Новини

Опубліковано: 19 грудня 2024

«Постачальник щастя №1»:

до 50-річчя від дня народження Євгенії Гапчинської

ЧИТАТИ ДАЛІ

Опубліковано: 15 травня 2023

«Чарівниця слова Таміла Чупак» (краєзнавче літературне портфоліо)

ЧИТАТИ ДАЛІ

Опубліковано: 17 лютого 2023

"Співак, композитор, лікар" (до 210-річчя від дня народження Семена Гулака-Артемовського).

ЧИТАТИ ДАЛІ

Опубліковано: 11 жовтня 2021

До 135-річчя від дня народження

Кароля Шимановського

(1882-1937)

краєзнавча розвідка для учнів 7-9кл.

Підготувала: Ієвлєва Н.Г.

З-поміж багатьох своїх доньок і синів Черкащина подарувала світу видатного музиканта, композитора, піаніста, який згодом започаткував віхи сучасної польської композиторської школи, Кароля Мацея Шимановського (1882-1937). Творчість цього митця, яка тісно пов’язана з Україною, стала сплавом тонкого смаку, високої музичної культури й великого таланту. Його музика вважається одним із найбільш цікавих явищ у музичному світі минулого століття.

«Великий самітник у княжій мантії» – так називала Кароля Шимановського його рідна сестра. Відлюдькуватий і товариський водночас, він спілкувався з навколишнім світом виключно мовою музики. І хоча й об’їздив увесь світ, ніколи не мав власного будинку. Його фортецею і його життям була лише музика…

У роду майбутнього музиканта було чимало знатних, талановитих людей, тож йому просто судилося стати кимось із великих.

Кароль Шимановський народився 6 жовтня 1882 р. у селі Тимошівка Кам’янського району Черкаської області, в родовому маєтку батьків – дворян польського походження. За два роки до цього Тимошівка перейшла в спадок батькові Кароля Станіславу від діда Фелікса. До цього маєтку родина приїздила влітку, а мешкали, в основному, в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

Кароль Шимановський згадував: «Народився ж бо я на Україні, в Тимошівці. Там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність та солодкість».

Дитинство хлопчика було «золоте», сповнене пригод, веселощів, родинного тепла. Маленького Кароля оточувало безліч українців: мамки та няньки, челядь, робітники та, власне, все село. Через них підтримувався постійний зв’язок майбутнього композитора з українською мовою, звичаями, а через звичаї – з музикою, піснею, казкою, легендою. Кароль із тимошівськими дітьми не лише слухали колоритні народні пісні, а й разом співали їх. Тож перші його музичні враження пов’язані саме з українськими народними піснями. Ці мелодії Черкаського краю відіб’ються згодом у майбутніх творах Кароля Шимановського. Не випадково, польські рецензенти незмінно підкреслювали у творчості молодого композитора «смутні мотиви його рідної України».

Уся велика сім’я Шимановських була музично обдарована, тож їхній будинок завжди був наповнений музикою. Серед найближчого родинного оточення були відомі музиканти: Густав Нейгауз – троюрідний дядько Кароля, вчитель музики, його син – Генріх, чудовий піаніст і педагог, донька Наталія – піаністка, а також батько, брат і сестра Кароля – піаністи та співачка. (Батько хлопчика, Станіслав Шимановський, грав на віолончелі та фортепіано). У такому колі, навчаючись у Густава Нейгауза грі на фортепіано, і ріс Кароль.

Перші композиторські спроби маленький К. Шимановський зробив у десять років, а в тринадцять побував разом з батьком у Вінницькій опері й, перебуваючи під сильним враженням, остаточно вирішив стати композитором.

У 1891 р. Станіслав Шимановський, дізнавшись, що неподалік, в Орловій Балці, у брата гостює знаменитий український композитор Микола Лисенко, запрошує його в Тимошівку, щоб той послухав Кароля і висловив свою думку про музичні здібності сина. Прослухавши у виконанні хлопчика твори Шопена, Шуберта, М. Лисенко обійняв маленького Кароля і cказав: «Ти будеш великим композитором, мій хлопчику. Вчись! Ціле життя вчись!».

Батько Кароля намагався різнобічно розвивати сина, прищеплював йому любов до польських традицій, культури, літератури. Заохочувала своїх дітей до мистецтва й літератури й мама. Тож, недарма, їхні діти – Фелікс, Кароль, Станіслава стали музикантами, а Зоф’я – письменницею.

Творча особистість майбутнього генія значною мірою сформувалася під великою зіркою Шопена. З його музикою Кароль познайомився ще в Тимошівці. Благородність, патріотизм і водночас новаторство Шопена приваблювали К. Шимановського найбільше, тож саме в цьому він став продовжувачем Шопенівських традицій.

Важливу роль у становленні Кароля як музиканта й композитора відіграла Приватна музична школа Нейгаузів, Густава Вільгельмовича й Ольги Михайлівни, яка вважалася однією з найкращих у Єлисаветграді. У 1898 р., за сприяння композитора Олександра Глазунова, вона отримала з Петербурга офіційний статус.

У 1900 р. майбутній композитор закінчив Єлисаветградське реальне училище. Навчався посередньо, мав задовільні та добрі оцінки, але не це було найголовнішим: і родина, і сам Кароль розуміли, що саме музика стане справою його життя.

У подальшій долі Кароля Шимановського дуже важливу роль відіграла підтримка батька, який вирішив дати йому вищу професійну музичну освіту.

У 1901-1905 рр. К. Шимановський навчається у Варшавській консерваторії, відвідує заняття найкращих вчителів, а згодом впевнено гастролює з концертними виступами на батьківщині та за кордоном, завойовуючи перші лаври.

У ці роки Кароль Шимановський у Берліні познайомився з Рихардом Штраусом, котрий став його музичним наставником. У Франції плідним було знайомство з місцевою знаменитістю – композитором, піаністом та диригентом Клодом Дебюссі. Також Шимановський був близький до колективу російського балету Сергія Дягілєва в Парижі, а танцівникові Борисові Кохно (ця родина теж тісно пов’язана з Черкащиною) присвятив свою філософську повість «Ефеб».

З великим болем Кароль Шимановський переживав смерть батька восени 1905 р. Втіху тоді він знаходив у творчості. 2 лютого 1906 р. в залі Варшавської філармонії відбувся перший концерт членів «Видавничого товариства», в якому прозвучали й твори Кароля: концертна увертюра для оркестру й фортепіанні твори у виконанні 17-річного Генріха Нейгауза, а також варіації на польську народну тему, чотири етюди.

У листопаді 1906 р. К. Шимановський побував у Львові, де зумів установити контакти з музичною громадськістю. З тих пір у Львові нерідко звучали музичні твори польського композитора з Тимошівки.

Велика сім’я Шимановського та дружнє оточення тим часом захоплено спостерігали за успіхами Кароля. Письменник Ярослав Івашкевич, двоюрідний брат і друг композитора, який часто бував у Тимошівці, згадував: «Пам’ятаю момент, коли на початку літа 1906 р. Кароль надіслав до Єлисаветграда свою скрипкову сонату, і було організовано її виконання в колі самих близьких. Все сімейство, Нейгаузи, Пшишиховські, Таубе, зібрались у салоні будинку Шимановських, щоб послухати твір. Виконавцями були Фелікс Шимановський і старий скрипаль, поляк Яндель. …Пам’ятаю саме наповнення сонати, яка була вислухана усіма з благоговінням…

У 1909 р. я переїхав до Києва. Під час Першої світової війни Шимановські проводили зимовий час у Києві, там я також зустрічався з Каролем, там же, у домі пані Галини Глембоцької із роду Пшишиховських, він грав «Серенаду Дон Жуана», початок своїх «Масок».

