Про черв'ячка Жужку, який хотів навчитися літати
Маленький земляний черв'ячок-симпатичок на ймення Жужка жив глибоко під землею й ніколи не бачив ні неба, ні дерев, ані квіточок. Хоч іноді відчував на собі якісь теплі промінчики. Його сусідка, земляна жабка, яка іноді вибиралася нагору, казала, що то сонце. І Жужці дуже захотілося його побачити. Одного дня він почав рити носиком ямку в землі доти, доки таки не вибрався на світ. У тому світі небо було таким великим, а сонце таким яскравим, що Жужка від несподіванки упав знову в ямку. Але одразу ж вибрався з неї і став розглядати що діється навколо...
Всюди росло багато дерев, цвіли квіти, співали пташки, літали туди-сюди різні комашки.
– Еге, та тут у сто разів цікавіше, ніж під землею, – подумав Жужка й тільки-но хотів з усіма привітатися, як... раптом чиясь тінь затулила і небо і сонце! Жужка злякано подивився вгору і побачив чиїсь зацікавлені очі.
– Ти хто? І що тут робиш? – запитали очі.
– Я маленький черв'ячок Жужка. І я дуже хочу політати, але не вмію! – поскаржився він.
– Не журись! Я тобі допоможу! Сідай мені на спину! – запросив метелик, бо то був саме він. Жужка вмостився у метелика на спинці і вони полетіли.
– Я лечу-у-у! – вигукував щосили Жужка. – Я лечу-у!
Але тут знову майнула чиясь, цього разу ворожа, тінь і накрила маленьких мандрівників. Метелик тільки встиг крикнути: "Рятуйся!", а збитий сильним ударом Жужка довго падав на землю.
Настала ніч. Сутінки заховали сонечко. Стало темно, і черв'ячок відчув холод. Він швиденько викопав у землі ямку, наносив туди сухої травички й солодко заснув...
Прокинувся лише тоді, коли сонячні промінчики проникли в його ямку. Він умився крапелькою роси й потягнувся. Відчув якусь дивну незручність у тілі. "Може я перележав?" – подумав. І раптом просто так, без будь-якої причини, підстрибнув і полетів!
– Ой! – закричав Жужка. – Я полетів без будь-чиєї допомоги! Я сам лечу! Маленький черв'ячок Жужка сам лечу-у!
Він вигукував від радості, вимальовуючи в повітрі якісь дивні кружальця, не розуміючи, як це він, черв'ячок, зміг навчитися літати. Бо ще не знав, що черв'ячка Жужки вже нема. Він перетворився в гарненького голубого Жучка.
Усе навколо нього – дерева, пташки, комашки – із задоволенням дивилися на нього, радіючи разом з ним його чудесному перевтіленню. Ось як буває.
Якщо ти навіть народився маленьким черв'ячком, це не означає, що ти все життя маєш ним залишатися...
Ведмедик – чорне око
Маленький Ведмедик з чорними очима жив разом з мамою у великому густому лісі. Взимку він солодко спав у затишній хатці-барлозі. Аж ось настала тепла, запашна, чистою росою вмита, весна й розбудила Ведмедика. Виліз він із барлогу. Глянула мама на свого улюбленця і бачить: кожушок його за зиму дуже зім’явся, забруднився.
– Треба в перукарню нам з тобою, синку, сходити, трохи причепуритися! – сказала мама.
– Я не хочу! Не піду!
Річ у тому, що Ведмедик не завжди слухав свою маму. Ось і цього разу він учинив так само, вирішивши що стригтися й чепуритися не обов’язково. Мама вмовляла його, вмовляла, а він ніяк не вмовлявся.
І ось одного гарного весняного ранку вихователька не пустила Ведмедика до лісового дитсадочку, бо своїм виглядом він лякав усіх звіряток, вони плакали й погано їли. Ведмедик повернувся додому й цілий день просидів у барлозі сам, чекаючи поки мама прийде з роботи. Йому було сумно і навіть трохи страшно. Коли мама прийшла, він одразу погодився йти в перукарню стригтися.
Уранці Ведмедик з мамою швиденько зібралися й вирушили на лісову електричку. Нею вони приїхали до великого міста. Перукарня була дитяча й називалася «Їжачок». Дві дуже привітні тітоньки стригли там і дітей, і звіряток. Ведмедика постригли дуже гарно, зробили фасонну стрижку, яка дуже йому пасувала.
Наступного ранку він знову пішов до лісового садочка. Там його зустріла вихователька й похвалила за гарний і акуратний вигляд. І маленький Ведмедик зрозумів, що треба завжди прислухатися до гарних порад і завжди пильнувати за своїм зовнішнім виглядом…