Красицький Д. Ф. Дитинство Тараса : коротенькі оповідання про дитинство Тараса / Д. Ф. Красицький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959. – 206 с.

ЩОБ ФАРБИ БУЛИ ЯК ЖИВІ (С. 166-169) Слухати

Текст читає Ольга Троценко

Великдень. Під хатою на причілку проти сонця сиділи Тарасові тітки і гомоніли про се, про те. Тарас, Яринка не відходили від них.

Тітка Олена, Домаха, Явдоха – рідні сестри батька – давно не бачились…

Зайшла мова про дяків. Тітка Домаха хвалила хлипнівського дяка.

– І співучий, і говорун, і малює картини, ікони, дуже добре малює.

– Та як виведе фарби, ну просто тобі як живі… Ікони намальовані так собі, не скажу, що добре, а от фарби хороші, рожеві, аж горять.

А тітці Явдосі до вподоби тарасівський дяк, що малює ікони Івана-воїна.

– Ну справжнісінький тобі воїн!

Тарас, сидячи на призьбі, вслухався в розмову тіток, йому хотілось навчитись так малювати, щоб фарби були як живі.

«Де б його добути справжніх фарб?» думав Тарас.

Роблені з квіток, цибулі, соняшникова листя не такі. Коли ще була мати жива, у Вільшані купила синьої й зеленої фарби. Катря тими фарбами комин і стіни розмалювала. У Катрі Тарас навчився робити фарби-саморобки. Він навіть домішував білок з крашанок, щоб фарби вилискували.

«І які ото фарби у хлипнівського дяка? Я піду до тітки в гості, не посоромлюсь і до дяка зайти, – міркував малий маляр. – Справді, чого мені соромитись? Я розкажу йому, як я з квіток роблю фарби, з цибулі, а він нехай свої покаже».

Тітки давно вже пішли в хату. Тарас сидів на призьбі і, наклавши різних квітів та листя, добував з них сік.

Після великодня пощастило Тарасові побувати у Хлипнівці. Погостював він трохи у родичів і вирішив піти до пана дяка, що добре малює.

Підійшов до подвір’я. Глянув через перелаз, а дяк по двору походжає, щось собі наспівує. Тарасові якось боязно стало. Та дяк, запримітивши його біля перелазу, сам підійшов:

– Чого тобі, хлопче, треба?

– Я до вас з а порадою…

– Ну, ну, заходь!

Дяк був зовсім молодий, вуси й борода рідкі-рідкі, а очі дивились так допитливо, що Тарас зніяковів.

– Чий ти?

– Я не тутешній… З Кирилівки… Шевченко Тарас… Чув, що ви добре малюєте і що фарби у вас живі… Ідучи повз вашу господу, я й насмілився подивитись, попросити поради… порадитись…

– Давай радитись, але перше – хто ти, де твої батьки, чого тебе цікавлять живі фарби?

Тарас розповів, що він сирота, вчився у дяка Рубана, Богорського, служив у попа Кошиця і що хоче стати малярем.

Далі дяк розпитав, як почав він малювати, як фарби з квіток та цибулиння навчився робити.

– Що ж ти вмієш малювати?

– Усе малюю, що бачить око.

Дяк дістав аркуш паперу, олівець…

– Ану намалюй мені, що бачить око.

Малий маляр сів не пеньок біля дривітні, глянув на дяківську хату з ганком. Під хатою проти сонця грілись кури, а спереду, наче сторож, на високих ногах стояв півень. Тарас швиденько накидав контури хати, призьби, ганок і грушу з молодим листям, а півня і курей по справжньому намалював. Це йому не первина.

Дяк подивився і об поли вдарив.

– Гм!.. Гм!.. Рука в тебе, видно, малярська.

Хлипнівський дяк учився у Києво-Печерській лаврі у художній школі. Навчився малювати святих, але щоб живого півня намалювати – куди там. Треба мати справжнє художнє око, спроста півня не намалюєш.

Дяк завів Тараса до світлиці і показав йому свою роботу – ікони. Виблискувала зовсім свіжа фарба, пахло вареною олією. Фарби й справді були чудові, переважно зеленого й червоного кольору.

Малий маляр з захопленням дивився на малюнки. Святих важко було пізнати, і навіть відомий йому Миколай на одній дошці був чорнявий, а на другій – сивий.

– Так от, приходь, будеш учитись, тільки у пана управителя треба дозвіл узяти.

– Добре, піду, пощастило б тільки дозвіл узяти.

– Ну, щасти тобі, Тарасе.

Тарас повернувся з Хлипнівки додому. Дякові малюнки стояли перед очима, від пахощів свіжих фарб туманилося в голові...>

* * *

Тарас не йшов, летів у Вільшану до управителя за дозволом учитися малювати. Дорослі кріпаки боялись переступати поріг панського дому, а Тарас такий сміливий – відчинив хвіртку, підійшов до великих дверей і постукав.

За хвилину стояв перед паном управителем, який презирливо розглядав малого кріпака, що насмілився порушити тишу панських покоїв.

– Ну, що скажеш?

– Я з Кирилівки, Тарас, син Грицька Шевченка. Хлипнівський дяк бере мене в науку. Прошу вашого дозволу вчитись малювати.

– Що, що? Малювати? Кріпак хоче вчитися малювати!.. А чи ти подумав, що сказав?

– Подумав, пане. Я дуже люблю малювати…

Але пан більше не слухав. Роздратовано схопився із стільця.

– Малярі мені не потрібні! Для рук твоїх досить і іншої роботи.

Тарас сміливо стояв перед паном. Це було незвичайним явищем у панській господі.

– Прошу, пане, пустіть мене в Хлипнівку!..

Пан почервонів і різко викрикнув:

– На кухню!

На голос пана до кімнати вбіг служник.