Меценати Черкащини (2019)

Бесіда про книги для учнів 5-9 кл.

Благодійництво, спонсорство, меценатство… Явище, яке називають цими та іншими синонімами, досить поширене сьогодні в нашому суспільстві.

Ще в далекі часи в стародавньому Римі меценат Гай Цільній був шанувальником мистецтв, поетом і витрачав значні кошти на придбання творів мистецтва та на допомогу молодим поетам. Проперцію (римський поет) він подарував віллу, а той присвятив йому кілька од, чим і зробив безсмертним його ім’я, що стало синонімом добротворення й щедрості.

Зараз меценатом називають багату людину, яка допомагає поетам, художникам, письменникам та акторам.

Меценатство – діяння людини, що здійснює безкорисливу матеріальну чи фінансову допомогу.

Благодійництво – надання кому-небудь безкорисливої допомоги, підтримки; добре діло, добрий вчинок.

Спонсорство – добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка будь-кого з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

Історія української благодійності – складова й невід’ємна частина національного минулого. Її витоки та поширення нерозривно пов’язані з етногенезом (походження націй) і культурологією (вивчення духовної культури народу) в Україні, а особливо із прийняттям християнства (988 р.). З утвердженням останнього та заснуванням церковної організації поширилося цілеспрямоване опікування знедолених і немічних. Релігія стала рушійною силою розвитку доброчинності, яка визнається нормою християнської моралі й втіленням чеснот справжніх її представників. У середні віки та нові часи церква й, зокрема, монастирі були центрами соціальної допомоги знедоленим і незаможним, виконуючи три основні функції: забезпечення нужденних грошима й натуральними продуктами (милостиня), а також лікування та навчання.

Iсторiя України численна iменами людей, меценатська дiяльнiсть яких почалася за часiв Київської Русi i мала послідовників у наступних столiттях. Давнi грамоти зберегли iмена жертводавцiв на просвiтнi цiлi: Красовський, Лангиш, Корнякт, Олена Горностаєва (походила з родини Чарторийських i була фундатором Пересопницького монастиря; у цьому монастирi збереглося знамените “Пересопницьке Євангелiє”, написане розмовною українською мовою).

Така благодійність церкви, крім релігійних мотивів, обумовлювалася відповідними постановами. Так, уже Церковний статут 996 р. покладав опіку хворих, інвалідів, жебраків й інших соціально незахищених категорій населення на духовенство, визначивши десятину на утримання монастирів, церковних храмів і лікарень та притулків при них. Не випадково в сучасних словах “сестра милосердя” й “брат милосердя” збереглася пам’ять про те, що першими людьми, які присвятили себе благородній справі догляду за знедоленими, були ті, хто прийняв чернецьку обітницю.

До появи політехнічного інституту в Києві (його відкрито в серпні 1898 року) причетні промисловці-цукрозаводчики Микола Терещенко та його сини Іван і Олександр, брати Лазар і Лев Бродські та Богдан Ханенко; купці Микола Хряков та Семен Могилевцев (останній в 1876 р. переїхав із Брянська в Київ), графи Бобринські, барон Максим Штейнгелей, які ввійшли до складу будівельного комітету й внесли третину загальної ціни інститутського комплексу. Усього пожертви зробили 84 фізичні та юридичні особи. На гроші Миколи Терещенка засновано 5-у чоловічу гімназію на Печерську (у її перебудованому приміщенні нині знаходиться Український транспортний університет). Лазар та Лев Бродські спорудили єврейське училище (нині це один із корпусів Інституту електрозварювання імені Патона).

На цій ниві мали великий успіх і наші земляки.

Усім відомі прізвища цукрозаводчиків Терещенків, Симиренків, Яхненків, Бродських. Ці родини володіли й великими земельними угіддями. Микола Артемович, перший із Терещенків, почав підтримувати матеріально видатних майстрів живопису, купляючи їхні твори. Колекціонерами українського, російського, зарубіжного мистецтва стали і його сини Іван та Олександр, донька Варвара й зять Богдан Ханенко, брат Федір.

