Вечори пам’яті, присвячені 25-ій річниці виведення радянських військ з Афганістану, пройшли одразу в кількох відділах бібліотеки. Ім’я цієї держави відразу для кількох поколінь українців стало символом смерті за незрозумілі й чужі ідеї, безглуздої жорстокості війни. Пам’ятати про це боляче, та забути було б злочином.
15 лютого 1989 року, останнім ступаючи по мосту через Амудар’ю, генерал Громов позначив закінчення для радянських військових афганської війни. Про події, які передували цьому знаменитому переходу, розповідали учням 10 та 11 класу Черкаської вечірньої школи, 9 класу ЗОШ № 7, 9-Г та 9-М класів ЗОШ № 4 працівники відділу обслуговування учнів 5 – 9 класів.
Традиційно такі вечори розпочинаються статистикою загиблих, поранених і пропалих безвісти. Проте за жодними цифрами не побачити реальних життів, очей і посмішок тих, хто втратив на чужій землі більше, ніж здоров’я, – мрії, любов родини, власне майбутнє… І от уже за цифрами зазвучали історії реальних хлопців, з реальними іменами. Глядачі побачили їхні обличчя на старих фотокартках.
Розповідали про конкретних людей, загиблих, покалічених, катованих, і працівники відділу масової роботи та естетичного виховання учасникам іншого вечора – учням 9-Б класу СПШ № 17. Ніхто із солдатів-юнаків не думав «повертатися чорною стрічкою на свій портрет», та доля вирішила інакше. Історії життя й смерті переривалися лиш відеорядом та піснями особливого жанру – так званими «афганськими». І знову в тиші залу лунали зловісні слова «Чорний тюльпан», «вантаж 200». У трагічних піснях автори виливали свій і чужий біль, ділилися снами про загиблих друзів і безнадійні воєнні ситуації – тими снами, що ніколи не перестануть снитися.
Наприкінці учасники обох заходів вшанували пам’ять усіх загиблих хвилиною мовчання.
Слухати й читати про війну – на чужих берегах чи на рідній землі – завжди тяжко й болісно. Але це та біда, яку необхідно знати в лице. Знати й плекати віру, що вона назавжди лишиться сторінкою із сумної книжки й ніколи не постукається у двері твоєї оселі…