У 1908 р. молодий композитор разом із Генріхом Нейгаузом відвідує Італію. В одному з італійських листів Кароль пише: «З якою відразою думаю я про зиму й наші фарби. Ніщо не в змозі замінити мені вигляду пальм та непередаваної глибини моря. Ходжу іноді з Генрі Нейгаузом в гори, звідки відкривається вид на прекрасний ландшафт. Там тихо й спокійно, усі шуми й голоси людей залишаються далеко позаду, внизу. Частіше за все ми мовчимо, щоб не сполохати цю дивовижну мить… Якби я міг, то поїхав би далеко на південь, туди, де в незвіданих тропічних лісах можна мріяти про щось, що здавна належить мені. Мені складно вийти з області моїх видінь, снів про вічну красу. Складно розлучитися з нею, щоб знову перетворитися на звичайного комедіанта й фокусника, який комбінує дванадцять звуків гам в прекрасні калейдоскопічні малюнки для забавки людей».

Пам’ятним для К. Шимановського був 1910 рік. У Львові до 100-річчя від дня народження Шопена було проведено композиторський конкурс – Кароль Шимановський виборов першу премію. Окрилений успіхами своїх перемог і концертів він починає творити Першу симфонію.

У 1910-1911 рр. К. Шимановський знову відвідує Італію. Із захопленням мандрує по Сицилії. Ці подорожі суттєво збагатили світогляд композитора та надихнули його на подальше вивчення досягнень світової культури, філософської думки та мистецтва. З Італії через Париж він приїжджає до Лондона і знайомиться із Стравінським. Тут його застає початок Першої світової війни, і композитор повертається в рідну Тимошівку на Черкащині. У цей час композитор починає працювати над Другою симфонією та Другою сонатою для фортепіано.

Роки Першої світової війни К. Шимановський проводить в Україні: влітку він живе в Тимошівці, взимку – в Києві, часто виїжджає в Петроград і Москву. Твори Кароля були тоді включені в репертуарний план концертних сезонів диригентів Кусевицького й Зілоті, їх виданням зацікавилася музична фірма Юргенсона.

У 1915 р. молодий музикант виступав з концертами в Києві й Умані, кошти від яких передав у фонд жертв Першої світової війни.

Щорік авторитет композитора зростав. Свідченням цього є, зокрема, те, що Р. Глієр, відомий диригент, композитор, музично-громадський діяч, запропонував йому посаду професора в Київській консерваторії.

До 1917 р. Кароль Шимановський кожного літа жив у рідній Тимошівці. Так сталося, що відома художниця Наталія Михайлівна Давидова (1875-1933) проживала в той час у селі Вербівка, недалеко від Кам’янки. Ще на початку 1900 р. вона заснувала тут вишивальну майстерню, яка згодом прославилася далеко за межами України. Кароль Шимановський приятелював із красивою освіченою пані Наталією й навіть присвятив їй свою Другу фортепіанну сонату. Наталія Михайлівна стала також прототипом графині Ланської з твору Шимановського «Ефеб». А на вірші Наталиного чоловіка Дмитра Давидова, внука знаменитого декабриста з Кам’янки й племінника Петра Чайковського, Кароль Шимановський написав єдиний свій російськомовний твір – «Три романси».

Революційні 1917-1919 рр. Кароль Шимановський провів із родиною в Єлисаветграді. Тут він написав «Пісні шаленого муедзина», «Любовні пісні Хафіза», один із найкращих своїх творів «Транскрипції каприсів Паганіні», літературний твір «Ефеб», почав працювати над оперою «Король Рогер». Ця робота супроводжувалась концертами в приміщенні окружного суду, тодішній голова якого Комісаржевський був великим шанувальником музики.

Мистецьке життя в той голодний і холодний час у місті просто вирувало. Так, у Єлисаветграді було створено симфонічний оркестр. Проводилися музичні масові заходи, відкривалися мистецькі навчальні заклади, читалося безліч просвітницьких лекцій. Тут були написані останні в Україні твори Кароля Шимановського.

Після революційних подій митець впав у певного роду одерев’яніння. Обставини життя були доволі важкими. В одному з віршів, якого К. Шимановський прислав улисті своєму товаришеві, були слова:

Після більшовицької революції, у 1919 р., Кароль Шимановський назавжди покидає батьківщину й обирає місцем проживання Польщу. Родич славетного композитора купив для його родини віллу в Бидгощі, який у 1920 р. масово залишали німці. Там Кароль жив з мамою, сестрою Стасею і братом Феліксом. Пізніше родина переїхала до Варшави.

Саме у Варшаві Кароль Шимановський починає багато працювати, переживаючи творчу еволюцію: джерелом його натхнення стає стародавній польський національний фольклор. У 1922 р. в музиканта народжується задум створення національного балету «Харнасі», який також відомий під назвою «Розбійники з Татр».

1924-1926 рр. принесли польському композитору ряд великих успіхів. Особливо примітні були концерти в Парижі (1924-1925), на яких виконувалися Перший скрипковий концерт, «Любовні пісні Хафіза», Третя симфонія, мазурки і «Метопи» для фортепіано. 1926 р. у Варшаві відбулася постановка опери «Король Рогер», яку вважають однією із найбільш зрілих і значущих творів польського музиканта.

В останні роки свого життя Кароль Шимановський приділяв особливу увагу педагогічній роботі: у 1927-1929 р. очолював Варшавську консерваторію, у 1930-1932 рр. працював ректором Академії музики.

1933-го року композитор гастролював з авторськими концертами в колишньому СРСР, став почесним членом кількох музичних академій. У 1935 р. він був відзначений Золотим академічним лавровим вінком «за видатні заслуги для польського мистецтва».

Помер композитор від туберкульозу в 1937 р., на 54-му році життя, в швейцарській Лозанні.

У Польщі Кароля Шимановського вважають національним композитором, а ми по праву вважаємо його сином України і видатним нашим земляком. Адже єдиним місцем на світі, де можна було творити музику природно й вільно, була для музиканта рідна Тимошівка на Черкащині. Він писав, що лише в цьому селі міг «купатися спокійно й ліниво у єдиній вартісній речі – у натхненні».

Серед творів, які Кароль Шимановський написав в Україні, найвідоміші – Друга симфонія (1910), Третя симфонія (1916), Перший скрипковий концерт, цикл «Міфи» (1915), цикл «Маски» (1916).

Пропонуємо до перегляду фільм, присвячений життю й творчості К. Шимановського «Українські стежки польського генія»:

Фільм

Музей Кароля Шимановського на Черкащині

Місцеві жителі Тимошівки пишаються тим, що родове коріння композитора знаходиться саме в їхньому селі. Тут створено єдиний в Україні музей Кароля Шимановського, місцева загальноосвітня школа носить його назву, є тут і меморіальна дошка, на якій викарбувано ім’я знаменитого діяча польської культури.

У музеї, одним із ініціаторів створення якого став директор місцевої школи Анатолій Могилка, експонується чимало рідкісних фотографій родини Шимановських. На одній з них є і зображення знаменитого українського композитора Миколи Лисенка. Це він одним з перших висловив думку про музичні здібності юного тоді Кароля.

Перша світова війна, революційні події в Росії не обійшли стороною сім’ю Шимановських. Їхня садиба в Тимошівці була зруйнована, але місцевим жителям вдалося зберегти деякі речі сім’ї. Зокрема, в музеї представлені шафа, ліжко, дзеркало, столик, бронзова медаль з барельєфом Фредеріка Шопена, якими користувався колись польський геній.

Експонуються тут також видання творів Баха, Моцарта, Бетховена, Огінського. А ще – титульні сторінки творів, які були виконані під час перших концертів Кароля Шимановського.

У музеї гідно відображена й творча діяльність Кароля Шимановського на Черкащині: від першого його музичного твору «Дев’ять прелюдій для фортепіано», написаного 1899-1900 рр., до останніх – «Деметра» й «Агава», написаних у 1917 р. на вірші його сестри Зоф’ї.

До музею постійно приїздять гості не тільки з України, а й з Польщі, Росії, Франції.

