Славетні українці - наші земляки. Вип. 3

Управління культури Черкаської облдержадміністрації
Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класівВип.3

Черкаси, 2003

Дорогі друзі!

Черкащина — батьківщина багатьох відомих усьому світові людей: ПОЕТА І ХУДОЖНИКА Тараса Шеченка, композитора О.Гулака-Артемовського, класиків української літератури І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, ще майже 200 митців, серед яких літератори С.Єфремов, М.Драй-Хмара, Т.Осьмачка, хореограф В.Авраменко, художники І.Їжакевич та І.Падалка, вчений-сходознавець А.Кримський. Тут жили і творили помолог і плодівник П.Симиренко, письменники Г.Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь.

Про тих, хто залишив слід в історії нашого краю за часів козацької доби ви мали нагоду дізнатись із двох попередніх випусків.¹

З нашими славетними земляками- вченими, які жили і працювали у ХІХ - першій половині ХХ століття, ви познайомитись в третьому випуску краєзнавчих розповідей.

* * *

Як відомо, у 1840 р., в Петербурзі, з ініціативи Євгена Гре­бінки, приятеля Т. Шевченка, коштом багато­го нашого земляка, Петра Івановича Мартоса, друкарня Фішера видрукувала першу збірку поезій Т. Шевченка, яку назвали «Кобзарем».

Ця мала Шевченкова книжечка здобула в Україні відра­зу широку громаду читачів і мала великий успіх. «Кобзар» Т. Шевченка спричинив справжнє відродження української літератури, започатковане І. Кот­ляревським, його славною «Енеїдою». Жодна книжка в світовій літературі не мала такого значення, як «Кобзар» для України. Т. Шев­ченко вже тим першим «Кобзарем» виявив себе геніаль­ним українським поетом та борцем за свободу, за правду і справедливість

¹Видатні люди Черкас: Краєзнавча розповідь для учнів 7-9 кл. Вип.1. - Черкаси, 2002.- 10 с.
Славетні українці- наші земляки: Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 кл. Вип.2. - Черкаси, 2003. - 12 с.

для всіх людей і всіх народів світу.

Відтак з'являлися інші поеми і поезії Т. Шевченка, в різ­них журналах і окремих книжках — «Кобзарях», але пер­ше повне видання поетичних творів Т. Шевченка, під на­звою «Кобзар», з'явилося тільки в 1907 р., в Петербурзі, за старанням і редакцією Василя Доманицького.

Він, мабуть, перший перевірив усі власноручні рукописи Шевченка, які збереглися, а крім цього, використав усю доступну йому літературу з історії текстів.

Василь Доманицький - наш знаменитий земляк, історик, літе­ратурознавець, публіцист, популяризатор, політичний і громадський діяч-кооператор. Народився, як подає проф. І. Витанович в «Історії українського кооперативного руху», 7 березня 1877 р., в селі Колодистому, Звенигородського повіту на Київщині, в родині священика. Василь закінчив Київську гімназію і історико-філософський факультет Київського університету. Як студент Володимира Антоновича, провадив археологічні розкопки на Звенигородщині. Він автор праць «Козаччи­на на переломі XVI— XVII сторіч», «Пісня про Нечая», «Ба­лади про Бондарівну», «Піонер української етнографії 3. Доленґа Ходаковський», «Критичний розгляд над тек­стом «Кобзаря» і «Авторство М. Вовчка».

В. Доманицький не цурався й політики. У 1900-1910 рр. В. Доманицький брав дуже активну участь у кооперативному русі, починаючи від заснування ощадно-позичкового товариства в селі Колодистому і за­кінчуючи співзасновництвом «Союзбанку» і «Споживчого Союзу» в Києві .

Василь Доманицький не змарнував жодної хвилини без праці як творчої, так і громадської. За спогадами його сучасників, він ніколи не дбав про себе. Недоїдав, а свої мізерні кошти вкладав у книги, громадські справи. Усього 10 років активної праці, з них п'ять - у ліжку, але й вони були заповнені працею. Так на побережжі Адріатичного моря, в лікарняному ліжку, перекладає "Жерміналь" Золя, російські повісті Марка Вовчка. О.Лотоцький писав про нього, що він мав "феноменальний стимулятор людської енергії".

