Етнокультурна мозаїка Черкащини (2013)

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 кл.

 

Україна – держава багатонаціональна. Вона розташована на межі інтенсивних європейських та азіатських контактів, на перехресті важливих торгівельних шляхів, якими багато століть здійснювався товарний обмін і йшло переселення людей та цілих народів. Усе це призводило до посилення як міжетнічних, так і расових зв’язків, «перемішування» народів, взаємовпливу багатьох рас, насамперед, розміщених у ближньому і дальньому пограниччі. Тож і Черкаська область, під впливом певних історичних подій, сформувалася як багатонаціональний та багатокультурний регіон.

В Україні живе більше 22%, від загальної кількості населення, людей інших національностей. Вони належать до національних меншин, тобто націй, що мають свої історичні землі за межами України, та до етнічних меншин, історична батьківщина яких знаходиться на території нашої держави.

Для людей однієї нації притаманні такі спільні ознаки: єдність території, мови, культури, господарської діяльності. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру. Духовна культура народу – це комплекс найрізноманітніших життєвих уявлень, вірувань, обрядів, ідей, міфів, які створювалися ним у процесі історичного розвитку.

Різні національності, віросповідання, політичні погляди ніколи не повинні заважати людям жити в єдності та взаєморозумінні на одній території.

Ця краєзнавча розвідка познайомить із різнобарв’ям національностей, що населяють нашу Черкаську область, історією їхньої появи на цій місцевості, їхньою національною культурою, звичаями, діяльністю громадських організацій, що створені національними меншинами в області.

Розкриваючи цю тему, ми будемо звертатися до історії Середньої Наддніпрянщини, адже Черкащина фактично є ядром цієї території. Саме Середня Наддніпрянщина – історично-етнографічний регіон України, якому належить головна роль у формуванні етнічного ядра східного слов’янства, давньоруського населення, а пізніше – й українського етносу та української нації.

Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі ґрунти, повноводні ріки.

При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їх розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, на перший погляд, «народ» і «нація» – ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ – біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв’язками. Схематично його формування можна змоделювати так: з сім’ї виросла родина, з родини – рід, рід перетворився на плем’я, плем’я – на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ – наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український – слов’янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір, як місце постійної осілості народу, є дуже важливим чинником його існування. Люди здавна були пов’язані природою, простором, який для них був близьким, рідним, а будь-який інший – чужим.

Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття «батьківщина». До цього прилучився ще один важливий компонент – мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу. Кожне соціальне явище – це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія тощо.

Етнос – стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII-XVIII ст. (напр., німці стали нацією в XIX ст.).

На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес його переростання в націю – це повільний розвиток національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні.

Існують два поняття нації. Перше: це нація-держава, яка з етносом не має нічого спільного. Друге: нація як народ, етнос, який переріс у націю. У першому випадку до нації належать усі, хто є громадянами держави (а не тільки громадяни, які становлять етнічну більшість). У другому – до нації належать тільки всі споріднені з певним етносом (так, до української нації належать тільки українці, але ніколи – поляки, євреї, німці, навіть якби вони були б громадянами України). Отже, нація-етнос може існувати у своїй державі, може бути розкиданою по різних державах (діаспора) або жити в чужій національній державі. Наприклад, до німецької нації-етносу належать німці з Німеччини, Австрії, Швейцарії, Росії, України. До єврейської – євреї в усьому світі.

Етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні. Нація – політично, державно організований народ.

 

Сучасний національний склад населення Черкащини

 

Особливістю національного складу населення Черкаської області є його багатонаціональність. За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 р., на Черкащині проживають особи більше 100 національностей. Українці є абсолютно домінуючим етносом. В області їх проживає 1 млн. 301 тис. (понад 90%). Найбільшою ж національною меншиною Черкащини є росіяни – 75575 осіб (5,4%). Далі йдуть: білоруси – 3961, вірмени – 1749, молдавани – 1617, євреї – 1479, цигани – 1 108, поляки – 729, азербайджанці – 595, татари – 537, німці – 486, грузини – 419, болгари – 384 й інші малочисельні народності – серби, литовці, корейці, греки, араби, башкири, карели, албанці, в’єтнамці, курди, афганці, адигейці, агули, буряти, ескімоси, калмики, кубинці, австрійці, вепси, англійці, голландці...

Наймонолітнішим за національним складом є Монастирищенський район Черкащини: тут живе 98,2% українців.

Основними чинниками, що впливають на кількість населення регіону і формують його етнічний склад, є процеси природного та механічного руху. Природний приріст населення здатен вносити зміни в етнічний склад регіону, зокрема через те, що в сім’ях людей різних національностей прийнято заводити різну кількість дітей.

Міграційні процеси у Черкаському регіоні зазнали суттєвих змін після 1991 р. Зросли об’єми міграційних потоків, розширилася їх географія, з’явилися нові категорії мігрантів – біженці та нелегальні мігранти, виникли проблеми соціального характеру.

Серед причин, що спонукають іноземців їхати на Черкащину – навчання, робота, сім’я, кращі умови життя та ведення бізнесу, захист від переслідувань та війн.

У загальній кількості іммігрантів – представники 42 національностей. Найбільш численні серед них – росіяни, євреї, білоруси, молдавани.

На 2012 р. у Черкаському державному технологічному університеті здобувало освіту більше двохсот іноземних студентів із 17 країн світу. На навчання сюди їде молодь із Камеруну, Алжиру, Тунісу, Палестини, Кувейту, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Малайзії, Індії, Бангладешу, Росії та інших країн. Причому кількість студентів, охочих навчатися на Черкащині, постійно зростає. Керівництво закладу вважає, це тому, що тут освіта і якісна, і дешевша, порівняно з країнами, звідки їдуть до нас. Більшість студентів, отримавши диплом міжнародного зразка, повертається на батьківщину. Але є й такі, що залишаються тут жити назавжди, як правило, це ті, хто створив тут свою сім’ю.

Однією з характерних особливостей Черкащини є така категорія тимчасових мігрантів як паломники-хасиди. Так, зокрема, у вересні 1997 р. 4600 паломників-хасидів з 25 країн побувало у м. Умань на могилі духовного лідера брацлавських хасидів цадика Нахмана. У 2012 р. зустрічати 5773-ий, за їхнім літочисленням, рік до Умані їх приїхало вже майже 22 тисячі.

Найбільше паломників сюди їде з Ізраїлю, США і Франції. Зареєстровані також випадки приїзду іудеїв-хасидів з Росії, Вірменії та багатьох країн Африки. Привертає увагу те, що з року в рік серед паломників зростає кількість дітей.

Серед нацменшин Черкащини найбільший приріст за часів незалежності України мають іспанці. Їхня кількість зросла з 17 до 262 осіб. Стабільно більшає вірмен, грузинів, азербайджанців. Значно поменшало росіян – із 122 тисяч до 75 тисяч осіб.

Народи різних національностей намагаються зберегти свою мову, культуру, багато з них відкривають недільні школи, створюють громади, будують церкви, дають концерти – все це сприяє етнічному відродженню меншин. На 2001 р. в області було легалізовано 9 обласних та 15 міських національно-культурних об’єднань. Серед обласних діяли: 3 – єврейських, 1 – корейське, 1 – німецьке, 1 – російське. Зареєстрованими, але в той час недіючими були три товариства – 2 єврейських об’єднання та Черкаське обласне відділення Товариства Україна – Хорватія «Хорус» (м. Черкаси).

Серед діючих у м. Черкаси було: 3 – польських, 10 – єврейських, 1 – азербайджанське, 1 – циганське об’єднання. Однак, необхідно зазначити, що ці дані є неповними. В 2000 p., за даними Черкаської міської громадської організації «Об’єднана єврейська громада», на території Черкаської області, включаючи м. Черкаси, нараховувалося 27 єврейських організацій. Серед цих організацій були регіональні общини, благодійні фонди, жіночі організації, релігійні общини, культурні об’єднання, недільні школи, студентські клуби, молодіжні організації.

На 2013 р. в Черкаській області діють вже близько 45 громадських об’єднань національних меншин. За національним складом найбільше у нас єврейських громад – їх аж 17, ромських – 9, польських – 5, по 3 – німецьких та вірменських. Діють також об’єднання азербайджанців, греків, корейців та хорватів.

Серед пріоритетних завдань цих об’єднань національних меншин можна виокремити:

• освітня діяльність, поглиблення знання мови власної національності, а в більшості випадків – вивчення її;
• задоволення національно-культурних потреб членів товариства;
• забезпечення інформаційних запитів;
• збереження та поширення національно-культурних традицій, ремесел, звичаїв та народних обрядів;
• відновлення історичної справедливості (щодо депортованих народів);
• вивчення та популяризація історії етносу, його ролі в розвитку країни, музейна робота;
• проведення фольклорно-мистецьких фестивалів;
• допомога тим, хто прагне виїхати на історичну батьківщину;
• захист громадянських, економічних та соціальних інтересів членів товариства;
• налагодження економічних та культурних зв’язків з історичною батьківщиною тощо.

Однією з найголовніших умов, за яких можливе гармонійне етнічне відродження, є національна освіта, тобто національна як за змістом, так і за мовою викладання. Тому таке необхідне створення шкіл, навчання в яких здійснювалося б мовою національних меншин. Потрібно зазначити, що назва «школа національної меншини» не вживається в офіційних документах, тому що Міністерство освіти і науки України не реєструє таких шкіл, тобто їх немає у переліку типів навчальних закладів України. Однак загальноосвітні середні школи з навчанням мовами національних меншин (російською, польською, угорською, румунською, кримсько-татарською) в Україні функціонують. Так, наприклад, на Черкащині діють загальноосвітні середні школи з російською мовою викладання (№ 27, № 11 у Черкасах), є окремі класи з російською мовою викладання в українських школах.

Національними меншинами в області проводяться культурно-мистецькі, інформаційно-просвітницькі, культурологічні заходи: фестивалі, конкурси, виставки, ювілейні концерти, зустрічі, творчі обміни, майстер-класи для керівників мистецьких колективів, «круглі столи» та інше. Діти національних меншин, які проживають на території області, відвідують гуртки та клуби за інтересами, беруть участь у конкурсах, спортивних турнірах, предметних олімпіадах на базі загальноосвітніх закладів. При школах і громадських організаціях працюють театри, студії, клуби, ансамблі, танцювальні та вокальні колективи, недільні школи.

Національно-культурні об’єднання області співпрацюють із всеукраїнськими національними об’єднаннями, низкою міжнародних установ та організацій. Наприклад, німецька община співпрацює з Спілкою підтримки німців за кордоном – VDA, Центральним управлінням по підтримці закордонних шкіл, Німецьким об’єднанням з технічного співробітництва – GTZ. Регіональна асоціація єврейських організацій малих міст України співпрацює з Мартіном Хорвіцем, керівником американських фондів розвитку єврейських общин «Коменськи» та «Морія», з Міжнародними єврейськими організаціями «Джойнт», «Сохнут», культурним центром при Посольстві Ізраїлю в Україні, службою милосердя «Маген Авот», Єврейською радою в Україні та рядом інших об’єднань.

