background

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Випуск 10

Черкаси, 2009

Підготувала Л. О. Ткач

 

Черкащина – край,уславлений такими іменами, як Григорій Сковорода і Тарас Шевченко, Тодось Осьмачка і Михайло Драй-Хмара, Наталя Лівицька-Холодна й Олена Журлива, Василь Симоненко і Василь Захарченко, багатьма іншими відомими і, може, менш знаними митцями і політичними та громадськими діячами, що залишили пропам’ятнийслід в українському духовному бутті.

На Черкащині палало полум’я Коліївщини і витала звитяга холодноярівських повстанців; як і по всій багатостраждальній нашій землі, страшним вороном-круком розпростав над нею чорне крило Голодомор 30-х, і смертельним смерчем пройшовся по Кобзаревому краю вир тоталітарних репресій; та, попри все, на цій благословенній землі продовжують жити і творити непересічні майстри красного письменства. Наша розповідь – про видатних літературознавців, яких дав світові наш край.

 

Леонід Білецький

Серед професорського складу Українського Високого Педагогічного Інституту ім. М.Драгоманова в Празі були видатні вчені - люди великої культури й освіченості, життя яких тісно пов'язане з науковим і культурним життям України.
Першим ректором (директором) Інституту був проф. Леонід Білецький. Його ім'я тривалий час навіть людям з філологічною освітою було мало відомим, воно не згадувалося в енциклопедичних виданнях, виданих в Україні, відсутнє навіть в Українській літературній енциклопедії 1988 року.

А тим часом його внесок в українську філологічну науку великий. Білецький написав низку досліджень з історії української літератури від найдавніших до найновіших часів, уперше, мабуть, дав систематизований виклад психологічної теорії мистецького твору українського вченого Олександра Потебні, який має сьогодні особливе значення для дальших студій; написав низку літературно-критичних і теоретичних праць та статей про українських письменників. Достатньо назвати лише декілька більших праць: «Основи літературно-наукової критики» (1927, 307 ст.), Перший том «Історії української літератури» (1947), «Три сильветки: Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Леся Українка» (1951), «Кобзар Т. Шевченка» – чотири томи (1952-1954) за його редакцією й упорядкуванням, про що мова буде дальші.

Леонід Білецький народився 5 травня 1882 року в селі Литвинівці на Жашківщині в дрібній шляхетській родині. Вчився в технічній школі в Петербурзі, іспит зрілості складав екстерном у Києві (1907). Потім студіював у Київському університеті на історико-філологічному факультеті під керівництвом професора Володимира Перетца, у професора Лободи студіював російську та українську літератури. Отримавши по закінченні студій (1913) Золоту медаль, був залишений при університеті на посаді наукового співробітника. В 1918 році зробив магістерський іспит, був габілітований на приват-доцента в Кам'янець-Подільському університеті за ректорства проф. Івана Огієнка. Викладав українську мову та фольклор. Після поразки Української Народної Республіки переїздить до Львова, де в Українському Тайному Університеті викладає українську мову та літературу, а після його заборони польською владою переїздить до Праги, де став першим ректором (1923-26) і постійним викладачем української літератури в Українському Високому Педагогічному Інституті ім. М.Драгоманова в Празі. Був звичайним професором на факультеті права, а пізніше на факультеті філософії Українського Вільного Університету. Крім того викладав українську літературу в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, недалеко від Праги.

25 червня 1938 р. Л. Білецький пробувався на доктора філософії в Карловому Університеті в Празі. Поза викладами в Інституті та університеті він упродовж 1936 – 1945 років викладав українську літературу в Українській гімназії в Модржанах біля Праги, а також брав активну участь у праці Українського Інституту Громадознавства (Соціологічний Інститут), директором і основоположником якого був Микита Шаповал (фактичний творець Педагогічного Інституту).

В 1945 році Л. Білецький емігрував до Німеччини і жив якийсь час в Ульмі, де працював у відділі культури й освіти Центрального Представництва Української Еміграції в Німеччині відразу як референт, а потім як голова. Там же організував українську гімназію, був директором і викладачем української літератури.

В році 1949 переселився до Канади і жив у Вінніпегу, де працював у «Осередку культури й освіти», як член дирекції, також у редакції газети «Український голос» (1951) і в Союзі українців-самостійників як директор Ради української мови. Того ж часу став президентом канадського відділу Української Вільної Академії Наук.

Наукову працю він почав ще в університеті. Першою його друкованою роботою було дослідження «До літературної історії повісті про Меркурія Смоленського» (рос.), яка появилася в 1914 р. в журналі Міністерства Народного просвещенія, СПБ., а дослідження «Літературна історія повісті про Меркурія Смоленського» в «Сборніке отд. русск. язика і словесності Россійск. Академій Наук», т. ХСІХ (49).

Празький період був особливо плідним у творчій бібліографії науковця. Він публікує в Празі ряд монографій: «перспективи літературно-наукової критики» (1924), «Основи української науково-літературної критики» (1927 ). В полі його уваги була творчість Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського. З сучасників його цікавили В. Самійленко, М. Вороний, П. Тичина.

Історико-філологічні зацікавлення Л. Білецького охоплюють розвиток українського художнього слова від «Слова о полку Ігоревім» до Олександра Олеся та Павла Тичини, але він не пройшов позв молодшу генерацію письменників, зокрема тих, що формувалися в 20-30 роках в еміграційному середовищі Праги: Євген Маланюк, Олег Ольжич, Оксана Лятуринська та інші.

В Канаді здійснилася заповітна мрія Л. Білецького – вийшло повне монументальне видання поетичної творчості Т. Шевченка за його редакцією й упорядкуванням. Редакція особливо виділяється тим, що Шевченкові поетичні твори упорядковані не хронологічно, як давніше, а циклічно, за окремими циклами, відповідно до поетового душевного стану, в якому виявилася його велика творча сила, або відповідно до місця, де поет перебував і писав вірші.

В усіх чотирьох томах Шевченкові твори упорядковані так: у І том увійшли поезії першої доби, коли Шевченко перебував у Петербурзі, у II томі вміщені всі найважливіші політичні, історичні й особисті твори, написані в часи перебування поета на Україні. У вст. статті «Шевченко й Україна» автор розкриває духовну силу поета. До кожного твору додана пояснювальна стаття, а том закінчується статтею «Шевченко й Кирило-Мефодієвське братство».

