У Зеленій Діброві проживала старша сестра Тараса Шевченка - Катерина. Тарас, залишившись сиротою, часто навідувався до неї, бо знав: тут йому завжди раді. Про перші відвідини села є відомості у книзі Д. Красицького «Тарасові світанки»: «Тарас ішов у Зелену Діброву. Густий ліс, ніби кліщами, обняв невеличке село, що загубилося в садках. Ішов не кваплячись і мимоволі думав. Тут сестра Катря, одружена з Антоном Красицьким. У них є вже Оленка, а він, Тарас, виходить, Олені дядько. Дивно!»
Більше тижня гостював він у сестри. Потоваришував із однолітками. З ними бігав до лісу, що зветься Довжик. А в ньому - Козацький дуб, у дуплі якого малий Тарас любив ховатися від дощу.
І зараз широкою вкатаною стрічкою тягнеться дорога між Зеленою Дібровою і Козацьким. Обабіч неї - крислаті дерева. Вгорі сплітаються віттям і утворюють своєрідний тунель. Входиш у нього - і відчуваєш ніжну прохолоду і душевний спокій. Час нібито сповільнюється і ритм життя якийсь інакший. Здається, розумієш мову кожного дерева, і від того в твоїй уяві постає багатовікова його історія. Особливо вражає старезний дуб, який, наче дід на осонні, гріє своє вироблене роками тіло. А йому ж більше трьохсот літ. Про цього дуба досі з покоління в покоління передається легенда.
Жив у селі парубок. Молодий, кремезний, гарний. А до всього, ще й жартівник на вечорницях. Його, Івана, любило все село. Бо одне діло з молодими дружбу водити, а інше - старість шанувати. Та й майстер був на всі руки. Від діда-прадіда передалось. Чи стельмашити, чи ковалювати - все до ладу. Та одна вада у парубка була: не міг кривди терпіти. Як тільки запримітить щось не так, то зуби зціпить, блисне очима - аж іскри сипляться. Та кулаки зіжме так, що аж хрустять. Та терпілось до пори, до часу.
Сподобалась якось молодому паничу кохана дівчина Івана - Оксана. Наказав прислузі викрасти красуню й доставити в маєток. Дізнався про це Іван-відчайдух. Налетів на панський маєток уночі, викрав дівчину, сховав у далеких родичів у сусідньому селі. А коли повертався - отут у лісі і настигли його панські посіпаки. Знущалися, як могли. Понівечили молоде тіло до невпізнання.
Там у лісі люди й поховали мертвого Івана. Переказували, що Оксана кілька разів відвідувала могилу, тужила дуже за коханим, а тоді зникла назавжди. А на тому місці, виріс могутній дуб, а біля нього - кущ калини...
Цього велетня в свій час відобразив на картині художник Фотій Красицький, мова про якого у нас піде далі.