Особливості географічного розташування Черкащини, традиції мирного співжиття представників різних національностей зумовили спокійний та цивілізований характер життя різних народностей на території області. Держава також піклується про них: збереження та розвиток національних меншин розглядається нею як важлива складова загальнонаціонального культурного розвитку всієї України. Права національних меншин забезпечує стаття 11 Конституції України, в якій зазначено, що держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об'єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити, в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, ьеатрів, кіностудій.

Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава гарантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних етнічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та допомагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.

Але є і певні проблеми, з якими стикаються сьогодні національні меншини Черкащини. Недостаток фінансування та відсутність приміщень для загальних зібрань – одні з основних. Багато у вирішенні цих проблем роблять благодійні фонди, але допомога очікується і від місцевої влади.

 

* * *

Кожна нація протягом усієї історії свого існування характеризується рисами, котрі вирізняють її серед інших. Заповзятливість, сміливість, рішучість, діловитість, винахідливість, організаторські здібності, виправданий ризик, здатність керувати великим обігом капіталів, налагоджувати чи модернізувати виробництво – це такі якості, котрі завжди цінувалися в усіх націях. А те, що кожна нація розвивалася у взаємозв’язку з іншими народами, через щільні сусідські взаємовідносини, спричинило до того, що в Україні і, зокрема, на Черкащині, національні риси поступово почали стиратися.

Українці. Ядро українського етносу формувалося на землях Середньої Наддніпрянщини на основі трьох східнослов’янських племен – полян, сіверців і древлян, пріоритет серед яких належить полянам (це засвідчує літописець: «Поляне, яже нине зовомая русь»). Саме тут діяли перші державні об’єднання, зародилися державотворчі процеси, які призвели до появи ранньофеодальної держави східних слов’ян – Київської Русі.

Племена лісостепу в боротьбі з аварами згуртувалися у великий союз, який очолило плем’я росів. Роські дружини ходили в степ і до моря, та воювали з Візантією. У цих сміливих походах, овіяних вітрами степу й моря, гартувався козацький дух наших предків.

У часи Київської Русі регіон Південної Наддніпрянщини відігравав важливу роль захисту південного порубіжжя держави, адже тут були неспокійні сусіди – степові кочівники: хозари, печеніги, а пізніше – половці. В ході боротьби з ними руські люди поступово просувалися на південь, освоюючи нові землі. Це мало вплив на своєрідний склад населення: крім місцевої слов’янської людності, воно включало й інші народності. У Надроссі, наприклад, князем Ярославом були розселені військовополонені поляки, в Надтясминні внаслідок контактів із Степом утворилося мішане населення – слов’яно-іранське з домішками монголоїдів.

Суміжне становище Надпорізьких земель постійно вимагало їх зміцнення й припливу населення, серед якого були і втікачі від феодального, національного та релігійного гноблення. Все це згодом обумовило унікальне соціальне явище – козацтво, що стало етнокультурною основою самостійного і великого історично-етнографічного регіону – Запорозької Січі.

Безпосередніми попередниками козаків були бродники – мандрівні люди, переважно східнослов’янського етносу, які в ХІІ-ХІІІ ст. мешкали в степах між Доном і Дунаєм, у сусідстві з половцями. Бродники брали участь у домашній боротьбі руських князів. Вони жили на річках – торгівельних шляхах. Небезпечне життя змушувало бродників бути і лоцманами, й вояками.

Бродники – переважно русичі. Після 1254 р. згадки про них зникають із джерел. Не виключено, що після монгольської навали вони виступили під іншою назвою. Тоді до нашої мови увійшло багато тюркизмів, зокрема, термін «козак». Та ми не знаємо, як називали козаків раніше.

Справді, цей термін зустрічається вже у джерелах ХІІІ ст., зокрема, в т. зв. «Таємній історії монголів» й означає: «одинокий, не зв’язаний із домівкою й родиною», в широкому значенні – «людина вільна, незалежна, шукач пригод, бродяга, розбійник».

В історичній літературі бродники порівнюються з козаками на основі їхньої зовнішньої подібності та способу життя. Між ними існує глибокий генетичний зв’язок – тобто перші трансформувалися в других. Було б наївно гадати, що козацтво народилося на голому місці і тільки в ХV ст.

Дослідники відзначають, що козацький спосіб життя походив і від чорних клобуків. Чорні клобуки – збірна назва для кочових і напівкочових племен, які в 2-й пол. ХІ ст. осіли на південно-східних землях Київської Русі та склали її допоміжні сили в боротьбі з кочівниками. Чорні клобуки (берендичі, печеніги, торки, ковуї, турпії та інші) осідали на півді Русі (у тому числі й на території сучасної Черкащини) і створювали живий бар’єр між Руссю та Половеччиною. Саме вони несли надкордонну службу, завжди були готові до бою. Ці люди відігравали також важливу роль у політичному житті Київської Русі ХІІ ст. і нерідко впливали на вибір того чи іншого князя. Чорноклобуцька людність поступово перейняла руську мову, культуру, билинний епос, але довго зберігала пастуший спосіб життя й язичницьку релігію.

Щодо справжнього походження українських козаків до цього часу існує багато версій і суперечностей серед істориків. Наприклад, одні ототожнюють чорних клобуків із черкесами (черкасами – в руських літописах) і вважають, що українські козаки походять не від українців, а від чорних клобуків. Інші стверджують, що саме русичі і чорні клобуки були в основі козацтва. І ця гіпотеза про українське козацтво, як про зрущених нащадків чорних клобуків, знайшла помітний резонанс у непоодиноких працях багатьох дослідників. На думку російського історика, професора Московського університету С.М. Соловйова, тюркські племена «склали зерно малоросійського «козацтва», а «до цього зерна приєдналися численні юрби чисто російського походження».

Історичні джерела не підтверджують гіпотези про тюркське походження українського козацтва. Козаки – це українці. Тюркський елемент у них – мізерний. Але самі чорні клобуки зробили, вірогідно, певний вплив на зародження традицій козакування, були певним етапом у розвитку степової вольниці.

Перші поселення козаків з’явилися на Черкащині у XV ст. Козацтво мало помітний вплив на формування української народності, розгортання національно-визвольної боротьби, відігравало вагому роль у захисті населення, творенні зародків української державності, розквіті самобутньої культури, звичаїв, які й понині звуть козацькими.

…Економічний і культурний розвиток краю перервала монголо-татарська навала, яка завдала землям Черкащини великих спустошень. Та, незважаючи на це, у ХІV ст. починається поступове відродження життя. Населення Середньої Наддніпрянщини вижило й вистояло, пронесло кращі традиції в наступні століття.

Скориставшись монголо-татарським нашестям і феодальною роздробленістю Русі, в XIV-XVI ст. територію сучасної області захопили литовські і польські феодали.

Велике князівство Литовське і Руське – одна з цілого ряду середньовічних держав, у яких відбувся сплав у єдиному державному тілі кількох зовсім різних за походженням народів.

Народившись як племінне об’єднання балтійських народів, Литовське князівство вже на початку ХІІІ ст. включало значну частину руських земель. Згодом, розростаючись, воно завойовувало все нові й нові князівства ослабленої монголо-татарським нашестям Русі й на початку ХV ст. об’єднало майже всі землі теперішніх Білорусі, України та значну частину Росії. Розчинитися у руському морі литовцям завадив тільки релігійний чинник. Втім, етнічні литовці, які ставали на Русі князями чи намісниками, часто-густо охрещувалися в православ’я і брали собі руські імена.

Централізована влада Великого князівства Литовського утверджувалася на Черкащині непросто. Приміром, жителі Черкас, Канева та Звенигородки зі зброєю в руках чинили опір Скригайлу, якого великий князь Вітовт посадив княжити у Києві.

У 1569 р., за Люблінською унією, українські землі між Польщею і Литвою було передано до складу Польського Королівства. Проте в сусідніх державах, зокрема Московії, ще десятиліттями до цього ніяк не могли звикнути – там називали українських козаків «литовськими черкасами». Тож за таких історичних умов на території сучасної Черкащини, поряд із корінним населенням, проживали литовці та поляки.

Існують відомості, що в ХVІІ ст. на Черкащині, поряд з татарами, по українських містах оселялись і турки. Вони жили в Черкасах і Каневі. Жили тут і переселенці із-за Дністра – волохи.

На землях Середньої Наддніпрянщини зароджувалися державотворчі процеси, які призвели до утворення в середині XVII ст. української козацької держави – Запорозької Січі. Про цю козацьку демократичну республіку з великою армією вільних людей, які спроможні були чинити опір сусіднім деспотам – королям, царям, султанам і ханам, написано вже дуже багато. Згадаємо про інше – про участь і роль на Січі предків сучасних жителів Черкащини.

Серед ініціаторів і організаторів створення Січі багато дослідників називають Остафія Дашкевича, старосту Черкас і Канева. Можемо гордитися, бо з самого початку існування козацької вольниці і аж до її загибелі кожен третій курінь на Січі називався на честь нашого краю. Так повелося від самого початку – на Запорозькій Січі куреням давали назви на честь або славних отаманів, або ж місцевості, з якої були козаки цього куреня. Весь час на Січі було 38 куренів, з них 11 мали «наші» назви: Конелівський (від Конели на Жашківщині), Канівський (від Канева), Іркліївський (від Ірклієва на Чорнобаївщині), Рогівський (від Рогів на Маньківщині), Корсунський (від нинішнього Корсуня-Шевченківського), Калниболотський (Калниболото – стара назва сучасного Катеринополя), Уманський (від Умані), Нижчестеблівський і Вищестеблівський (від Стеблева на Корсунщині), Тимошівський (від Тимошівки на Маньківщині) та Ведмедівський або Медведівський (від Медведівки на Чигиринщині). Відповідно, кожен з цих куренів, який складався із кількох сотень козаків, поповнювався виходцями з нашого краю…

І на подальших етапах історії українського народу населення Середнього Подніпров’я відігравало визначальну роль. Зокрема, так було в часи Визвольної війни середини XVII ст., козацької держави часів Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, організації відсічі турецькій агресії 1677, 1678 pp., повстань Семена Палія. Трагічний для долі України період Руїни найгостріше виявив себе саме на наших землях. Складна історія краю XVIII ст. з подіями гайдамацького руху, відомої «Коліївщини» тощо. Не менш багата історія нашої землі у XIX та XX ст.

Черкаська земля подарувала світові національного генія Тараса Шевченка. Тут народилися класики української літератури М. Старицький, І. Нечуй-Левицьий, певний час жили і творили Г. сковорода, І. Котляревський, Є. Гребінка. Проводив досліди помолог і відомий меценат П. Симиренко, жив і працював вчений-сходознавець А. Кримський. Черкащина надихала на творчість вченого, першого ректора Київського університету М. максимовича, який прожив у с. Прохорівка до останніх своїх днів. Наш край неможливо уявити без такої визначної особистості як Василь Симоненко.

На Черкащині народилися один із видатних полководців Вітчизняної війни 1812 р. Дмитро Неверовський, мовознавець та історик літератури Василь Шаровольський, український письменник Семен Скляренко й багато інших – яскравих представників української нації.

 

Характер українського народу як етносу

Національний характер українського народу формувався віками. Люди, що населяли Черкащину, вирізнялися войовничістю, сміливістю й схильністю до авантюрних пригод, адже умови постійної небезпеки загартовували характер.