В III томі надруковані поетичні твори за перших чотири роки заслання (1847-1850). У вступній статті автор подає поетову біографію від арешту до звільнення й приїзду до Петербурга, статтю «Вина й кара Шевченка» та статтю «В казематі», в якій пояснює окремі поезії цього періоду.

В IV том увійшли всі твори Шевченка, написані в 1857-1861 роках. У всвт. статті закінчується біографія, далі йдуть пояснювальні статті, а закінчується том загальними статтями: «Світогляд Шевченка», «Романтизм Шевченка», «Естетика Шевченка», «Композиційна форма поезій Шевченка».

У своїй праці над цими чотирма томами «Кобзаря» Л. Білецький вповні осягнув поставлену ним мету – подати найголовніший образ найбільшого генія України в його духовній величі й у процесі безсмертної творчості, від початків її до кінця його життя.
Нарешті ще один важливий аспект наукової діяльності Л. Білецького. Він написав монографію «Руська Правда й історія її тексту». В Празі не вдалося її видрукувати через невідрадні поліграфічні можливості української академічної міграції. Але в жовтні 1933 р. Українська Академічна Громада Праги почула головні висновки студій Білецького, виголошені ним у формі доповіді під час Українського Правничого З'їзду. Ця доповідь була надрукована в журналі «Наша культура», Варшава, в грудні 1935 р. Пізніші спроби Білецького видати цю студію (з поправками й додатками) теж не увінчалися успіхом. Ні в 1948 р. в Авгзбурзі (Німеччина), а ні в 1949 р. в Канаді не вдалося реалізувати цей проект, тобто видання стисло-наукової праці (не було загального зацікавлення фінансувати). Але Білецький одночасно доповнював свою працю на підставі новіших праць (хоч він у цьому часі працював над своїм монументальним твором «Кобзар»). Тяжка хвороба восени 1954 не дала можливості завершити проект, а смерть, що настала 26 лютого 1955 р., перекреслила реалізацію цього плану.

Ця праця видана в 1993 р. Українською Вільною Академією Наук у Канаді. Редактор Юрій Книш, який використав рукопис, що його передала старша донька Л. Білецького Катерина Кандиба-Лазор, первісну текстологічну працю (бо невідомо, де подівся машинопис текстологічно мовних студій Білецького), а також дрібніші документи, що відносяться до його творчої роботи над цією тематикою. Ця праця цінна тим, що на основі скрупульозного вивчення тексту доведено, що чим ближче текст численних варіантів цієї пам'ятки до першоджерела, тим мова його ближча до староукраїнської мови Київської доби.

Напрошується висновок, що «Руська Правда» – одне з найвидатніших явищ української культури, права, правосвідомості, в усіх її кодексах була чинним і діючим правом більше як 700 років і переросла усіх сучасників у стародавнім письменстві: і літописи, і «Слово о полку Ігоревім», і навіть найпопулярніший Києво-Печерський Патерик (збірка оповідань про подвиги XIII ст.).

«Руська правда» лягла в основу державного розвитку за часів Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха і є живодайним джерелом українського державотворення.
Так само живодайним джерелом культури є праця Леоніда Білецького.

За джерелами:

Білецький Леонід Тимофійович // Жашківщина : минуле і сьогодення / авт.-упоряд. С. І. Горошко. – Київ, 2001. – С. 86-88.

Поліщук В. Леонід Білецький / В. Поліщук // Рідні голоси з далеких далей : творчість письменників-емігрантів з Черкащини : статті / упоряд. В.Т. Поліщук. – Черкаси, 2000. – С.21-22.

Тютюнник О. Краю славні імена / О. Тютюнник // Черкащина в контексті історії України : матеріали Першої наук.-краєзнавч. конференції Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас. області). – Черкаси, 2004. – С.448-452.

 

Василь Доманицький

33 роки – вік містичний; у такому віці відбулося на Голгофі сумної пам'яті розп'яття, що понад дві тисячі літ тому сформувало зміст європейської духовної цивілізації; до 33-х років свого життя Т. Шевченко створив найголовніші свої твори ("І мертвим, і живим...", "Сон", "Кавказ", "Заповіт" тощо), за які відбував 10-літню солдаччину і які визначили майбутнє обличчя української літератури й української нації; за 33 роки Василь Доманицький утвердив себе як видатний історик і літератор, а найголовніше – підготував і опублікував перше повне, текстологічно опрацьоване видання Шевченкового "Кобзаря".

У 2009 році виповнилося 130 років від дня народження Василя Доманицького і 100 років з часу виходу згаданого "Кобзаря". В радянські часи цей "Кобзар" (лише частково доповнений) виходив майже щороку багатотисячним накладом. На виручені від нього кошти утримувалися, за висловом академіка О. Білецького, три академічні інститути (Інститут літератури, Інститут мовознавства та Інститут мистецтвознавства), але ім'я Доманицького у тих виданнях не значилось, оскільки він зарахований був до діячів "буржуазно-ліберального напряму". Із здобуттям Україною незалежності стало можливим скасувати цю історичну несправедливість. Головна текстологічна праця В. Доманицького "Критичний розслід над текстом "Кобзаря" Шевченка" (1907) та інші його дослідження звільнені з-під арешту в спецфондах, відбулися ювілейні вечори в Національній спілці письменників України та на його батьківщині, в пресі з'явилися грунтовні публікації, перший канал Національного радіо організував кілька присвячених йому передач тощо. Залишилося небагато: увічнити пам'ять видатного подвижника української культури у назвах вулиць, шкіл, бібліотек чи аудиторій Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в якому він навчався протягом 1895-1900 рр.

Родом В. Доманицький із села Колодистого, що на Тальнівщині.

Учителем Доманицького в Київському університеті був один із найвідоміших українських істориків В. Антонович, а крім того, Василь відвідував гурток національно свідомих патріотів, який збирався у письменника О. Кониського. Того самого О. Кониського, що створив "другий гімн" України ("Боже, великий, єдиний...", музика М. Лисенка). Доманицький віддячив своєму вчителеві-письменнику грунтовною бібліографією його українських творів, яку підготував і опублікував уже через рік після його смерті. Серед інших бібліографічних та книгознавчих праць В. Доманицького -"Друкарська справа в Малоросії на початку ХІХ ст." та "Покажчик змісту "Літературно-наукового вісника. Т. І-ХХ. 1898-1902", передмову до якого написав І. Франко.

