Читаємо разом
Відомий український письменник.
Народився 1 липня 1939 року в селі Дубинка Чорнобаївського району на Черкащині в працьовитій хліборобській родині.
Закінчив філологічний факультет Черкаського державного педагогічного інституту (1967). Працював матросом, учителем, журналістом, викладачем інституту.
На журналістській роботі з 1967 року – літературний працівник Володарської (Київська область) і Кам’янської (Черкаська область) районних газет, позаштатний кореспондент обласної газети «Черкаська правда» (нині «Черкаський край»), ряду журналів України.
Автор книг «Стежка в зеленому житі», «Пір’їна з крила Жар-птиці» (1977), збірок повістей «Час глибокої осені» (1979), «Високі, високі гори» (1982), романів «Метеори», «Голгофа любові» (1986), поетичних драм «Остання мить», «Судна ніч», «Мазепа» (1998), «У всесвіті слова» (2002).
Для дітей Сергій Лукович Носань написав повість «Чисті плеса» (1977), збірки оповідань «Сонячний ранок» (1981), «Остання двійка» (1977), «Мудра книга» (2005), «Казки для Кирилка» (2006), «Чарівний ліс» (2008), «Данилків календар» (2010).
За п’єсу «Остання мить» Сергій Носань став першим лауреатом премії ім. В. Симоненка «Берег надії» (1994), а за сценарій відеофільму «По кому подзвін» одержав літературно-мистецьку премію ім. Михайла Старицького (2001).
Зараз працює редактором Черкаської обласної державної телерадіокомпанії.
Його твори для дітей «Сонячний ранок», «Чисті плеса» та «Остання двійка» включені до антології дитячих оповідань українських письменників та до Читанок» для 1-го і 2-го класів.
Член Національної спілки письменників України з 1977 року.
Носань С. Заблудько : [оповідання] / С. Носань // Носань С. Л. Казки для Кирилка. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – С. 28-31.
ЗАБЛУДЬКО Слухати
Текст читає, лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
Весело світило весняне вранішнє сонечко.
Підвелося над сизим вільховим гайком удалині й ну чепуритися ніби кіт-воркіт – то однією, то другою лапкою вмивати щокатеньку мордочку.
Кирилко вийшов на ґанок, смачно потягнувся й завмер. Зовсім поруч, за кущем смородини біля східців, щось тихесенько схлипувало:
«Пхи-и... Пхи-и.. .Пхи-и...»
«Що воно таке? – зацікавився Кирилко й побіг до куща, де на темному листі срібним пилком блищала роса. – Може, чиєсь котеня заблукало...» – подумав. Але котеняти ніде не було.
«Пхи-и... Пхи-и...» – почулося знову – жалісне, безпорадне.
Кирилко присів, зазирнув під кущ і там, на землі між стовбурців, побачив малесенького їжачка, завбільшки з куряче яйце.
Зіщулене, злякане, настовбурчивши попелясті голочки, їжаченя сиділо й хапало дрижаки.
Чорний вологий носик-кнопочка й такі ж чорні вологі оченята-зернята в розпачі дивилися на Кирилка, благаючи порятунку.
– Ти що, заблукав? Загубився? – запитав Кирилко.
– За-блу-блу-кав... Пхи-хи-и-и... – відповів їжачок і втер заплакані оченята.
– А де ж твої батьки?
– Не-е зна-а-ю... Я відста-ав від них.
– А ти, я бачу, роззявкуватий.
– Більше не бу-уду.
– Татусю! – гукнув Кирилко до батька, який поливав грядочку недавно посаджених помідорів.
– Що там, синку?
– Їжачок плаче. Відстав від мами й заблудився.
– То ти ж знаєш, де їжача стежечка?
– Та знаю.
– То віднеси Заблудька до їхньої домівки.
Кирилко дістав їжачка, поклав на долоню. Голочки в нього були ще зовсім не колючі, а лоскітливо-м'які, пружненькі. їжакове помешкання було під старою дерев'яною будкою в закутку городу, між густих заростей малини.
Звечора їжачки вибираються на нічне полювання в пошуках їжі, а ранесенько повертаються додому і спочивають та облаштовують житло.
– У їжачків, Кирильцю, як і в людей, – розповідав татко, – є і комірчини, і погрібці, куди вони зносять харчові припаси і роблять заготовки на зиму: там і лікарські трави, і гриби, і овочі... Але найбільше їжачки полюбляють яблука –помірні, ціленькі, і найкращі зимові сорти – джонатан і симиренка.
