background

001

Чупак Т. Косички у стані афекту / Таміла Чупак ; [худож. К. Вербівська]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 81 с. : іл.

Дружок (С. 73 – 80)

Текст читає автор

 

Це відчуття можна описати лише найяскравішими, найщасливішими, найсонцелюбнішими барвами. І навіть з роками воно не линяє, не тьмяніє, не припадає пилом. Це усвідомлення свободи, коли тисяча іскристих ліхтариків вмикаються прямо у твоїх грудях, у найнедоступніших закапелках душі вибухає неймовірна веселкова радість

А хор срібноголосих ельфів у голові виводить осанну: «Канікули!»

Три місяці літа – здається, що це ціла вічність! Можна поїхати в табір з друзями, до моря з батьками, до бабусі в село або й просто вештатися вулицями, впиваючись волею і неробством. Ніякої школи, уроків, домашніх завдань, а найголовніше – ранкових підйомів під найненависнішу монотонну мелодію будильника.

Хоча, у байдикуванні теж прихований один суттєвий недолік – воно дуже швидко обридає.

«Відвезіть мене до бабу-у-сі!» – здається, моя щоденна надокучлива пісня вже остогидла батькам. І найближчого вихідного дня ми з мамою вирушаємо на автобусі в село. До мамусі підсідає знайома, а я зручненько вмощуюсь на попередньому сидінні, щоб не заважати дорослим обговорювати важливі життєві проблеми. Не встигаю як слід роззирнутися, а поруч вже сідає молода жінка з невеликим кошиком у руках.

Той козубок відразу привернув мою увагу. А коли в ньому щось злегка зашаруділо – стало по-справжньому цікаво. Що ж у кошику? Може курчатка або каченятка, а може , кошеня? Я не зводила очей зі строкатої хустки, яка покривала кіш. Раптом з-під неї висунулося щось чорне і волохате. То був маленький смішний цуцик із хвостиком-пензликом, увесь чорний, лише на кінчику хвоста – біла пляма. Моя рука мимоволі потягнулася до нього. І ось він уже перебрався на мої коліна, звернувся клубочком і задрімав. Дорогою я розпитала сусідку про батьків песика, чи є в нього брати й сестри і коли він народився. Найбільше подивування викликав не той факт, що його мама німецька вівчарка, а батько невідомий і навіть не те, що цуцик має ще п’ятьох братів і сестер, а те, що, виявляється, він з’явився на світ півтора місяці тому, в день мого народження. Отже, ми народилися в один день?

Коли жінка сказала, що їй пора виходити, я просто підняла очі і мабуть у них було щось таке, що не дозволило незнайомці відібрати у мене собаку, бо вона зразу ж запевнила, що у неї є й інші цуцики. Цього везла матері, але не біда, пізніше доправить їй іншого. Я озирнулася до своєї мами, шукаючи в її очах схвалення, та, заклопотана розмовою, вона не відразу усвідомила, що сталося. Автобус уже від’їхав від зупинки і віддавати песика було нікому. Так у мене з’явився друг, про якого давно мріяла. Справжній собака! І він – мій!

«Дружок, взяти! До мене! Лягти! Встати! Молодець, Дружок!»

Звісно, дресирувальник з мене був завзятий. Гарно потренувавшись цілий день, у вечері ми з цуциком засинали, як убиті. Бабуня забирала з мого ліжка сплячого собаку і клала на коврик у веранді, але вранці він знову опинявся поруч. Із великими труднощами батьки відірвали мене від вірного друга в кінці серпня, щоб повезти до моря. А перегодом були лише зустрічі та розлучення.

Дружок з часом перетворився на прегарного собаку, який допомагав бабусі по господарству – загонив до курника його мешканців, сторожував двір і завжди віддано чекав мої приїзди. Бабця розповідала, що завдяки йому наперед знала про візит онуки. Пес якимось чином відчував, що я маю приїхати, не міг того дня всидіти на місці, радісно бігав по двору, час від часу виглядаючи крізь штахетини на вулицю.

Мій собака дуже любив малих дітей, ніколи на них не гавкав, навіть бавив сусідського малюка. Його мама не раз гукала бабусю: «Назарівно, позичте Дружка, бо ніякої з мене роботи, – Ромчик весь час капризує». Манеж із хлопчиком стояв посеред двору, а пес, як справжній нянь, гордовито походжав навколо, інколи витримуючи неабиякі тортури, коли малюк із своєю мертвою хваткою добирався до його вуха або хвоста.

Дружок взагалі ніколи не гавкав без причини. Лише двох мешканців вулиці він чомусь незлюбив – загрозливо гарчав, аж шерсть вставала дибки. І можна зрозуміти, чому він ставився підозріло до сусіда-п’яниці. А от чому заливався гавкотом, коли бачив тітоньку Хтодору – важко було пояснити. Якось та, боячись через Дружка заходити до двору, почала гукати з-за хвіртки бабусю. Собаку швидко закрили в літній кухні.

«Заходь, Хтодорю, не бійся».

«Катрю, приходь до мене на похорони».

«Що?»

«На похорони до мене приходь. Помру я скоро».

«Та що ти таке говориш?»

«Кажу, бо знаю. Он навіть пес твій це відчуває».

Напевно у Дружка таки були якісь неймовірні здібності до передбачення. Але те, що вони були у баби Хтодори, – чиста правда, адже через два тижні її не стало. Та пригода довго не виходила з моєї дитячої голови, а сусіди ще й піддавали жару, шепочучись поза спинами, що стара покійниця була відьмою.

Утім, я завжди знала, що мій пес найрозумніший, найунікальніший зі своїм особливим собачим чуттям, найкращий у світі.

Через кілька років, коли і моя найрідніша бабунечка перенеслась у Божу вічність, ми забрали Дружка до батьків. Я вже тоді закінчувала музичну школу і нерідко їздила на різні конкурси, а щирий друг завжди зустрічав мене першим. Та якось, повертаючись додому після однієї з поїздок, я не почула його радісного вітання.

Дружок лежав у малині, а коли наші очі зустрілися, зусиллям волі піднявся на тремтячих ногах, ховаючи винуватий погляд.

Уранці він пішов… Дружка ніде не було, а хвіртка відчинена. У день свого народження я завжди згадую того, з ким у нас навіть іменини були одні на двох, – маленького чорного песика з хвостиком-пензликом, яким побачила Дружка під час нашого знайомства. Він був моїм єдиним найвірнішим чотирилапим другом на все життя.