У журналі "Киевская старина" Доманицький опублікував близько ста розвідок на історичні й літературні теми, користуючись при цьому псевдонімами, найколоритніший серед яких "Вітер". Він цілком відповідав його рвійному темпераменту і прагненню встигнути переробити всю потрібну роботу. Насамперед у галузі української історії. До сьогодні зберігають наукову вартість його дослідження "Козаччина на переломі ХVІ-ХVІІ століть", "Причинки до історії повстання Наливайка", "Пісні про Нечая", "Балада про Бондарівну і пана Каневського" тощо. Та вершинним досягненням Доманицького як історика (що вперто замовчували всі радянські джерела) стала підготовка до видання науково-популярної "Історії України-Русі" М. Аркаса (1908). Автор цієї праці (морський офіцер, просвітник і автор опери "Наймичка") історичної освіти не мав; він був сумлінним збирачем історичних фактів, а Доманицькому судилося їх не тільки систематизувати, а й власноруч переписати, надати їм фахово-літературного вигляду. В передмові до перевидання "Історії..." в 1990 році професор В. Сарбей справедливо подає її як працю "Аркаса-Доманицького".

Обрії зацікавлень Доманицького не можуть не вражати. Він створив, наприклад, серію етнографічних нарисів "Словаки", "Галичина", "Литва", організував у рідному селі спочатку позичкове, а потім кооперативне товариство, збудував для нього двоповерхову "хату", яка півстоліття служила селу як колгоспна контора і крамниця, а в 1905-1906 роках виступав як адвокат, захищаючи в судах земляків від посягань на них усіляких орендарів та бажаючих розбагатіти на селянських землях. Коли почалася нагінка за Доманицьким як захисником селян, як автором "крамольної" публікації "Как насаждается на Украине интенсивная культура", йому довелося з паспортом на чуже ім'я перебратися ближче до Петербурга, але й там він не сидів склавши руки. Йому судилося стати першим парламентським кореспондентом України. У Державній Думі Росії існувала українська фракція з 47-ми депутатів, яка вирішила видавати свою газету-бюлетень. Але де взяти літературного редактора, який би знав українську мову? Таким став Доманицький, і фракція видала кілька номерів газети "Рідна Справа. Вісті з "Думи"", що була її органом і поширювалася серед читачів в Україні...

Перебуваючи в Петербурзі та побіля нього (жив нелегально за кільканадцять кілометрів від столиці), Доманицький основний свій запал віддавав головній праці: впорядкуванню й текстологічному опрацюванню поетичної спадщини Т. Шевченка. До 1907 року Шевченків "Кобзар" видавався багато разів, зокрема в Петербурзі, Празі, Львові. Але, як скаже О. Лотоцький, це були "цензурні переїди"; з авторськими рукописами тексти ніколи не звірялися, а деякі видавці до Шевченкових творів зараховували навіть... "перший гімн" України "Ще не вмерла...". А Доманицький за будь-якої слушної нагоди намагався розшукати всі рукописні тексти поета; проникав у тайники жандармських управлінь, доступ до одного з них потребував навіть дозволу царя. Крім того, В. Доманицький зв'язувався з багатьма приватними особами, які тримали в себе різними шляхами роздобуті рукописні матеріали Т. Шевченка. Адже поет, бува, записував свої вірші на випадкових клаптиках паперу, в листах до друзів, на зворотньому боці своїх живописних чи графічних робіт. Пошуки Доманицького увінчалися неабияким успіхом: створено текстологічну монографію "Критичний розслід над текстом "Кобзаря", досліджено близько трьохсот автографів та копій текстів Т. Шевченка, а до кожного з тих, що ввійшли до видання "Кобзаря" 1907 р., додано розширений коментар. Не звіреними були тільки вісім поезій, а не включеними до книги (швидше всього, з цензурних причин) лишилися тільки так звані "антибогданівські" твори Т. Шевченка. Деякі з них з'явилися у перевиданнях 1908, 1910 рр., але останнє побачило світ уже після смерті В. Доманицького.

До виходу "Кобзаря" в 1907 р. докладали рук та енергії багато подвижників української справи: члени петербурзької "Української громади", "Товариство імені Т. Шевченка", "Доброчинне товариство з видань корисних книг", члени спеціально створеного комітету з видання "Кобзаря", особисто О. Лотоцький, В. Науменко, П. Стебницький, О. Русов, Хв. Вовк та ін. Значну суму пожертвував на видання меценат В. Симиренко, додали до неї свої посильні внески члени "Української громади", але основною все-таки була дослідницька робота над текстами самого Доманицького. °ї дуже високо цінував І. Франко, який вдячно скористався текстологічною працею Доманицького і в своїх власних виданнях та дослідженнях творів Т. Шевченка...

Саме в розпал роботи над "Кобзарем" у Нальчику помирає письменниця Марко Вовчок, яку Кобзар називав "своєю донею". Покинувши все, Доманицький добирається до Нальчика, домагається ознайомлення з рукописами авторки "Народних оповідань" і пише три розвідки ("Авторство Марка Вовчка", "Марія Олександрівна Маркович - авторка "Народних оповідань", "Марко Вовчок. На основі нових матеріалів"), якими остаточно спростовує поширюваний у певних літературних колах наклеп, ніби ті оповідання писала не Марко Вовчок, а її чоловік - фольклорист і етнограф О. Маркович. Спостереження Доманицького, скаже пізніше М. Зеров, "побудовані на пильно простудійованому матеріалі рукописів, поклали край науковій суперечці про авторство Марка Вовчка".

Все це робилося протягом 1908 р. і вже за межами Російської імперії. Доманицький ще зі студентських років боровся з невиліковною тоді хворобою - сухотами. А в грудні 1907 р. головний поліцай імперії видав наказ про заслання В. Доманицького на три роки у вологодські краї. Зусиллями знайомих і приятелів те заслання вдалося замінити на трилітнє перебування за кордоном без права повернення назад. Спочатку було польське місто Закопане (з короткочасними від'їздами до Львова), потім, через Відень, - мандрівка до місця його останнього лікування - французького містечка Аркашона. Навідували його в цих курортних краях В. Сімович, В. Липинський і Б. Лепкий, а до Франції (з заїздом в Австрію) споряджав його молодий Д. Донцов.

