Донская О. Поэзия костюма / О. Донская // Юный художник. – 2013. – № 7. – С. 36-39.

Головним у жіночому та чоловічому одязі слов’янських племен до Хрещення Русі була довга сорочка із льону, конопель чи шерсті, яка викроювалася із цільного полотна. Сорочка завжди сприймалася як «друга шкіра» людини. Функцію оберегу виконувала вишивка, що проходила на комірі і рукавах, а доповненням до неї слугували дзвіночки, ікла, фігурки, намистинки, бісер. Довгі рукава сорочки у жінок могли сягати долівки, тому їх підтримували за допомогою чисельних браслетів. Цікавим є те, що браслети знімали під час святкування язичницького свята Русалій, і тоді жінки танцювали «спустивши рукава», звідки і пішов цей вираз.

Характер народного костюму був абсолютно закритий і вирізнявся цнотливістю, адже неприкрите одягом тіло, у людському уявленні, пов’язувалося із незахищеністю людини перед силами зла. Жінки приділяли своєму вбранню особливу увагу, намагаючись сховати тіло від підборіддя до п’ят і навіть обриси фігури.

У часи татаро-монгольського нашестя східна культура значно вплинула на культуру слов’ян, зокрема, й на народний одяг. З’явилося вбрання, схоже на східні халати: косий комір, чоботи із загнутими догори носами, високий каблук тощо. Та й більшість назв у народному костюмі 14-16 ст. – сарафан, каптан, халат – мають східне походження.

Одяг змінювався не тільки з настанням нових історичних епох чи подій, але і в залежності від території проживання, кліматичних умов, соціального статусу людини. Про те, як це відбувалося, яке сакральне значення для жінки мало волосся, святкові, весільні головні убори, візерунки, кольори тощо, дізнаєтеся, прочитавши статтю.