ДОВІДКОВЕ БЮРО

Біографія Василя Симоненка

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в с. Біївцях Лубенського району Полтавської області. Василева мати, Ганна Федорівна, змолоду була вродливою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені, мріяла стати вчителькою, але, в силу життєвих обставин, збутися цьому не судилося. Василь виростав напівсиротою при живому батькові. Невдовзі після його народження батько, Андрій Симоненко, самодіяльний актор, вчитель і художник, зник і провідав сина тільки по закінченні війни. Дитинство Василя припало на роки воєнного лихоліття.

"В мене була лиш мати.

Та був ще сивий дід.

Нікому не мовив "тату".

І вірив, що так і слід", – згадував поет дитинство.

А так хотілося, щоб був батько!

Ну нехай би смикнув за вухо,

Нехай погримав би раз чи два, -

Все одно він би тата слухав

І ловив би його слова, - писав поет.

Порадником хлопчика був рідний дід Федір. Дідусь не ходив до школи, але самостійно навчився читати, любив книжки, часто розповідав онукові про історичне минуле нашого народу. У хлопця був шалений потяг до знань, інакше навряд чи вдалося б йому закінчити «золотим» відмінником школу, навіть три – початкову, у рідному селі, ще за часів німецької окупації, «прискорене» навчання для «переростків» у школі-семирічці в сусідньому селі Єньківцях та повноцінні три останні класи Тарандинцівської середньої школи, що знаходилася за 9 кілометрів від дому.

У 1952 р. Василь Симоненко з першої спроби вступив на престижний факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Перші серйозні літературні спроби молодого поета припадають на студентські роки. Переддипломну практику в 1956 р. Симоненко проходив у Черкасах, в редакції газети «Черкаська правда», куди після закінчення навчання поїхав на журналістську роботу. Працював у газетах, щодня поринав у вир людського життя. Писав казки, статті, фейлетони. Проте основним сенсом його життя була поезія. Його вірші, що з’являлися на шпальтах газет і журналів, свідчили: в українській літературі з’явився самобутній і зрілий Майстер. Перша і єдина прижиттєва збірка його поезії «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в літературі, а й у суспільному житті України тих часів.

Вдумливий, спостережливий, серйозний Симоненко ставився до своєї журналістської діяльності з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерела формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди і ошуканства. Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях. Її – байдужість – Симоненко вважав одним із найважчих гріхів, бо, хоча за неї й не судять, вона сама – першопричина всіх неподобств і злочинів.

На початку шістдесятих років Василь Симоненко рішуче й захоплено входить у коло київської опозиційної інтелігенції, яке щойно почало формувалося. Разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді.

Він з ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в часи сталінського терору і відшукати місця таємного поховання жертв репресій. Відомо, що саме за участю Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на київських кладовищах, у Биківняньському лісі.

Разом з групою молодих українських митців Василь Андрійович написав Меморандум з вимогою оприлюднити місця таємних поховань і перетворити їх у національні Меморіали. Для Василя Симоненка любов до України була не поетичною метафорою, а такою ж невід’ємною потребою, як дихати. Саме цією любов’ю були продиктовані його вчинки.

Звичайно ж, таке протиставляння себе системі не могло бути непоміченим. Симоненко опинився під пильним наглядом КДБ, почалися провокації. Влітку 1962 р. його заарештували через дріб’язковий привід. А наступного дня колеги розшукали В. Симоненка в лінійному відділку міліції за 30 кілометрів від місця події. Василь розповів, що його, прив’язаного до лавки, били по попереку, показував синці, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» у Симоненка почалися проблеми з нирками, що й стало причиною його передчасної смерті.

Похований В.Симоненко у Черкасах. На надгробку поета викарбувані слова із його вірша "Лебеді материнства":

"Можна все на світі вибирати,сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину".

Понад 15 років навіть ім’я поета, творами якого зачитувалось українство всього світу, на його Батьківщині було під забороною. Лише в 1995 р. В. Симоненко був посмертно нагороджений Шевченківською премією. Того самого року засновано і літературну премію його імені, якою відзначаються найкращі перші книжки молодих авторів. Згодом відбулося, практично, друге відкриття українцями свого великого поета.

«Плаксій» – це людина, що завжди багато скаржиться. Як правило, у житті кожної людини бувають ситуації, коли просто необхідно поплакатися кому-небудь "у жилетку". Це нормально, якщо в даний момент у житті цієї людини відбулося щось дійсно дуже серйозне і йому необхідно виговоритися своєму другу чи просто близькій людині. Але зовсім інша справа,коли це відбувається постійно і здріб’язкового приводустає нормою і характерною рисою повсякденної поведінки. У хронічного "плаксія" усе життя являє собою привід для скарг. Він перетворює будь-яку історію в трагедію. Його співрозмовнику приходиться важко, тому що для того, щоб вислухати всі скарги "плаксія", потрібно мати багато терпіння.