У Доманицького була надія одержати на півдні Франції серйозну медичну допомогу, він складав нові й нові робочі плани (видати "Кобзарика" для дітей, опублікувати окремим томом російськомовні твори Т. Шевченка тощо), але хвороба була невблаганною: 11 вересня 1910 року о 6-й годині Василя Доманицького не стало. Клопоти з перевезенням тіла на Батьківщину забрали два місяці. Опікувався цим батько - старий священик Микола Доманицький та друзі небіжчика. Прохання поховати Василя в Києві міський голова відхилив; не дозволили, посилаючись "на Петербург", навіть відправити (хоча б на київському вокзалі) поминальну панахиду. І батько прорік: "У Петербурзі навіть мертвих бояться". На що стражник відповів: "Не мертвих, а живих знайомих Доманицького"...

В останню путь його проводжали земляки та прибулі з Києва побратими: автор "Історії українського письменства", майбутній академік, віце-президент Всеукраїнської академії наук і в'язень сталінських концтаборів С. Єфремов, меценат і літератор Є. Чикаленко та ін.

Похорон у рідному селі Кодистому відбувався зі стражниками, сльозами священика, заборонами промов та "крамольних" написів на вінках. Один із тих написів, за який заарештували четверо селян, був таким: "Дорогому порадникові, незабутньому вчителеві, славному борцеві за долю рідного краю - з незмірним жалем Колодиські селяни". А без напису вінок із дубового листя поклала на могилу брата двоюрідна сестра Василя, якій він подарував Франкове "Зів'яле листя". Місце для могили обрала невсипуща діяльність В. Доманицького: у центрі села, біля колишньої, вже двоповерхової, "хати", яку збудовано з його ініціативи і за його кошт.

За джерелами:

Козар Л.Василь Доманицький, як громадський діяч і фольклорист/ Лідія Козар // Народна творчість та етнологія. – 2012. – № 3. – С. 16-30.

Кравець А. Колодисте: село, у самому серці якого знайшов древній сердолік Доманицький – той, чиїм рідним домом було те ж таки село Колодисте/ Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2012. – 11 січ. – С. 27.

Колодянська О. Василь Доманицький: «Мені поталанило кілька років прожити під одним дахом з Володимиром Боніфатовичом…» [Електронний ресурс] / О. Колодянська // Студентский меридіан : газета Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://meridian.kpnu.edu.ua/2014/01/30/vasyl-domanytskyj-meni-potalanylo-kilka-rokiv-prozhyty-pid-odnym-dahom-z-volodymyrom-bonifatovychom/, вхід вільний (дата звернення: 16.05.2019). – Назва з екрану.

Наєнко М.Василь Доманицький: історик, філолог, дослідник і видавець «Кобзаря»[Електронний ресурс] / М. Наєнко // Шевченкознавчі студії. – 2009. – Вип. 12. – С. 124-129. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Shs_2009_12_19, вхід вільний (дата звернення: 15.05.2019). – Назва з екрану.

Наєнко М. К.Сергій Єфремов, Василь Доманицький і «Корифеи украинской сцены»[Електронний ресурс] / М. К. Наєнко // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. Серія: Філологічні науки. – 2013. – № 1. – С. 12-15. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vduepf_2013_1_3, вхід вільний (дата звернення: 15.05.2017). – Назва з екрану.

Поліщук В.Мій Василь Доманицький / Володимир Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2015. –163 с. : портр.

Чистому серцем: пам'яти Василя Доманицького / ідея перевид., впорядкування, редагування В. Поліщука : [упоряд. С. Єфремов] ; перевид. В. Мовчана. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2010. – 174 с.

 

Сергій Єфремов

Він народився у селі Пальчик Катеринопільського району, на березі тихоплинного Тікича, оспіваного Тарасом Шевченком (приміром, у поемі «Гайдамаки»). Колись тут опальчувався (стояв) полк російських солдатів, звідси й чудернацька назва. Cаме тут, у сім’ї тутешнього священика, і народився Сергій Єфремов.Справжнє прізвище Сергія Єфремова – Охріменко. Саме з таким прізвищем було не одне покоління його предків у селі Пальчику. Коли в другій половині XIX століття почали діяти валуєвські та емські циркуляри проти всього українського, діда Сергієвого, який був студентом духовної семінарії, змусили стати Єфремовим: негоже, мовляв, ганьбити поважний заклад мужицьким малоросійським прізвищем Охріменко. Іменем «Сергія Єфремова» вчений змушений був підписувати усі свої твори.

А залишив їх нам у спадщину понад три тисячі (лише в часи національно-визвольних змагань 1917-1919 років оприлюднив у різних періодичних виданнях понад 900 статей і нотаток!). За обсягом написаного його можна порівняти хіба що з такими всесвітньо відомими геніями, як І. Франко, Л. Толстой, О. Бальзак. Вірив, що мистецтво здатне оновити світ. Звідси безнастанні творчі пошуки, неординарність мислення, утвердження національного через загальнолюдське. Ще за його життя про нього склалося уявлення як про «сумління нації».

Батьки Сергія Єфремова хотіли дати синові духовну освіту, однак він закінчив юридичний факультет Київського університету і присвятив себе літературній справі. З тих понад трьох тисяч публікацій близько тисячі були літературознавчими, і саме вони створили, як тепер мовиться, його імідж. На останньому курсі навчання в університеті (1901 рік) молодий вчений став упорядником тритомної антології «Вік», що містила кращі зразки нової української літератури і була своєрідною підготовкою до головної наукової праці «Історія українського письменства», яка за життя автора витримала чотири видання (1911-1924 рр.) – унікальний і єдиний випадок як у давнішому, так і сучасному українському літературознавстві. Після смерті С. Єфремова його «Історія» видавалась ще чотири рази – тричі заходами української діаспори і один раз 1996 року в незалежній Україні.