Творчість Кароля Шимановського відіграла велику роль не тільки в польській музичній культурі XX століття, а й у світовому мистецтві. Посилання на народні традиції і на творчість Фредеріка Шопена, нове оригінальне ставлення до народної музики, висококласна композиторська майстерність і сильна творча індивідуальність визначили його історичне місце в європейській музиці. Саме наша черкаська земля подарувала світові цю видатну геніальну особистість.

…Здається, і сьогодні над вулицями маленької Тимошівки лине чарівна музика Кароля Шимановського, об’єднуючи гімни двох держав, які були наймилішими серцю великого композитора, – Польщі й України…

Прослухати музичні твори К. Шимановського можна тут: Слухати.

Використані джерела:

Видатний єлисаветградець Кароль Шимановський [Електронний ресурс] : текст виступу в ефірі Кіровоградської обл. телерадіокомпанії // Державний архів Кіровоградської області : [сайт]. – Режим доступу: http://dakiro.kr-admin.gov.ua/zmi/2012-r5.php (26.04.2017). – Назва з екрана.

Вівсяна І. Музичне життя Єлисаветградщини в перше десятиліття ХХ ст. / Інна Вівсяна // Історія України (Шк. світ). – 2015. – № 2. – С. 27-28.

Віргуш Н. Тимошівська школа – з іменем польського композитора Кароля Шимановського / Наталя Віргуш // Черкаський край. – 2010. – 2 лип. – С. 3.

Глущенко А. Тимошівка береже пам’ять про свого знаменитого земляка / Андрій Глущенко // Черкаський край. – 2005. – 27 лип. – С. 8.

Кароль Шимановський [Електронний ресурс] : [фільм] // YouTube: [веб-сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=_2NQgoKtJJ0 (26.04.2017). – Назва з екрана.

Кравець А. Село на Кам’янщині вітають Єжи Гофман і Анджей Вайда : шк. в Тимошівці отримала ім’я К. Шимановського / Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2010. – 30 черв. – С. 1.

Людний Ф. Кароля Шимановського благословив Микола Лисенко / Федір Людний // Урядовий кур’єр. – 2013. – 7 лют. – С. 12.

Людний Ф. Музей у Тимошівці : у жовт. минає 130 р. від дня народж. К. Шимановського / Федір Людний // Нова Доба. – 2012. – 23 жовт. – С. 10.

Степанов М. Малювати абстракції Малевич навчався... у Кам’янці / Максим Степанов // Вечірні Черкаси. – 2013. – 27 лют. – С. 11.

Шимановский Кароль // Большая Советская Энциклопедия: в 30 т. Т. 29. – 3-е изд. – М., 1978. – С. 404.

Шимановський Кароль // Митці України : енцикл. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ, 1992.

– С. 650.

Опубліковано: 08 жовтня 2021

Семен Гулак-Артемовський –

золотий голос України

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів із

серії«Їхні імена – окраса краю»

Біографія

Пригадуєте «Звідкіля це ти узявся?» та «На туркені оженюся»? А сповнена гарячої любові до вітчизни пісня для хору «Україно, рідний краю»?

Творець цих шедеврів – Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), оперний співак, композитор, актор, драматург, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» на сюжет з історії України початку XIX ст., де вперше в оперному жанрі було використано українську мову та українську народну мелодику, а ще – солоспіви «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», музику до водевілю «Ніч напередодні Іванового дня».

Одну з пісень С. С. Гулака-Артемовського "Ой, казала мені мати" у виконанні Квітки Цісик можна послухати ТУТ.

Походив Семен Степанович із старовинного козацького роду, який осів у містечку Городище. Добре відомо, що вже з вісімнадцятого століття хутором Гулаківщина володів Патрикій Гулак-Артемовський.

Його нащадки були священнослужителями, зокрема, батько Семена – Степан Петрович.

А дядько – Петро Гулак-Артемовський – професор Харківського університету, більше відомий нам як байкар (й по сьогодні у шкільній програмі вивчається його байка "Пан та Собака").

Містечко Городище колись Корсунь-Шевченківського району відоме ще з ХVІ століття.

Детальніше про історію містечка Городище розповість наше ДОВІДКОВЕ БЮРО.

Його мешканці були хоробрими козаками, вмілими, працьовитими господарями відеозамальовка «Городище».

Дитячі роки Семена Степановича пройшли на берегах річки Ольшанки, в атмосфері домашнього затишку і злагоди.

Батько й мати були освіченими людьми, своїх дітей Петра, Павла, Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма.

Про матір Семена Степановича читайте в ДОВІДКОВОМУ БЮРО.

Сам Семен уже в дитинстві мав чудовий голос – дискант, знав багато українських пісень і любив їх співати.

1 вересня 1824 року Семен був зарахований до Київського духовного училища. Хлопчик старався, і в перший рік навчання в атестаті стояла відмітка, що:

"Симеон Артемовский, 12 лет – поведения честного, прилежания неослабного, успехов изрядных."

А слух про його чарівний голос дійшов до київського митрополита – знавця та любителя хорового співу Болховітінова, за наказом якого Степана й зачислили в митрополичий хор, що співав при Софійському соборі.

На 22-му році життя Семен Гулак-Артемовський був одним з перших солістів хору при Михайлівському монастирі.

Доленосним став для двадцятип'ятирічного Семена Гулака-Артемовського 1838 рік.

У червні до Києва прибув славетний уже на той час композитор Михайло Глінка з метою набрати хлопців з гарними голосами для придворної співочої капели.

Обдарування Семена Гулака-Артемовського вразило Глінку і він одразу запропонував йому переїхати до Петербурга. На початку жовтня того ж року молодий співак уже був у столиці Росії.

Немалою перешкодою у світському навчанні Гулака-Артемовського була його приналежність до духовного відомства, але завдяки клопотанням Глінки спеціальною постановою Синоду він був звільнений від духовного сану і мав тепер можливість "вступити на цивільну службу".

Про Михала Глінку читайте ТУТ.

Відтоді Гулак-Артемовський став вільною людиною. Почалася прекрасна пора: Глінка навчав його не лише виразності виконання, дикції, грі на музичних інструментах, а й, що найважливіше, основам композиторського мистецтва.

Вже навесні 1839 року, при допомозі композитора О.С. Даргомижського та князя-мецената С.М. Волконського, в театральному залі Юсупівського палацу відбувся перший публічний концерт С. Гулака-Артемовського.

Успіх окрилив молодого виконавця, а пропозиція відомого власника уральських заводів П. Демидова фінансувати його навчання в Італії додала впевненості в опануванні висот виконавської майстерності. Влітку цього ж року він виїздить до Парижа, а потім – до Флоренції.

Публіка Флорентійського оперного театру в 1841 році почула Гулака-Артемовського в опері В. Белліні. Один сезон проспівав він з трупою флорентійців і отримав запрошення до Петербурга. Його контракт був надзвичайно кабальним, але це була єдина нагода займатися улюбленою справою.

П. Демидов

Партія лорда Генріха в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» стала і дебютом, і трампліном до тривалого успіху на сцені Великого театру.

Г. Доніцетті

Справді творчою перемогою стала партія Руслана в опері Михайла Глінки «Руслан і Людмила».

На одній із вистав був Тарас Шевченко: „...Ну й опера! Особливо, коли Артемовський співає Руслана. Чудовий співак – нічого не скажеш", писав він у листі до Г.С. Тарновського.

Тепла дружба впродовж багатьох років пов'язувала Гулака-Артемовського з Тарасом Шевченком. .... Семен передавав звісточку для своєї старенької неньки в Городище з Петербурга через Тараса, коли той перебував в Україні; писав листи йому і підримував матеріально, коли той «служив» солдатом у Новопетрівському укріпленні, й багато хто від нього відвернувся.

Повернувшись із заслання, Тарас почувався в гостях у друга, «як у своїй рідній хаті», називав його рідним братом, подарував Семеновій дружині автопортрет з дарчим написом. Композитор віддячив поету-другу, присвятивши йому пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою».

Гулак-Артемовський сам виконав її 19 серпня 1858 року в виставі «Москаль-чарівник». Вона стала однією з найулюбленіших для поета...