Незважаючи на різні заборонні заходи царизму в кінці XVII - поч. XIX ст. (ліквідація Запорозької Січі, заборона українських шкіл, друкарень тощо), національна свідомість українців міцніла. Це виявляється у прихильному ставленні до народних джерел, захопленні невичерпним багатством народу – мовою, звичаями, історією.

Багатство землі України сприяло виробленню у людей закоханості в природу, ліризму, споглядання і спокою. Проте відзначається і така риса українців, як відсутність активності.

Морально-етичні норми українського національного характеру зафіксовані у пам’ятках різних епох і позитивно оцінюються кращими представниками різних народів. На широкій народній основі писали свої твори І. Котляревський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ’яненко та ін. Глибокою народністю відзначилась творчість Т. Шевченка.

Утвердження етнічних ознак українців у мистецтві, художній літературі, закріплення норм української літературної мови кінця XVII - І-ї пол. XIX ст. розглядає «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського, видана у 1818 р. в Санкт-Петербурзі. У передмові автор підкреслює, що він кілька років жив в Україні, пізнав національний характер її людей. У своїй «Граматиці» він показав суттєві відмінності «українського наріччя» від російської мови. Не дивно, що О. Павловський називає українську мову наріччям, бо так її називали в той час. Проте він характеризує її риси як риси самостійної мови і підкреслює, що таку відмінність треба зберігати.

Важливою національною рисою українців вважалася і вважається працьовитість. «Работают тихо, но прочно», – так характеризує український національний характер О.П. Павловський. І далі: «К наукам расположены, кажется, с природы».

Прагнення до знань, науки здавна вважалося в народі даром природним, даром Божим, який обов’язково підкріплювався навчанням. Безсумнівний зв’язок цієї риси з розвитком освіти в Україні (численність братських шкіл у XVI-XVII ст., висока організованість навчання у школах вищого типу, авторитет вихідців з Києво-Могилянської колегії та ін.).

Ще в найдавніших українських пам’ятках XII ст. схвалюється працьовитість і засуджуються лінощі. Так, наприклад, у «Повчанні» Володимир Мономах –великий князь Київський – звертається до своїх дітей:

– У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться... А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати аж п’ять мов, а за те почесть є од всіх країв. Лінощі ж – усьому лихому мати: що людина вміє, те забуде, а чого ж не вміє – то того не навчиться... А добре поводячись, не лінуйся ж ні до чого доброго.

Благотворними визнаються такі риси українців, як гостинність, доброта, привітність, щирість. «Хлебосольство и простота нравов составляют их (українців) существенные свойства», – вказує О. Павловський.

У «Повчанні» Володимир Мономах надоумляє дітей бути добрими, щирими, гостинними, уважними до людей, не чинити іншим зла, захищати малосилих.

– Усього ж паче убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте, і не повелівайте вбити його.

...Не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм людям, ні чужим, а куди підете і де станете, – напоїть, нагодуйте краще стороннього, а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас не прийде, – чи простий, чи знатний, чи посол. Якщо не зможете дарунком, то їжею і питвом. Старих шануй, як отця, а молодих – як братів...

– Недужого одвідайте, а за мерцем ідіть, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не проминіть, не привітавшись, добре слово йому подайте.

В. Мономах застерігає дітей своїх від пороків людських – пияцтва, блуду, неправди.

– Лжі бережися, і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло.

Позитивні повчання закріпилися в народі як норма всього життя, вони виразно виявлені у старшого й у молодшого поколінь.

«Граматика» О. Павловського характеризує типові особливості української мови. Автор визначає і таку її рису, як уживання пестливо-здрібнілих форм, які сприяють її милозвучності, пісенності, відповідають характерові українців. А ще тут підкреслюється любов українців до пісні, стверджується звичка українців до співу, особливо співу пісень томливих, у яких заховані цікаві задуми, невимушене вираження думок, своєрідна ніжність і невинність.

Ці етнічні особливості наслідуються, розвиваються і зараз, адже ними значною мірою обумовлюються і сучасні суспільно-політичні орієнтири українського народу.

Характеризуючи українську націю, не можна оминути її народну культуру, звичаї, життєвий побут, що формувалися віками на теренах сучасної Черкащини.

Що стосується житла, то хати тут будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та виступи печі: припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев’яні деталі інтер’єру часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок – поперечна балка, яка стягувала дві протилежні стіни хати (на стелі). На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків – сонячних знаків, які мали сприяти добробуту родини і оберігати хату від нечистої сили.

На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку ХХ ст. В Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Київщині ще до ХІХ ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною – залишок трипільської традиції. Лише з кінця ХХ ст. почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал – цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з ХІХ ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному будівництві.

На території Черкащини високого рівня досягла самобутня культура. Такі вироби як золоті діадеми, шийні гривни, колти, оздоблені різнокольоровими емалями, золоті та срібні намиста, персні, скроневі кільця, сережки, підвіски, амулети тощо є кращими зразками ювелірного мистецтва Київської Русі. З найдавніших часів розвивалась і дерев’яна архітектура, яка мала самобутні риси і впливала на кам’яне церковне будівництво, що особливо розвинулось після прийняття християнства.

На Подніпров’ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуг, соха, борона, волокуша, мотика, серп, коса, лопата тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів.

Придніпров’я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині. Традиційними тут були й розписні скрині, де зберігали святковий одяг та цінні речі, що були в сім’ї.

Культура, звичаї і традиції українців мають значний вплив на представників всіх національних меншин, які є на території Черкаської області.

Росіяни. Найбільшою за чисельністю національною меншиною в Черкаській області є росіяни. Більшість їх зосереджені у містах. В області вони розселені таким чином:Черкаси і Черкаський район – близько 25 тисяч, південний схід (з містамиСміла, Чигирин, Кам'янка) – близько 12 тисяч, район Умані (Уманнь, Христинівка) – близько 12 тисяч, Лівобережжя (з містом Золотоноша) – близько 8 тисяч, північ (з містами Канів і Корсунь-Шевченківський – близько 5 тисяч.

85,6% росіян Черкащини рідною мовою вважають російську. Її також називають рідною і представники інших національностей:білоруси (41%), вірмени, євреї (понад 50%).

Російський народ сформувався на базі слов’янських племен радимичів і в’ятичів. Згодом відбулося змішування з угро-фінськими племенами, монголами і татарами. Саме ця суміш і вважається вченими пращурами росіян.

Формування російського населення на території України і, зокрема, на Черкащині було обумовлене складними соціально-політичними та багатовіковими міжетнічними факторами. Найбільші етнічні масиви росіян в Україні виникли в ХV-XVІІІ ст. Причому мали місце як урядова і поміщицька колонізація, так і стихійне заселення. З приєднанням північного Причорномор’я до складу Російської імперії на перше місце висувалися завдання військово-стратегічного характеру, спрямовані на захист прикордонних районів, у зв’язку з чим більшість російських переселенців на цій території несли військову службу. Росіяни становили значний відсоток серед державних селян (військових поселян), які сплачували поземельну ренту та поставляли необхідну кількість солдатів у Катеринославську кінноту, поселених солдатів (відставних військових чинів), і особливо – серед державних селян-однодворців. Згодом поступово воєнізовані функції переселенців дедалі більше поступалися господарським.

Значну частину російських переселенців в Україні становили старовіри й інші «розкольники», які рятувалися від релігійних переслідувань і засновували великі поселення в різних районах України, а також службовці та поміщики. Чисельність останніх набагато зросла після передачі їм царським урядом маєтків, які належали раніше польським магнатам. Однак у дореформенні часи головним джерелом поповнення постійного населення із числа росіян була регулярна армія. Частина військових, з числа офіцерів, вступала в родинні стосунки з місцевим населенням і залишалася в Україні.

Із скасуванням кріпацтва відбувається активна землеробська колонізація Південної України як з українських, так і російських губерній.

Наприкінці ХІХ ст., з розвитком капіталістичних відносин, набагато збільшився приплив російського населення в міста і на промислові об’єкти України.

У 1999 р. в Черкаській області було створено Відділення Всеукраїнської громадської організації «Русское Движение в Украине».

Прийти, щоб почитати вірші у колі любителів літератури – таку пропозицію сьогодні можна зустріти рідко. Саме з нею звертаються до черкащан, котрі пробують свої сили на літературній ниві, учасники цієї організації. В приміщенні Черкаського обласного художнього музею, Черкаської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Т. Шевченка проходять теплі, душевні вечори, де звучать поетичні сторінки й пісні черкащан, проводяться конкурси сучасної поезії, творчі зустрічі, презентації тощо.

Мета таких заходів: пропаганда і популяризація російської культури, розвиток творчого потенціалу авторів, які пишуть російською мовою, виявлення найкращих літературних творів сучасних авторів.

Традиційним для організації стало щорічне проведення Всеукраїнського літературно-художнього фестивалю «Пушкинское кольцо» (у період з 1998 по 2003 рр. він проходив під назвою «Летающая крыша»). Фестиваль є «кочуючим», його маршрути змінюются з року в рік, але традиційно проходять через м. Кам’янку, де бував О.С. Пушкін. І проводиться захід в старовинних парках, палацах, маєтках, з якими пов’язані долі діячів російської культури.

Черкаська обласна громадська організація «Пушкинское кольцо» широко представлена в мережі Інтернет, має свій сайт, де оголошується будь-яка інформація щодо її діяльності.

Росіяни вносять вагомий вклад у економічний і культурний розвиток Черкащини.

Євреї. Серед різних націй та народностей, котрі мирно співіснують на теренах Черкащини, заслуговує на увагу історія євреїв, як невід’ємної частини історії нашого краю. Їх поява на території Середньої Наддніпрянщини сягає глибокої давнини. Становлячи чималу частину етнічного населення Боспорського царства, котре на початку нової ери вело жваву торгівлю зі слов’янськими племенами, тікаючи зі зруйнованого арабами Хорезма, вони оселялися на давньоруських землях, спонукаючи прийняти іудаїзм хазарів, які захищали Київську Русь від азіатських орд. Розширення торгових відносин євреїв і християн сприяло їхньому зближенню.

Селилися євреї, переважно, у «містечках», де їхнє життя обмежувалося, здебільшого, домом, синагогою й базаром.

У понятті «містечко» (чи як євреї називали його «штетлах») розумілося поєднання своєрідного побуту, релігійної та культурно-національної відокремленості єврейської общини. Згодом сама назва та її похідний прикметник «містечковий» стало уособленням провінційності й обмеженості. У той же час із містечок вийшли багато відомих художників, музикантів, просвітників, меценатів, громадських, культурних, військових діячів. Серед них – лікар, депутат Черкаської міської думи Л.І. Диккерт, власник Черкаської тютюнової фабрики А.А. Зарицький, рабин Черкаської громади Н.А. Шнеєрсон, письменники Шолом-Алейхем, Д.Р. Бергельсон, П.І. Альтман, І. Фефер, М. Хащевацький, Г. Полянкер, черкаські підприємці І.М. Бродський, Я.А. Шкловський, М.М. Цейтлін, Ф.Г. Летичевський, Е. Шіллер, А.І. Березовський, Герої Радянського Союзу Х.М. Краснокутський, Г.М. Штерн та інші.

Містечка засновувалися за прихильності деяких українських керманичів до єврейства. Прикладом цього може бути засноване гетьманом Тарновським у 1714 р. перше на Черкащині єврейське містечко Монастирище. Пізніше виникли Сміла, Шпола, Катеринопіль, Лисянка, Звенигородка.