За ініціативою Сергія Єфремова 1910 року в Пальчику споруджено найкращу на весь Звенигородський повіт церкву на кошти земства і Київського синоду. Цей храм, у якому правив батько вченого, дивував своєю незрівнянною красою. Невідомо тільки й досі, де могила отця Олександра, як і його синів. Мабуть, за тодішнім звичаєм, батько похований на подвір’ї церкви. Її вже давно немає. В тридцяті роки комсомольські активісти зрізали всі куполи зі священної споруди, зняли позолочені хрести, переобладнали церкву на клуб. Збереглася в сільраді лише давня світлина храму. Згодом, коли побудували будинок культури, місцеві владці зрівняли бульдозерами навіть те місце, де колись церква сяяла куполами на всю округу.

Добре, що у великих людей, як правило, є вдячні нащадки, і сьогодні ми не лише читаємо твори видатного вченого (вони, на щастя, майже всі видані), а й вшановуємо його пам’ять.

Єфремова називали «совістю української нації». Він мав важкий, проте незалежний твердий характер. Для нього не існувало авторитетів. Тому його критичні статті не були кон’юнктурними, а газетну публіцистику вирізняли точність і гострота.

За царату Єфремова заарештовували двічі. Та скроєний він був з міцного матеріалу. Тримався гідно. Його репресували разом з Петром Олександровичем Єфремовим, молодшим братом Сергія, теж знаного на той час ученого і мудрого педагога, доктора філології, професора Катеринославського інституту народної освіти (нині Дніпропетровський університет), за вигаданою сталінськими опричниками легендою, згідно з якою обидва брати нібито входили до неіснуючої «Спілки визволення України».

Минуть десятиліття, доки ця організація буде визнана чекістським фальсифікатом, і разом з тисячами знищених представників української інтелігенції реабілітують і братів Єфремових. Повертаються його дух, його духовна сила і патріотична звитяга. В 1996 році, коли відзначалось 120-річчя від дня народження Сергія Єфремова, за рішенням Національної академії наук України та Катеринопільської держадміністрації, в центрі села Пальчика на честь братів Єфремових поставлено Пам’ятний знак. На ньому викарбувані їхні імена та портрети. Тоді ж відкрито кімнату-музей братів Єфремових, де можна побачити світлини і книги вчених, етнографічні матеріали з навколишніх сіл. Місцева середня школа нині носить ім’я Сергія Єфремова.

За джерелами:

[Єфремов Сергій Олександрович]/ упоряд. М. С. Павленко // Письменники Уманщини : довідник-антол. : ст., бібліограф. матеріали, вірші, проза, літературознавчі есеї / упоряд. М. С. Павленко. – Умань, 2011. – С. 93-97.

Кравець А.Причина розстрілу –«підозріла» любов до України… / Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2012. – 14 берез. – С. 27.

Мазуренко О.Видатний педагог, науковець, патріот України/ Ольга Мазуренко // Реабілітовані історією : Черкаська область : в 27 т. Т.7. – Черкаси, 2010. – С. 297-300.

Поліщук В.Побратими-подвижники духу і праці : (Євген Чикаленко і Сергій Єфремов) / Володимир Поліщук// Поліщук В. Вибране: в 3 т. Т. 2 : Розстріляні таланти (репресовані письменники Черкащини) / Володимир Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – С. 177-216.

Сергій Єфремов // Видатні постаті в історії України XX ст.: короткі біогр. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ, 2011. – С. 134-136.

 

Юрій Лавріненко

Юрій Лавріненко належить до другого покоління діячів української науки, яким судилось жити і творити за межами рідного краю, хоч зростав він, як науковець і патріот, в Україні.

Літературознавчий світ знає його насамперед за книгою «Розстріляне Відродження». Проте це лише одна яскрава сторінка його біографії.

Широкому колу читачів і шанувальників українського мистецького слова ще належить відкривати ім'я Юрія Лавріненка.

Юрій Андріянович Лавріненко народився в 1905 році в с. Хижинці (тепер Лисянського райо­ну) в селянській родині, в якій було семеро дітей. Юрій був наймолодший. В школу пішов у 1913 р. в містечку Медвині. З 1920 по 1925 роки навчався і закінчив Уманське училище землеробства і садівництва, потім працював агрономом сільгоспспілки.
Умань 20-х років була епіцентром багатьох політичних і культурних подій. В ті роки гастролю­вав в Умані і театр Курбаса. Пробу пера робили М. Семенко, А.Чужий, М. Бажан. Тут була орган­ізована філія літоб'єднання «Плуг», куди входили В. Штангей, Р. Гупало, В. Заєць, А. Москаленко, Ю. Лавріненко та ін.

У 1926 році Юрій Лавріненко і п'ять його товаришів, новоспечених агрономів, вирішили пере­їхати до Харкова, як вони жартома казали: «Завойовувати» столицю.
З 1926 по 1930 рік Ю.А.Лавріненко навчався на літературно-лінгвіністичному факультеті Хар­ківського інституту народної освіти. На студентські роки припадає його серйозне зацікавлення літературою. З'являються перші помітні публікації, літературно-критичні розвідки; літературні портрети: «Василь Блакитний - Еллан». «Василь Чумак», «Творчість Павла Тичини».

В статті «Проблеми стилю» Юрій Лавриненко протиставив партійній догмі літературно-етичне поняття стилю... Але в партійній пресі за статтю «Проблема стилю» молодого критика зарахували до числа «речників фашистської літератури». А в грудні 1933 p. його арештовано особливим відділом ДПУ України за звинуваченням в «антирадянській агітації». В березні 1934 pоку звільнено з-під арешту. Та не надовго. Він покидає літературну роботу, влаштовується на роботу в сільгоспкооператив, де працює агрономом.

У січні 1935 p. Юрій Лавріненко був заарештований, а в 1936 році його вивезли етапом до Норильська. Там пригодився його агрономічний фах, вирощував городину за полярним колом своїм інквізиторам.

Після відбуття терміну заслання, влітку 1939 року, був звільнений і перевезений на Північний Кавказ, на так зване «вільне заслання», без права відвідувати Україну і п'ять найбільших міст СРСР. Його товариш з Умані, з яким колись «завойовували» Харків, допоміг йому влаштуватись старшим науковим співробітником на Мало-Кабардинській дослідно-зрошувальній станції за 50 км від Нальчика. Тут Ю. Лавріненко одружився з Марією Данилівною Наричкиною.