Вже перед самісінькою будкою Кирилко загледів двох дорослих їжаків.
Зачувши людську ходу, вони вмить згорнулися в голчасті клубки й заклякли.
– Не лякайтеся, – усміхнувся Кирилко. – Я приніс вам вашого Заблудька...
Він обережно опустив на травичку маленя й погладив голочки, відчуваючи, як їжачок вогким холодним носиком торкає його пальці.
– Ну що, розшукав Заблудькових батьків? – обізвався татко.
– Розшукав, аякже, – діловито мовив Кирилко. – Хвилювалися, виглядали...
– Тепер вони тобі віддячать, синку, за допомогу.
– Віддячать? А як?
– А то вже вони знають. Якоюсь їжачиною винагородою.
Весь день Кирилко був у клопотах: спочатку допомагав таткові ставити й фарбувати новенький тин біля хати, потім ходили до лісу й шукали в заростях молоду ліщину на вудлища, а надвечір пособляли дядькові Ількові перевозити пасіку... Натомилися так, що навіть рибу вудити не ходили.
Кирилко не встиг доторкнутися щокою подушки, як відразу й заснув. Зате встав ранесенько й тільки вийшов на ґанок, то перше, що побачив, було велике червонобоке яблуко. Воно лежало посередині дощатого настилу, таке незвичне серед молодої весняної зелені й цвітіння, і ніби чекало Кирилкової з'яви.
Кирилко дуже зрадів і, підхопивши яблуко, мерщій подався до хати похвалитися несподіваною знахідкою. Батько сидів за столом і щось зосереджено писав.
– Татку, татусю, погляньте, яке гарне яблуко я знайшов на ґанку! – і поклав перед батьком на папери. – Звідки воно взялося? Хто його там поклав?
– Чудове яблуко! – захоплено вигукнув батько. – Свіжесеньке, соковите – ніби щойно з яблуні. Либонь, десь добре зберігалося. Потім повернув голову до сина й усміхнувся: Питаєш, звідки взялося. Думаю, це їжачки подякували тобі за те, що ти порятував їхнього Заблудька. У їхніх комірчинах яблука до весни зберігаються. І принесли його на ґанок за своїм давнім методом: один їжачок наколов на голки, а другий потім зняв.
– Ось, поглянь! – батько покрутив у руках яблуко. – Навіть сліди від голочок залишилися, – і показав на темненькі цяточки.
– Справді! – вигукнув Кирилко. – А можна, татусю, я побіжу до їжачків і подякую їм за подарунок?
– Біжи негайно, – хитрувато примружився до сина батько. – І від мене вклонися. А ці три цукерочки від усієї нашої сім'ї.
Кирилко притьма подався до будки.
Носань С. Злодії, або Таткова наука : [оповідання] / С. Носань // Носань С. Л. Казки для Кирилка. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – С. 12-16.
ЗЛОДІЇ, АБО ТАТКОВА НАУКА Слухати
Текст читає, лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
Кирилко разом з татком і маминим братом дядьком Андрієм, як тільки стемніло, пішли на леваду ловити злодіїв.
Ще за дня приготували собі на старій розлогій груші зручну засідку, поклавши на гілля дошки, а зверху – матраца з сіном.
Дядько Андрій налаштував фотоапарат. Він уже багато років працював фотокором у міській газеті й був великим майстром цієї справи.
– Ти розумієш, – розповідав дядькові татко дуже серйозно і таємниче, – занадились у нашу капусту на леваді якісь дивні злодії. Капуста тільки-тільки почала в головки розростатися, а злодії все листя на ній геть обламують! Одні голі стовбурці залишаються з крихітними головками. Отаке неподобство! Обнесуть листя на однім рядку, а наступної ночі – беруться за інший. Вже чотири рядки голісінькі стирчать! І ніяких тобі слідів. Куди вони те листя дівають? І на біса воно їм?
– Справді, дивні й хитрі злодії, – усміхався дядько Андрій.
– Нічого, хлопці, засідка є, сьогодні вночі спіймаємо непроханих гостей, – заспокоїв татко.
– А не спіймаємо, то хоч сфотографуємо, – впевнено мовив дядько. – Я маю таку апаратуру, що й уночі знімає.