Землеробством євреї розпочали займатися ще за часів царювання імператора Олександра I. Найбільш активна їх реєстрація відбувалася у період правління Миколи I, ним було створено передумови щодо заохочення євреїв до занять землеробством шляхом розселення останніх у сільській місцевості. Меншість їх було зараховано до міщанського стану, більшість – до селян. До того ж, частина євреїв, крім землеробства, займалася ще і городництвом, садівництвом, тютюноробством, виноробством, бджільництвом й іншими спеціальними галузями. Проте такий вид діяльності був скоріше супутнім та нехарактерним для цієї нації. Промислове городництво, головним чином, розвинулося шляхом заготівельно-торговельної діяльності євреїв, які становили неабияку конкуренцію селянам. Крім того, вони славилися своїм гарним виробництвом різноманітних сортів масла й сиру в поміщицьких економіях.

Впродовж Х–ХІІ ст. масових переслідувань євреїв, що були звичними у середньовічній Європі, в Україні не існувало. Навпаки, князі Данило Галицький та Володимир Мономах користувалися їхньою допомогою під час реорганізації країни, вирішення фінансових справ, надаючи євреям, у свою чергу, чимало привілеїв.

У ХІІ–ХVІІІ ст. створилися сприятливі умови для переселення на українські землі торговців – іммігрантів з європейських держав, серед котрих було чимало євреїв, які поступово змішувалися з євреями, котрі проживали на Черкащині з давньоруських часів. На відміну від останніх, які займалися сільським господарством, іммігранти віддавали перевагу торговій діяльності, кредитно-грошовим операціям і ремісництву. Вони об’єднувалися в общини. І на початку ХVII ст. мешкали у Корсуні, Умані, Богуславі, отримавши від польського уряду привілеї (грамоти), тотожні за змістом «Магдебурзькому статуту».

Катерина ІІ згодом обмежила євреїв у правах, з’явилася так звана «межа осілості». Їм заборонили селитися у радіусі 800 верст від Москви і Петербурга, виділивши для проживання землі нинішньої України, Білорусі і Литви. Черкащина була серцем цієї території. Всі міста і містечка, які нині стали селами, мали досить великий відсоток єврейського населення. Черкаси, Лисянка, Шпола, Сміла, Чигирин, Ротмистрівка… За переписом 1910 р. єврейське населення нинішньої Черкаської області в містечках складало від 30-35%, в Черкасах, Чигирині, Смілі і Золотоноші до 50%, до 70% в Умані. Якщо в Черкасах на 1910 р. християнських храмів і церков було 8, то синагог і молитовних будинків – 13, а в Умані їх число у кілька разів перевищувало кількість християнських споруд. Тобто міста були, по суті, єврейські, хоча всі інші обмеження царських законів тут зберігалися. Наприклад, у старші класи гімназії євреїв приймали тільки 10% від числа всіх абітурієнтів, до ВНЗ – тільки 5%».

Єврейській нації завжди була притаманна благодійна діяльність. Впродовж 1840–1887 рр. на Черкащині були засновані іудейські богадільні в містах і містечках – Звенигородці, Калигірці, Лисянці, Шполі, Умані, Черкасах, Смілі, у котрі на повне забезпечення приймалися люди похилого віку й малолітні сироти. Благодійні лікарні в Умані, Черкасах, Городищі, Смілі, крім євреїв, приймали на лікування і місцеве малозабезпечене населення різного віросповідання, яке користувалося безкоштовним лікуванням та забезпечувалося ліками нарівні з євреями.

У Смілі було створено єврейські безкоштовні їдальні й столярно-токарний клас при відповідному училищі для хлопчиків із бідних іудейських сімей віком від 11 до 16 років, де їх навчали робітничому ремеслу. В Умані існували: дешева їдальня для бідних євреїв міста, де продавалися харчі по здешевлених цінах, а деколи відпускалися і безкоштовно на кошти благодійного товариства, яке надавало матеріальну і духовну допомогу іудеям; товариство допомоги учням при приватному семирічному чоловічому комерційному училищі С.Н. Браіловського та О.В. Лисовського; товариство нічних лікарняних чергувань для надання безкоштовної медичної допомоги в нічний час шляхом виїзду до хворого додому або ж у черговий пункт; товариство допомоги хворим євреям «Бікур Хейлім» тощо. В містечках – Кам’янці, Каневі й інших існували благодійні товариства, котрі надавали матеріальну, медичну, побутову допомогу євреям. При цих товариствах створювалися громадські їдальні, нічні притулки, гуртожитки, лікарні, амбулаторії. На початку ХХ ст., з ініціативи черкаського лікаря В.І. Монасевича, у Черкасах було створено лікарню, в діяльності якої брали активну безкоштовну участь місцеві лікарі С.Н. Гольденштейн, Н.В. Любарський, Н.Д. Цейтмен та інші.

Єврейська громада Черкас і області була самодостатньою й існувала за рахунок заможних євреїв та благодійних пожертв. До 1917 р. вона мала свою чоловічу і жіночу гімназії (приміщення художньої школи ім. Д. Нарбута на Хрещатику – одне з них), школу для бідних, де готували прикажчиків для крамниць і фірм, лікарню (наразі там один із корпусів дитячої поліклініки по вул. Благовісній), де надавали допомогу не лише євреям. Збереглися до наших часів деякі будинки багатих євреїв, яким муніципалітет дозволяв мешкати в центрі міста, а не на Подолі й Митниці – єврейських кварталах Черкас. Це будинок тютюнового підприємця Летічевського (теперішній будинок трауру на бульв. Шевченка), дім купця Куперштейна на перехресті вулиці Гагаріна і Замкового узвозу, де виріс Герой Радянського Союзу Ізраїль Куперштейн.

Часи Другої світової війни – страшні для єврейського народу. Мало не в кожному місті чи селі Черкащини є свій Бабин Яр – місця масового знищення євреїв. У єврейському благодійному фонді «Хесед Дорот» є карта області, на якій позначено 12 таких місць. Одне з них – острів Кролевець, який нині затоплений водами Кременчуцького водосховища. Щоб розмінувати цей шматок суші після відступу радянських військ, фашисти гнали шеренгою через нього євреїв… Чи околиці школи № 24 в Черкасах, де в протитанковому рові розстріляли не одну сотню євреїв. Нинішня єврейська громада просить у влади дозволу, щоб встановити на цьому місці меморіальний знак, аби мати змогу вшанувати пам’ять пращурів.

Черкаські євреї пишаються тим, що живуть у дружній родині, допомагаючи одне одному. Може, завдяки цьому вони й вижили у, здавалося б, фатальному для них ХХ столітті?

Обласний благодійний єврейський фонд «Хесед Дорот» діє на Черкащині вже 11 років. Його назва у перекладі з івриту означає «турбота поколінь». Фонд забезпечує соціальною допомогою, насамперед, пенсіонерів і інвалідів. Діти з особливими потребами, діти-сироти та з малозабезпечених і проблемних родин – також у полі зору «Хеседу». Тут приділяють увагу і дітям, що не потребують соціальної допомоги, їх залучають до культурних і розвиваючих програм. Із 4 тис. підопічних фонду третина – не євреї.

У «Хеседі» працюють волонтери – лікарі, юристи, перукарі, для дозвілля – 18 клубів та гуртків. Для літніх людей існує програма «Денний центр». Підопічними програми є самотні люди віком за 70. Два дні підряд до «Хеседу» привозять групу з 10-12 осіб. Тут пенсіонери спілкуються, дивляться фільми, слухають музику, співають під караоке. Послуги «Хеседу» безкоштовні, фонд діє завдяки допомозі закордонних єврейських громад.

У Черкасах активно працює й міська громадська організація єврейських жінок «Кешер», місія якої, спираючись на єврейські духовні цінності, такі як «тікун олам» (перетворення світу), створювати та втілювати у життя програми для жінок. Це сприяє розвитку єврейських громад, становленню суспільства рівних можливостей, де немає місця різним проявам насильства.

Для вивчення мови, літератури, історії єврейською національною меншиною створені 3 недільні школи, де навчається 90 дітей (Черкаси, Сміла, Корсунь-Шевченківський).

Так, наприклад, недільна єврейська школа при Черкаській міській громадській організації «Об’єднана єврейська громада» працює з 1992 р. Мета школи – знайомство дітей з національним надбанням, внеском євреїв у розвиток світової науки і культури, виховання у них національної самосвідомості, толерантності й громадянського відчуття належності до єдиного народу України.

Гордістю і візитною карткою школи є дитячі творчі колективи: вокальний ансамбль «Ніцанім» («Паростки»), ансамбль скрипалів «Фіделе» («Скрипочка»), дитячий хор «Ципорім» («Пташенята»), танцювальний колектив «Шмейхеле» («Усмішка») і театр «Буба» («Лялька»).

Активну участь у творчому житті області беруть: хор «Гелібте негунем» Черкаського обласного благодійного єврейського фонду «Турбота поколінь – Хесед Дорот», жіночий вокальний ансамбль «Нешама» Черкаської міської об’єднаної єврейської громади, вокальний ансамбль «Мазлтов» та інші.

Основою соціального життя євреїв завжди була сім’я з її патріархальними традиціями. Сімейні події ставали відомі всій общині. При цьому євреї ніколи не забували про свою віру. Центром життя общини була синагога, котра відігравала значну роль у житті громади. Вона була не тільки молитовним домом, а й місцем, де збиралася вся община. Упродовж всієї історії існування євреїв на теренах Черкащини через певні обставини кількість синагог різко коливалася в різні боки, але вони завжди були осередками збереження глибокої прихильності членів громади до своєї релігії.

Великого значення мало осягання євреями законів розвитку суспільства за допомогою навчання, спочатку у хедері, який для більшості з них був єдиною школою, а пізніше – в заснованих єврейських приватних училищах. І тільки дуже малому відсотку єврейських дітей доля подарувала можливість навчатися у престижних вищих навчальних закладах. Серед подвижників відповідної освіти в Черкаському краї – родина підприємців Бродських, котрі надавали субсидії єврейським общинам для відкриття навчальних закладів. Одним із піонерів такої освіти був Г. Горовиць, який відкрив в Умані єврейську школу. Іудейські просвітники віддавали всі свої сили розвитку єврейської культури. У національній літературі перевага віддавалася освіті, описуванню побуту та релігійній тематиці. Серед релігійної творчості особливо цікаві «Сказання» раббі Н. Брацлавського з Умані.

Загалом, весь період життя й діяльності євреїв на Черкаській землі приніс їм нелегку долю – різноманітні обмеження, жорстокі погроми, державний антисемітизм, постійний внутрішній острах іудейської ідентифікації, розчарування і надії. Цей народ пройшов крізь тисячоліття з їхніми вогняними й кривавими екзекуціями, виніс рабське ярмо, витерпів нелюдські катування, зберігши свою духовну цілісність, та зробивши значний внесок у соціально-економічний розвиток Черкаського краю.