Пісню «Стоїть явір над водою» у виконанні Віталія Дуки можна послухати ТУТ.

До кінця 1850-х років творча кар'єра співака складалася вдало і багатогранно: насичена концертна діяльність, численні оперні партії, композиторська робота; у планах виношувався задум написати оперу з української історії. Тим часом критика з жалем відзначала, що його колись чистий і оксамитовий бас втрачає свою силу і чистоту.

Це усвідомлював і сам Гулак-Артемовський. Тому вже з початку шістдесятих наполегливо працював над оперою «Запорожець за Дунаєм».

Сюжет опери був підказаний професором-істориком Миколою Костомаровим, а все решта – текст вокальних номерів і прози, оркестрова партитура та клавір, а також лібрето – оригінальна авторська робота композитора.

М. Костомаров

За своєю формою «Запорожець за Дунаєм» – типовий зразок лірико-комічної опери, у якій поряд з комедійною лінією (Карась – Одарка) розвивається лірико-романтична (Оксана – Андрій ).

Що таке опера – дізнавайтеся ТУТ.

Всього в опері 22 музично-вокальних номери. Музика Гулака-Артемовського глибоко народна. Він скористався інтонаціями, мелодикою багатющої української пісенності, проявивши як композитор всю глибину розуміння національної тематики.

Вперше опера «Запорожець за Дунаєм» була поставлена на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 14 квітня 1863 року.

Першим виконавцем партії Карася був сам композитор. Публіка захоплено прийняла спектакль, а хореографічні номери вимагала виконати повторно. Рецензії були всуціль схвальними, а про Гулака писали, що він «...показав свій блискучий комедійний талант».

Декорації до опери виконав відомий художник Георгій Нарбут – батько не менш відомого художника Данила Нарбута, який тривалий час жив і працював у Черкасах.

В Україні «Запорожець за Дунаєм» був поставлений значно пізніше – у 1884 році трупою М. Старицького – ще одного нашого знаменитого земляка.

Варто зазначити, що Семен Степанович був людиною різнобічно обдарованою людиною. Він добре розумівся в живописі, сам непогано малював. А ще захоплювався статистикою (уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», які привернули увагу Академії наук), технікою (розробив проект водогону для Санкт-Петербурга).

Двадцять два роки самовідданої праці на сцені пролетіли неймовірно швидко. Співак відчував, що його артистична дорога завершується. У 1864 році його звільняють з Маріїнського театру, призначивши пенсію, але, завдяки покровительству великого князя Миколи Миколайовича, Гулака-Артемовського перевели до Москви у Великий театр. Там він ще деякий час співав низькі басові партії, але в 1865 році залишив сцену назавжди.

Московський період життя Семена Степановича оповитий легендами. Він, як зазначають деякі біографи, успадкував від своїх предків-козаків дар характерника-цілителя, проводив лікувальні сеанси - ще в Петербурзі йому вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність. Семен Степанович практикував понад 10 років, приймав щодня по 30-40 осіб і зцілив тисячі, здавалося б, невиліковних хворих. Дехто із заможних пацієнтів намагався віддячити подарунками, але Семен Степанович твердо їх відхиляв: «Це не мистецтво, а дар, - казав він, - і я не маю права брати за нього винагороду».

Помер геніальний композитор, співак, актор, лікар на 61-му році життя, в 1874 році, похований у Москві на меморіальному Ваганьківькому цвинтарі.

В 1952 році, стараннями артистів Московського музичного театру ім. Станіславського та Немировича-Данченка, на його могилі встановлений пам'ятник з написом: «Композитор, співак, автор опери «Запорожець за Дунаєм».

В 1953 році на Київській кіностудії режисер Василь Лапокниш зняв фільм-оперу «Запорожець за Дунаєм» у літературній обробці Максима Рильського. Головні ролі виконали Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Єлизавета Чавдар, Микола Шелюжко.

У 1958 році на сцені Київської консерваторії вперше після 94-річної перерви була здійснена постановка "Запорожця за Дунаєм" за авторизованою партитурою Гулака-Артемовського, що дійшла до нас в єдиному примірнику і зберігається в Петербурзі.

Так розпорядилась доля. Перша українська опера отримала світове визнання і славу. Вона і зараз не сходить зі сцен театрів світу і є, мабуть, найулюбленішим твором нашого народу – входить до золотого фонду української класики.

Мария Литвиненко-Вольгемут, Иван Паторжинский Дуэт

Чи знаєте ти оперу:

1. Чому оперу вважають одним із найпарадоксальніших продуктів художньої творчості Нового часу?

2. Які оперні форми Ви знаєте?

3. Назвіть відомих вітчизняних та зарубіжних композиторів, які працювали в оперному жанрі. Наведіть приклади творів.

4. Хто із митців був автором першої української опери?

Перевірити себе можна ТУТ.

Ім’я Семена Степановича Гулака-Артемовського носить Черкаське музичне училище.

На батьківщині митця, в м. Городище, є музей С.С. Гулака-Артемовського. У 1971 році тут було відкрито пам'ятник, на якому автор-архітектор Галина Кальченко в образі Карася навіки викарбувала портрет співака.

Його відомому творові «Стоїть явір над водою» присвячена однойменна картина художника Георгія Васильовича Терпиловського.

(І. Огієнко)

Твори С.С. Гулака-Артемовського

Гулак-Артемовський С. С. Запорожець за Дунаєм [Текст] : комічна опера на 3 д. : лібретто / С. Гулак-Артемовський ; упоряд. і вступ. ст. Д. Маковій та В. Степаніва. – К. : Муз. Україна, 1979. – 95 с. : ілюстр.

Гулак-Артемовський С. Запорожець за Дунаєм [Відеозапис] : опера / викон. артисти Харків. акад. театру опери та балету ім. М. Лисенка. – К. : Музфонд Укртелерадіо України, 1995. – 1 мф/кат. : (50 мін.)

Гулак-Артемовский С. С. Запорожец за Дунаем [Звукозапис] : опера в 3 д. / С. Гулак-Артемовский ; солисты, хор и орк. Гос-го театра оперы и балета УССР им. Т. Г. Шевченко ; дир. Вениамин Тольба. – М. : Мелодия, 1985. – 3 грп. : 33 об/хв, стерео ; 30 см, в конв.

Що читати про С.С. Гулака-Артемовського

Жук П. У вічному безсмерті : [С. С. Гулак-Артемовський] / П. Жук, О. Химич // Земля Черкаська. – 2010. – 19 лют. – С. 3.

Кауфман Л. С. Семен Гулак-Артемовский / Л. С. Кауфман ; худож. Г. В. Фанько. – К. : Музыкальная Украина, 1981. – 52 с. : фотоил. – (Творческие портреты украинских композиторов).

Залевська Л. Співак, композитор, лікар : С. С. Гулаку-Артемовському – 190 років / Л. Залевська // Черкащина в контексті історії України : матеріали Першої наук.-краєзнавчої конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас. обл.). – Черкаси, 2004. – С. 415-426.

Кирей В. Фундатор української опери зцілював хворих : сьогодні виповнюється 200 років автору безсмертного "Запорожця за Дунаєм" Семенові Гулаку-Артемовському / В. Кирей // Урядовий кур’єр. – 2013. – 16 лют. – С. 19.

Лазоренко С. У Городищі відкрили музей Гулака-Артемовського / С. Лазоренко // Нова Доба. – 2010. – 18 лют. – С. 3.

Осипенко О. «Стоїть явір над водою» : [до 200-ліття Семена Гулака-Артемовського] / О. Осипенко // Нова Доба. – 2013. – 8 січ.

Осипенко О. «Яка це пушка ревіла?...» : 2013 – рік 200-ліття Семена Гулака-Артемовського / О. Осипенко // Нова Доба. – 2012. – 30 жовт. – С. 6.

Осипенко О. Подарунок царя : Гулак-Артемовський в Італії / О. Осипенко // Нова Доба. – 2013. – 19 лют. – С. 11.