За громадську діяльність В.М.Доманицький був засуджений до заслання на Північ, згодом замінене на 3-річне перебування за кордоном.

Помер в Аркашоні (Південна Франція) 10 вересня (28 серпня за ст.стилем) 1910 року. Він прожив усього 33 роки, але залишив по собі велику спадщину , яку ще треба вивчати і вивчати. В. Доманицький хоч «мало жив — та багато зробив», як говорили про нього сучасники.

Література:

1. Доманицький Василь // Енциклопедія україно-знавства: Слов.частина/ Гол.ред.В.Кубійович.-Париж-Нью-Йорк, 1966.-Т.2.-С.560.
2. Доманицький Василь// Українська радянська енциклопедія. -К.,1979.-Т.3-С.433.
3. Доманицький Василь// Шевченківський словник у 2 т.-К., 1976.-Т.1.-С.195.
4. Іскорко-Гнатенко В. Громадянський обов'язок Василя Доманицького: Минуло 125 років від дня народження вченого// Літ.Україна.-2002.-28 берез.(№12).-С.7.

Додаткову інформацію про українського вченого Василя Миколайовича Доманицького Ви можете знайти також в Інтернеті:
http://kolibry.astroquru.com/01050599.htm
http://www.hi-edu.ru/Brok/01050599.htm

Михайлова гора у Прохорівці над Дніпром - наша національна духовна святиня. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Олександрович Максимович (1804—1873).

Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза всяким сумнівом, вундеркін­дом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Недарма дехто з гімназійних учи­телів, помітивши ранню Михайликову пристрасть до збирання флори по гаях, яругах та монастирських садах, казав: бути йому московським професором ботаніки.

Різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивува­тиме його друзів, опиралася на фамільну традицію. П'ятеро Тимковських — рідних братів його матері — потрапили до енциклопедії Брокгауза і Ефрона! Були вони професорами, високими державними службовцями, майже всі мали літературний хист.

Рід Тимковських виколисався у придніпровських лісостепах. Неподалік від Золотоноші був колись хутір Тимківщина, куди не раз і в малі, і в зрілі свої літа приїздив Максимович.

Чехи назвали б його «будителем» — цим словом наші західні сусіди-слов'яни вшановують тих, хто в страшних обставинах гніту й приниження не давав приспати свою націю, усе робив, щоб утвердити її культуру, гідність, славу.

Доля поділила життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку блискуча кар'єра вченого у Московському університеті, друж­ба з В. Одоєвським, О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Кулішем, О. Бодянським, М. Гоголем. Т. Шевченком, у 30-річному віці — посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира.

Слід пам'ятати, що Київський університет відкрили невдовзі після придушення польського повстання 1830-1831 років й закриття багатьох польських шкіл, які до того домінували на Поділлі, Волині, Київщині. Він мав стати форпостом «общерусизма» на берегах Дніпра. (Втім, серед викладачів нового університету бу­ло чимало поляків; римське право, наприклад, читав брат Адама Міцкевича). М. Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськими питаннями, тричі на тиждень проводити засідання універ­ситетської ради і ще тричі — засідання правління...

У Київському університеті професор Максимович читав російську словесність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». 1839 року з-під його пера вийшла «История древней русской словесности». Але в тому то й річ, що Михайло Олександрович був щедро обдарованою натурою: він міг дозво­лити собі «розкидатися». Ще живучи в Москві, цей ботанік від Бога видав кілька випусків альманаху «Денница», захопився збиранням фольклору. Його збірка «Ма­лороссийские песни» відіграла неабияку роль в історії українського романтизму. 1834 року з'явилося нове, доповнене її видання. П. Куліш писав, що, коли він, новгород-сіверський гімназист, прочитав «книжку сю», вона стала для нього «первою над усіма іншими».

