Батьки повиннi знати

Початок навчання в школі - один із найважливіших і найвідповідальніших моментів у житті дітей. Це не тільки нові умови їх життя і діяльності - це нові контакти, нові відносини, нові обов'язки. Вже з перших днів школа ставить перед учнем нові завдання, що вимагають максимальної мобілізації інтелектуальних і фізичних сил. Більшість дітей в основному готові до школи. Вони хочуть бути учнями, приймають вимоги вчителя, як суспільно значимі і неминучі. Проте, ряд дітей для успішної їх діяльності на уроці вимагають до себе додаткової уваги з боку вчителя і тому їх психологічну готовність до школи слід виявляти раніше і в повному об'ємі, тобто діагностувати різноманітні її сторони: інтелектуальну, вольову, мотиваційну готовність, а також сформованість у дитини правильного ставлення до вчителя, розвиток необхідних форм спілкування з ровесниками. Несформованість однієї чи двох сторін готовності до школи (наприклад, інтелектуальної чи вольової при наявності навіть досить високої мотивації) веде до виникнення труднощів адаптації до школи.

Шкільна адаптація – це пристосування дитини до вимог школи й умов шкільного навчання, які для неї є новими, незвичними порівняно з умовами дитячого садка або сім’ї. Від сприятливості протікання цього процесу залежить не тільки успішність навчальної діяльності, а й комфортність перебування в школі, здоров’я дитини, її позитивне ставлення до оточення.

Пристосування (адаптація) дитини до школи відбувається не відразу: процес може тривати від трьох тижнів до трьох місяців. Адаптація залежить від таких факторів:

· вік дитини;

· стан здоров’я та розумовий розвиток дитини;

· індивідуальні особливості дитини (поведінка значною мірою залежить від типу нервової системи);

· рівень натренованості адаптаційних механізмів (перебування в дитячому садку, різні умови життя);

· досвід спілкування з дорослими та однолітками (позитивне ставлення до вимог дорослих, адекватне спілкування з іншими дітьми).

Залежно від зазначених факторів адаптація дитини до шкільних умов проходить по-різному. Можна виділити групи дітей із «легкою адаптацією», адаптацією «середньої важкості», з «важкою адаптацією».

Високий рівень адаптації.

Учень позитивно ставиться до школи, вимоги вчителя сприймає адекватно, навчальний матеріал засвоює легко; глибоко і повно оволодіває програмним матеріалом, розв'язує ускладнені завдання, старанний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя; виконує доручення без зовнішнього контролю, виявляє великий інтерес до самостійної навчальної роботи, готується до всіх уроків; займає в класі високу соціальну позицію.

Середній рівень адаптації.

Учень позитивно ставиться до школи, її відвідування не викликає негативних емоцій, розуміє навчальний матеріал, якщо вчитель пояснює його детально і наочно; засвоює основний зміст навчальних програм, самостійно розв'язує типові задачі, зосереджений і уважний при виконанні завдань, вказівок дорослого, але при його контролі; буває зосередженим тільки тоді, коли займається чимось цікавим; готується до уроків і виконує домашні завдання майже завжди; дружить з багатьма однокласниками.

Низький рівень адаптації.

Учень негативно або байдуже ставиться до школи; нерідко жаліється на здоров'я; переважає пригнічений настрій, спостерігаються порушення дисципліни; новий матеріал засвоює фрагментарно; утруднена самостійна робота з підручником; не проявляє інтересу до виконання самостійних завдань, до уроків готується нерегулярно, йому необхідний постійний контроль з боку вчителя і батьків; знає по прізвищах і іменах не всіх однокласників.

Як можуть допомогти батьки?

1. Пояснити дитині, що означає «бути школярем» та для чого це потрібно. Розповідати про школу, про існуючі в ній правила, щоб дитина була обізнана і, відповідно, відчувала себе впевнено, не боялася і не сумнівалася у своїх здібностях.

2. Спланувати режим дня та дотримуватись його.

3. Навчити першокласника чітко задавати вчителю питання.

4. Розвивати навички емоційного контролю, вміння підкорятися правилам.

5. Пояснити, що означає «акуратно», «старанно», формувати самооцінку.

6. Розвивати комунікабельні здібності.

7. Підтримувати бажання вчитися.

8. Вислуховувати уважно дитину, радити, як діяти в тій чи іншій ситуації.

9. Активно взаємодіяти з учителем і шкільним психологом.

Щастя людини залежить від психологічного клімату, в якому вона росте, живе і працює, від емоційного багажу і, головне, від стилю спілкування між батьками й дитиною. Не завжди в сім`ї панує мир та злагода.

