Носань С. Заблудько : [оповідання] / С. Носань // Носань С. Л. Казки для Кирилка. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – С. 28-31.
ЗАБЛУДЬКО Слухати
Текст читає, лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин
Весело світило весняне вранішнє сонечко.
Підвелося над сизим вільховим гайком удалині й ну чепуритися ніби кіт-воркіт – то однією, то другою лапкою вмивати щокатеньку мордочку.
Кирилко вийшов на ґанок, смачно потягнувся й завмер. Зовсім поруч, за кущем смородини біля східців, щось тихесенько схлипувало:
«Пхи-и... Пхи-и.. .Пхи-и...»
«Що воно таке? – зацікавився Кирилко й побіг до куща, де на темному листі срібним пилком блищала роса. – Може, чиєсь котеня заблукало...» – подумав. Але котеняти ніде не було.
«Пхи-и... Пхи-и...» – почулося знову – жалісне, безпорадне.
Кирилко присів, зазирнув під кущ і там, на землі між стовбурців, побачив малесенького їжачка, завбільшки з куряче яйце.
Зіщулене, злякане, настовбурчивши попелясті голочки, їжаченя сиділо й хапало дрижаки.
Чорний вологий носик-кнопочка й такі ж чорні вологі оченята-зернята в розпачі дивилися на Кирилка, благаючи порятунку.
– Ти що, заблукав? Загубився? – запитав Кирилко.
– За-блу-блу-кав... Пхи-хи-и-и... – відповів їжачок і втер заплакані оченята.
– А де ж твої батьки?
– Не-е зна-а-ю... Я відста-ав від них.
– А ти, я бачу, роззявкуватий.
– Більше не бу-уду.
– Татусю! – гукнув Кирилко до батька, який поливав грядочку недавно посаджених помідорів.
– Що там, синку?
– Їжачок плаче. Відстав від мами й заблудився.
– То ти ж знаєш, де їжача стежечка?
– Та знаю.
– То віднеси Заблудька до їхньої домівки.
Кирилко дістав їжачка, поклав на долоню. Голочки в нього були ще зовсім не колючі, а лоскітливо-м'які, пружненькі. їжакове помешкання було під старою дерев'яною будкою в закутку городу, між густих заростей малини.
Звечора їжачки вибираються на нічне полювання в пошуках їжі, а ранесенько повертаються додому і спочивають та облаштовують житло.
– У їжачків, Кирильцю, як і в людей, – розповідав татко, – є і комірчини, і погрібці, куди вони зносять харчові припаси і роблять заготовки на зиму: там і лікарські трави, і гриби, і овочі... Але найбільше їжачки полюбляють яблука –помірні, ціленькі, і найкращі зимові сорти – джонатан і симиренка.
Вже перед самісінькою будкою Кирилко загледів двох дорослих їжаків.
Зачувши людську ходу, вони вмить згорнулися в голчасті клубки й заклякли.
– Не лякайтеся, – усміхнувся Кирилко. – Я приніс вам вашого Заблудька...
Він обережно опустив на травичку маленя й погладив голочки, відчуваючи, як їжачок вогким холодним носиком торкає його пальці.
– Ну що, розшукав Заблудькових батьків? – обізвався татко.
– Розшукав, аякже, – діловито мовив Кирилко. – Хвилювалися, виглядали...
– Тепер вони тобі віддячать, синку, за допомогу.
– Віддячать? А як?
– А то вже вони знають. Якоюсь їжачиною винагородою.
Весь день Кирилко був у клопотах: спочатку допомагав таткові ставити й фарбувати новенький тин біля хати, потім ходили до лісу й шукали в заростях молоду ліщину на вудлища, а надвечір пособляли дядькові Ількові перевозити пасіку... Натомилися так, що навіть рибу вудити не ходили.
Кирилко не встиг доторкнутися щокою подушки, як відразу й заснув. Зате встав ранесенько й тільки вийшов на ґанок, то перше, що побачив, було велике червонобоке яблуко. Воно лежало посередині дощатого настилу, таке незвичне серед молодої весняної зелені й цвітіння, і ніби чекало Кирилкової з'яви.
Кирилко дуже зрадів і, підхопивши яблуко, мерщій подався до хати похвалитися несподіваною знахідкою. Батько сидів за столом і щось зосереджено писав.
– Татку, татусю, погляньте, яке гарне яблуко я знайшов на ґанку! – і поклав перед батьком на папери. – Звідки воно взялося? Хто його там поклав?
– Чудове яблуко! – захоплено вигукнув батько. – Свіжесеньке, соковите – ніби щойно з яблуні. Либонь, десь добре зберігалося. Потім повернув голову до сина й усміхнувся: Питаєш, звідки взялося. Думаю, це їжачки подякували тобі за те, що ти порятував їхнього Заблудька. У їхніх комірчинах яблука до весни зберігаються. І принесли його на ґанок за своїм давнім методом: один їжачок наколов на голки, а другий потім зняв.
– Ось, поглянь! – батько покрутив у руках яблуко. – Навіть сліди від голочок залишилися, – і показав на темненькі цяточки.
– Справді! – вигукнув Кирилко. – А можна, татусю, я побіжу до їжачків і подякую їм за подарунок?
– Біжи негайно, – хитрувато примружився до сина батько. – І від мене вклонися. А ці три цукерочки від усієї нашої сім'ї.
Кирилко притьма подався до будки.