Так і вчинили.
Всі троє вмостилися на м'якенькому теплому матраці метрів два над землею, біля самісінької грядки з капустою, й почали чекати.
Чисте глибоке небо густо світилося зорями. Яснів повновидий місяць над озером, і городина виднілася, мов на долоні.
Тихо, хоч мак сій. Тільки соловейки в заростях верболозів та калини над річкою лунко витьохкують.
– А якщо це вовки? – пошепки озивається Кирилко.
– Вовки капусти не їдять, – зауважує дядько.
– То, може, ведмеді? – продовжує міркувати Кирилко.
– Ведмеді в нас не водяться, – чути вже татків шепіт. – Хіба що якісь нові з'явилися – капустоїдні.
– То хто ж тоді листя обламує, а головки залишає?
– Побачимо. Для того ж ми й зібралися, щоб спіймати й притягти до відповідальності, – суворо прошепотів дядько Андрійко.
Кирилко не міг уторопати, всерйоз дядько говорить чи жартує.
– Тс-с! почулося від татка. – Хтось наче підкрадається.
І справді, обіч груші зашелестіла трава, хруснула суха галузка...
Дядько Андрій звів фотоапарат, приліг на гілку, вибравши простореньке віконце між листям.
Десь за хвилинку-другу біля рядків капусти з'явилися злодії, точніше, замаячіло кілька пар їхніх довгих гостреньких вух.
– Зайчики! –ледь не скрикнувши, прошепотів радісно Кирилко.
– Бачу. Не галасуй, – мовив татко. – Аж сім! Групова крадіжка! Добряче влетить їм на суді.
– На якому суді?
– На нашому.
Нічний вітерець ворухнув листя на груші, й воно м'яко зашелестіло, ніби теж перешіптувалося.
Дядько Андрій тим часом «увічнював» злодіїв.
А приходьки пробралися на осяяну місяцем і зорями місцину і завмерли між рядками капусти.
– Ніби нікого ніде не видно, – почув Кирилко притишену заячу розмову. – Тоді ти, Ван Даме, починай зі своїми хлопцями з правого краю рядка, а ти, Сильвестре, зі своїми – з лівого.
– А ви, Шварценегере?
– Я стану на шухері. Листя акуратно складайте в лантушки. Даю вам десять хвилин. По моєму сигналу – товар на плечі, сліди замести і – гайда додому! Завдання зрозуміле? До праці!
– Еге, – прошепотів дядько Андрій, – ці гурмани за десять хвилин весь рядок обчистять. Бувалі хлопці
– Тихо! Ша! – застережливо обізвався заєць Шварценегер, що стояв на чатах, звівшись на задні лапи.
– Здається, я почув людський шепіт.
– Та що ви, Шварценегере! Ні, Арнольде. Глупа ніч. Люди давно сплять.
Помовчали. Дихнув вітерець, прошелестіло листя на груші, і злодії, заспокоївшись, продовжили дружно працювати.
Хрускотіло листя, а з-поміж того хрускоту долинало заяче перемовляння.
– Ну й листячко! Соковите! Солодке!
– Ніколи ще такого смачного не їв.
– У Пилипа не таке... (Це, либонь, про капусту, що на сусідчиному городі).
– А в Кирилка як мед!
– Трохи товару проміняємо по бартеру на моркву в Чака Норріса...
– Ось я покажу вам бартер! – голосно вигукнув татко. – Так намну вуха, що вони стануть удвічі довші! Хіба так пасинкують капусту?! Треба обламувати нижнє, старіше листя, а горішнє залишати. Тоді й головки ліпше в'язатимуться, і вам вистачить.
Зайці спочатку завмерли, а потім їх як вітром здуло.
Дядько Андрій задоволено засміявся: він устиг усю ту сцену зафотографувати і сказав, що знімки надрукує в газеті. Цікавий буде репортаж!
Днів три капуста стояла неторкана, злодії не потикали носа.
А на четвертий Кирилко побачив, що нижнє листя на одному з рядків чепурненько обламане. І жодного сліду.
– А зайчики послухалися вашої поради, татку, – сказав Кирилко за сніданком, – забрали цієї ночі тільки нижнє листя в капусти.
– Розумні хлоп'ята трапились, – усміхнувся батько.
