Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Черешневе літо (С. 38 – 46)
Текст читає автор
Найбільше з усіх найсмачніших наїдків Наталочці подобалися черешні, навіть більше від тістечок, цукерок і морозива. Мама нерідко ловила сумливий погляд доньки, прикутий до сусідського двору. Там росло розкішне дерево, а на ньому – золоті серцеподібні з яскраво-рожевим рум’янцем плоди. «Хоча б раз їх наїстися вволю, відчути задоволення від медового смаку», – дівчинка заплющувала очі, уявляючи ніжно-солодкий аромат спілих ягід. Бо хіба можна вволю посмакувати черешнями, купленими на базарі? Ще минулого року тато придбав і посадив на городі два маленьких деревця, але цієї весни, як не чекала Ната, а вони так і не квітували.
Подружці Олі теж подобались черешні, але більше за все на світі їй хотілось мати сукню, як у сусідської Надійки, у подвір’ї якої росло омріяне дерево. Дівчина була зовсім дорослою, так вважали приятельки, адже цього року вже закінчувала школу, тому в бік малявок, саме такими бачились їй сусідки-третьокласниці, лише зрідка кидала зневажливі погляди. Як справжні шпигунки, дівчатка підглядали крізь дірку в штахеті за Надією, коли та, вдягнувши свою найкращу, білу в ніжно-блакитну квітку, сукню, гордовито випливала на романтичне побачення до однокласника.
«Швидше б стати дорослою, носити гарний одяг, туфлі на високих підборах, – мрійливо затягувала знайому пісню Оля, – а то все життя в недоносках доводиться ходити». Дівчинка мала двох старших сестер, одяг яких постійно доношувала. «Як несправедливо, комусь – і вдяганка модна, і черешні, а комусь – нічого. Та нехай, от як виростемо…» – яскравими картинками виказковувалися дівочі фантазії, в яких вистачало місця і хлопцям-красеням, не гіршим, а то й кращим, від Надійчиного кавалера, і подорожам у незвідані заморські краї, і веселковому майбутньому.
Одного спекотного червневого ранку схвильована Оля постукала у вікно до подружки: «Виходь, є справа». «Я бачила їх, великі, темно-червоні, а рясні які-і… Навіть листя не видно».
Дві черешні, обліплені соковитими плодами-коралями, росли за високим, міцним парканом на території пожежної служби. У дворі дійсно нікого не було. Дівчатка небавом обійшли навколо, але так і не побачили жодної живої душі.
«Я ж казала тобі, що вони нікому тут не потрібні, бачиш які спілі, аж чорні, і ніхто не зриває», – рішуче переконувала товаришку Оля.
Наталя запалу подруги не поділяла: «Але ж вони не на вулиці, а за парканом…».
«Ну ти як хочеш, а я полізу», – Оля швидко видерлась на тин, а з нього – прямісінько на дерево.
Ната якийсь час спостерігала за подружкою, а потім і собі видряпалася на черешню.
Спочатку дівчата ніяково роззиралися на всі боки, а згодом, втративши пильність, уже вільно смакували ягодами, задоволено усміхалися і навіть безтурботно та голосно перегукувалися.
«А хто це тут краде наші черешні? – різкий чоловічий голос обірвав розпал апетитного блаженства. Наталочка так і заклякла з простягнутою рукою.
А Оля хотіла зразу тікати, але опинилася занадто високо на дереві, до паркану було далеченько. Переляк геть скував рухи подруг, котрі заціпеніли й припали до гілок. У цей момент їм найбільше хотілося злитися, зростися з деревом, стати зеленими в червоний горошок і непомітними.
«Ви хто такі? А-ну злазьте!»
Однак дівчата навіть не поворухнулися. Талочці здалося, що її серце стукає голосніше, ніж працює двигун автомобіля, що проїздив дорогою. Оля ж відчула як задерев’яніли руки й ноги, а десь у грудях зашкреблося з десяток котів.