Буває так, що діти роздратовані й кричать на своїх батьків. Але це не означає, що малеча їх не поважає. В інший час діти гарно ставляться до батьків, слухаються їх. Буває, що дитина постійно обурена й виявляє свій гнів без причин. У такому разі вона маніпулює батьками і домагається свого за допомогою скандалів. На таке не можна закривати очі. Не можна дозволяти дитині вимовляти злі слова, які мають на меті образити іншого. Такі обурення слід сприйняти як вчинок і відповідно на нього відреагувати. Тільки пам’ятайте про головне: будьте доброзичливими, але твердими.

Психологи вважають, що дисциплінованість полягає не в тому, щоб дитина задовольняла батьків, а в тому, щоб вона вчилася жити серед людей. Таке вміння ґрунтується не лише на дотриманні елементарної чемності, а, швидше, на здатності зрозуміти іншого, на повазі до себе й до оточуючих. Дисципліна має не просто формувати зовнішню люб’язність, а стати підґрунтям моральності.

Спочатку поняття «дисципліна» вводиться інтонацією голосу, виразом обличчя, жестами, а вже згодом словами заборони «не можна». До трьох років дитина ще не розуміє зв’язку між причиною і наслідком. Вона відчуває, що вчинила недобре і що ви гніваєтеся, але їй ще потрібний час, щоб пов’язати певний вчинок із безпосередньою реакцією на нього. Тому вказуйте малюкові на його помилки одразу ж. Найефективнішим виховним прийомом для малят, починаючи з дворічного віку, і для старших дітей, є короткочасна ізоляція на зразок «посидь - подумай», своєрідний «тайм-аут». Поставте стілець у порожній тихій кімнаті, але не зачиняйте дверей, щоб дитина не лякалася замкнутого простору, - і в найскладніший момент садіть на нього бешкетника. Щодо часу «тайм-ауту» американські психологи радять тримати малюка в кімнаті стільки хвилин, скільки йому років.

Введення правил

· Правило має бути чітким.

· Одне й те саме правило краще повторювати дитині кілька разів.

· Правило має бути не тільки вимовлене, а й намальоване (на кухні, в дитячій тощо).

· Повторюючи правило, постарайтеся, щоб воно звучало не як наказ, а як доброзичлива порада.

· Правила повинні бути сформульовані в позитивній формі (краще сказати: «Говори тихо», ніж «Не кричи!»).

· Обґрунтуйте для дитини, чому потрібно слідувати саме тим, а не іншим правилам.

· Якщо дитина випробовує правило на міцність, провокуючи вас на крик або ляпанець, залишайтеся спокійними і твердими у виконанні правила.

· Дорослі самі мають неухильно виконувати введені ними правила. Це буде хорошим прикладом і моделлю для вашої дитини.

Жодна сім'я не обходиться без конфліктів між дітьми та батьками. І нічого жахливого в цьому немає, адже «правильні» конфлікти допомагають зняти напругу між його учасниками, дають можливість знайти компромісне рішення без утиску інтересів одного з членів сім'ї і в підсумку, тільки зміцнюють взаємини. Але все це вірно тільки щодо конфліктів, які розумно вирішують. Набагато частіше суперечки і сварки стають причиною затаєних образ та погіршенням стосунків між її учасниками.

При зіткненні інтересів виникає проблема відразу у обох сторін: і у дитини і у батьків. Що ж робити в таких ситуаціях? Батьки вирішують завдання по-різному. Одні кажуть: «Взагалі не треба доводити до конфліктів». Але ніхто не застрахований від того, що бажання наші і нашої дитини одного разу розійдуться. Коли ж починаються протиріччя, одні батьки не бачать іншого виходу, як наполягти на своєму, інші ж вважають, що краще, поступившись, зберегти мир.

Так з'являються 2 неконструктивні способи вирішення конфліктів.

Перший з них можна назвати «Виграє тільки дорослий (батьки)».

Мотив дорослих, які вважають за краще цей спосіб, простий: якщо дати дитині робити те, що вона хоче, вона тільки так і буде чинити, не рахуючись з інтересами інших людей. Дорослий «пригнічує» дитину своєю перевагою в силі. І тим самим дає їй приклад якраз такої поведінки, яку він не хоче бачити у сина чи дочки.

Іноді дорослі-переможці обирають іншу тактику: домагаються свого наполегливими вмовляннями. Висновок дитини: «Батьки все одно наполягатимуть на своєму, мої бажання нікого не цікавлять». В результаті вона постійно відчуває себе переможеним. І почуття це відбивається в її поведінці: вона може бути або агресивною, або пасивною. Поступово накопичуються образи, розвивається відчуженість.