Пропонується декілька книжок, які розкажуть вам про історію меценатства нашого краю.

Своєрідним літописом меценатства в Україні є книга: Слабошпицький М. Українські меценати : нариси з історії укр. культури / Михайло Слабошпицький . – Київ : «Ярославів Вал», 2001. – 325 с.

На сторінках цієї книжки ви зустрінетесь з тими, хто любив Україну до глибини душі.

В нарисі “Феномен одного роду”, що входить до цієї книги, розповідається про Симиренків – рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української культури.

В історії України немає аналога такої родини. Навіть беручи до уваги найпрославленіші княжі та гетьманські роди. На жаль, в історичній пам'яті й у свідомості нашого суспільства Симиренки ще не посідають того місця, яке їм заслужено належить.

Історія цього роду повчальна під будь-яким кутом зору. Скажімо, його корінням. В «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» у списку козаків Вільшанської сотні Корсунського полку зустрічаємо Феська Семеренка. (Згідно з переказом, «Семеренко», «Семиренко», «Симиренко» – козацьке прізвисько, яке підкреслювало помножену на сім силу й спритність його носія.) Перші достовірні відомості маємо про Степана Симиренка, який відмовився присягати Катерині II, за що був позбавлений козацького стану. Відомо, що він подався в чумакування й зустрів смерть у степу, а його дружину з вісьмома дітьми віддали в кріпацтво до князя Михайла Воронцова.

Був серед його дітей син Федір, який, ставши дорослим, у спілці зі своїм тестем Яхненком орендував, а згодом будував млини над річкою Вільшанкою біля рідного Платонового Хутору (між містечком Городище і селом Мліїв на Черкащині).

Симиренко Федір Степанович (1791-1867 рр.) – один із перших в Україні підприємців-цукрозаводчиків. Народився він у м. Городищі Черкаської обл. Заснувавши фірму «Брати Яхненки й Симиренки», вони в 1843 р. спорудили перший в Україні, й взагалі, в Російській імперії механічний цукровий завод.

Цукроварство давало величезні прибутки. Незабаром Мліївська цукроварня спричинила появу біля себе цілого містечка. В «Спогадах про фірму братів Яхненків і Симиренка» писалось, що “не в кожній крамниці таких міст, як Москва, Нижній Новгород, Київ, Харків, Кременчук, Єлисаветград та Одеса красувалися конусоподібні головки цукру, який називали «рафінадом братів Яхненків і Симиренка». А в містечку біля Городища, крім величного семиповерхового рафінадного заводу, на 260 десятинах орендованої в князя Воронцова землі, окрім житлових будинків (таких було понад 150), були лікарня на 150 ліжок, школа із шести класів, де майже всі викладачі мали університетську освіту, театр, паровий млин, машинобудівний завод, що коштував власникам півмільйона (техніку для нього привезли з-за кордону)”.

Коли настав голодний 1830 рік, Федір Симиренко й брати Яхненки безкоштовно годували десять тисяч селян. Не збереглося жодних свідчень про те, що навколишні поміщики й фабриканти взялися енергійно наслідувати їхній благородний приклад. Щоранку біля млинів фірми братів Яхненків і Симиренка вишиковувалися довгі черги людей, які одержували борошно, щоб прогодувати свої сім'ї. А це ж відбувалося — нагадаймо собі — ще за часів кріпацтва, коли про своїх селян мав би попіклуватися поміщик, якому вони належали.

Їхні цукрові заводи були якщо не найкращими, то одними з найкращих у царській Росії.

Брати Яхненки й Симиренко – купці I гільдії, а 10 квітня 1832 року Федору Симиренку і його родині імператорським указом надано стан спадкових почесних громадян.

Симиренко Платон Федорович (1820-1863 рр.) – промисловець-цукрозаводчик, один із засновників раціонального садівництва на Україні, народився у м. Смілі (тепер Черкаської обл.).

На поч. 1840-х pp. вивчав у Франції цукрове виробництво, згодом був одним з технічних керівників фірми «Брати Яхненки і Симиренки».