«Як не злізете з дерева – викличу поліцію», – рішучий тон дядькових слів не залишав вибору.
«Як твоє прізвище? – звернувся чоловік до Олі, – хто твій батько?».
Очі повні сліз дівчинка втупила в землю: «Микола Коваленко, тільки він з нами не живе».
«А маму як звати?»
«Тетяна Іванівна…».
«Знаю-знаю. І батька, і матір».
«Ну, а твої батьки хто?» – звернувся пожежник до Наталочки.
«Михайло і Валентина Заярнюки».
«І твоїх добре знаю. Звідки у таких гарних людей доньки-злодійки? Як не соромно? Невже батьки не вчили вас, що брати чуже, красти – то великий гріх? Що ж, доведеться поспілкуватися з вашими рідними, чекайте в гості. А поки що, ходіть здорові, щоб я вас тут не бачив».
«Пробачте… Ми більше не будемо».
Всю дорогу додому подруги мовчки ковтали сльози. Оце так посмакували! Кожна малювала в думках реакцію батьків на черешневу пригоду.
Кілька днів дівчата не бачилися. Будь-який скрип хвіртки чи стукіт вхідних дверей несамовито прискорював серцебиття. Та якось Оля прибігла до Наталі: «Слухай, а може він просто налякав нас, а насправді зовсім не знає наших рідних?».
«Я теж про це думала, але… Так набридло озиратися й усього боятися… Словом, я про все своїм батькам розповіла. Вилаяли, звісно, та тепер я можу відносно спокійно жити, без особливих докорів сумління».
«Так, очікування було пекельним. Я теж мамі зізналася. Три дні на вулицю не випускала», – Оля зітхнула, а через якусь мит загадково промовила, – «Ти ж не забула? Незабаром мій день народження».
«Ну що ти! Про таке не забувають. Ти ж моя найкраща подружка!»
…Кілька днів Ната ходила, мов в воду опущена. Їй дуже хотілось здійснити мрію найулюбленішої подруги, але як? Дівчинку навіть приїзд найріднішої тітоньки не вивів зі стану задумливої розгубленості.
«Талочко, а подивися, що я привезла», – тітка розгорнула перед племінницею шматок блакитного штапелю в білосніжну ромашку, – пошиємо тобі нову святкову сукню.
«Ой, тіточко, ти навіть не уявляєш, що зробила для мене», – очі дівчинки спалахнули радісними вогниками.
…Настав святковий день. На подвір’ї іменинниці було галасно і людно. Олина мама спекла великий пухкий пиріг із ревенем, з яким, запиваючи узваром, гамірлива дитяча компанія вправилася за п’ять хвилин. Зграйка непосидючої дітвори то випорскувала на вулицю, граючись у квача, в піжмурки, у слова, то знову поверталася до двору й весело обговорювала плани на літо.
Коли врочистий день добігав кінця, Наталя з Олею нарешті залишилися удвох. Вони сиділи на лавці під парканом і спостерігали за Надійкою, яка прямувала вулицею з мискою в руках.
«То хто сьогодні іменинниця?» – несподівано запитала дівчина. Вона підійшла ближче до подружок, і простягнула… черешні, великі жовтогарячі з рожевим рум’янцем…
Оговтавшись від приємного сюрпризу, дівчата досхочу поласували плодами, а затим довго мовчки спостерігали, як сідає сонце і розкреслює навколо себе яскравими, барвистими смужками небо. Черешневе літо бавило чарівливими пахощами, пташиною колисковою, а головне – усвідомленням затишного єднання двох душ, справжньої непідробної дитячої дружби.
Першою втіху вечорової насолоди порушила Наталочка: «Чому ти не вдягнула її?».
«Боялася забруднити. Вона дуже гарна!.. А як так вийшло, що твоя тітка не вгадала з розміром?»
«…Та якось так».