І мама, яка дослухалася до їхньої розмови, теж усміхнулася й стиха зауважила:
– От якби ті ваші хлоп'ята вухаті не тільки капусту пасинкували, а ще й городину пособляли полоти, то ціни б їм не було.
(1814-1861)
Геніальний український поет, прозаїк, драматург, художник, основоположник нової української літератури. Автор книги поезій «Кобзар», повістей російською мовою «Художник», «Близнецы», «Капитанша» та ін., п’єси «Назар Стодоля», «Щоденника», багатьох інших творів.
Іменем Т. Г. Шевченка названа найавторитетніша державна відзнака в галузі літератури і мистецтва – Національна премія України ім. Т. Г. Шевченка.
Народився в селі Моринцях, нині Звенигородського району, в сім’ї селянина-кріпака.
Коли Тарасові минуло 14 років, його зробили козачком у пана Енгельгардта. Восени 1829 року Тарас з обозом Енгельгардта вирушив до Вільно, а згодом – до Петербурга.
Тарас Григорович почав писати вірші ще до звільнення з кріпацтва, у 1836-1837 роках. У 1840 році в Петербурзі вийшла перша збірка його поезій «Кобзар», що відкрила нову добу в історії української літератури. В 1841 році вийшла поема «Гайдамаки».
У Шевченка невпинно наростав протест проти соціального і національного гноблення українського народу, а у творах усе чіткіше відображався його революційно-демократичний світогляд.
Т. Г. Шевченко тричі приїздив в Україну: в 1843-44, 1845-47 і в 1859 роках.
Під час першої поїздки поет відвідав міста і села Черкащини: Кирилівку, Мойсівку, Чигирин, Суботів, Лузанівку, Холодний Яр, Моринці, Лисянку, Тальне, Звенигородку.
В літку 1845 року, після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі, Т. Г. Шевченко вдруге відвідав ряд міст і сіл Черкащини. Поетичним підсумком його скорботних дум під час другої подорожі по Україні були твори «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Холодний Яр», «І мертвим і живим…», «Три літа», «Сон», «Кавказ».
Під час перебування на Черкащині Тарас Григорович виконав малюнки «Хата батьків в Кирилівці», «На пасіці», «Сліпий», «Селянська родина», «Чигирин з Суботівського шляху», «Мотрин монастир» та інші.
Під час третьої подорожі по Україні (червень-липень 1859 р.) Шевченко був у Прохорівці, Корсуні, Кирилівці, Межирічі, Пекарях. Він шукав над Россю і Дніпром ділянку землі, щоб тут оселитися.
15 липня 1859 року біля Прохорівки поета заарештували і доставили у Мошни, де його допитував черкаський земський справник В. Табачников.
Після третьої подорожі до України Шевченко ще непримиренніше, ніж раніше, викривав поміщиків, «царів і царенят», таврував ганьбою попів.
Помер Т. Г. Шевченко 10 березня 1861 року в Петербурзі. Поховали поета спочатку в Петербурзі, на Смоленьскому кладовищі. А пізніше, 22 травня 1861 року, друзі Шевченка, виконуючи його заповіт, перепоховали Українського Кобзаря в Каневі, на Чернечій горі (тепер Тарасова Гора).
Шевченко – людина трагічної й, разом з тим, переможної долі. Він пройшов усі круги кріпосницького пекла, однак його поезія не потонула в мороці розпачу й песимізму. ЇЇ харчував могутній дух життєстійкості, властивий самому народу. З безодні страждань і принижень геній поета, не втративши своєї людяності, піднявся до вершин революційної віри і ясновидіння, звідки йому відкривалися простори іншого майбутнього, століття іншого оновленого, гідного людини життя.
У світлі нового часу ще ясніше осягається життєвий подвиг цієї людини, унікальність його всебічно обдарованої особистості, ще повніше усвідомлюється неминуще значення співучих і грізних його віршів, у яких і сьогодні все дихає волелюбністю, правдою, революційною гуманістичною пристрасністю, захоплює душу польотом думки, глибиною й красою почуття.
Шевченко Т. Г. Мені тринадцятий минало : вибр. поезії / Т. Шевченко ; передм. О. Гончара ; упоряд. В. Й. Клічак ; худож. К. Штанко. – 2-ге вид. – К. : Веселка, 1994. – 160 с. : ілюстр.
ТЕЧЕ ВОДА З-ПІД ЯВОРА... (С. 91)
Текст читає лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города,
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?