У своїх садах у Млієві плекав нові, вдосконалені сорти плодових дерев. Його сади стали розсадником, який і досі постачає саджанці для України та стали базою наукової діяльності його сина Левка і онука Володимира.

Платон Симиренко фінансував видання «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 року та допомагав українським культурним установам.

До речі, за часів тоталітарного режиму чимало фактів із біографій Симиренків або геть замовчувалося, або ж несамовито перекручувалося. Ось, скажімо, у перевиданій десятки разів книжці «Шевченківські місця на Україні» говориться, що “кошти на видання «Кобзаря» Тарасові Григоровичу дали у Млієві робітники: пустили шапку по колу, зібрали й дали!”. Платон Федорович, за категоричними присудами марксистів-літературознавців, того зробити не міг, оскільки він – капіталіст.

Дехто, чуючи про ранет Симиренка, думає, що цей чудовий сорт яблук виведено Левком або Володимиром, оскільки сади – їхній фах. Насправді ж ранет вивів Платон Федорович, який опікувався садом у хвилини дозвілля. Цей різнобічно обдарований чоловік залишив виразні сліди в усіх справах, до яких він був причетний. За неповні сорок три роки (а з них три – він уже тяжко хворів) Платон Федорович розбудував справжню промислову імперію.

Дослідники підрахували: за останні роки перебування Платона Симиренка біля керма фірми виробництво лише окремо взятих мліівських підприємств удвічі перевищувало суму промислового виробництва в Києві. З його іменем пов'язана ціла революція в технології цукроваріння в Росії – саме він запровадив у цій галузі парові двигуни. Він заснував Мліївський машинобудівний завод, який випускав ним удосконалену, чи ним сконструйовану техніку для цукрової промисловості й сільського господарства. На тому самому заводі були створені перші металеві пароплави, що започаткували модерне пароплавство на Дніпрі. Уже в 1853 р. з'явився пароплав «Українець», потужність якого сягала 50 кінських сил; за чотири роки Дніпром поплив «Святослав» потужністю 100 кінських сил. Фірма, для якої Платон Федорович збирався побудувати цілий флот, мала свої баржі та баркаси.

Платон Симиренко мав великі плани, пов'язані з українською освітою й культурою. Він підтримував ідею М. Грушевського про створення в Києві інституту українознавства – надав йому для цього 100 тисяч карбованців. На жаль, цьому проектові вже не судилося здійснитися.

Симиренко Левко Платонович (1855-1920 рр.) – видатний помолог і плодівник, народився у с. Млієві (Городищенський район). Закінчив природничий факультет Новоросійського університету, в 1879-87 рр. за участь у русі народників перебував на засланні у Східному Сибіру, де працював садівником (виплекав низькорослі повзучі фруктові дерева, що можуть витримати низькі температури). Повернувшись до Млієва, Симиренко створив у ньому маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії й однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій. За радянської влади маєток Симиренка націоналізовано й на його терені засновано Мліївську дослідну станцію садівництва, яку згодом названо іменем Л. Симиренка. Першим директором станції був його син Володимир.

6 січня 1920 р. Левко Симиренко "трагічно загинув від рук чекістів".

Симиренко Володимир (1891-1938 рр.) народився у Млієві (Городищенський район). В 1915 р. закінчив сільськогосподарський відділ Київської Політехніки, очолював Мліївську дослідну станцію садівництва, організував «Всеукраїнську помологічну книгу».

У своїх роботах та наукових працях Володимир відверто виступав проти антинаукових ідей офіційного «перетворювача природи» Мічуріна та заперечував його методи селекційної роботи, що й вирішило долю вченого. В 1933 р. його було заарештовано органами НКВС і засуджено до розстрілу. В 1938 р. він був розстріляний в Курську, де й похований у братській могилі в урочищі Солянка. Посмертно був реабілітований.

Володимир Симиренко автор численних наукових і популярних праць і статей із помології.