З Максимовича почалася українська фольклористика як наука, оскільки він вперше подав класифікацію пісень, водночас дуже цікаво проаналізував їх особливості у зіставленні з піснями російськими. Пристрасть до фольклору здавалося б, не залишить Максимовича ніколи. Проте з 1837 р. він усе більше захоплюється дослідженням історії. В його особі маємо од­ного з кращих знавців історії Києва: це місто — в середині XIX століття не таке вже й велике, всього з 50-тисячним населенням - Михайло Олександрович любив, обходив усі його найпотаємніші закутки, пагорби, оглянув і по можливості дослідив пам'ятки старовини. Він був чудовим гідом для своїх друзів, які в середині 1830-х приїздили до Києва — М. Гоголя, М. Надєждіна, М. Погодіна, П. Киреєвського...

Варто згадати також близьке знайомство і співпрацю М. Максимовича з ректором духовної академії Інокентієм Борисовим. За їх участі 1843 року при ки­ївському губернаторі було створено «Временную комиссию для разбора древних актов», яка зайнялася збиранням і виданням пам'яток старовини.

У груд­ні 1835 р. Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора. Передусім — через серйозні проблеми зі здоров'ям. Ще в 25-річному віці йому відмовило праве око, тепер же із зором стало зовсім кепсько. До всього додався жорстокий ревма­тизм. 1841 року М. О. Максимович назавжди поселяється в хаті на Михайловій горі.

Складаючи ректорські обов'язки, Максимович сказав, що три півріччя, які минули з часу затвердження його на посаді, були «самым лучшим воспоминанием» його «гражданской жизни».

Не забуваймо, що в цю пору йому було всього 37 років! Уряд призначив колишньому ректорові й професорові щорічну пенсію — 762 рублі, і з того моменту бере поча­ток сумна історія подвижництва серед скрути й самотності.

Максимович поселився на горі у звичайній хаті (будинок він збудує значно піз­ніше). Найбільшою цінністю в ній була зелена скриня, у якій учений зберігав свій архів. Важко уявити, як жилося б тут самотньому холостяку, якби не його сестра: вона взяла на себе, по суті, всі домашні клопоти. Час від часу Михайло Максимович виїздить до Києва або до Москви, живе там по кілька місяців, працює в архівах і бібліотеках. Він багато пише і друкується. М. Максимович видав три випуски аль­манаху «Киевлянин» і два — «Украинец»! Мріяв навіть перетворити «Киевлянин» на журнал і для цього готовий був... продати Михайлову гору...

1853 року померла сестра Максимовича. Невдовзі він одружився.

Влітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. Він був зайнятий думками про влаштування власного домашнього гнізда, і приклад старого Макси­мовича не міг не запалювати його мрії про затишок. «И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!» — записав він у щоденнику після зустрічі в Москві з подружжям Максимовичів. Чи ж дивно, що в листах до Марії Василівни Максимович Тарас Шевченко просив її знайти для нього «моло­ду княгиню»? Звичайно, таку, як сама Марія Василівна. На Михайловій горі поет написав поему «Марія». Тут і досі стоїть «дуб Шевченка», під яким він лю­бив відпочивати... Через два роки Максимовичі хоронитимуть Тараса на канів­ській горі...

Життя ж самого Максимовича навесні 1860 р. осяє радість народження сина Олексія.

10 листопада 1873 р. у своєму будинку на Михайловій горі він тихо відійшов у вічність. Великого зібрання своїх праць у трьох томах він уже не побачив.

Література:

1. Панченко В. Тест на патріотизм: Михайло Максимович - забутий аристократ духу //Україна incognita /За ред. Л.Івшиної. К., 2002.- С. 159 - 169.
2. Максимович М.О. Киевъ явился градомъ великимъ...: Вибранi краєнознавчi твори / М. О. Максимович;
3. Упоряд.В.Замлинський; Авт.примiт.I.Бутич. - К.: Либiдь, 1994. - 448с.: iл. - (Пам'ятки iсторичної думки України).
4. Береговий П.М. Видатнi вiтчизнянi ботанiки / П. М. Береговий, М. А. Лагутiна. - 2-ге вид.; перероб.,доп. - К.: Рад.шк., 1969. - 222с.: фотоiл.
5. Енциклопедiя українознавства: Перевид.в Украiнi. Т.4 : К-М / Гол.ред.В.Кубiйович. - К.: Глобус, 1996. - 394с.: iл. - (УБС).
6. Єфремов С.О. Лiтературно-критичнi статтi / С. О. Єфремов. - К.: Днiпро, 1993. - 351 с.:

Цікаву інформацію про життя Михайла Максимовича можна знайти на сайтах в Інтернеті:

www.lib-gw.univ.kiev.ua, www.wek.kiev.ua

Микола Федотович Біляшівський… Мало хто знає це ім'я. Така вже доля українських учених, імена котрих через безглуздий і надуманий так званий «український буржуазний націоналізм» було забуто. Всього себе і своє життя він віддав вивченню рідної історії, археології та етнографії. Саме Біляшівський стояв біля джерел музейної справи в Україні, він започаткував і створив Київський держав­ний Історичний музей України.

Народився Микола Федотович 12 жовтня 1867 року в м. Умані у родині священика. Незабаром сім'я переїхала в село Острійки поблизу Білої Церкви. Доля не була надто прихильною до хлопчика, вона ніби заповзяла­ся гартувати його на тяжких втратах, у нелегких випробу­ваннях. Миколці було лише 4 роки, коли померла його ма­ти, а через кілька років і батько. Але незважаючи на життєві біди, доля на­ділила його світлим розумом, цікавістю до всього і водно­час наполегливістю, здатністю долати всі труднощі в ім'я поставленої мети.

Після закінчення гімназії, влітку 1885 р. Микола Федо­тович вирушає в подорож селами України, і, як справжній дослідник, заводить щоденник, куди записує все, що вва­жає важливим, основну увагу приділяючи обрядам.

А захоплення археологією викликали розкопки Китаївського могильника на околиці Києва. Це захоплення ще більше зміцніло, коли він всту­пив 1885 р. до Київського університету Святого Володими­ра. Археологічні дослідження привернули особливу увагу спеціалістів і стали темою для доповіді Біляшівського на VIII Археологічному з'їзді у Москві. Через три роки, подорожуючи правим берегом Дніпра, Микола Федотович дійшов до річки Рось. Зупинившись у селі Пекарі, він дізнався, що недалеко від Канева є Княжа Гора, звідкіля селяни приносять різні старовинні речі і продають їх. У цей період Біляшівський починає співро­бітництво з журналом «Киевская старина». Отже, з допо­могою видавництва у вересні 1891 р. Біляшівський почи­нає систематичні дослідження Княжої гори. На основі ви­вчення пам'яток кам'яного віку і давньоруського часу до­водить існування тут в минулому давньоруського міста Роденя.

Удосконалював свою освіту в Мос­ковському університеті, де вивчав антропологію та етногра­фію.

Після закінчення Московського університету Микола Фе­дотович виїздить до Варшави. Там протягом 1894-1897 рр. працює завідуючим архівом, де зберігались надзвичайно цінні матеріали з історії України, які до нього ніким не вив­чались. Микола Федотович із властивою йому енергією та допитливістю взявся за вивчення цих матеріалів.

Влітку 1897 р. у зв'язку з підготовкою XI археологічно­го з'їзду Микола Федотович приїздить до Києва, де бере найактивнішу участь в організації виставки до з'їзду у приміщенні щойно збудованого музею. Відкрита в 1899 р. виставка фактично поклала початок існуванню музею. Так, працюючи над її створенням, М. Біляшівський стає членом Товариства любителів старожитностей та мис­тецтв. Він зна­йомиться з В. В. Хвойкою, підтримує зв'язки з археолога­ми Львова, Варшави, Казані, бере участь в організації ет­нографічних виставок у Москві і Петербурзі.

В 1902 р. музейний комітет запропону­вав йому посаду директора. Біляшівський радо погодився. З цього часу музей став для нього домівкою в повному ро­зумінні цього слова. Тут, у підвалі, він мешкав із своєю сім'єю.

Офіційно музей відкрито ЗО грудня 1904 року.

У 1910 р. М. Біляшівського захоплює думка влаштувати виставку, присвячену Т. Г. Шевченку. За короткий час йому пощастило зібрати багато нових, зовсім невідомих і дуже цінних творчих матеріалів, переважно з приватних колекцій. Відкрилась вона в 1911 р. і налічувала 87 творів митця. Виставка поклала початок спеціальному Шевчен­ківському відділу в Київському музеї.