Німці. Не менш цікавою є історія німців Черкащини. Загалом в Україні вони з’явилися досить давно. Як свідчить історик М. Карамзін – наприкінці першого тисячоліття нашої ери. Намагаючись ослабити свою залежність від Візантії, руські князі встановили відносини із Західною Європою. У відповідь на лист княгині Ольги у 961 р. у Київську Русь приїхала велика делегація з Німеччини на чолі із священнослужителем Альбертом. Згодом на Русі німці з’являються не тільки як мандрівники і посли. Вони поселяються у Києві і ближніх землях (у тому числі на землях сучасної Черкащини). Кількість німців значно збільшилась при Борисі Годунові, який видав свою доньку за німецького принца Йогана. Організоване переселення почалось на основі маніфесту Петра І у 1702 р. На його запрошення до Русі переїхали тисячі німецьких військових, вчених, вчителів, художників, архітекторів. Вони допомагали «прорубувати вікно до Європи». Ще пізніше, для зміцнення державності в прикордонних районах і освоєння природних ресурсів, імператриця Катерина робить ставку на іноземців. Вже у 1908 р. чисельність прибулих німців становила 2 мільйони 70 тисяч. Переїздили люди в Росію й Україну, сподіваючись на нові можливості, але із собою брали не тільки матеріальне, якісь дорогі серцю речі, а насамперед – традиції, притаманні народу: працелюбність і любов до порядку…

Історія німецьких переселенців складна і трагічна: передусім – це дві депортації – царська і радянська. Але етнічні німці ніколи не забували про свою національну приналежність і з великою пошаною ставилися до своєї історії, культури, традицій, мови і релігії.

У 1991 р. етнічними німцями Черкащини була створена перша обласна німецька організація «Відергебурт» («Wiedergeburt» – «Відродження»), засновницею і керівником якої була Жанна Леонідівна Боріна. У свій час організація об’єднувала лише етнічних німців, але, щоб популяризувати німецьку культуру серед черкащан, у 2001 р., у Черкасах, була створена міська громадська організація Центр німецької культури «Відерштраль», керівником якого є Панкратьєва Ольга Миколаївна. На початок 2013 р. у Черкасах налічується 150 етнічних німців (не враховуючи дітей), і всі вони є членами «Відерштралю».

Центр веде активну діяльність. У вересні 2009 р. у Черкасах ним була започаткована і вперше проведена виставка під назвою «Німецький колорит». Щороку участь у її роботі беруть не тільки етнічні німці, а й всі, кого цікавить німецька культура, традиції, обряди. Ця виставка знайомить відвідувачів з основними німецькими календарними святами, як вони проходять, з виробами і оздобленням, які виготовляються до цих свят: Різдва, Пасхи, травневого свята та свята Врожаю.

ЦНК «Відерштраль» проводяться вечори пам’яті, вечори класичної музики, свята німецької кухні, реконструкції німецьких різдвяних ігор, презентації книг, конкурси «Deutsche Frau», виставки прикладного мистецтва тощо.

При ЦНК «Відерштраль» діють недільна школа та розмовний клуб («Schprechen klub»), де діти мають можливість спілкуватися, співати, вивчати німецьку мову, культуру, німецькі обряди та звичаї. Роботу веде і жіночий клуб («Frau klub»), керівником якого є Косаренко Наталія Миколаївна. Сюди приходить і молодь, і старше покоління жінок – вивчають національну німецьку вишивку, національні ляльки, пасхальні речі тощо. Є і клуб для людей похилого віку «Сеньйорин клуб», при якому організована група здоров’я (керівник – Віктор Ротте). Для дітей діє ляльковий театр «Касперлі».

До Центру люди звертаються за допомогою, діляться своїми проблемами, їм надаються юридичні консультації. Організація є неприбутковою, все для людей – безкоштовно.

Сьогодні в Черкасах для німців діє лютеранська церква, є свій пастир. Щодо релігійності, то серед них є і лютерани, і католики, і православні.

Менталітету німецької нації найбільш властиві: порядок, дисципліна, велика працездатність, релігійність. Призначенням німецької жінки в рамках традиційних сімейних цінностей здавна вважається правило «трьох К» – це «кіrche» (церква), «kuche» (кухня), «kinder» (дитина).

Німецька община живе повноцінним життям, зберігаючи свої національні риси, традиції, звичаї.

Серби. Сьогодні на Черкащині є багато жителів, які мають сербську національність. Зустрічаються родини Карандевичів, Гиндичів, Євичів, Меленевичів, Тасичів, Кандичів… Вивчення їх походження відкриває цікаві сторінки з історії України і, зокрема, Черкащини.

Початок переселенню сербів до України, яка на той час була у складі Російської імперії, поклала імператриця Єлизавета, дочка Петра І. Після російсько-турецької війни 1735-1739 рр. південна частина Правобережної України (нині Кіровоградська обл. і частина земель Миколаївської та Одеської обл.) відійшла до Росії. Це був благодатний край, де випасали сотні отар овець, табунів коней, ріки були з великою кількістю риби, поля, сади давали вагомий внесок у царську казну. Але на перешкоді цьому були численні напади турецьких яничарів і кримських татар. Вони спалювали села, винищували або гнали до себе різну живність, людей забирали у полон. Потім їх продавали на невільницьких ринках.

Щоб якось зупинити це грабіжництво, царський уряд на початку 40-х рр. ХVІІІ ст. визначив тут поперечну смугу, та почав заселяти її такими сім’ями, де чоловіки, крім ведення господарства, були здатні нести і військову службу.

З цього приводу погляди російських дипломатів зупинилися на Балканах, де багато сербів, чорногорців і болгар були безземельними. Отже, там, потайки від турецької влади, яка володіла цим краєм, почалося вербування переселенців. Очолював цю «операцію» російський офіцер сербського походження Іштван Хорват. За порівняно короткий час він зі своїми помічниками переселив в Україну кілька тисяч сімей. Всі вони одержали земельні наділи у довічне користування, допомогу грішми, хлібом.

Цю територію назвали Новою Сербією, і начальником над нею було призначено уже відомого Іштвана Хорвата. Новосербський корпус був з двох полків – гусарського і піхотного. На лінії військових поселень зводилися укріплення, форпости із залогами, де постійно перебували військові загони. Після закінчення війни Росії з Прусією у 1763 р. сюди прибули сотні донських козаків.

Такі потужні заслони на шляху ординців забезпечили помітний розвиток економіки Нової Сербії. Широка мережа спостережних постів дозволяла зустрічати нападників на чималій віддалі від поселень. Бої були короткими, нерідко і кривавими, але завжди переможними. Населення тут жило у постійній тривозі. Озброєні люди виходили на польові роботи, на риболовлю чи на випасання худоби. У селах майже не чулося дитячих голосів, не видно було і літніх людей. Їх мешканці завжди були готові до раптових переїздів чи переходів на інші місця розташування. Тому вони не обтяжувалися домашнім майном чи дрібною власністю. Жінки у поселеннях були здатними активно заміняти чоловіків на чергуваннях, уміло володіли зброєю, верховою їздою.

Нова Сербія проіснувала до 1774 р., втративши своє прикордонне військово-стратегічне значення у зв’язку з тим, що кримські татари перестали нападати на південні райони України. Незабаром вийшов царський указ про закріпачення поселенців. На цій території жителі передавалися у власність офіцерів і української шляхти. Поселенці сприйняли це вороже і почали масово залишати обжиті землі. Дехто повернувся на свою батьківщину. Більшість же розселилася на сусідніх територіях – у межах нинішніх Кіровоградської, Вінницької, Черкаської та Полтавської областей.

Православні за вірою, трудолюбиві, доброзичливі і чемні родини сербів швидко знаходили спільну мову з місцевими жителями, бралися за роботу у господарствах заможних селян чи ремісників, а пізніше вже обзаводилися власною справою. За всеросійським переписом населення 1897 р., всіх сербів, нащадків від змішаних шлюбів, заносили у графу «малороси».

Більше 250 років минуло з того часу. Змінилося кілька поколінь. Їхні нащадки зріднилися із Черкаським краєм, продовжують тут жити і працювати.

Серед них є багато відомих людей. У період Великої Вітчизняної війни льотчику Масичу Віктору Григоровичу з села Матусів Шполянського району і зв’язківцю Хімічу Василю Сидоровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Заслужений фронтовик Карандевич Василь Пилипович з Умані удостоєний трьох орденів Слави.

Військовому лікарю Борису Маркóвичу, який пораненим потрапив у концтабір «Уманська яма», вдалося звільнитися. Тоді він у селищі Цибулів Монастирищенського району при дільничній лікарні організував підпільний лазарет, де лікував бійців-оточенців, готуючи їх до вступу у місцевий партизанський загін. У селищі Стеблів Корсунь-Шевченківського району одним із найактивніших членів підпільної організації був С. Рябчич. В партизанському загоні селища Буки сміливо воював М. Варич.

У перші післявоєнні роки на Уманщині було добре відоме прізвище В.Т. Гурбича – умілого і талановитого господарника, який очолював місцевий колгосп. Тут стало правилом збирати високі врожаї, мати добрі доходи від інших галузей. Керівник господарства неодноразово отримував нагороди.

Багатьом у області відомі імена нащадків сербів – наших сучасників: засновників видавництва «Вертикаль» Світлани і Сергія Кандичів, математика Олександра Федоровича Семенóвича, художника Василя Євича, олімпійського чемпіона Андрія Хіміча, заслуженої артистки України Олени Варич, досвідченого агронома П.І. Катеринича та ін.

Потомки сербських переселенців цікавляться витоками свого родоводу, зберігають у пам’яті будь-яку інформацію про ті далекі часи.

Греки. Черкаська міська громадська організація греків «Еносі» («Союз») була створена у 1999 р., її керівник – Тетяна Георгієвна Катренко-Куркчі.

Корінних жителів грецької національності в області немає, усі приїжджі: із Грузії, Туркменістану, Приазов’я.

Про те, як саме греки із Грузії потрапили до Черкас, розповідає Гедар Георгієвич Калакелітіс, замісник керівника «Еносі»:

– Коли у 1991 р. президентом Грузії став Звіад Гамсахурдіа, в країні з’явився лозунг: «Грузія – для грузин». На стінах писали: «Русские – убирайтесь, украинцы – убирайтесь... Греки – умные, сами поймут и уйдут». Ми, греки, жили в двох районах, прожили там 185 років, берегли Указ Катерини II... У нас було велике селище Цинцкаро (Білий ключ) за 25 км від Тбілісі, гарні будинки, своя архітектура... Із всіма народами ми жили як брати. Але почався безлад, крадіжки, вбивства, почалася війна... Мій брат був головою сільської адміністрації. Його убили. У нього залишилися сиротами три сини й три доньки. Багато греків з Грузії виїхали до Росії, стали біженцями. У кого були родичі в Україні – приїхали сюди.

Сьогодні, завдяки зусиллям грецької громади, у окремих класах черкаських шкіл проводиться вивчення грецької мови, ведеться активна робота з популяризації грецької культури. Греки долучаються до різноманітних культурних заходів міста та області. Щороку проводиться обласний фестиваль грецької культури «Моя Еллада – Україна».

Цигани (роми). В області проживає більше тисячі осіб ромської національності. Найбільше їх – у Черкасах, Умані, Чигиринському, Звенигородському, Христинівському, Корсунь-Шевченківському районах.

На Черкащині діє 9 громадських організацій ромів, серед них мають статус обласних «Романі Рота» (очолює – Володимир Бамбула), «Альянс ромен Черкащини» (голова – Петро Бурлаченко), «Романо Форо» (очолює – Світлана Бурлаченко).