З окупацією Північного Кавказу він намагався виїхати на Україну, але німецька комендатура не дала дозволу на виїзд.

В сум'ятті війни, крізь «залізну завісу», проривались на захід залишки «розстріляного відрод­ження», ті яким вдалось уникнути катівень ГПУ чи вирватись з таборів ГУЛАГу.
Ціною понівечених життєвих доль, особистих жертв і втрат, надможливого напруження сил вони, позбавлені рідного грунту, не дали загинути і занепасти рідному слову. І серед них, синів України, був і наш земляк Юрій Лавріненко. Йому дорога стелилась до Австрії. Пробувши там два роки, приїздить до Німеччини в табір переміщених осіб Міттенвальд. Тут проживала творча інтелігенція з Украї­ни, серед них Йосип Гірняк, Іван Кошелівець, Олімпія Добровольська зі своїм театром-студією, та інші творчі люди, яких доля звела на чужині і об'єднала великою любов'ю до України.

На початку 50-х років письменник переїздить до США, де стає одним із засновників письмен­ницького об"єднання «Слово». Саме на «американські роки» припадає найбільш плідний період творчості письменника. Він належав до числа найпопулярніших українських літературних кри­тиків за кордоном. Найвідоміша праця автора - антологія «Розстрі­ляне відродження», яка за висловом Івана Кошелівця є «...вершинним здобутком, що з коментаря­ми і блискучими статтями про кожного письменника височить як пам'ятник українському відрод­женню двадцятих років».

У 60-ті роки письменник опублікував в журналах «Листи до приятелів», «Нові дні», «Сучасність» та газеті «Українські вісті»,близько 90 статей. Тематика їх різноманітна.Та в розквіті творчих сил Ю.Лавріненка «підкосив» важкий недуг. Йому зробили операцію на серці, ліва сто­рона була паралізована, частково втратив зір. Але, не зважаючи на тяжку хворобу, Ю.Лавріненко продовжував далі працювати.

В 1986 p. Юрія Лавріненка відзначено літературною нагородою Антоновичів (США). До останніх днів свого життя письменник творив і писав, будучи скований важким недугом.

Відділений від рідного краю тисячами кілометрів, душею, серцем і розумом він був нерозділь­ний від України, від її культури та літератури.

На 83 році життя письменника не стало.

Невмирущим пам'ятником Юрійові Андріяновичу Лавріненку є цінні літературні свідчення про трагедію його покоління – покоління «розстріляного відродження».

За джерелами:

[Лавріненко Юрій Андріянович] // Письменники Уманщини : довідник антологія : статті, бібліографічні матеріали, вірші, проза, літературознавчі есеї / упоряд. М. С. Павленко. - Умань, 2011. - С. 129-131. - Бібліогр.: с. 130.

Мазуренко О. Співець розстріляного відродження // Реабілітовані історією: Черкаська область. Кн.3. – Сміла, 2003. – С. 423-426.

Поліщук В. Юрій Лавріненко в літературному житті 20-х років / В.Поліщук // Поліщук В. Вибране. Т. 2 : Розстріляні таланти (репресовані письменники Черкащини) / В. Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – С. 297-312. – Бібліогр.: с. 311-312.

 

Юхим Лойцкер

Лойцкер Юхим (Хаїм) Борисович народився 20 березня 1898 р. у м. Каневі в родині ремісника. Закінчив-місцеве чотирикласне училище. У 1920-1926 роках викладав єврейську мову та літературу, завідував будинками безпритульних у Каневі та Богуславі. Закінчив педагогічний факультет 2-го Московського університету (1930), після чого викладав мову та літературу у Київському вечірньому робітничому університеті. Навчався в аспірантурі при Інституті єврейської культури Академії наук УРСР, затим шість років працював старшим науковим співробітником та вченим секретарем цього інституту.
З 1925 р. видрукував у періодичній пресі десятки статей та літературознавчих наукових праць про єврейську мову та літературу. Зокрема, про творчість класиків Шолом-Алейхема, Менделе Мойхер-Сфоріма, своїх сучасників Д. Бергельсона, Д. Гофштейна. І. Фефера, І. Кіпніса та багатьох інших.

Юхим Лойцкер був одним із авторів єврейсько-українського та російсько-єврейського фундаментальних словників, а також брав активну участь у складанні ряду підручників для учнів трудшкіл та вищих учбових закладів.

Після того, як в Україні були суціль закриті національні, в тому числі єврейські школи, культурні заклади, Інститут єврейської культури, останнім бастіоном єврейської культури в республіці залишився Кабінет єврейської культури, керував яким відомий учений, член-кореспондент АН УРСР І. Співак, а вченим секретарем був Ю. Лойцкер.
В кінці 1950 р. обидва вони разом з усіма співробітниками цього закладу були заарештовані, а кабінет ліквідований. І. Співак не витримав страшних тортур на допитах і помер у тюрмі. А Лойцкера допитували впродовж кількох місяців, вимагаючи зізнатися в злочинах, яких він ніколи в житті не вчиняв. Нарешті Особлива нарада при МДБ СРСР, навіть не побачивши підсудного в вічі, винесла вирок: «п'ятнадцять років режимного спецтабору Степлаг.

Лише після смерті «батька всіх народів», в кінці 1955 року, справа Лойцкера була переглянута, і він повністю реабілітований.

Помер 1 лютого 1970 р. в Києві.

За джерелами:

Лойцкер Юхим (Хаїм) Борисович : ( 20.03.1898 - 1.01.1970 ) // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С.44.

Поліщук В. Літературознавець Юхим Лойцкер / Володимир Поліщук // Поліщук В. Вінок лавровий, вінок терновий : репресовані письменники Черкащини : статті, нариси / Володимир Поліщук. – Черкаси. – 2000. – С.125-126.

Поліщук В. Юхим Лойцкер / Володимир Поліщук // Реабілітовані історією. Черкаська область: У 27 т. Кн. 3. / рец.: Масненко В. В., Морозов А. Г. – Сміла, 2003.–С. 418-419.