Можна тільки дивуватись, звідки брались у Миколи Федотовича сили, щоб витримати той стрімкий темп, у якому він жив і працював: робота в музеї, організація ви­ставок, поїздки в експедиції, участь у засіданнях числен­них всеросійських і регіональних товариств, співробітниц­тво в газетах, листування з багатьма відомими вченими і діячами культури.

Під час революцій та громадянської війни в Україні Ми­кола Федотович продовжував працювати директором музею. Вико­нуючи постанови радянської влади про націоналізацію предметів мистецтва, він звіз до музею коштовні колекції київських меценатів (Терещенків, Ханенків та інших) і цим врятував величезні мистецькі цінності від знищення.

Велику роботу провів Микола Федотович щодо будів­ництва і розвитку Полтавського, Чернігівського та інших музеїв, а також відкриття відділів українського мистецтва в музеях Москви та Петербурга. Багато сил він доклав і до охорони архітектурних пам'яток.

За своє життя написав 65 наукових праць, а разом із статтями та замітками — близько 300. 21 квітня 1926 р. Микола Федотович по­мер. Як заповідав М. Ф. Біляшівський, його похо­вали біля Княжої гори під Каневом.

Література:

Антонова О. Доля вченого //Черкаський край - земля Богдана і Тараса: Культурологічний зб.- К., 2002.- С.465-470.

Біляшівський Микола Федотович (1867-1926): Українці //Однокласник.- 1996.- №3.- С. 10-11.

Віталенко К. Сторінки життєпису //Старожитності.- 1993.0 №1. - С.7.

Кілієвич С. Академік М.Ф.Біляшівський - перший директор Національного музею історії України //Киівська сттаровина.- 1999. - №4. - С.80-86.

У пантеон визначних діячів української культури Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) увійшов передусім як видатний знавець української літератури й мови, як історик літератури та літературний критик. Більшості наших сучасників він знаний як автор відомої "Історії українського письменства". Але, крім наукової праці, він активно займався й політикою в підросійській Україні.

Народився майбутній учений і письменник 1876 р. в с. Пальчик Катеринопільського району в родині священика. В дитинстві читав Скотта, Байрона, Гюго, Гоголя, Пушкіна, Кольцова, Карра, Боборикіна, Карамзіна, Одюбона, журнали «Вест-ник Европы», «Дело», науково-популярні народні книжки, різні газети. Потому перечитував Куліша, Марка Вовчка, Костомарова, Квітку, Левицького, Котляревського.

Національну самосвідомість, що з часом перетворилась в жертовний патріотизм, юний Сергій здобував самотужки, підкріплюючи її ідеями з роздобутих українських книжок та зустрічами з українськими діячами. Це самоусвідомлення себе українцем дозріло й закріпилось у Києві, куди Єфремов, покинувши рідну домівку, переїхав вчитись, спочатку в духовній семінарії, потім - у Київському університеті Св. Володимира на юридичному факультеті (1895-1901). Саме у Києві формуються його політичні уподобання під впливом лекцій, доповідей, зустрічей з відомими діячами української історії та культури - М.Грушевським, В.Антоновичем, О.Кониським.

Сергій Єфремов співпрацював у часописах, науково-по­пулярних виданнях «Зоря», «Правда», «Кіевская старина», «ЗНТШ», «ЛНВ», «Нова Громада», «Рада», «Громадська Думка», «Нова Рада», «Україна», «Література»; «Украинская жизнь». Протягом 1895—1918 рр. був одним із керів­ників видавництва «Вік».

За царату не раз зазнавав переслідувань, арештів. У до­бу державного відродження був заступником голови Українскої Центральної Ради. Після перемоги більшовизму С. Єфремова заарештовують (1929), а через рік виносять смертний вирок як голові організації СВУ. Однак смертну кару пом'якшили — і вчений дістав десять літ ув'язнення, перші сім з яких відбув у Ярославському «політізоляторі», потім був переведений до Володимирського. З 1939 р. його доля невідома.