Громадські організації опікуються правами місцевої ромської громади, залагоджують конфлікти, які періодично виникають між ромами та правоохоронними органами. Цигани не заперечують того, що ром може порушити закон, але відзначають, що в такому випадку його треба карати за законом як порушника, а не як рома, якого розглядають як потенційного злочинця, формуючи упереджене ставлення населення, поширюючи образливу інформацію, за що ніхто не несе відповідальність.

За словами ромів, буває, що їх не хочуть брати на роботу, тобто дискримінують за етнічною ознакою.

У Золотоноші діє громадська організація ромів «Аме рома», яка, в свою чергу, створила соціальний клуб жертв нацизму.

Геноцид ромів досі не має навіть єдиної офіційної назви. Його називають «Параімос» («Наруга»), «Самударіпен» («Вбивство усіх») або «Калі траш» («Чорний жах»). Останній варіант – найбільш влучний, бо масове винищення циган під час Великої Вітчизняної війни було дійсно жахливим явищем, і займалися цим, переважно, війська СС.

Чітко зафіксовано масовий розстріл ромів у лісі поблизу села Білозір’я, на межі Черкаського і Смілянського районів. Зокрема, Володимир Бамбула записав свідчення очевидців:

Весняного дня 1942 р., за заздалегідь розробленим планом, усі поліцаї Сміли та загін німецьких карателів оточили район проживання циган. У кожен дім уривалися поліцаї, в той час як німецькі солдати брали під приціл вхід до нього і всю вулицю.

До спецмашин виводили усіх: і дорослих, і дітей – неодягнених, переляканих, сонних. Наказ був суворий: «Не кричати. Взяти документи і цінності та виходити на вулицю. Хто кричатиме, того чекає розстріл». На вулиці вантажили в машини і везли до комендатури, а звідти – до лісу… Разом з ромами там були розстріляні і євреї, і партизани, і звичайні місцеві жителі-українці.

Тепер під Смілою, на місці масових розстрілів, стоять три невеличкі пам’ятники.

До основних напрямків роботи соціального клубу жертв нацизму організації «Аме рома» належать: безкоштовна медична допомога людям, які тут на обліку, зокрема, оплата роботи медичних сестер, психолога й лікаря, які відвідують хворих вдома; безкоштовний ремонт і пошиття одягу, послуги перукарів тощо. На 2013 р. тут на обліку перебуває 95 осіб різних національностей, переважно із Золотоніщини, але є і з Черкас та Сміли. Зараз організація працює над фільмом, в основу якого покладено спогади очевидців про фашистські злочини стосовно ромів.

Довідатися про життя ромів можна із їхніх розповідей. Так, наприклад, місцевий житель Тального, Богдан Сердюченко (за національністю – ром) розповідає про свій циганський рід (див.: Стригун Н. Тренер Богдан Сердюченко : «В українських ромів немає іншої батьківщини, крім України» / Н. Стригун // Прес-Центр. – 2011. – 21 груд. – С. 25). Він ріс у сім’ї, де було 5 дітей. Бабуся й батько хлопчика кочували табором.

– Наш рід по матері мав традиційну територію для кочівлі – десь приблизно між Уманню та Шполою – розповідає про родинні звичаї Богдан. – Кочувати починали в березні – як тільки сніг сходив. Закінчували – в листопаді. Табір складався з 30-40 підвід. Кожен табір мав свою вузьку спеціалізацію. Одні шили одяг, інші – взуття, треті ковалями були. Були такі табори, що тільки гадали. Дев’ять місяців кочували. На нове місце приїдуть, розкладуться – і гей-гей! Давай купувати чи шити. Люди їх знають, ідуть до них, у чергу стають. Кожен своє ремесло назубок знав. Як коваль – то вже майстер. Як чоботар – то вже такі чобітки шиє, що ні в кого не знайдеш! Мій прадід по материній лінії – Михальченко Григорій – на хліб собі заробляв шиттям чобіт. Прожив 98 років, ніколи нічим не хворів. Крім свого чоботарського ремесла, мав талант грати на акордеоні й баяні – цьому його ніхто не вчив.

На зимівлю просилися до українців у хату. За це мусили всю зиму господарів годувати. До 50-х років нас ніхто не рахував і не займав – добре жилося. Найстрашніший час був – голодомор. Зайдуть цигани в село табором, а вийдуть – кількох дітей немає.

Найколоритніший персонаж у роду – моя прабаба Михальченко Василина Михайлівна. Гарна була – шкіра біла, очі сірі, волосся – як вороняче крило. На єврейку більше була схожа, ніж на циганку. І діти всі в неї вдалися. У серпні 1941 р. наш табір зупинився в селі Колодистому Тальнівського району. Того року вирішили не кочувати, бо фронт був близько. Прабаба мала тоді чотирьох дітей. Найстаршого 15-річного сина німці забрали до себе конюхом. Після того хлопця більше не бачили.

Якось селом гнали колону євреїв. Поліцай побачив 7-річного хлопчика, що був дуже схожим на єврея й вирішив, що це єврейська дитина відбилася від гурту. Наказав стати у стрій. А це був менший син Василини Михайлівни. Всю колону німці розстріляли, так випадково загинув і малий хлопчина.

Моя ж баба – Фросина Григорівна – заміж вийшла за бідняка. Але її батьки благословили. Якби не благословили – то дід мусів би її красти. Так у нас заведено – як не дають батьки благословення, а заміж дуже хочеться, то наречену крадуть. Тоді згодом просять благословення. За українців заміж виходити – гріх був.

Баба важко пережила, як у 1956 р. (за часів Хрущова) заборонили кочувати. Влада тоді лютувала: якщо виїжджав табір – зупиняли. Чоловіків – у тюрму, жінок – назад у село. Коней і підводи забирали. За кілька днів до її смерті я ніби відчував, спитав її: «А що, бабусю, якби зараз дозволили кочувати, поїхали б?»

– Геть і зараз на коня б сіла, – каже. Циганам не положено довго хворіти. У лікарню йдуть у крайньому випадку. Багато серед них – довгожителі.

Батько строго нас виховував. Як гості приходили – Боже, збав, щоб діти за столом сиділи. Закурити ніхто ніколи й не пробував.

Богдан – із тих ромів, які впевнено знайшли своє місце в сучасному житті. Він вважає, що найбільша біда ромів – безграмотність. Його ровесники інколи читають по складах, а писати для них – китайська грамота. Через неписьменність цигани не змогли отримати компенсацію за Холокост. Документів ніяких не мали. Батько Богдана розповідав, що тоді на весь табір була одна довідка – «У таборі проживає стільки-то людей і стільки-то коней».

Богдан каже, що зараз ситуація не набагато краща.

– Якщо образять українця – він іде до влади чи до суду. Ром же нікуди не скаржиться. Ніхто ні по які довідки не ходить, ніякими пільгами не користується. Образять вірменина – він може виїхати до Вірменії. А нам нема куди їхати, – каже Богдан. – У нас нема іншої Батьківщини, крім України.

А ось, і ще одна історія. Якось, під час свята, на сцені Золотоніського районного Будинку культури звучали циганські романси. Виконував їх народний артист України, соліст київської капели «Думка» Михайло Тищенко.

– Я циган, і ніскільки цього не соромлюся, – говорив Михайло Тищенко зі сцени. – Гітара й циганські пісні – це моя сутність, моя душа.

У сім’ї ромів, де ріс Михайло, було 9 дітей. Родина кочувала й в Гельмязів прибула з Дубіївки Черкаського району. Тут вирішили осісти. Бідність була неймовірна.

– Але злидні на вигадки хитрі, – пригадує Михайло Тищенко, як рятував сімейство від голоду.

Надумав захворіти, щоб потрапити в лікарню. Навмисне стрибав на замерзлому Супої, доки не провалився під лід. Крижана купіль навіть загартованого холодом циганського хлопчика призвела до тяжкої хвороби. Та в лікарні він уже за кілька днів піднявся з ліжка і нумо ходити по палатах зі своїм концертом. Пиріжки, сало, котлети, фрукти – хворі накидали малому артистові повну торбу. Усе це він передавав додому братам і сестрам. Аж поки не виписали з лікарні…

Питання освіти, культури, працевлаштування та житла на сьогодні для ромів – найболючіші. Так, майже 98% з них не мають середньої освіти, 70% – узагалі ніякої. З усіх ромських дітей Черкащини шкільного віку навчаються лише десятеро. У більшості сімей батьки не розуміють значення освіти та залучають дітей не до навчання, а до торгівлі на ринку.

Але є серед ромів і освічені люди. Твори авторів ромської національності щороку експонуються на міжнародних і регіональних виставках. У 2005 р. були видані дві книги Володимира Бамбули – «Циганська доля – що вітер в полі» та «Нерідні діти світу», до яких входять переклади з ромської.

Роми беруть активну участь у громадському і культурному житті Черкащини. Організовують концерти, фестивалі, де популяризують свою національну культуру, історію, традиції і звичаї. З концертами гастролюють по області золотоніські групи – вокально-інструментальний ансамбль «Аме Рома» та вокально-хореографічний ансамбль «Амала».

У ромських родинах відзначаються ті ж свята, що і в українських, зокрема, Різдво і Новий рік. Святкують у родинному колі. На столах у кочового народу можна зустріти традиційну кутю й узвар, оселедця під шубою та мандарини. Однак цигани уникають алкоголю, дотримуються посту.

– Зазвичай такі свята як Новий рік та Різдво ми святкуємо усією великою родиною, – розповідає циганка Амалія, ім’я якої перекладається як «королева квітів». – Ми замовляємо кафе чи ресторан або ж збираємось у великих будинках, адже на свята приїжджає багато родичів з різних міст.

Замовляється дуже багато їжі, напоїв, зазвичай безалкогольних. Хоча деякі дорослі чоловіки можуть випити трохи горілки, дівчатам дозволяється келих вина чи шампанського. Вечеря починається з проповіді найстарішого рома, який читає молитву та розповідає, чим родина збагатилася за минулий рік, кого втратила і що планує робити наступного року.

– На Різдво, окрім куті, у нас на столах обов’язково має бути запечена качка чи курка, адже птиця – символ волі. А ще моя мама щоразу пече пироги з маком – струдлі, – каже Амалія. – На Святвечір всі діти, внуки й правнуки обов’язково мають відвідати найстаршого родича.

Як згадує мати Амалії Ольга, коли вона в дитинстві кочувала зі своїм табором, то Різдво доводилося зустрічати просто у полі. Тоді на вогнищі смажили крадених курей та пекли картоплю. А ще, серед молоді побутував звичай викрадати коней у своїх же циган.

– Господарі знали, що у Різдвяну ніч чи на Старий Новий рік молоді роми захочуть покататися на конях. Тому намагалися надійно запирати стайні і псів відв’язували, – розповідає Ольга. – Але попри всі замки, молоді хлопці умудрялися викрасти на ніч коней і каталися на них аж до ранку. Потім тварин непомітно повертали до двору.

Однак у 1956 р. у СРСР вийшов указ, який забороняв циганам кочувати, тому роми почали влаштовуватися на роботу й купувати собі домівки.

– Наша сім’я щонеділі відвідує церкву, а на Різдво там бути просто необхідно, – зазначає Ольга.