 

Михайло Наєнко

Наєнко Михайло Кузьмович – відомий український літературознавець, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Т.Шевченка. Заслужений діяч науки і техніки України. Він народився 21 листопада 1938 р. в с. Гуляйполі Катеринопільського району. Трудову діяльність розпочав у рідному селі. Після закінчення філологічного факультету Київського університету працював педагогом Київського державного музичного училища імені Р. Глієра , у журналах «Знання та праця», Українська мова і література в школі», потім – в Інституті літератури імені Т.Шевченка та Національному університеті імені Т. Шевченка. Михайло Кузьмович досліджує проблеми історії і теорії літератури, зокрема – української літератури ХХ століття, історії українського літературознавства. Він – автор близько 500 публікацій, серед яких 19 видань монографічного типу: «Жовтневі крила нове­лістики» (1980), «Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара» (1981), «П’ятиліття українського роману» (1985), «Романтичний епос» (1988, 2000), «Григорій Косинка» (1989), «Одержимість» (1990), «Наука і кон’юнктура» (1993), «Спогад про красу вірності» (1998), «Історія українського літературознавства» (2001, 2003), «Інтим письменницької праці» (2003), «Художня література України» (2005, 2008), «Український літературний романтизм» (2006, словацькою мовою), «Іван Франко: тяжіння до модернізму» (2006) та ін. Один із авторів підручників та академічних видань: "Українська література", "Історія української літератури"; підготував і видав зі своїми передмовами фундаментальні праці з історії літератури Д. Чижевського, С. Єфремова, Ю. Лавріненка.

Михайло Наєнко також є співавтором академічної «Історії української літератури ХХ ст.», яка відзначена Шевченківською премією в 1996 році.

За джерелами:

21 листопада 75 років від дня народження літературознавця М. К. Наєнка : (21.11.1938) // Календар пам’ятних дат Черкащини на 2013 рік / КЗ ОУНБ ім. Т. Шевченка. – Черкаси, 2012. – С. 49-52.

Волинець Л. Наєнко Михайло Кузьмович // Л. М. Волинець Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С.48.

Наєнко Михайло Кузьмович// Шевченківські лауреати 1962-2012 : енцикл. довід. / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський. – Київ, 2012. – С. 477-479.

Сисой А.І краю рідному уклін... / А. Сисой // Черкас. край. – 2015. – 9 груд. – С. 9.

Туменко Л.Михайло Наєнко: "Ще не все доробив. Останньої крапки не ставлю" / Леонід Туменко, Микола Костецький // Молодь Черкащини. – 2011. – 20 лип. – С. 6.

 

Килимник Олег Володимирович

Серед відомих літературознавців варто назвати Олега Володимировича Килимника. Він народився 26.07.1913 року в с. Ямполі в селянській родині якраз напередодні першої світової війни. Навчався у Первомайському педагогічному технікумі. У 1939 році закінчив Одеський педагогічний інститут. А потім була війна. Усі 900 днів блокади Ленінграда Олег Килимник був на передовій. За час війни пройшов від рядового до підполковника. Нагороджений численними нагородами. По війні Олег Володимирович закінчив аспірантуру при Інституті української літератури АН. Він написав багато книг про творчість українських письменників – В. Сосюру, А. Головка, О. Гончара, Ю.Я новського, О. Копиленка, М. Стельмаха, Г. Епіка та інших. Знав багатьох письменників та літературознавців. На жаль, його вже давно немає в живих. Але живуть його колишні учні і студенти, які пам’ятають його як добру, щиру і привітну людину

За джерелами:

Бараневич Л. Козаки не здаються! [Електронний ресурс] : [спогади про Олега Килимника] / Людмила Бараневич // Віче : [сайт]. – Режим доступу: http://veche.kiev.ua/journal/3862/, вхід вільний (дата звернення: 3.07.2019. – Назва з екрану.

Волинець Л. Килимник Олег Володимирович / Л. Волинець // Волинець Л. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажч. / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С. 29.

 

Полiщук Володимир Трохимович

Серед сучасних літературознавців варто виділити Володимира Трохимовича Поліщука.

Народився 1 сiчня 1954 року в с. Сердюкiвка на Смiлянщині. Пiсля закiнчення Черкаського державного педагогiчного iнституту працював учителем української мови й лiтератури, директором школи на Звенигородщинi. З 1984 року – викладач-асистент Черкаського педiнституту. В 1992 роцi очолив кафедру української лiтератури та компаративiстики. Протягом 2005-2007рр. – ректор Черкаського нацiонального унiверситету iм. Б. Хмельницького. Доктор фiлологiчних наук, професор. Автор майже двох десяткiв книг i монографiй та посiбника-хрестоматiї для школи та понад 500 публікацій у різних періодичних виданнях України й зарубіжжя..

Лауреат обласної літературно-краєзнавчої премії імені М. Максимовича (1997), Міжнародної української літературної премії ім. Д. Нитченка, Міжнародної української премії ім. Олекси Гірника, Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, регіональної літературно-мистецької премії імені М. Старицького, Всеукраїнських літературних премій «Благовіст» (2009), ім. І. Огієнка (2011), освітянської премії ім.О.Захаренка (2013). Член НСПУ з 1999 року. З лютого 2018 року очолює Черкаську обласну організацію НСПУ. Голова конкурсної комісії з присудження обласної літературної премії ім. В. Симоненка.

За джерелами:

Безуглий В."Повертати письменників із забутття - це велике задоволення!" : сьогодні професорові Володимирові Поліщуку виповнюється 60 / Володимир Безуглий // Нова Доба. – 2013. – 17 груд. – С. 10.

Володимир Поліщук : крізь роки, слова і справи : біобібліогр. покажч. / Черкас. нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. – Черкаси : Видавець Ю. А. Чабаненко, 2013. – 128 с. –Бібліогр. : с. 57-125.

Володимир Поліщук очолив письменників області// Черкаський край. – 2018. – 14 лют. – С. 6.

Володимир Поліщук представив серію власних доробків// Нова Доба. – 2016. –26 трав. – С. 15.

Мельниченко В. Поліщук Володимир Трохимович / Василь Мельниченко // Мельниченко В. Краєзнавство Черкащини : сторінки історії / Василь Мельниченко. –Черкаси, 2010. – С. 130.

Поліщук В."Дуже важливо для людини, коли хобі й робота збігаються" / Володимир Поліщук // Нова Доба. – 2018. – 1 берез. –С. 10.

