«Пам’ятливий горобчик»
…Одного дня дві сестрички, Віта і Люда, принесли з парку додому пораненого горобчика.
Чи він сам випав з гнізда, чи, може, мати-горобчиха й татко-горобчик учили своїх діток літати, а це горобенятко зачепилося за гострий сучечок і поранилося під крильцем – хто його знає, тільки підлетіти воно вже не могло, сиділо і плакало під кленом, як немовлятко. Мама дівчаток була лікарем. Вона оглянула пташеня і сказала, що все буде з ним добре, тільки треба його нагодувати і дати води. . Мама знайшла в шафі старий берет і помостила в ньому горобчикові гніздечко. Там йому було м’якенько і тепло. Всі заходилися доглядати хворого. На щастя, він добре їв мух і пив водичку. Тільки почує, що хтось підходить близько, то зразу дзьобика роззявляє, тільки встигай йому вкидати харч. Воду вкапували йому з піпетки. А як забували нагодувати, то такий зчиняв крик, особливо вранці.
Подужчав горобчик, загоїлась рана. Тільки праве крило ще трошки одвисало. І вже не хотів сидіти у гніздечку, вилазив, стрибав по кухні, а далі освоївся і мандрував по всій квартирі. Найбільше прив’язався до бабуні і дівчаток. Бабуню будив вранці, щоб годувала, а з дівчатками грався. А літати і не вчився – наче зроду не вмів. Та одного разу сидів у Віти на голові, а тоді крильцями затріпотів і злетів на плече. Віта простягла руку вперед. Горобчик поскакав по руці, наче по гілочці. Постояв у неї на долоньці і – пурх, полетів, полетів. Жив горобчик у них літо, осінь і зиму. Одного разу вилетів він на вулицю через вікно. Сів на гілці і на радощах закричав: «Чрр! Чрр! Жив, жив! До нього позліталися горобці і всі разом: «Чррр! Чррр!»
Віта і Людочка все це бачили, але розплакалися, що горобчик їх покинув. Бабуся заспокоїла дівчаток:
– Не хвилюйтеся, прилетить.
А чи повернувся горобчик до дівчаток, ви дізнаєтеся, прочитавши оповідання Микити Шумила «Пам’ятливий горобчик».