Цікаве про сміх

Чи бувало так, що ви жартуєте, а люди, що оточують вас, не сміються? А чи не знаєте ви людей, які ніколи не посміхаються, або навпаки, постійно сміються? Річ у тому, що ми сміємося не через якийсь механічний процес унашому тілі, а виражаючи наші відчуття. Вони можуть бути пов’язані з явним задоволенням або з тим, що у нас легко на душі.

Правда, існує одна «механічна» причина сміху – це лоскіт. Але ж це тільки дія рефлексу – у відповідь реакції організму на роздратування. Це зовсім не пов’язано з іншими видами сміху.

Коли ми сміємося, то тим самим спонтанно виражаємо наші відчуття, викликані спогадом, уявою, думками або виглядом чогось. Так що ж викликає унас таку реакцію?

На це питання дають відповідь психологи – люди, що вивчають людську поведінку. І хоча вони розробили безліч теорій, жодна повністю не пояснює цього явища.

Одна з них визначає сміх соціальним актом. Якщо ви наодинці побачите по телевізору що-небудь смішне, то навряд чи голосно сміятиметеся. Але в компанії друзів це може викликати у вас бурхливу реакцію. Або візьмемо інший приклад. Декілька чоловік сидять разом, розповідаючи один одному різні історії. Вони весело сміються. Ви сидите поряд і чуєте, про що вони говорять, але не належите до їхньоївеселої групи. Швидше за все, ви навіть не посміхнетеся.

Ми всі знаємо у загальних рисах те, що викликає сміх. Чиясь незграбність (наприклад, якщо у людини падає все з рук або він сковзається, падає) може розвеселити нас. Це можна пояснити тим, що ми відчуваємо у цей момент свою перевагу, яка і приносить нам задоволення. Ось сміх і виражає наші відчуття. Залежно від причини сміх може розрізнятися. Гумор викликає один тип, комічність — інший, безглуздість — третій. Сміх може виражати і презирство. Таким чином, сміх — це вираз наших відчуттів, реакція на деякі явища, що оточують нас.

Ельфи – вигадані істоти з міфології германців, а пізніше герої цілого ряду фентезійних книжок. У германців ці істоти вважалися на вигляд негарними і в своїх вчинках підлими і підступними. Вони любили грабувати хати, красти дітей і просто капостити людям. У скандинавських міфах ельфи – це людиноподібні істоти з надприродними здібностями, що живуть недалеко від світу людей і люблять ночами водити хороводи навколо дерев.

Гноми – духи землі і гір. У міфології народів Європи – маленькі, людиноподібні істоти, що мешкають під землею, в горах або в лісі. Зростом вони з дитину, але наділені надприродною силою, носять довгі бороди і живуть набагато довше, ніж люди. Гноми надзвичайно образливі й примхливі. У надрах землі гноми зберігають скарби – коштовні камені і метали; вони – майстерні ремісники, можуть виковувати чарівні перстені, зброю й інші чарівні предмети. Дракони полюють за скарбами гномів, і гноми тому перебувають з ними в постійній війні. Загалом — це добрий і працьовитий народ, але вони сильно постраждали від людської пожадливості й пихи, тому людей не люблять. Вони ховаються в глибоких гірських печерах, там побудовані ними підземні міста і палаци. Іноді вони виходять на поверхню, і якщо зустрінуть в горах людину — лякають її гучним криком.

Домовики – це персонажі міфології українців, демонологічні істоти, «хатнє божество», що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи, життям усієї родини, яка живе в одній хаті. Домовик уявляється у вигляді маленького дідка у вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях (шароварах), рогатій шапці та з великою люлькою. Раніше вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ.

Хобіти (гобіти) – низькорослий народ, заввишки в половину людського зросту. Через малий зріст їх також називають «напівросликами» або «половинчиками». На відміну від гномів, у більшості хобітів немає бороди. Вони схильні до повноти; одягаються в яскраве вбрання (в основному, в зелене і жовте), черевиків не носять, бо у них на ногах від природи товста жорстка шкіра і густе буре хутро. Волосся на голові багато, і вони кучеряві. Пальці рук довгі, обличчя дуже життєрадісні, а сміються вони дуже природно (особливо після обіду, який проходить у них, зазвичай, двічі на день, коли вони можуть собі це дозволити).