Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.
Косички у стані афекту (С. 51 – 59)
Текст читає автор
Іринка несміливо ступила на шкільне подвір’я і боязко роззиралася навколо. Вона зробила ще кілька обережних кроків і зупинилася. Чи не побачить заздалегідь його високу, зсутулену фігуру, щоб спробувати вчасно втекти? Ніби все було добре, шлях вільний, однак відчуття небезпеки не відпускало. Вже прокалатав голосистий дзвінок і майданчик миттєво спорожнів, а серце дівчинки бемкало все гучніше й прискореніше. Вона не квапилася. Спочатку зазирнула за колони – порожньо. На ватних ногах подолала кілька сходинок і помалу взялася за ручку вхідних дверей, як вони раптово прочинилися зсередини. Між кривдником та Ірою було лише півкроку. Вона встигла швидко зреагувати, піднявши рюкзак, і удар кулака прийшовся на нього.
Дівчинка бігла не озираючись і позаду чула важкі кроки. Він наздоганяв. Ухопив за косички і рвонув з усієї сили: «Що, Смердюхо, отримала?». Іринка лежала на землі і з усіх сил старалася не заплакати. Здаля замаячіла фігура жінки, що вже заходила на шкільне подвір’я. Це злякало нападника і він швидко зник.
«Що, знову? Я вб’ю його!» – шкільна подружка Марина стиснула кулаки. Вона була найвищою і найкремезнішою у класі, відвідувала тренування з боротьби у спортивній школі, нерідко їздила на змагання і поверталася з відзнаками переможця. Дівчина допомогла засмученій Іринці обтрусити сукню і рішучим кроком попрямувала в бік сусіднього класу. Згодом звідти почулися крики та гуркіт.
«Врізала йому кілька разів!» – тільки й встигла промовити Маринка, як до класу увірвалася розлючена класна керівничка.
«Ось вони, красуні! Подружки-відмінниці! Тільки з такою поведінкою не бачити вам похвальних листів! Кузько щодня просипає чи тиняється десь, бо лише на другий урок приходить, а Тонкошкуренко – силу свою на слабших випробовує. Післязавтра у нас батьківські збори, я дуже хочу бачити ваших батьків!»
Зі школи дівчата йшли разом. Марина нерідко проводжала подружку додому, відколи почалися ті принизливі напади, оберігала маленьку, худеньку і десь на голову нижчу від неї самої Іру. Дівчата дружили ще з дитсадка. Вони були справжньою міцною і неподільною командою, випробуваною часом.
Чого тільки дошколярочка Маринка колись не чула про себе від однолітків: котлета, Товстошкуренко, бочка з жиром.
Іринка завжди заступалася за подружку, яка дуже переймалася образливими прізвиськами, а як дати відпір – іще не знала. Іру ж тоді не чіпали, бо всі знали, що в неї закоханий син завідувачки дитсадком, який влаштовував справжні сцени з падінням на підлогу і ревищем, коли дівчинка з якихось причин не приходила до садочка.
Тепер настала черга Марини стати на захист подруги, І де взявся той гайдабура Величко із паралельного класу, ще й прізвисько дошкільне вигадав! А все тому, що якось однокласник дівчат Владько побачив на підлозі класу сіренького жучка і закричав прямо посеред уроку: «Смердюха! Дивіться – Смердюха!» Завжди стримана і ввічлива Іринка йому заперечила: «Ну що ти, Владику, це ж Кузочка!» Всі засміялися з огляду на прізвище дівчинки Кузько, але обзивати її, добру і завжди привітну однокласницю, ніхто з 5-Б не наважився. І все ж, напевно, звістка про цей випадок долетіла до вух 5-А. І от один з однолітків – Юрко Величко – не проминав нагоди ошпарити Ірину образливим прізвиськом Смердюха, а віднедавна й руки почав розпускати, та ще й так, що дівчинка вся в синяках ходила. Вже й батьки почали неладне підозрювати, запитували доньку, звідки синці, та вона не зізнавалася.
Наступного дня Іринці вдалося безперешкодно потрапити на перший урок, де її зустріла самотня парта. Марина захворіла. Перед останнім уроком дівчинка йшла коридором і роздумувала, коли краще провідати подругу, якими делікатесами порадувати. Аж тут її зупинила вчителька історії: «Візьми, будь ласка, ключ і відімкни кабінет».
Іринка майже дійшла до омріяних дверей, як ненависна постать загрозливо перегородила їй дорогу. Болючий удар в плече.
«Що робити? Куди тікати? Скільки це може тривати? Його потрібно зупинити! Тут і тепер!» – кров прихлинула до обличчя, голова затуманилась. Якась могутня незбагненна сила раптом розлилася по всьому тілу дівчини і вона вдарила. У відповідь побачила кулак, від якого ухилилась, а потім нанесла ще один потужний удар прямо в голову. Напасник похитнувся і присів, закривши обличчя руками. Більше вона нічого не бачила, тільки чула, як шалено калатає у грудях серце. Руки і ноги жахливо тремтіли. Іра не пам’ятала, як відчинила клас, як сіла за парту, як почався урок і як прибігла «керя».
«Хлопчик позалицявся до тебе, а ти що? Як можна було його так покалічити? У медпункті кров не змогли зупинити, в лікарню відвезли…».
Перелякана, геть захрипла від хвороби, Марина довго не могла добитися від подружки, що ж із нею трапилося. Ірину безперестанку трусило, а сльози нескінченними потічками лилися по щоках.
«Це він? Скажи мені, він щось тобі заподіяв?»
«Я-а-а-а… Це я-а-а-а… По-по-по… Ка-а-а-лі…»
«Перестань плакати! Я нічого не розумію! Що сталося?»
Телефонний дзвінок раптово прорізав моторошну напругу кімнати.
«Алло», – прохрипіла у слухавку Маринка. Якийсь час вона прислухалася до слів співрозмовника, а потім і сама вставляла окремі репліки : «Шо?» Не може бути… В лікарні? Зупинили? Слава Богу! Ой, що ж буде?... Правда? Які ви молодці!»
Іринка теж почала прислухатися до розмови.
«Все добре, заспокойся, твій покалічений житиме. Ні, скажи, чим ти йому пицяку розгатила, невже кулаком?
«Клю-лю-чем…»
«Оце, мабуть воно і є. Як то кажуть? Стан афекту… Та не рюмсай! Кров зупинили. Ока, правда, поки шо не видно, але воно ціле. Нічого, загоїться, поки весілля скоїться. Але ж, як ти його провчила!»
З’ясувалося, що після уроків однокласники дівчат дружно підійшли до класного керівника і розповіли, як усе було насправді. Вчителька поговорила з Юрковими батьками і ті з усім погодилися, бо син підтвердив правдивість свідчень Іринчиних товаришів.
Два тижні хлопця не було в школі. А коли з’явився, то навіть не дивився у бік подруг.
Іра ще довго не наважувалась підійти до нього, відчуваючи провину, але якось все ж відважилась.
«Пробач, Юро, я не хотіла тебе покалічити, навіть не знаю, як це вийшло? Але чому ти так поводився?»
«Сам не знаю… Коли бачив тебе, то ніби щось на мене находило…»
«А тепер? Все добре?»
Юрко промовчав і відійшов у бік. А через мить довго й замріяно дивився услід тоненькій постаті з косичками.