Професор Володимир Поліщук став лауреатом Всеукраїнської премії Грінченка // Нова Доба. – 2016. – 21 січ. – С. 1.

 

Василь Пахаренко

Василь Пахаренко родом із с. Червона Слобода Черкаського району. Він народився 12 травня 1964 року в сім’ї колгоспників. Закінчив філологічний факультет Черкаського державного педагогічного інституту. Нині ­– кандидат філологічних наук, професор Черкаського національного університету.

В.І.Пахаренко – поет, перекладач, публіцист, відомий не тільки в Україні вчений-шевченкознавець. Справді, найбільшу відомістьВасилеві Івановичу принесло талановите і глибоке дослідження "Незбагнений апостол. Нарис світобачення Т. Шевченка" (1993, 2-е, доп.е вид. – 1999), відзначене Дипломом і премією Президії Національної Академії Наук України для молодих учених. У праці автор пропонує свій "ключ" до осмислення світогляду і творчості Т.Г. Шевченка. У книзі «Начерк Шевченкової етики» (2007) авторові вдалось багато сказати істинного про Т. Шевченка та його поезію, а також ненав’язливо запропонувати читачеві самостійно взяти участь в осмисленні озвучених ним питань. Тлумачення В. Пахаренка випливає з великої поваги й любові до нашого генія, і така настанова – добрий приклад для наслідування. Його праця цінна саме як вступна, бо закликає до наукового діалогу, дискусії, інколи полеміки, до продовження цієї важливої справи – осмислення Шевченка як справді потужного українського мислителя.

Вкрай потрібним, методично продуктивним є його багатогранний навчальний посібник «Шкільне шевченкознавство» (2007).

Але в доробку В.І. Пахаренка є й інші вагомі дослідження: науково-публіцистичні дослідження "Віті єдиного древа. Україна Східна і Західна в апокаліпсисі ХХ століття" (2005), "Третій людомор", "Слово, що здолало смерть" (1999) (усі – про голодомори в Україні), посібник "Нарис української поетики" (2002), монографія "Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х років" (1999), десятки статей про творчість Т.Г. Шевченка, В. Симоненка, Т. Осьмачки, письменників діаспори тощо.

ВасильПахаренко є автором поетичної збірки "Скалки". Він – член Національної Спілки письменників України, член редколегії газети "Українська мова і література", лауреат Міжнародного літературного конкурсу "Гранослов" та Міжнародної української премії ім. Д. Нитченка. Бере діяльну участь у громадсько-політичному житті, очолює обласне відділення Конгресу української інтелігенції.

За джерелами:

Василь Пахаренко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва: в 2 т. Т. 2 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 316-321.

Месевря О. Василь Пахаренко / Ольга Месевря // Месевря О. Сучасний літературний процес на Черкащині : прогр. спецкурсу / Ольга Месевря. – Черкаси, 2005. – С.19-20.

Пахаренко В.Василь Пахаренко: "Коли я вперше побачив живого письменника, моєму здивуванню не було меж" : [письменник про свою творчість] / Василь Пахаренко // Черкаський край. – 2012. – 23 листоп. – С. 6.

Поліщук В.Василь Пахаренко / В. Поліщук // Письменники Черкащини : вибрані твори : в 2 кн. Кн.2 / упоряд. Г. П. Білоус. – Черкаси. – 2007. – С. 112-117.

Поліщук В.Концептуальний Пахаренко / В. Поліщук // Поліщук В. Вибране : в 3 т. Т. 3 : Під прапором неба / Володимир Поліщук. –Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. - С. 292-299.

 

Градовський Анатолій Володимирович

Анатолій Володимирович Градовський – вчений широкого творчого діапазону. Його численні друковані праці присвячені п’ятьом літературам: українській, французькій, англійській, німецькій та американській.

Він народився 20 березня 1952 року у м. Житомирі у сім'ї робітників. Згодом родина переїздить до Черкас.

По закінченню Дахнівської середньої школи (нині СШ № 29 м.Черкаси) у 1969 році вступив на філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту, який закінчив 1973 року за спеціальністю учитель української мови і літератури. З 1973 по 1983 рік працював у закладах освіти Уманського району Черкаської області учителем української мови й літератури, заступником директора з навчально-виховної роботи та директором середньої школи.

З 1983 року – на викладацькій роботі в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, де пройшов шлях від викладача-стажиста до професора.

Доктор педагогічних наук (2004 р.), професор кафедри української літератури та компаративістики (2006 р.). Нагороджений почесним знаком "Відмінник освіти України" (2002 р.).

Анатолій Володимирович плідно співпрацював із Інститутом педагогіки АПН України, був науковим співробітником Центру шевченкознавчих досліджень ЧНУ, керував аспірантурою з педагогічних спеціальностей. Він є автором шести навчально-методичних посібників, понад 150 публікацій, співавтором колективних навчально-методичних посібників, підготовлених групою науковців Інституту педагогіки АПН України. Автор десятків статей в авторитетних українських часописах, член редколегії журналів «Зарубіжна література в навчальних закладах» й «Українська література в загальноосвітній школі». Виступав із доповідями на міжнародних і всеукраїнських наукових симпозіумах, конференціях, семінарах, читаннях.

Помер 27 жовтня 2016 року.

За джерелами:

Анатолій Градовський // Холодний Яр : : часопис Черкас. обл. орган. Нац. спілки письм. України. Чис. № 6. – Черкаси, 1997. – С. 51.

Тимошенко Ю. Лицар вітчизняної науки : Анатолію Градовському – 60! / Юрій Тимошенко, Олександр Киченко, Лариса/Корновенко / /Українська література в загальноосвітній школі. – 2012. – № 3. – С. 2-3.

Токмань Г. Анатолій Градовський – український філолог, методист, євроінтегратор національної літературної освіти / Г. Токмань // Дивослово. – 2016. – N12. – С. 60.

 

Комунальний заклад «Обласна бібліотека для дітей» Черкаської обласної ради

Славетні українці - наші земляки

(літературознавці)

 

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Випуск 10

Підготувала Ткач Л.О.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.

Комп’ютерну верстку, набір та оформлення здійснив інформаційно-бібліографічний відділ Черкаської обласної бібліотеки для дітей

18002 м. Черкаси, вул.Святотроїцька, 24

Тираж 50 прим.