На Новий рік цигани теж прикрашають ялинки. Ще у них є звичай ставити у вікнах ляльки, які символізують народження Ісуса Христа. Також під час великих свят молодь садять окремо від старших людей. Дівчата й хлопці задля розваги придумують всілякі конкурси, танцюють та співають.

– Кожна циганка обов’язково має навчитися гарно танцювати, а по можливості, й співати. Я, наприклад, вже кілька років танцюю в циганському ансамблі «Романіях», – говорить Амалія. – На дискотеки у звичайні клуби молодь не ходить ні на свята, ні просто так. Натомість ми влаштовуємо свої закриті вечірки, куди приходять лише цигани.

На Новий рік та Різдво наречені обдаровують одне одного подарунками. Наречений дарує своїй майбутній дружині золоті прикраси, готує подарунки і сім’ї нареченої. Також на ці свята сюрпризи від своїх батьків отримують діти.

Давні звичаї і традиції підтримуються нинішнім поколінням ромів, а ті, що відійшли у минуле, зберігаються у їхній пам’яті.

Поляки. Поляки в Україні і, зокрема, на Черкащині живуть сотні років. Тут вони становили значний відсоток ще за часів раннього середньовіччя Ярослав Мудрий, після походів на Польщу 1030-1031 рр., захопив полонених і розселив їх у долині річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше –асимілювалися. В Києві існував окремий польський квартал поблизу Лядської брами, де у ХІІ ст. була заснована католицька місія. У Галицько-Волинській державі чимало поляків служили при князівських дворах.

З середини XVI ст. посилилось переселення польських селян і міської бідноти із східних районів Польщі на західноукраїнські землі, що було спричинене наявністю «свобод», та ослабленням Речі Посполитої після приєднання України до Росії і поразкою у війні з Туреччиною. Після Люблінської унії (1569) збільшилася кількість польських переселенців на територію нашого краю. Заселені місцевим населенням землі, в офіційних документах звані «пустошами», привласнювалися польськими магнатами і шляхтою, іноді вони насильно захоплювалися і переділялися між заможними польськими родами. Так, наприклад, велике володіння мав граф Станіслав Щенсний Потоцький, засновник славнозвісної «Софіївки», яка згодом стала окрасою не лише Умані, а й дорогоцінною перлиною серед прикрас України.

Не просто складалися взаємини між двома слов’янськими народами, їх спільна історія часто писалася кров’ю і на окремих етапах позначена смертельним протистоянням. Черкащина ставала епіцентром кривавих подій у періоди польсько-шляхетського поневолення українських земель, що викликало низку народних повстань у ХVI-XVII ст., апогеєм яких стали національно-визвольна війна 1648-1654 рр. та селянсько-козацьке повстання Коліївщина (1768). У роки ж так званого «Золотого» спокою та й в інші часи у нашому краї завжди помітною була Умань – один із форпостів шляхетської присутності в Україні, резиденція графа Франциска Салезія Потоцького.

Наприкінці XVIII ст. в усій Правобережній Україні налічувалось близько 350 тисяч поляків. У цей період вони становили більшість серед правлячої поміщицької верхівки, католицького духовенства, службовців і меншою мірою – серед міщан і селян. Поляки брали участь і у військово-землеробській колонізації Півдня України, заснували ряд селищ у складі поселенців козацького полку.

Відчутного удару зазнало польське населення України після поразки повстання 1830-1831 рр.. Царський уряд конфіскував маєтки польських поміщиків – учасників повстанського руху. Було вжито ряд репресивних заходів до польської освіти та культури. Таким чином у 30-40-х рр. XIX ст. поляки на правобережжі з панівної нації перетворилися на соціально пригнічений етнос, кількість якого у подальшому помітно зменшилася.

Відомі гоніння на національну школу поляків і культуру призвели до того, що лише близько 14% громадян польської національності зберегли рідну мову. Частина польського населення була русифікована, втратила не лише мову, а й віру, традиції.

Багато відомих поляків зробили вагомий внесок у розвиток нашого краю. Тут жили й працювали Богдан Залеський, Северин Гощинський, Міхал Грабовський – представники «української школи» в польському письменстві, поет і драматург Юліуш Словацький. Багато польських письменників здобували освіту в Умані, у школі при католицькому монастирі.

З Черкащиною пов’язане ім’я відомого польського композитора, піаніста, громадського діяча Кароля Шимановського, уродженця села Тимошівка Кам’янського району. Тут з’явилися на світ основні його твори. Сьогодні в Тимошівці діє музей Кароля Шимановського, який облаштували в кімнаті сільської школи.

В Умані народився й певний час жив польський поет і філософ Юзеф Єжовскі. На Уманщині писав свої праці учений-сподвижник, історик, соціолог і політичний діяч В’ячеслав Липинський. На Звенигородщині – видатний антрополог, лікар і етнограф Ісидор Коперницький.

Багато зробив для нашого краю і Владислав Городецький – один із найоригінальніших польських архітекторів, твори якого стали зразком високопрофесійної архітектури в Україні, Польщі, Ірані. У 1880 р. в Умані архітектор побудував приміщення шестикласної чоловічої гімназії (нині – Агротехнічний коледж) та Вищого міського народного училища (нині – педучилище). У Черкасах за його проектом було побудовано кілька приміщень: чоловічу гімназію (нині – музичне училище), жіночу гімназію (у радянські часи – Будинок піонерів), Громадський банк (нині – редакції газет «Черкаський край» і «Вечірні Черкаси»). Крім того, архітектор брав участь у проектуванні торгових рибних і м’ясних рядів Миколаївського ринку в Черкасах (нині один із них зберігся у дворі між старим корпусом ЧНУ і вулицею Лазарева).

Сьогодні, в умовах незалежної України, створилися сприятливі можливості для розвитку польської національної культури, шкільної освіти, зміцнення відповідних організаційних структур. Товариство польської культури України має відділення в тих районах, де компактно проживають громадяни польської національності.

У Черкасах створено обласну громадську організацію «Польський культурний центр імені Кароля Шимановського», яку очолює Ліневич Геннадій Казимирович. Веде свою діяльність польська громада і в Умані.

Вивченню мови та культури польського народу сприяє активна співпраця між черкаськими та польськими навчальними закладами, підприємствами, культурними та туристичними центрами. Зокрема, в кількох черкаських школах – № 1, 3, 9, 12, 17, 28 – діють освітні українсько-польські програми, а в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького з 2001 р. працює Полонійний центр, при якому діють щосуботні курси польської мови, де чекають усіх охочих. Полонійний центр було створено за ініціативою факультету російської філології університету та за сприяння сенату Республіки Польща.

Польська мова вивчається і в загальноосвітніх навчальних закладах Уманщини. На сьогодні це лише факультативні заняття, проте, в перспективі планується використати частину навчальних годин саме на її вивчення. Зокрема, у Дмитрушківській ЗОШ вже з 2011 р. факультатив з вивчення польської мови відвідують 60 вихованців закладу. Уроки польської розраховані на учнів 5-9 класів: сім годин занять та дві години гурткової роботи на тиждень. Головна їх мета – надати основи знань про мову, що дозволить забезпечити достатньо високий рівень спілкування та грамотного письма, необхідний для успішної індивідуальної та соціальної діяльності, міжкультурного взаєморозуміння. У 2012 р. делегація школярів Дмитрушківської школи, в рамках міжнародної програми «Діти – дітям», побувала в Польщі, взяла участь у фестивалі художньої творчості в Познані. Уманський район підписав договір про співпрацю з Гнєзненським повітом Познанського воєводства Польщі. Директор однієї з шкіл Польщі надіслав у Дмитрушківську ЗОШ підручники і посібники. А в 2012-2013 навчальному році гуртки з вивчення польської мови запроваджено ще у двох школах району – в Паланській та Родниківській.

У Смілі діє дитячий ансамбль польської пісні «Джерельце» Польського культурно-освітнього товариства «Тясмин».

Багато польських інвестицій вкладено в економіку Черкащини. У червні 2013 р. у Черкасах відбулась спільна зустріч міського та обласного керівництва з Надзвичайним і Повноважним послом Польщі в Україні Генріком Літвіном та Генеральним консулом Польщі в Україні Рафалом Вольським. Під час розмови секретар міської ради наголосив на бажанні і готовності Черкас співпрацювати з польськими колегами. За цей час між нашими містами вже здійснено низку кроків щодо співпраці у різних сферах.

Вірмени. За переписом в Україні мешкає близько 120 тисяч вірмен. Але, з точки зору Союзу вірмен України, – 250 тисяч. Історія переселення цього народу бере початок у Х-ХІІІ ст., коли на території Криму, Західної України і в Києві з’явилися перші вірменські поселення.

В сучасній історії потік вірмен до нас ринув після землетрусу у Спітаку і розпаду СРСР. Але в останні роки помічається відтік – у Вірменії покращилось економічне життя. Сьогодні в Україні залишилося єдине поселення компактного мешкання вірмен – Айкаван, поблизу Сімферополя.

Черкаська обласна вірменська громада «Арарат» створена у 2000 р. Очолює її Мартін Оганесян. Головними завданнями організації є: об’єднання вірмен Черкащини, збереження їхніх духовних цінностей, культури, традицій вірменського народу.

За роки діяльності вірменської общини було втілено в життя багато проектів, акцій і заходів. Члени організації брали активу участь у всіляких конкурсах, змаганнях, олімпіадах й інших заходах міського, обласного й всеукраїнського рівня. Вірменська громада активно співпрацює з Союзом вірмен України (СВУ) і Союзом вірменської молоді України (СВМУ) та всіляко підтримує їхні ініціативи. Представники Черкаської області займали почесні місця і ставали призерами заходів, які проводили ці організації.

У 2006 р., за ініціативою голови вірменської громади «Арарат» Мартіна Оганесяна та вірменського священика, у Черкасах, в районі Митниці, розпочалось будівництво вірменської церкви, яке завершилося у 2013 р. Фінансову підтримку на будівництво надавала уся вірменська громада Черкаської області.

Церква збудована у вірменському церковному стилі з елементами українських традицій. Вона має розкішні сходи, що ведуть до головного входу, двері, оздоблені у вірменському стилі різьбленням та зображенням «квітучого хреста». Фасад досить скромний та стриманий. Інтер’єр також у вірменському стилі. Щедро оздоблені ікони та картини, розписи на стінах, що є не притаманним для вірменських храмів, все ж прикрашають церкву.

Зведення у Черкасах вірменської церкви стало важливою подією в житті общини, адже цей храм буде відігравати значну роль у збереженні національних духовних цінностей вірменського народу. Храм можуть відвідувати усі бажаючі.

Вірмени беруть активну участь в економічному житті нашого краю. Так, наприклад, інвестиційні вкладення вірменського бізнесу на Черкащині становлять понад 100 мільйонів грн, значну частину яких зосереджено на підприємствах ПП «Надія», ТОВ «Золотоніський бекон» та новозбудованому фермерському ринку у Черкасах.

Протягом багатьох років черкащан тішила своєю грою вірменська дитяча команда по міні-футболу «Арарат» (1996). Вона неодноразово ставала чемпіоном у міських турнірах й досягла успіхів на обласному рівні. На 2013 р. у Черкасах діє вірменська футбольна команда юнаків від 15 років – «Надія Арарат».