Другий неконструктивний спосіб – «Виграє тільки дитина».

Батьки вибирають цей спосіб за мотивами «все найкраще дітям», «аби не плакала», «мир за всяку ціну» і т. д. У цьому випадку в сім'ї вдається підтримувати атмосферу спокою і поступливості. Але навряд чи дитина зустрінеться з такою ж готовністю з боку інших дорослих і дітей. До того ж, у міру того як дитина росте, ростуть і її потреби. А у батьків накопичується невдоволення своєю вічною роллю покірних виконавців її бажань.

Існує також і конструктивний спосіб вирішення конфліктів. У ньому виграють обидва учасники - і дорослий і дитина. Алгоритм рішення включає в себе кілька кроків:

1. Прояснення конфліктної ситуації.

2. Збір пропозицій.

3. Оцінка пропозицій і вибір найбільш прийнятної.

4. Деталізація рішення.

5. Виконання рішення, перевірка.

Перший крок - прояснення ситуації.

Дорослий активно слухає дитину, намагаючись зрозуміти її почуття, мотиви, труднощі. При цьому важливо починати саме з вислуховування дитини. Якщо вона переконається, що її чують, тоді зможе вислухати і вас, а потім перейти до спільного пошуку рішення.

Також, коли дорослий починає слухати і розуміти почуття дитини, напруга емоцій значно знижується. І тоді стає можливим прийняти позицію «супротивника» до розгляду.

Вислухавши дитину, потрібно повідомити їй і про свої почуття і бажання. Але зробити це у формі «я-повідомленні» замість «ти-висловлювання». Наприклад: «Я втомлююся на роботі і хотіла б, щоб мені не доводилося гуляти ввечері з твоєю собакою» (замість «Ти завжди перекладаєш свої обов'язки на інших»).

Другий крок - збір пропозицій.

Починається він з питань: «Як нам вчинити в цій ситуації?», «Що можна зробити?»

Важливо, щоб дитина сама пропонував варіанти рішень. Дорослий висловлює свої міркування. При цьому збираються всі пропозиції,навіть якщо вони на перший погляд не надто прийнятні.

Третій крок - оцінка пропозицій і вибір найбільш прийнятного.

Це дуже важливий етап. Доброзичливо обговорюються і враховуються всі думки, без роздратування і образ. І поступово у дітей виробляється звичка вирішення конфліктів мирним шляхом. Коли в обговоренні бере участь кілька сторін, найбільш прийнятним вважається пропозиція, яка влаштовує всіх учасників.

Як бути, якщо таке рішення не знаходиться? Зазвичай при такому способі вирішення проблем в учасниках пробуджується творчий підхід і готовність йти назустріч один одному. Але ж дитина може запропонувати просто неприйнятне рішення. Тоді потрібно виходити з реальної оцінки ситуації. Якщо пропозиція дитини небезпечно для життя і здоров'я, необхідно зупинити її. Іноді ж ми наполягаємо на своєму тільки з принципу, а реальної загрози при цьому немає.

Крок четвертий - деталізація прийнятого рішення.

Необхідно уточнити, як воно буде виконуватися. Наприклад, вирішено: син сам буде піклуватися про годування свого собаки. Що для цього знадобиться? Можливо, доведеться виділяти йому регулярно якусь суму для покупки корму, вітамінних добавок і т. д. Або навчити елементарним навичкам готування (показати, як зварити, змішати і т. д.). Домовитися про те, що собачий посуд він також буде мити сам. Прикріпити на видному місці нагадування про години годування і т. д.

П'ятий крок - виконання, перевірка.

Не виключено, що не все піде так, як ви очікуєте. Через якийсь час варто запитати у дитини, чи не потрібна їй якась допомога?

Як бути, якщо конфліктують брати і сестри?

У більшості випадків варто надати дітям можливість самим розібратися в подіях. Надішліть їм приблизно таке «я-повідомлення»: «Мені не подобається, коли в нашому будинку кричать один на одного». Або: «Мені здається, мої діти здатні самі розібратися у своєму спорі».

Якщо ж пристрасті зайшли занадто далеко, тоді дорослому доведеться взяти на себе роль посередника у вирішенні конфлікту. Можна в такому випадку використовувати той же алгоритм і ті ж прийоми, що і в конфлікті «дорослий – дитина».

За матеріалами книги Юлії Гіппенрейтер «Общаться с ребенком. Как?».