ДОВІДКОВЕ БЮРО

Глибоке коріння

Володимир Чос

Назва міста походить від старослов’янського слова “град”, “город”. У часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені ровами і валами. На нашу благодатну землю здавна нападало чимало чужинців. Отож люди, аби вберегтися від ворога, навколо своїх поселень влаштовували укріплення, які називали городищами (огорожами). На основі кількох таких городищ і виникло наше місто та закріпилася назва – Городище. Загалом в Україні 19 населених пунктів в одинадцяти областях носять ім’я Городище. Також існує 29 річок із назвою Вільшанка.

Про початок і давню долю нашого Городища нічого невідомо. Існує версія, що місто сформувалося у XI ст, адже, за “Повістю врем’яних літ”, у 1032 році Ярослав Мудрий розпочав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах держави. Якщо так, тоді Городище можна вважати найдревнішим містом Черкащини.

Плинув час, змінювалися племена і народи, удосконалювалися общинні та суспільні відносини. Перша писемна згадка про Городище відноситься до XVI ст. Це запис, як у 1527 році воно було спалене монголо-татарами. Поселення відродилося лише через сотню років, але розвивалося повільно.

Селяни сіяли хліб, вирощували худобу, тримали пасіки, виготовляли барвники для фарбування шкіри. Давали значні прибутки власнику – польському дворянину, гетьману Станіславу Конєцпольському. У 1637 році виникло повстання – місцеві селяни та нереєстрові козаки Павлюка (Павла Бута) билися з польським військом. У 1645 році, за наказом Конецпольського, у Городищі насипали захисні вали та звели дві укріплені вежі. У “Словнику географічному королівства Польського” ця споруда називалася замком. Залишки того валу видно й тепер за районним вузлом зв’язку. Виходячи навіть з сучасних залишків, був він більшим за корсунський, який, щоправда, зберігся краще, бо його охороняють. Коли козаки Богдана Хмельницького перемоги поляків 16 травня 1648 року під Корсунем, то допомогли повсталим городищанам позбулися влади поміщика. З 1649 року Городище стало сотенним містечком Кропивенського полку. У червні 1664 року козаки Івана Сірка розбили під Городищем татарське військо. А струмок, що впадає у Вільшанку,з того часу називається Татарка. Про козаків, які заманили ворога у природну пастку, існує кілька варіантів переказів. Того ж року Городищенський замок, яким командував польський полковник Маховецький, витримав облогу 20 тисяч запорожців Івана Сірка. Городище знаходилося в центрі подій народно-визвольної війни 1648–1654 років. Тоді вже було значним містечком. У 1663 році у Городищі проживала одна з доньок Богдана Хмельницького, якийсь час у неї гостював брат Юрко.

Городище було складовою частиною Мошногородищенського маєтку, про який письмово вперше згадується у 1494 році, коли він був пожалуваний черкаському наміснику Климу Олександровичу і потім перейшов до графів Моравських, в роду яких знаходився більше 250 років.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі. У 1741 році в містечку числилося 300 дворів. Люди скаржилися листом Переяславському єпископу, що власники піддають кріпаків тілесним покаранням, відбирають худобу, нав’язують уніатство. У 1768 році городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів. У 1776 році граф Моравський продав маєток князю Любомирському, відомому магнату і власнику усієї тодішньої Смілянщини. Маєток поділявся на дві значні земельні власності – Городищенський і Мошенський ключі. Городищина належала Любомирським.

Після приєднання Правобережної України до Московії, в 1793 році Городище стало волосним центром Черкаського повіту. У 1794 році Городище населяло близько 3700 жителів. Кількість населення зростала за рахунок вихідців із інших сіл, які знаходили тут роботу. Зокрема, працювали на добуванні граніту у місцевому кар’єрі.

Після Прутського договору 1711 року городищенські маєтності були власністю спочатку польських магнатів Любомирських, а після придбання їх князем Потьомкіним передаються у спадок його племінниці Олександрі Енгельгард, дружині гетьмана польських військ Ксаверія Браницького, потім –князю Михайлу Воронцову (як придане Єлизавети, дочки Браницького) і зрештою –графині Катерині Балашовій.

З книги 1852 року “Статистичний опис Київської губернії, виданий таємним радником Іваном Фундуклеєм” дізнаємося, що у Городищі проживало 2155 кріпаків, 35 вільних селян, 295 євреїв.

Відбувалося зародження капіталізму у нашому краї. У 1860 році в Городищі був 1101 двір, проживало близько 7 тисяч жителів. Люди працювали на цегельному і пивомедоварному заводах, на двох млинах, трьох олійницях та інших дрібних підприємствах. Значна частина чоловіків займалися, як і у попередні століття, чумацтвом.

З фоліанту Л.Похилевича “Оповіді про населені місця Київської губернії” вичитуємо, що “Городище – містечко при річці Вільшанці, в 20-ти верстах на південний схід від Корсуня”. Тут проживало жителів обох статей: православних 5493 (48%), євреїв 3000 (26%), розкольників 15 і папистів 66. Налічувалося 2390 ревізійних душ чоловічої статі – так тоді називали платників податків. Поштовий зв’язок з Городищем було налагоджено з 1874 року.

Городище – батьківщина багатьох видатних людей. У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року тут гостював Тарас Григорович Шевченко. Відвідували містечко народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя), поетеса Леся Українка, історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов, автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський, який у 1870–1873 роках жив і працював у сусідньому Млієві. Місцевий терорист-революціонер Устим Жук носився з авантюрною ідеєю виготовляти цукор із тирси. Про актуальність його ідеї в одній зі своїх праць писав В.І.Ленін. Хлопчаком у Городищі гостював Костянтин Паустовський. У 1992 році, коли відзначали 100-ліття письменника, з Москви приїздив його син Вадим. У журналістських справах тут бував і писав про недолугі назви багатьох місцевих вулиць поет Василь Симоненко.

26 липня 2001 року Кабінет міністрів України видав Постанову № 878 “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, куди включили і Городище.

Із сайту: Городище онлайн : Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=10.

Володимир Чос

Мати композитора

Для матері найвищою нагородою є досягнення її дітей. Навіть якщо сама вона залишається в тіні, а всі промені сяючої слави дістаються дитині – вона щаслива тим і радіє більше за усіх інших. Тому складаючи шану якійсь видатній особистості, варто згадати добрим словом людину, яка подарувала життя, недосипала ночей, безкорисливо віддаючи себе дитині. Скільки б потім не було вчителів і наставників, найперша роль у вихованні належить саме матері. Тільки вона і ніхто інший нагородила дитя талантом, а своєю турботою, ніжністю, колисковою піснею пробудила найперше почуття прекрасного.

Напевно і не здогадувалася молода дівчина, коли виходила заміж за городищенського священика Степана Гулака-Артемовського, що згодом подарує світові майбутнього основоположника національного оперного мистецтва. Але була певною, що стане надійною опорою чоловікові, хорошою господинею і доброю матір’ю. І все це матушці Варварі вдалося. Як засвідчує запис у старій метричній книзі, 4(16) лютого 1813 року у подружжя народився синочок Семенко. Дуже жвавим росло хлоп’я. А як заспіває – ніби срібні дзвіночки задзеленчать. Радіє дитя, а матері то найліпша втіха.

Про сердечність сім’ї Гулаків-Артемовських красномовно свідчить факт, що виховували вони також і чужу дитину – з дитячих років проживав у їхній хаті Євдоким Шевченко – двоюрідний брат Тараса Григоровича Шевченка… Для чоловіка, своїх і чужих дітей завжди вистачало душевного тепла у матушки Варвари.