Про Василя Симиренка та його родину розповідається в статті Хорунжого Ю. Симиренки: Платон. Василь. Софія. Левко. Володимир // Хорунжий Ю. Українські меценати: Доброчинність – наша риса / Ю. Хорунжий. – Київ, 2001. – С. 42-53.

Василь Симиренко (1835-1915 рр.) мав золоті руки механіка, практичний розум адміністратора й не тільки душею глибоко вболівав за українську справу, а й докладав значних зусиль для її розвитку.

Він опосередковано впливав на українську культуру й освіту. У спогадах Євгена Чикаленка є така подробиця, що яскраво ілюструє життя та діяння Василя Симиренка: «Це був невеличкий на зріст сухорлявий дідусь із дуже приємним голеним обличчям, сірими пронизливими очима і сивою головою. Він оповідав, що мало хто знає в Європі про Україну, і для тої мети передав Одеській Громаді щось коло 5000 крб. Тими грішми Громада помагала виданню журналу на німецькій мові, а потім Симиренко дав розпорядження через Раду Організації на видання його».

Крім цього, Василь Симиренко пожертвував 600 крб. для роботи над українським перекладом Гомерової «Іліади», давав гроші для української друкарні у Швейцарії. Таким чином, він фінансував не просто періодичні видання чи окремих політичних і культурних діячів, а й сам український рух.

У 1890 р. за дорученням Василя Симиренка з державного банку в Городищі та інших приватних і комерційних банків надходили гроші, необхідні для розвитку культури та освіти.

Коли дружина Василя Софія (у нього був таємний шлюб проти волі тестя із француженкою-емігранткою Софією Альбрандт. З часом батько Софії визнав її вибір) нарешті дістала в спадок сто тисяч карбованців, то подружжя вклало частину грошей у цукроварню та ще взяли кредит. Але завдяки вмілій праці та ощадливості Василя, вони сплатили борги.

Відомо, що В.Симиренко допоміг хворому Павлу Чубинському – опальному творцю українського гімну: «Скільки потрібно грошей для Чубинського, можете узяти з мого рахунку...»

Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 р. Поховали його на Аскольдовій могилі.

Круподеря Н. М. Люди цікавої долі / Н. Круподеря // Черкащина в контексті історії України: матеріали Першої наук.-краєзнавчої конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас.обл.) – Черкаси, 2004. – С. 407-411.

Це також розповідь про наших знатних земляків меценатів – Симиренків, Яхненків, Хропалів. Добре, що є ще на світі хранитель імені Симиренків Тетяна Володимирівна Симиренко-Торп із Оттави (Канада) – дочка Володимира Львовича.

Вона дуже раділа, коли українці робили якісь заходи, щоб познайомити закордон зі "справжньою" Україною. Сама ж була солідною у праці, за яку бралася (за освітою – політолог, знала кілька мов, працювала в Оттаві при уряді перекладачем).
У Другу світову війну доля привела пані Таню із матір'ю до Канади, де вона присвятила багато уваги, енерґії і заходів, щоб спонукати відповідних людей в Україні на основі архівних матеріялів і удокументованих спогадів глибше поцікавитися працею Симиренкового роду для України.

Щойно Україна стала незалежною, як на Черкащину у с. Мліїв приїхала гостя з Канади Тетяна Володимирівна Симиренко. Знайшла пустирище на місці родинного кладовища, клуб у старій церкві й «убогі рештки колишньої краси» великої дендрологічної колекції.

«Я блукаю рідною садибою й шукаю віху, за якою можна було б встановити, де що було», – писатиме вона згодом у статті, присвяченій її великій родині. Тетяна Володимирівна сприяє відродженню чесного імені родини. Зокрема, передала деякі речі батька та діда до столичного музею історії України, рукопис капітальної праці Левка Симиренка, яку він мав намір назвати «Українсько-російська помологія» .

В одному зі своїх останніх листів до автора книги пані Таня писала про свою радість, що праця її батька Володимира Симиренка "Часткове сортознавство плодових рослин", машинодрук якої вони з матір'ю врятували, таки вийшла в Україні книжкою, а також вона безмежно вдячна всім, хто відгукнувся на її прохання поцікавитися родом Симиренків і його діяльністю для України.

