background

Носань С. Злодії, або Таткова наука : [оповідання] / С. Носань // Носань С. Л. Казки для Кирилка. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – С. 12-16.

ЗЛОДІЇ, АБО ТАТКОВА НАУКА  Слухати

Текст читає, лауреат всеукраїнського конкурсу читців Ярослав Литвин

    Кирилко разом з татком і маминим братом дядьком Андрієм, як тільки стемніло, пішли на леваду ловити злодіїв.

    Ще за дня приготували собі на старій розлогій груші зручну засідку, поклавши на гілля дошки, а зверху – матраца з сіном.

    Дядько Андрій налаштував фотоапарат. Він уже багато років працював фотокором у міській газеті й був великим майстром цієї справи.

    – Ти розумієш, – розповідав дядькові татко дуже серйозно і таємниче, – занадились у нашу капусту на леваді якісь дивні злодії. Капуста тільки-тільки почала в головки розростатися, а злодії все листя на ній геть обламують! Одні голі стовбурці залишаються з крихітними головками. Отаке неподобство! Обнесуть листя на однім рядку, а наступної ночі – беруться за інший. Вже чотири рядки голісінькі стирчать! І ніяких тобі слідів. Куди вони те листя дівають? І на біса воно їм?

    – Справді, дивні й хитрі злодії, – усміхався дядько Андрій.

    – Нічого, хлопці, засідка є, сьогодні вночі спіймаємо непроханих гостей, – заспокоїв татко.

    – А не спіймаємо, то хоч сфотографуємо, – впевнено мовив дядько. – Я маю таку апаратуру, що й уночі знімає.

    Так і вчинили.

    Всі троє вмостилися на м'якенькому теплому матраці метрів два над землею, біля самісінької грядки з капустою, й почали чекати.

    Чисте глибоке небо густо світилося зорями. Яснів повновидий місяць над озером, і городина виднілася, мов на долоні.

    Тихо, хоч мак сій. Тільки соловейки в заростях верболозів та калини над річкою лунко витьохкують.

    – А якщо це вовки? – пошепки озивається Кирилко.

    – Вовки капусти не їдять, – зауважує дядько.

    – То, може, ведмеді? – продовжує міркувати Кирилко.

    – Ведмеді в нас не водяться, – чути вже татків шепіт. – Хіба що якісь нові з'явилися – капустоїдні.

    – То хто ж тоді листя обламує, а головки залишає?

    – Побачимо. Для того ж ми й зібралися, щоб спіймати й притягти до відповідальності, – суворо прошепотів дядько Андрійко.

    Кирилко не міг уторопати, всерйоз дядько говорить чи жартує.

    – Тс-с! почулося від татка. – Хтось наче підкрадається.

    І справді, обіч груші зашелестіла трава, хруснула суха галузка...

    Дядько Андрій звів фотоапарат, приліг на гілку, вибравши простореньке віконце між листям.

    Десь за хвилинку-другу біля рядків капусти з'явилися злодії, точніше, замаячіло кілька пар їхніх довгих гостреньких вух.

    – Зайчики! –ледь не скрикнувши, прошепотів радісно Кирилко.

    – Бачу. Не галасуй, – мовив татко. – Аж сім! Групова крадіжка! Добряче влетить їм на суді.

    – На якому суді?

    – На нашому.

    Нічний вітерець ворухнув листя на груші, й воно м'яко зашелестіло, ніби теж перешіптувалося.

    Дядько Андрій тим часом «увічнював» злодіїв.

    А приходьки пробралися на осяяну місяцем і зорями місцину і завмерли між рядками капусти.

    – Ніби нікого ніде не видно, – почув Кирилко притишену заячу розмову. – Тоді ти, Ван Даме, починай зі своїми хлопцями з правого краю рядка, а ти, Сильвестре, зі своїми – з лівого.

    – А ви, Шварценегере?

    – Я стану на шухері. Листя акуратно складайте в лантушки. Даю вам десять хвилин. По моєму сигналу – товар на плечі, сліди замести і – гайда додому! Завдання зрозуміле? До праці!

    – Еге, – прошепотів дядько Андрій, – ці гурмани за десять хвилин весь рядок обчистять. Бувалі хлопці

    – Тихо! Ша! – застережливо обізвався заєць Шварценегер, що стояв на чатах, звівшись на задні лапи.

    – Здається, я почув людський шепіт.

    – Та що ви, Шварценегере! Ні, Арнольде. Глупа ніч. Люди давно сплять.

    Помовчали. Дихнув вітерець, прошелестіло листя на груші, і злодії, заспокоївшись, продовжили дружно працювати.

    Хрускотіло листя, а з-поміж того хрускоту долинало заяче перемовляння.

    – Ну й листячко! Соковите! Солодке!

    – Ніколи ще такого смачного не їв.

    – У Пилипа не таке... (Це, либонь, про капусту, що на сусідчиному городі).

    – А в Кирилка як мед!

    – Трохи товару проміняємо по бартеру на моркву в Чака Норріса...

    – Ось я покажу вам бартер! – голосно вигукнув татко. – Так намну вуха, що вони стануть удвічі довші! Хіба так пасинкують капусту?! Треба обламувати нижнє, старіше листя, а горішнє залишати. Тоді й головки ліпше в'язатимуться, і вам вистачить.

    Зайці спочатку завмерли, а потім їх як вітром здуло.

    Дядько Андрій задоволено засміявся: він устиг усю ту сцену зафотографувати і сказав, що знімки надрукує в газеті. Цікавий буде репортаж!

    Днів три капуста стояла неторкана, злодії не потикали носа.

    А на четвертий Кирилко побачив, що нижнє листя на одному з рядків чепурненько обламане. І жодного сліду.

    – А зайчики послухалися вашої поради, татку, – сказав Кирилко за сніданком, – забрали цієї ночі тільки нижнє листя в капусти.

    – Розумні хлоп'ята трапились, – усміхнувся батько.

    І мама, яка дослухалася до їхньої розмови, теж усміхнулася й стиха зауважила:

    – От якби ті ваші хлоп'ята вухаті не тільки капусту пасинкували, а ще й городину пособляли полоти, то ціни б їм не було.