Коли Семенові виповнилося 11 років, батько відвіз його навчатися у Київське повітове духовне училище – продовжувати родинну династію священнослужителів. Боляче було матері розлучатися із сином, але переборювала себе, бо розуміла, що син мусить здобути освіту, щоб зайняти гідне місце у суспільстві, бути в пошані людей. Не відала тоді, що розлука вийде надзвичайно довгою…

У бурсі запримітили гарний голос хлопця. Він співав у Софіївському соборі, а пізніше, коли голос зміцнів і сформувався чудовий баритон, перейшов у хор Михайлівського монастиря. Невдовзі трапився щасливий випадок, який наблизив його до вершин музичної кар’єри, але значно віддалив від батьківського дому і неньчиної ласки. У Київ завітав композитор М.І.Глінка, який відбирав талановитих юнаків для придворної капели. Він запримітив і Гулака-Артемовського, якого забрав до Санкт-Петербурга. Навіть оселив у власній квартирі і особисто зайнявся його музичною та загальною освітою. Потім почалися концертні виступи, поїздка в Італію для удосконалення професійної майстерності. Повернувся звідти вже справжнім маестро… На жаль, більша частина його листування не збереглася до нашого часу. Але можна упевнено припустити, що про свої пошуки і досягнення він писав додому, і мати неодноразово перечитувала ті дрібно списані аркуші, журилася й раділа разом із сином…

Варвара Арсенівна, завдячуючи сину, змогла познайомитися із молодим, але вже відомим поетом Тарасом Шевченком. На прохання Гулака-Артемовського, під час своєї поїздки в Україну, той завітав у Городище передати щирий синівський привіт. Зустріч вийшла надзвичайно теплою, ніби між ненькою й сином. Адже Варвара Арсенівна вже тривалий час не бачила рідного сина, а тому у молодому гостеві прагнула уявити свого Семена. Тарас Григорович із дитячих літ ріс сиротою, а тому вдячно сприймав материнську любов від цієї жінки… Ту зустріч поет запам’ятав на усе подальше життя. Навіть перебуваючи на засланні, у листі від 1 липня 1852 року, запитував свого незрадливого друга: “Чи живе в Городищі твоя стара мати? Коли здравствує, то низенько кланяйся їй”.

С.С.Гулак-Артемовський увічнив своє ім’я, як видатний співак, актор, композитор... Але віддаючи йому усю належну шану, варто пам’ятати і про ту скромну людину, яка незримо завжди була біля нього, підтримувала найбезкорисливішим чином. Це його мати – Варвара Арсенівна Гулак-Артемовська.

Із сайту: Городище онлайн / Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=21.

Михайло Іванович Глінка

Біографія

Михайло Іванович Глінка народився 1 червня 1804 року в селі Новоспаському, в маєтку своїх батьків, розташованому в ста верстах від Смоленська й у двадцяти верстах від невеликого міста Єльні.

Дитинство композитора проходило в маєтку батька, відставного капітана Івана Миколайовича Глінки.

Систематичне навчання музиці почалося досить пізно та натому ж рівні, що і навчання загальних дисциплін. Першою вчителькою хлопчика була гувернантка Варвара Федорівна Кламер.

Головними враженнями дитинства композитор називає російські пісні . Вони були «…першою причиною того, що згодом я став переважно розробляти народну російську музику», а також кріпацький оркестр дядька, який він «любив найбільше». Хлопчиком Михайло Глінка грав у ньому на флейті та скрипці, а ставши дорослішим, диригував. Живим поетичним захопленнямнаповнювали його душу дзвін і церковний спів. Юний Глінка непогано малював, пристрасно мріяв про подорожі, вирізнявся жвавістю розуму і багатством фантазії.

Сприятливий вплив на Глінку мало перебування в Петербурзькому благородному пансіоні в 1817-1822 роках, який славився прогресивними викладачами. Його вихователем в пансіоні був В. Кюхельбекер.

У Петербурзі М. Глінка бере уроки у провідних музикантів, у тому числі в ірландського піаніста і композитора Джона Філда. Знайомиться з О. Пушкіним, В. Жуковським, А. Дельвігом, А. Грибоєдовим, В. Одоєвським, А. Міцкевичем. Глінка бере уроки фортепіанної гри у Дж. Філда, а потім у Ш. Майера, навчається співу, грі на скрипці.

У 1822 році, після закінчення пансіону, з'являється перший твір М. Глінки як композитора – варіації для арфи або фортепіано на тему з опери "Швейцарське сімейство", австрійського композитора Вейгля.

Саме в цей час були написані відомі романси та пісні: "Не искушай меня без нужды" (на слова Е.А.Баратинського), "Не пой, красавица, при мне" (на слова А.С.Пушкіна), "Ночь осенняя, ночь любезная" (на слова А.Я.Римського-Корсакова) та інші.

У 1823 році М. Глінка здійснює подорож по Кавказу. А в1830 році їде до Італії.

Тут він перебуває у полоні нових вражень,відвідуючи кожну оперну постановку, кожен концерт.

В Італії композитор зближується з В. Белліні, Г. Доніцетті, зустрічається з Ф. Мендельсоном, пізніше серед його друзів з'являться Г. Берліоз, Дж. Мейєрбер, С. Монюшко. У цей час з'являються його п'єси на теми популярних опер, інструментальні ансамблі.

В 1836 році Михайло Глінка повертається в Росію. Працює над оперою«Іван Сусанін». Її прем'єра відбулася 27 листопада 1836 року і була сприйнята передовими діячами російської культури як подія великого значення.

Одночасно з'являються й інші твори –романси на вірші Пушкіна, вокальний цикл «Прощання з Петербургом» (на вірші Кукольника), перший варіант «Вальсу-фантазії», музика до драми Кукольника «Князь Холмський».

В 1838 році Михайло Глінка приїздить в Україну. Михайло Глінка неодноразово бував у Чернігові та Ічні, Ніжині, Григорівці, Монастирищі, Качанівці. В Качанівці частозбиралися видатні діячі української культури.

М. Глінка близько познайомився з художником В.І. Штернбергом –другом Тараса Григоровича Шевченка, з українським поетом Віктором Забілоюі на йогослова написавдві пісні: «Гуде вітер» та «Не щебечи, соловейко». В них композитор передав дух і характер української народної музики.

У маєтку Тарновських працював над оперою «Руслан і Людмила», уривки з якої вперше виконав хор мецената Григорія Тарновського.

Прем'єра опери «Руслан і Людмила» відбулася в Москві 27 листопада 1842 рокуі була зустрінута дуже критично. Вороже зустріла оперу аристократична публіка на чолі з імператорською родиною.

У 1844 році М. Глінка знову вирушає у подорож до Європи –спочатку до Парижа (1844-45 роки), а потім до Іспанії (1845-47 роки).

Іспанські враження надихнули М. Глінку на створення двох симфонічних п'єс: «Арагонської хоти» (1845 рік) і «Спогади про літню ніч в Мадриді» (1848-51 роки). Одночасно з ними у 1848 році з'являється знаменита «Камаринська» –фантазія на теми двох російських пісень. З цих творів веде свій початок російська симфонічна музика.

Останні роки життя М.І. Глінка проводить в Росії (Новоспаське, Петербург, Смоленськ) та за кордоном (Варшава, Париж, Берлін).

Помирає композитор15 лютого 1857 року в Берліні. Його прах був перевезений доПетербурга, та захоронений на цвинтаріОлександро-Невської лаври.

Більше про Михайла Глінку можна прочитати в книгах:

Васина-Гроссман В. Михаил Иванович Глинка / В. Васина-Гроссман ; худож. Д. Бязров. – М. : Музыка, 1982. – 103 с. : фотоил.

Серов А. Воспоминания о Михаиле Ивановиче Глинке / А. Серов ; худож. Л. А. Яценко. – Л. : Музыка, 1984. – 56 с.

Канн-Новикова Е. Маленькая повесть о Михаиле Глинке. - 3-е изд. – М. : Музыка, 1987. - 64 с.

ОПЕРА

Опера – це драматичний жанр, що поєднує в собі музику, літературу, образотворче мистецтво, танець. Музика є природним зас

У сьогоднішніх оперних постановках те, що глядачі опери бачать і чують, підсилюється також світлом та іншими технічними засобами.

Опера виникла в Італії на межі XVI – XVII століть. Поштовхом до створення опери стала ренесансна ідея учених-гуманістів, письменників і музикантів щодо відродження давньогрецької трагедії.