Вона все своє життя пам'ятала й любила свою Україну й докладала всіх зусиль, аби повернути до нашого духовного буття імена з цього великого роду. Останні роки свого життя вона присвятила відновленню історичної справедливості. Померла Тетяна Володимирівна 10 грудня 2001 р.

Про цукровиків Симиренків продовжує розповідь:

Ганницький С. Участь Симиренків у розвитку цукроваріння на Черкащині / Сергій Ганицький // Черкащина в контексті історії : матеріали Першої наук.-краєзнавчої конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас. обл.) – Черкаси, 2004. – С. 411-415.

В Україні для цукроваріння були всі умови: родючі землі, сприятливий клімат, наявність лісів, що давали паливо для заводів. Поступово цукробурякова промисловість перебралась з Росії в Україну. Першими цукроварами були князь Понятовський і граф Бобринський. Заводи останнього приносили великі прибутки, отож дали поштовх подальшому розвиткові цукроваріння, а заодно і промисловому комплексу України.

Уже на початку 40-х рр.. XIX ст.. почали працювати заводи фірми «Брати Яхненки й Симиренки». Створений фірмою складний комплекс цукрових підприємств, допоміжний машинобудівний завод, передова досконала психологія цукроваріння, поєднання цукроварні з великою рафінацією, було на той час явищем винятковим. Ціла мережа власних магазинів, цукрових комор по всій Російській імперії - все це свідчило про існування великого складного капіталістичного підприємства, що з'явилося й існувало в епоху кріпацтва; говорило про підприємницький талант його засновників та послідовника Платона Симиренка.

Ще про одного цукрозаводчика-мецената розповідається у статті:

Гайван С. Патріарх цукроваріння / С. Гайван // Гайван С. Сміла : путівник / С. Гайван. – Черкаси, 1992. – С. 82-96.

Граф Олексій Олексійович Бобринський (1800-1868 рр.) зробив значний внесок у справу торгово-промислового розвитку Києва та Київської губернії, а також Подільської та Волинської губерній. О. О. Бобринський запровадив усе це вперше у своєму родовому маєтку — Михайловське Богородицького повіту Тульської губернії.

У 1839 р. О.О. Бобринський успадкував величезні землеволодіння в Київській губернії із центром у містечку Сміла (тепер Черкаської обл.) Його ідею запровадити бурякосіяння й цукроваріння було схвалено московським відомством сільського господарства.

Смілянські цукрові заводи стали відомі по всій країні. На обладнання для них було витрачено 400 тис. карбованців сріблом, а для введення їх у дію було залучено більше 2 тис. робітників. Виробляли вони щорічно 250 тисяч пудів цукру на мільйон карбованців. Його Смілянський цукровий завод було оснащено найкращими зразками тогочасної техніки, причому деякі фабричні машини він конструював самотужки.

Блискучими продовжувачами «цукрової традиції» Олексія Бобринського були його сини Олександр, Володимир та Лев, які вже в 80-90-х рр. XIX ст. значно розширили батьківську справу.

Бобринські мали по всій країні 16 складів для цукру й розгалужену мережу магазинів для його продажу. Ціна цукру була 13 копійок за фунт. Нам здасться, дуже мало, а в той час це давало великі прибутки графам.

За заслуги в заснуванні цукроваріння на честь О. О. Бобринського було виготовлено другу медаль, а цукрозаводчиками Київської губернії йому було поставлено в Києві пам’ятник.

Бобринський Олексій Олександрович (1852-1927рр.) – археолог та цукрозаводчик, граф. Мав із братами більше 30 тис. десятин землі в Черкаському повіті Київської губернії (тепер Черкаська область). Починаючи з 1879 р. здійснив на свої власні кошти розкопки близько 1000 могил і селищ, переважно в околицях м. Сміла. Речі з розкопок вчений подарував Київському міському музею (частково потрапили до Черкаського музею).