Активну діяльність веде молодіжне об’єднання вірменської общини. Вірменська молодь, співпрацюючи з активом общини «Арарат», реалізовує багато проектів: заходи до Дня матері, змагання з гри в нарди, товариські футбольні матчі тощо. Зусиллями черкаської й полтавської вірменських общин було створено проект першого всеукраїнського чемпіонату з міні-футболу (футбольний турнір) серед вірменських молодіжних команд, який було проведено у вересні 2010 р.

У планах Черкаської обласної вірменської общини «Арарат» на майбутнє: акція допомоги дитячим будинкам Черкас, «Большая армянская вечеринка», реєстрація власного ЗМІ, акція до Дня захисту дітей тощо.

…В краєзнавчій розвідці йдеться лише про деякі національні меншини нашого краю та їх діяльність.

Наш Черкаський край являє собою різнобарвну палітру національностей, які мирно живуть і взаємодіють між собою. Щороку на Черкащині проходить обласне свято національних культур «Єдина родина», в якому беруть участь близько 20 колективів та окремих виконавців, які представляють німецьку, єврейську, узбецьку, вірменську, грецьку, ромську та інші національні громади. Серед них народний аматорський багатонаціональний ансамбль «Дружба» (1976), у програмі якого – танці народів світу, українські народні й сучасні танці, хореографічні композиції та театр народного танцю «Артанія» (1990), який відтворює постановки танців різних народів – грузинські, українські, російські, циганські, єврейські, іспанські, мексиканські, турецькі, молдовські, індійські й багато інших.

В області відбуваються міжнаціональні заходи в рамках програми «Ми всі різні, але рівні».

Кожен народ, маючи свою історію, традиції, менталітет заслуговує на повагу. Адже люди різних національностей – всі рівні, і культура кожного народу робить людську цивілізацію більш досконалою.

Використані джерела

Вівчарик Н. Приміщень як запоруки культурного порозуміння потребують нацменшини Черкащини / Н. Вівчарик // Прес-Центр. – 2009. – № 2. – С. 4.

Видатні поляки в історії України = Wybitni Polacy w dziejach Ukrainy / редкол. Г. Б. Мунін [та ін.]. – Київ : Кондор, 2012. – 255 с.

Видатні росіяни в історії України = Выдающиеся россияне в истории Украины / редкол. Г. Б. Мунін [та ін.]. – Київ : Кондор, 2012. – 255 с.

Висоцька Н. Створено Міжнародну асоціацію випускників ЧДТУ / Н. Висоцька // Нова Доба. – 2013. – 11 черв. – С. 3.

Власенко Н. Талановитий земляк подарував золотоніщанам циганські романси : [Михайло Тищенко] / Н. Власенко // Нова Доба. – 2011. – 6 груд. – С. 13.

Власенко Н. У Золотоноші побували представники фонду «Пам’ять, взаєморозуміння і примирення» / Н. Власенко // Нова Доба. – 2012. – 12 черв. – С. 13.

Гамалиця В.На Черкащині зустріли 5773-ій рік : до Умані поклонитися цадику Нахману злетілося 22 тисячі хасидів / В. Гамалиця // Вечірні Черкаси. – 2012. – 19 верес. – С. 2.

Гончаренко В. А. Біля джерел нашої духовності / В. А. Гончаренко // Черкащина в легендах та переказах : краєзнав. довід. – Черкаси, 2006. – С. 3-12.

Даниленко О. Сюрприз для польських глядачів / О. Даниленко // Черкаський край. – 2013. – 31 трав. – С. 3.

Джулай Л. Вогнище і сонце : [життя та звичаї ромів] / Л. Джулай // Прес-Центр. – 2007. – № 25. – С. 8.

Жук П. Так хто ж ми? : наше коріння / П. Жук // Молодь Черкащини. – 2010. – № 42. – С. 8.

Захарченко В. Рік Польщі в Україні : [підбірка матеріалів] / В. Захарченко // Нова Доба. – 2004. – 30 берез. – С. 4-5.

Івангородський К. В. Міста Середнього Подніпров’я як важливий фактор етносоціальних процесів ХVI- першої половини ХVІІ ст. / К. В. Івангородський // Черкащина в контексті історії України : матеріали Першої наук.-краєзнав. конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкаської обл.). – Черкаси, 2004. – С. 95-111.

Кравець Н. Калі траш : чорний жах зелених лісів Черкащини : [про геноцид ромів] / Н. Кравець // Вечірні Черкаси. – 2013. – № 21. – С. 5.

Мальована В. Єврейське щастя : [єврейський народ на Черкащині] / В. Мальована // Прес-Центр. – 2008. – № 19. – С. 9.

Мануйкін О. О. З літопису духовного єднання : Черкащина у долі й творчості російських, єврейських і польських письменників / О. О. Мануйкін, В. Т. Поліщук. – Черкаси : Сіяч, 1993. – 48 с.

Мащенко І. Ю. Етнічні меншини Черкащини : 90-ті роки XX ст. / І. Ю. Мащенко // Вісник Черкаського ун-ту. – Черкаси, 2001. – Вип. 27. – С. 137-140.

Мельниченко В. М. Моя Черкащина : історія рідного краю від найдавніших часів до сучасності : навч.-метод. посіб. для вчителів та викладачів / В. М. Мельниченко. – Черкаси : Вертикаль, 2006. – 232 с.

Могилко С. Над золотоніським яром роми вшанували загиблих у війні / С. Могилко // Вечірні Черкаси. – 2013. – 7 серп. – С. 4.

Нарис історії Уманщини : з найдавніших часів до 60-х рр. XX ст. : моногр. – Київ : Київський ун-т, 2001. – 265 с.

Наулко В. І. Хто і відколи живе в Україні / В. І. Наулко. – К. : Голов. спеціалізов. ред. л-ри мовами нац. меншин Укр., 1998. – 80 с.

Національні меншини Черкащини // Черкащина – духовності скарбниця / авт. кол. В. Мельниченко [та ін.]. – Черкаси, 2009. – С. 72-77.

Непийвода Ф. А. Українці як етнос, або До характеристики етнічних особливостей / Ф. А. Непийвода // Спільна справа. – 1996. – № 2. – С. 74-75.

Нікітенко Л. На Черкащині окрім українців, живуть представники ще 117 національностей / Л. Нікітенко // Нова Доба. – 2003. – 27 берез. – С. 4.

Остапчук А. Різдво по-циганськи : черкаські цигани Новий рік та Різдво святкують у ресторанах, а на свята крадуть коней / А. Остапчук // Прес-Центр. – 2010. – 6 січ. – С. 9.

Панкратьєва О.Німецький колорит : [заходи німецької общини на Черкащині] / О. Панкратьєва // Місто. – 2009. – 30 верес. – С. 16.

Подольський А. Ю. Євреї Середнього Подніпров’я в період німецької окупації (1941-1945 рр.) / А. Ю. Подольський // Черкащина в новітній історії української нації та держави : зб. наук. пр. / за ред. О. М. Майбороди, В. В. Масненка. – К., 1999. – С. 158-163.

Страшевич В. Б. Черкаські євреї : нарис з серії «Старі Черкаси» / В. Б. Страшевич ; рец. П. П. Соси. – Черкаси : [б. в.], 2001. – 45 с.

Стригун Н. Тренер Богдан Сердюченко : «В українських ромів немає іншої батьківщини, крім України» / Н. Стригун // Прес-Центр. – 2011. – 21 груд. – С. 25.

Суховершко Г. Серби на Черкащині / Г. Суховершко // Земля Черкаська. – 2010. – 16 лип. – С. 4.

Тульчинська Н. Уманська школа № 10 – єдина в Україні, де діти вивчають іврит / Н. Тульчинська // Нова доба. – 2008. – 2 жовт. – С. 2.

У Черкасах зведуть синагогу // Вечірні Черкаси. – 2013. – 12 черв. – С. 10.

Фуркало В.Хасиди в Умані / В. Фуркало // Чумацький шлях. – 2010. – № 3. – С. 29-31.

Хімічук І. Влада знає проблеми вірменської громади // Черкаський край. – 2013. – 6 берез. – С. 3.

Хто на Черкащині живе? // Нова молодь Черкащини. – 2009. – 1 лип. – С. 2.

Чабан А. Черкащина : біля джерел українського етносу / А. Чабан // Черкаський край – земля Богдана і Тараса : культурологіч. зб. / за ред. Б. В. Губського [та ін.]. – Київ, 2002. – С. 28-32.

Черкаські іноземці : [підбірка матеріалів] // Нова Доба. – 2010. – 26 січ. – С. 4-5.

Шамрай О. Більшість ромів живе без освіти : Обласна рада допоможе їм організувати школи / О. Шамрай // Нова Доба. – 2008. – 13 трав. – С. 2.

Шквар Г. ...І тут же надали рецепт штруделя : [обряди та звичаї німецького народу] / Г. Шквар // Черкаський край. – 2011. – 23 верес. – С. 3.

Щербина М. Єврейське минуле Городищини / М. Щербина // Прес-Центр. – 2012. – 1 серп. – С. 24.

Щербина М. Трагедія єврейського гетто : 16 серп. 1941 р. поблизу Тального було розстріляно майже все єврейське населення міста. Урятувалися лише кілька осіб... / М. Щербина // Нова Доба. – 2008. – 12 серп. – С. 10.

Інтернет-джерела:

Бабкіна О. В. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація [Електронний ресурс] / О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко // Бабкіна О. В. Політологія : підруч. для студентів вищ. навч. закл. / О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. – Київ, 2002. – Режим доступу :http://pid.atwebpages.com/sotsialno-etnichni-spilnosti-narod-etnos.html, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Вірменська громада в Черкасах [Електронний ресурс] // Хай Вей : [сайт громадської журналістики]. – Режим доступу : https://h.ua/story/357739/, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Федерації грецьких товариств України [сайт]. – Режим доступу : https://uagreeks.com/, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Залізняк Л. Етнічні процеси в Київській Русі [Електронний ресурс] / Л. Залізняк // Мистецька сторінка : [сайт]. – Режим доступу :https://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=934, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Клименко Т. А. До історії євреїв на Черкащині : соціально-економічне становище в ХІХ – на початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / Т. А. Клименко // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. : зб. наук. пр. – 2009. – Вип. 16. – С. 72-82. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Piu19-20_2009_16_10, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Населення Черкаської області [Електронний ресурс] // Вікіпедія : [сайт]. – Режим доступу :https://uk.wikipedia.org/wiki/Населення_Черкаської_області, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Пономарьов А. Етнічна історія земель та регіонів [Електронний ресурс] / А. Пономарьов // Етнічність та етнічна історія України : курс лекцій. – 1996. – Режим доступу : http://etnography.national.org.ua/book1/index.html, вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

Союз армян Украины: [сайт]. – Режим доступа : http://sau.org.ua/. вхід вільний (дата звернення: 14.07.2019). – Назва з екрану.

 

 

КЗ «Обласна бібліотека для дітей» Черкаської обласної ради

Етнокультурна мозаїка Черкащини

Краєзнавча розвідка

для учнів 7-9 класів

Підготувала Ієвлєва Н.Г.

Відповідальна за випуск Бондаренко В.С.

Комп’ютерну верстку, набір та оформлення здійснив

інформаційно-бібліографічний відділ

КЗ «Обласна бібліотека для дітей» Черкаської обласної ради

18000 м. Черкаси, вул. Святотроїцька, 24

Тираж 40 прим.