У процесі історичного розвитку були вироблені різноманітні оперні форми: сольна арія, аріозо, каватина, різні види вокального ансамблю, хори, а також увертюра і самостійні оркестрові епізоди жанрового характеру. Велике значення в опері має речитатив, що відтворює інтонації мови людини і пов'язує сольні або ансамблеві номери. В деяких операх замість речитативу використовують розмовний діалог. Велику роль в оперній драматургії відіграють лейтмотиви – короткі музичні теми-символи, які характеризують дійових осіб, певні сценічні ситуації тощо.

Першу оперу, рукопис якої зберігся до наших днів, написав італійський композитор Якопо Пері на початку XVIIстоліття.Її основу становить давньогрецька легенда про чарівного музиканта Орфея та його дружину Еврідіку.

Важливу роль у становленні оперного мистецтваXVIIстоліттявідіграла творчість італійського композитора Клаудіо Монтеверді. Йому вдалося досягти єдності музичного і драматичного начал, гармонічна мова митця сповнена драматичними контрастами і навіть тепер вражає своєю сміливістю і живописністю. До наших днів дійшли три опери композитора – «Орфей», «Повернення Улісса на батьківщину» і «Коронація Поппеї». Останній твір ставвершиною його творчості завдяки віртуозності вокальних партій та досконалості інструментального письма.

У XVII столітті виникла опера у Франції. Її засновником став Жан Батіст Люллі, який був чудовим скрипалем, диригентом, композитором, танцівником. Опери Люллідемонструють суто французький музично-театральний стиль. Сюжети беруться з античної міфології чи з італійських поем, а лібрето, з їх величними віршами, орієнтовані на стиль великого сучасника Ж. Б. Люллі – драматурга Ж. Расіна. Музиці Ж. Б. Люллі притаманні урочистість, вишуканість, у ній яскраво відображені характерні риси французької музичної традиції – витончена елегантність, стримана емоційність і одухотвореність. Відомими операми Ж. Б. Люллі є «Альцеста», «Тезей», «Атіс», «Арміда».

Центром оперної діяльності другої половини XVII – початку XVIII ст. став Неаполь, а першим майстром нового стилю – Алессандро Скарлатті. До спадщини композитора входить близько ста опер. Найвідомішими з них є опери-серіа «Примхи кохання або Розаура», «Коринфський пастух», «Великий Тамерлан», «Митридат Евпатор», «Телемак».

Значний внесок у розвиток неаполітанської опери-серіау XVIII ст. в Європі здійснив німецький композитор Георг Фрідріх Гендель. Розпочавши свою професійну діяльність оперного скрипаля, митець з 1706 по 1710 рр. мандрував по Італії. У 25 років Г. Гендель прибув до Лондона, де згодом отримав монопольне право на постановку італійських опер. Там він написав оперу «Рінальдо». Згодом з’явилася ціла низка опер, в яких розмаїття і багатство гармонічного письма поєднані з надзвичайною вокальною віртуозністю. Постановки опер Г. Генделя «Аціс і Галатея», «Юлій Цезар», «Аецій» та «Альціна» з успіхом проходять і в наш час.

Із Неаполем пов’язане також виникнення опери-буффа – різновиду комічної опери, що з’явилася як закономірна реакція на оперу-серіа. Цим видом опери швидко зацікавилися у Відні, Парижі, Лондоні. Найбільшої популярності комедія набула у студентів. Один із них, Джованні Баттіста Перголезі, у 23 роки написав маленьку комічну оперу «Служниця-пані». Цей твір мав неймовірний успіх. У його лібрето йшлося не про подвиги давніх героїв, а про буденну дійсність. Жанр опери-буффа набув свого розвитку у творчості композиторів Дж. Паізієлло і Д. Чімарози.

Вагомий вплив на розвиток оперного мистецтва мала творчість німецького композитора Христофа Віллібальда Глюка. Композитор здійснив оперну реформу, що ґрунтувалася на музично-естетичних принципах Просвітництва. Суть реформи Х. В. Глюка полягала в підпорядкуванні музики драматичній дії. Всю увагу Х. В. Глюк зосередив на виявленні внутрішнього світу героїв. Інструментальні і вокальні засоби були спрямовані на розкриття змісту кожного слова тексту. Перу композитора належать опери «Орфей і Евридика», «Альцеста», «Паріс і Олена», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді». У цих творах піднесеність драми, притаманна для опери-серіа,поєднується з багатством німецького гармонічного письма.

Вершиною розвитку опери XVIII ст. стала творчість видатного австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Митець створив власний інтернаціональний оперний стиль, що відзначався гармонією між сольними і ансамблевими номерами, між вокальним та інструментальним началами. До комедійних опер В. А. Моцарта належать «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Так учиняють всі жінки». Поруч із цим майстер створив опери «Викрадення із сералю» і «Чарівна флейта», що стала останньою оперою митця.

XIX ст. називають класичною епохою історії оперного театру. Опера стала емоційною домінантою і символом часу. Її не змогли порушити ні драматичний театр, ні балет, що характеризувався власною естетикою, ні оперета, що набула популярності в середині століття.

Опера становила основу творчості відомого італійського композитора Джоаккіно Россіні. Саме у цьому жанрі виявилися його мелодична щедрість, дотепність і сатирична влучність у зображенні персонажів. Оригінальним шедевром комедійного мистецтва XIX ст. стала опера митця «Севільський цирульник». Яскрава мелодика, природність і жвавість характерів, змальованих композитором, простота і послідовність сюжету – все це забезпечило опері справжній тріумф.

Завершивши традицію жанрів опери-серіа і опери-буффа, Дж. Россіні створює у 20-х рр. XIX ст. опери, проникнуті високим патріотичним пафосом, героїкою визвольної боротьби. Серед них –опера «Вільгельм Телль». Яскрава, реалістична характеристика головних героїв, вражаючі масові сцени, в яких за допомогою хору і ансамблів зображено народ, а головне, надзвичайно виразна музика здобули «Вільгельму Теллю» славу одного з найкращих творів оперної драматургії XIX ст.

Одним із великих реформаторів опери у XIX ст. був відомий німецький композитор Ріхард Вагнер. Композитор намагався створити оперу, в якій драма була би головною метою, а музика – засобом. Митець вважав, що традиційну оперу має змінити музична драма, в якій слово і музика рівноправні і об’єднані в єдине ціле.

Оркестр, на думку Р. Вагнера, має глибоко передавати почуття героїв. Композитор був великим майстром і знавцем оркестру. І сьогодні оркестрові епізоди його опер є окрасою програм концертів симфонічних оркестрів усього світу.

Серед відомих опер композитора – «Рієнці», «Летючий Голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда», театрологія «Перстень нібелунга».

Важливу роль у розвитку опери відіграла творчість видатного італійського композитора Джузеппе Верді. Твори митця дотепер вважаються вершиною оперного мистецтва. Серед його творів опери«Ломбардці», «Ернані» і «Аттіла», «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата». Одним із найвищих досягнень Дж. Верді стала опера «Отелло».

Ці твори увійшли до скарбниці світового оперного мистецтва, вони є найбільш популярними у світовому оперному репертуарі.

Однією з вершин французького оперного реалізму стала опера «Кармен» визначного французького композитора Жоржа Бізе, створена за новелою П. Меріме. Її героями є прості люди із сильними та суперечливими характерами. В опері втілено іспанський національний музичний колорит, різноманітність народних сцен, напружений хід драматичних подій. Буржуазна публіка спочатку не сприйняла оперу. Лише згодом «Кармен» стала однією із найпопулярніших опер у світі.

Явищем світового значення у XIX ст. стала російська опера, першим класиком якої вважають відомого російського композитора Михайла Глінку. Уперше в російській музиці композитору вдалося знайти метод цілісного симфонічного розвитку оперної форми, повністю відмовившись від розмовного діалогу. Операм композиторапритаманна героїко-патріотична спрямованість, широкий епічний склад, монументальність хорових сцен.Серед кращих його творів – «Життя за царя» та «Руслан і Людмила», які відкрили класичний період в історії російської опери і започаткували її головні напрями – народну музичну драму, оперу-казку, оперу-билину.