В 1919 р. виїхав до Берліна, 1920-го р. емігрував до Стамбула, потім оселився у Франції.

Про контакти між Виноградським монастирем та родиною Яхненків-Симиренків розповідається в статті:

Ластовський В.В. Виноградський монастир і родина Яхненків-Симиренків / В. Ластовський // Черкащина в новітній історії української нації та держави : зб. наук. праць. – Київ., 1999. – С. 174-176.

Як свідчать документи, контакти між Виноградським монастирем та родиною Яхненків - Симиренків були встановлені у 1840 роках. Однак ці дані не виключають можливість ще більш ранніх стосунків. Вони носили, в основному, економічний характер. Проте є свідчення й про меценатство з боку Яхненків - Симиренків стосовно монастиря. Так, у 1840 p. в обителі було зведено дерев'яну теплу церкву в ім'я Св. Трійці за рахунок пожертвувань, левову частку котрих становили кошти, виділені купцем першої гільдії Кіндратом Михайловичем Яхненком (1790 – 1868). В ці ж часи Ф.Симиренко досить часто підтримував монастир матеріально, закупляючи там овочі та фрукти. Наприклад, у 1849 p. було закуплено овочів і фруктів на загальну суму 400 руб. Подібні закупки зафіксовано також документами у 1850, 1851, 1857 роках.

Стосунки між родиною Яхненків - Симиренків і Виноградським монастирем тривали майже півстоліття і їх висвітлення може суттєво доповнити відомості про економічну й меценатську діяльність родини на території Черкащини у середині - другій половині 19 ст.

Мало відомо в Україні про життя жінки-подвижниці Марцеліни Даровської. Вона народилась, виросла й здобула початкову освіту та перший життєвий досвід у нашому краї – на Жашківщині. Перша й скромна спроба познайомити читачів з її видатною особистістю появилася також у книзі “Черкащина в контексті історії”. Зокрема, в статті:

Горошко О. Марцеліна Даровська (1827-1911рр.) // Черкащина в контексті історії України : матеріали Першої наук.-краєзн. конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас. обл.) – Черкаси, 2004. – С. 398-402.

Народиласа Марцеліна Даровська 16 січня 1827 р. в заможній родині. Значну роль у розвитку майбутньої подвижниці й педагога відіграли книги. Ще в ранньому дитинстві, перемальовуючи літери, вона навчилася читати. З того часу жодна книжка з батькової бібліотеки не минула її рук. Поряд із цим вже з ранніх літ проявляє Марися співчуття до бідних, хворих, слабких, прагнення навчати дітей грамоти. І, напевно, то не випадково, що в Шуляках на Жашківщині польську школу закрили аж у 1935 р., адже її підвалини закладалися ще у середині XIX ст., до чого була безпосередньо причетна Марцеліна Даровська і її родина.

Велике горе спіткало молоду жінку, коли від тифу померли її чоловік та син. Це кладе край сімейному й світському життю Марцеліни. Вона повертається до думки про чернецтво, й під її керівництвом започатковується Згромадження сестер-непорочниць, яке ставить перед собою мету створювати не лише монастирі, а й школи.

Власне, саме про відкриття безплатних загальних шкіл, де могли б навчатися діти як шляхти, так і селян, дбала Марцеліна Даровська. Основою її педагогічної діяльності стало релігійне й патріотичне виховання в процесі навчання. На цих принципах працювали всі, організовані нею, школи. Першими були безплатні початкова й середня школи з інтернатом, які відкрили в 1875 р. в Ярославі. А через вісім років схожі заклади постали і в Низнові над Дністром. Середню школу відкривали "для дітей із родин зубожілих внаслідок нещасть краю". Ще чотири роки — школи в Новому Сончі. І, нарешті, у 1908 p. такі ж навчальні заклади з’явилися у Шиманові під Варшавою.

Сам перелік шкіл та інтернатів дає право говорити про Марцеліну Даровську не лише як про педагога, а як про непересічного організатора шкільної справи. Ці заклади закінчило чимало вихованок, які з великою душевною теплотою згадували свою видатну Вчительку. 5 січня 1911 p. Марцеліна Даровська померла у Язловці, де її й поховали.

