Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Бабусенька (С. 28 – 31)
Текст читає автор
Чи є на світі хтось щиросердніший і лагідніший за бабусь? Моя у мене одна – таткова мама. А була ж і друга, тільки я її не пам’ятаю. Як подумаю про це, холодне страхітливе чудовисько прокрадається в мій живіт і його крижаний подих сковує все тіло. Хочу, щоб моя «золота» бабуня жила вічно, а я з радістю навідуватиму її в селі. Старенька хатинка нагадує музей: вишиті картини і рушники на стінах, на полицях глиняний посуд, справжня піч, розмальована квітами, з усім потрібним до неї приладдям – рогачем, кочергами, казанами. Подібні речі, які називають «експонатами» ми з однокласниками бачили під час екскурсії до краєзнавчого музею. Та найбільше я люблю роздивлятися старі, прожовклі фотографії. Їх у бабусиній хаті безліч і вона годинами може розповідати про тих, чиї піднесені, урочисті обличчя ясніють з рамочок на стінах. Я засинаю під неквапливі оповідки і додивляюся історії з життя тих, кого ніколи не бачила, але можу сміятися й розмовляти з ними, у снах. Мої пращури перестають поставати людьми з далекого минулого, а перетворюються на добрих знайомців.
Щоранку, прокинувшись, лежу тихенько і прислухаюся до скрипів та шерехів дідуся-дому. Вкотре пересвідчуюсь, що він живий, вчуваю його дихання, порухи і запахи, в яких хлібно-духмяний аромат перемішався з чебрецево-липово-звіробоєвим.
Найсмачніший хліб той, що пече моя бабусенька. Коли вона топить піч? Коли замішує тісто? Коли воно сходить – для мене загадка, адже це довготривала церемонія. І я нерідко пристаю до бабці з іще одним «коли»: «А коли Ви піднялися чи може взагалі не лягали?». Вона тільки загадково посміхається, Але дивовижний момент мого пробудження завжди співпадає з миттю, коли гарячущий хліб вийнято з печі. Я не витримую і відламую, обпікаючи руки, великий шматок, щодуху вибігаю з ним на вулицю, вслід чую: «Живіт заболить!» Мчу до річки і повертаюся з друзями. На столі нас уже чекає свіже молоко, вишнево-яблучне повидло і свіжі, ще теплі, розкішні шматки білого хліба.
Коли у вихідні дні моїм заклопотаним батькам все ж вдається відірватися від роботи і важливих дорослих справ, вони навідують нас у селі. Нерідко чую, як мама умовляє бабусю: «Не томіться біля тої печі, це ж скільки часу вона відбирає. Хіба не легше хлібину купити у крамниці, вам з онукою на кілька днів вистачить». Я, зморена, бо так набігалася за день, що зразу засинаю, не дослухавши розмови… А прокидаюсь знову під найчарівливіший пах свіжоспечених пиріжків і пампушок.
Так, у добрі й любові минало ще одне літо мого щасливого дитинства. В останні дні серпня, прощаючись з найкращою подружкою, обіцяємо одна одній, що з’їдемося на зимових канікулах. Та я ще не знаю, що надалі спілкуватимемося лише в інтернет-мережах. Адже восени відійде у вічність її бабуся, а наступної осені – і моя відлетить ластівкою у вічний вирій пам’яті.