Дослідники творчої спадщини М.О. Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, мала «всеєвропейське визнання», залишилася в народній пам'яті «нащадком козацького роду», «діячем доби Відродження», вченим, патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень.
Михайлу Максимовичу присвячується:
НА МИХАЙЛОВІЙ ГОРІ
Погожий віє вітерець,
Легенький човен підганяє.
Піщаний берег. Камінець.
Вузенька стежка попід гаєм.
Калина віти нахиля,
Між вишнями
Сховалась хата...
Легендами оця земля
Й ділами славними багата.
Про що шумить гінка сосна,
Пустивши глибоко коріння?
Стрічала Гоголя вона
Колись ласкавим шепотінням...
Багато розказав би й дуб,
Що бачив ще кріпацьку стріху,
Що ще Тарасові був люб
І гомонів йому на втіху.
Тут, на Михайловій горі,
Кобзар писав свою «Марію»,
А короновані псарі
Нову шукали чорну мрію –
В кайдани знову закувать,
Поперек горла стати пісні.
...До Петербурга знову мчать
Гінці з доносом лиховісні.
А пісня мужнього співця
Летить у наддніпрянську хату
І кличе уперед серця
Кріпацькі,гнівні – до розплати!
...Пройшли, пролинули літа,
Спливло все горе за водою.
Колгоспні розляглись жита,
Вкраїна стала, молодою.
Дніпровська чиста течія,
Красою блискотить своєю,
І сонце весело сія
Над прохорівською землею!
Григорій Донець
Портрет М. Максимовича художника Івана Кулика
ДУБ МАКСИМОВИЧІВ
Коней так не жени, візнику!
Нам з тобою, здається, не ніколи.
Деренківець, Сахнівку й Луку,
І Мижиріч уже ми проїхали...
Ген Дніпро вдалині зазорів,
Засинів попід самими хмарами,
Он село Пекарі на горі,
Наче ребрами, світиться латами.
Зупинися, Тарасе, спинись,
Та помріємо трішки, поплачемо.
Бачиш, низько як люд похиливсь,
Почорнілий на проклятій панщині.
Доки будуть царята й царі
Збиткуватимуть з нас? їм дозволено...
Міцно спиш ти, проснись, прозрій,
Україно моя поневолена!
В Прохорівці заждалися вкрай
Давні друзі мої Максимовичі.
Поганяй, візнику, поганяй,
Бо дивитися на все це так боляче.
Микола Колісник
Згарянин
Богу слава! Долі слава!
Тут в Тимківщині, колись
Зайнялась зоря яскрава:
Максимович народивсь.
Дещо від ченця Максима
Щось від козака Тимка.
Біографія вже зримо
У тимківщенця того.
Дивним жестом Максимович
Край згарський прославив наш
Шлях його з земель Дніпрових
Досягнув Європи аж.
Пономаренко М.
ЛИСТ-ВИБАЧЕННЯ МИХАЙЛОВІ МАКСИМОВИЧУ
Хоч сором признатись, преславний земляче,
Насмілюсь, позичивши очі в сірка:
Ви в нашім селі народились, одначе
Узнав про це, бувши вже літ сорока.
Цвіли-відцвітали і жито, і гречка,
І я переходив із класу у клас.
Хоч би то словечко, хоч би ж півсловечка
Сказав хто у класі якому про Вас!
Не чув я про Вас і від власного роду,
Й від люду сільського. І це не дива:
Так пам'ять зуміли відбити в народу,
Як жертвам печінки бандит відбива.
Минувшину славну заляпала клякса,
Що впала з пера вусача отоді.
Ми в люди виходили темні, як вакса,
І духом пребідні – як миші руді.
В ярмо запрягали себе і корівку —
Для думань великих не мали снаги.
На Вашу могилу в село Прохорівку
Нам шлях перекраяли чорні плуги...
Тепер продираєм заляпані очі
І пробуєм голос, мов птах з комишу,
Приходим до пам'яті. Вийдемо з ночі –
Листа вже інакшого Вам напишу.
Іван Дробний