І нині в нас є чимало людей бізнесу, які вкладають кошти в доброчинну діяльність свідомо, з доброї волі. У Городищенському районі в часи економічної скрути при спонсорській допомозі побачили світ до десятка нових видань з історії та культури краю. Набуває все більшого розмаху всебічна меценатська діяльність відомого українського громадського діяча, підприємця, політика, народного депутата Черкащини Богдана Губського. Варто відзначити, що він є одним із перших представників великого бізнесу, який зрозумів необхідність вкладати гроші в науку, культуру, освіту.

Крім цього, про меценатство ви зможете прочитати:

Безуглий В.Два знамениті Василі з Шевченкового краю : ...19 березня виповнилося 180 років теоретику і практику цукроваріння, конструктору, винахіднику, хіміку й щедрому меценату Василю Симиренку, а 22 березня виповнюється 120 років з дня народженння генія національного танцю Василя Кириловича Авраменка / Володимир Безуглий // Нова Доба. – 2015. – 19 берез. – С. 13.

Борщ М. Платонів Хутір – геніїв колиска : поема / Микола Борщ // Борщ М. З вершин славетних черкащан : краєзнав. нариси, вірші поеми / Ммикола Борщ. – Черкаси, 2013. – С. 152-199.

Захарчук Л.Династія Терещенків – рід українських промисловців та підприємців / Людмила Захарчук // Залізнякові читання : матеріали Третьої наук. краєзнав. конф., с. Медведівка, 21 жовт. 2011 р. / Голов. упр. освіти й науки Черкас. ОДА, ЧНУ ім. Б. Хмельницького, Східноєвроп. ун-т економіки й менеджменту ; упоряд. та відп. за вип. Н. Лавріненко. – Черкаси, 2011. – С. 139-144.

Кирей В.Черкащина – край велетів / Владислав Кирей // Молодь Черкащини. – 2011. – 15 черв. – С. 2.

Клименко Т. З історії фірми братів Яхненків і Симиренків / Т. Клименко // Краєзнавство Черкащини : наук.-попул. вид. Черкас. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України : 20-річчю незалежності України присвячується. – N 9. – Черкаси, 2011. – С. 194-202.

Осипенко О.Коштом Платона Симиренка : третьому "Кобзареві" Шевченка – 155 років / О. Осипенко // Молодь Черкащини. – 2015. – 1 квіт. – С. 8.

Пришутов Е. З кріпаків – у власники заводів : цукровари Симиренки дбали про робітників і допомагали письменникам / Едуард Пришутов // Уряд. кур'єр. – 2014. – 14 січ. – С. 12.

Роби добро і говори про це : 11 грудня - Всеукраїнський день благодійності : [друга неділя грудня] // Шк. б-ка. – 2016. – № 11. – С. 35-42.

Слабошпицький М.Українські меценати : нариси з історії укр. культури / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Тернавська. – Київ : Ярославів Вал, 2001. – 327 с. : іл.

Трощинська О.Іван Фундуклій - промисловець, краєзнавець, благодійник / Олена Трощинська // Залізнякові читання : матеріали Третьої наук. краєзнав. конф., с. Медведівка, 21 жовт. 2011 р. / Голов. упр. освіти й науки Черкас. ОДА, ЧНУ ім. Б. Хмельницького, Східноєвроп. ун-т економіки й менеджменту ; упоряд. та відп. за вип. Н. Лавріненко. – Черкаси, 2011. – С. 134-138.

Хорошок Е. Перші залізниці на Черкащині : нині на Черкащині закриваються останні цукрозаводи, робота яких півтори сотні років тому спричинила будівельний бум... / Ернаст Хорошок // Вечірні Черкаси. – 2013. – 13 лют. – С. 11.

Юхно Б.Солодкі віки Черкашини / Борис Юхно // Нова Доба. – 2018. – 30 серп. – С. 7.

Підготувала Н.О.Діденко