Жанр оперної музики продовжив розробляти А. Даргомижський, який створив першу в Росії соціально-побутову оперу «Русалка».

У 1860-х рр. спостерігається нове піднесення російської опери, пов'язане з діяльністю композиторів «Могутньої кучки». Один за одним з'являються шедеври оперної класики, оновлюються старі жанри, створюються нові. Серед них – народні музичні драми М. Мусоргського «Борис Годунов» і «Хованщина», де з неймовірною силою зазвучала тема боротьби і страждань народу; епічна опера О. Бородіна «Князь Ігор».

Оперний жанр становить основу творчої спадщини визначного російського композитора і диригента Миколи Римського-Корсакова.

У епічних та казкових операх М. Римського-Корсакова елементи казковості, фантастики поєднуються з яскравим реалізмом. Це опери «Псковитянка», «Садко», «Царева наречена», «Снігуронька», «Ніч перед Різдвом», «Казка про царя Салтана», «Майська ніч», «Золотий півник». Загалом творчий доробок композитора становить 15 опер. Основою оперної виразності митець вважав спів. Важливу драматургічну роль в його операх також відігравав оркестр, який нерідко виконував в операх самостійні симфонічні картини та антракти.

На особливу увагу заслуговує оперна творчість відомого російського композитора Петра Чайковського. Композитор створив опери на історичні сюжети – «Орлеанська діва», «Мазепа», «Опричник». Одночасно митець пише лірико-комедійнуоперу «Коваль Вакула»і оперу романтичного плану «Чарівниця». Але вершинами оперної творчості стали його ліричні опери «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама».

В опері «Євгеній Онєгін» композитор показав життя та стосунки звичайних людей. Завдяки унікальному мелодичному дару, майстерному використанню інтонацій російського романсу, характерних для побуту, зображеного у творі О. Пушкіна, П. Чайковський створив твір, що був легким для сприйняття, і,водночас,у ньому знайшли відображення складні психологічні стани героїв.

Опера «Пікова дама» також написана на пушкінський сюжет. У цьому творі П. Чайковський постає не лише геніальним драматургом, який тонко відчуває закони сцени, але й великим симфоністом, що будує дію за законами симфонічного розвитку.

Основоположником української опери був Микола Лисенко. Творчість майстра охоплює різні оперні жанри, зокрема історико-героїчний(«Тарас Бульба»), лірико-побутовий(«Наталка Полтавка»), комічний («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичний(«Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін.

Велику зацікавленість викликає реалістична опера «Тарас Бульба», музика якої сповнена волелюбними мотивами й патріотичним пафосом. Основний ідейно-образний зміст твору симфонічними засобами передано в увертюрі.

Композитор також був засновником жанру дитячої опери. На лібрето вітчизняної письменниці та поетеси Дніпрової Чайки він написав одноактну музичну казку «Коза-дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну оперну казку «Зима і весна».

В оперному жанрі також працювали вітчизняні композитори С. Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), А. Вахнянин («Купало»), Д. Січинський («Роксолана»), М. Леонтович («На русалчин Великдень»).

Оперна творчість композиторів XX ст. відкривала невідомі раніше засоби музичної виразності та образи. Композитори намагалися поєднати у своїй творчості ідеї та мову нового часу з виробленими раніше національними традиціями. Вони писали твори, в яких відображалася реальна дійсність.

Це знайшло віддзеркалення у операх французьких (К. Дебюссі, М. Равеля, Д. Мійо, А. Онеггера, Ф. Пуленка) та німецьких (А. Шенберга, Е. Кненека, А. Берга, П. Хіндеміта) митців.

У 30-х рр. ХІХстоліття зароджується американська національна опера, засновником якої був Джордж Гершвін. Його опера «Поргі і Бесс» відзначається глибоким проникненням у духовний світ і музичний фольклор негритянського народу. Опера набула визнання в США та інших країнах і сьогодні її постановки з успіхом проходять у провідних театрах світу.

Після другої світової війни, завдяки творчості відомого англійського композитора Бенджаміна Бріттена, відбувається становлення сучасного англійського музичного театру. Світове визнання отримали опери композитора «Пітер Граймс», «Альберт Херрінг», «Сон в літню ніч», в яких митець постає як тонкий музичний драматург-новатор.

Найкращими зарубіжними операми XX ст. є твори Б. Бартока («Замок герцога Синя Борода»), А. Берга («Воццек»), І. Стравінського («Соловейко», «Мавра»).

Вагомих успіхів у оперній творчості досягли російські композитори. Однією з вершин оперного мистецтва є опера Дмитра Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту». Тут сатиричне зображення негативних персонажів поєднується з натхненною лірикою і суворим, піднесеним трагізмом.

Змістовні твори створили Д. Кабалевський («Кола Брюньон», «Сім’я Тараса»), Т. Хренніков («У бурю», «Мати»), 3. Паліашвілі («Даісі»), Р. Щедрін («Мертві душі») та інші композитори.

Вагомим внеском до скарбниці світового оперного мистецтва була творчість Сергія Прокоф’єва. Як оперний композитор С. Прокоф’єв дебютував ще у 1916 р. оперою «Гравець». Згодом побачила світ опера «Любов до трьох апельсинів», що мала великий успіх. Однак найяскравіше талант С. Прокоф’єва як видатного драматурга розкрився в опері «Семен Котко», що написана за повістю В. Катаєва «Я син трудового народу», і особливо в опері «Війна і мир», сюжетною основою якої стала однойменна епопея Л. Толстого.

Серед українських опер здобули визнання «Золотий обруч» і «Щорс» Б. Лятошинського, «Наймичка» М. Вериківського, «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Довбуш» С. Людкевича, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Молода гвардія» та «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Лісова пісня» В. Кирейка, «Загибель ескадри», «Вій» і «Ніжність» (моноопера) В. Губаренка, фольк-опера «Цвіт папороті» Є. Станковича.

Незважаючи на теорії «відмирання» оперного жанру, які з’явилися у XX ст., опера займає важливе місце в сучасній культурі. Самостійні оперні школи розвиваються не лише у більшості народів Європи, а й у багатьох країнах Латинської Америки та Азії. В оперному мистецтві відображаються масштабні суспільні події нашого часу, прогресивні гуманістичні ідеї, розкривається багатство вокальних можливостей людини.

Відповіді на вікторину «Чи знаєте ви оперу?»

1. Опера – специфічний жанр у музично-драматичному мистецтві , де зміст втілюється за допомогою засобів музичної драматургії, зокрема , за рахунок вокальної музики.

Основна літературна база опери – різні лібрето. При цьому, сам термін «опера» буквально з італійської означає творчість або працю. У цьому музичному жанрі в єдине ціле зливаються драматичне мистецтво і поезія, різноманітна інструментальна і вокальна музика, танці, міміка, костюми, декорації, живопис.

Опера часто починається з увертюри – симфонічного вступу, який в загальних рисах покликаний ознайомити слухача з майбутнім змістом усього дійства.

2. Різновидів опери є багато: велика, напівкомічна, комічна, романтична, на романтичний сюжет, баладна, опера-балет та semi-опера, в якій поєднуються усна драма, вокальні мізансцени, танці та симфонічні твори.

3. В оперному жанрі працювали вітчизняні композитори: Семен Гулак-Артемовський – автор першої національної опери «Запорожець за Дунаєм», Микола Лисенко – автор опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Утоплена», Максим Березовський, відомий своєю оперою «Демофонт», Дмитро Бортнянський – автор опер «Сокіл» та «Син-суперник»,В. Косенко , автор опери «Кармелюк», Михайло Завадський – автор української опери «Марія», Борис Підгорецький, автор опери «Купальна іскра»та інші.

4. Автором першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм» був Семен Гулак-Артемовський.

Підготувала Л.О. Ткач