Півник у вікні

– Не смійсь, горобчику,
Я півник. У вікні.
Я зовсім сам. Провідуй при нагоді.
Чого я тут? Навіщо це мені?
Та трапище* спіткало на городі.

Якби ж згадав, як тато научав:
«Грядки не руш», – то й не було б трапунку.
Хазяйка добра (не тримаю зла):
Рослинка кожна в неї на рахунку.

Клював я на подвір’ї черв’ячків.
В гною попорпавсь – скрізь нудьга та й годі.
Аж тут, на лихо, збіглись курочки:
«Давай порозкошуєм на городі!»

Як вирішили, так зробили ми
(Дівчаткам, знаєш, відмовлять не гоже).
Один, два, три – змахнули ми крильми –
І перелетіли огорожу...

Город чималий, – то й багато справ:
Перегребли цибульку, помідори...
А я співав, а я іще не знав,
Яке мене очікувало горе...

Господар нас побачив і почув
(Я ж догоджав подруженькам щосили) –
На голові став сторчма в нього чуб,
Коли угледів, що ми наробили.

Бенкет той, шабаш, виліз боком так:
– Летім назад! Та де узяти сили?
Мовчав господар (він таки добряк).
На весь город хазяйка голосила.

«Хрестили» нас і впоперек, і вздовж.
Я – заводій, тому найбільший ворог.
Уже змирився: «Буде з мене борщ»,
Але жбурнув господар у комору...

Вже згодом дав і їжі, і води.
І не питав на те моєї згоди,
А пробурчав: «Тут каменем сиди,
Аж доки не спустіють всі городи!»

І я сиджу. Вже вічність тут сиджу.
Спасибі Богу, є таки віконце.
Найперший ранок я завжди буджу,
А він мені за те дарує сонце.

Спочатку я і плакав, і кричав.
Сказала мишка: «Не трудися всує**».
Я ж не здававсь, надіявсь, не мовчав:
Дивись-таки, та світ мене почує.

Уже і літо стало на порі,
І під вікном танцюють з вітром квіти.
Спасибі, друг в сусідньому дворі
Голосові передає привіти.

А сонечку все видно з висоти.
На шибці пише: «Не корись недолі!»
Я ж все чекаю: «Осене, де ти?
Мені хоча б один ковточок волі!»

* Трапище – неприємна пригода
** Всує – даремно