Слід зазначити, що С. Єфремов де­що недооцінював літературу XVII—XVIII ст., вважав її схоластичною, відірваною від «живого життя». Натомість усі свої творчі нахили, зусилля віддав дослідженню видат­них літературних постатей XIX — початку XX ст.: Т. Шевченка, Івана Франка, Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Нечуя- Левицького, В. Б. Панаса Мирного та ін. С. Єфремов писав перед­мови, готував наукові коментарі та примітки до видань творів Л. Глібова, Є. Гребінки, О. Кониського, І. Котля­ревського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського. Протягом 1927—1928 рр. його стараннями побачили світ «Щоденник» та «Листування» Т. Шевченка.

Слід додати, що С. Єфремов був послідовним у погля­дах на літературу, загалом на літературно-мистецький про­цес. Досить критично ставився до модернізму, символізму. С. Єфремов залишив дослідникам значний публіцистич­ний доробок. Його нарис «З громадського життя на Україні» і нині може служити за взірець наукової публіцистики, бо, як зазначає її автор у передньому слові, питання стоїть «про світогляд і напрям у громадській роботі».

Література:

Лицар духу //Шк. б-ка.-2003.- №5.- С.132-133.

Сергій Єфремов // Сто найвідоміших українців. К. - М., 2002,- С. 392 - 398.

Серед учених початку ХХ століття, чиє життя було нерозривно пов'язане з Україною, дуже яскравою особистістю є видатний сходознавець і славіст Агатангел Юхимович Кримський. Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на питання, якими мовами він долодіє, жартував зазвичай, що легше перелічити ті, котрими він не володіє.

Провідний орієнталіст і славіст Російської імперії, А.Кримський стояв біля витоків створення української сходознавчої школи, практично знищеної у роки сталінських репресій. Напружену працю вченого , педагога і адміністратора він поєднував із літературно-художньою творчістю, ввійшовши в історію української літератури як оригінальний поет і саомобутній прозаїк.

Народився Кримський у сім'ї вчителя, в місті Володимир-Волинському. Незабаром після народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки, де з юного віку хлопчик перебував в атмосфері української глибинки. Невеличке містечко все життя було йому рідною домівкою, до нього він приїздив відпочивати та набиратися натхнення для творчості. Тут, у Звенигородці, вченого було заарештовано і вивезено спочатку до Києва, а потім у далекий Кустанай.

Освіту Агатангел Юхимович здобував у гімназіях Острога, Києва з1881 до 1885 року. Закінчив Колегію Павла Галагана, Московський Лазаревський інститут східних мов та історико-філологічний факультет Московського університету. Впродовж 1896-98 років перебував у науковому відрядженні в Сирії та Лівані. Потім викладав у Московському університеті, Лазаревському інституті східних мов. Ним було опубліковано понад 500 статей. Перу Кримського належать всесвітньовідомі праці з історії арабської, перської, сирійської, хамітської, тюркської та інших літератур. Відомий був Агатангел Кримський і як чудовий поет, перекладач. Він знав 50 мов. Був закоханий у Лесю Українку у прямому розумінні цього слова. Дружив з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським.

Переїхавши у 1918 році до Києва, він посів кафедру східної історії в Київському університеті, був одним з організаторів Всеукраїнської академії наук, очолював інститут української мови, написав низку праць про українську граматику, історію рідної мови.

Але влада повсякчас ставилася до вченого з недовірою. На початку війни, у липні 1941 року Кримського заарештували і вивезли з Києва. І до 1990 року про його долю нічого не було відомо. А потім виявилося, що постанову беріївського НКВС про арешт Кримського було підписано 20 липня 1941 року. "Ангелами смерті" Берії знаменитого вченого було внесено до списку за номером 22538 під назвою "Мастітиє". Маститий український академік трактувався НКВС, як "український контрреволюціонер". На першому ж допиті - 22 липня 1941 року слідчий запитав в першу чергу, коли і де Кримський познайомився з Петлюрою. І почалося сходження українського академіка на Голгофу страждань.

У тюрмі НКВС далекого засніженого міста Кустанаю було закатовано українського генія, гордість світової орієнталістики. Помер Агатангел Юхимович 25 січня 1942 року. І було кинуто його тіло у холодну яму з вапном, як злочинця, серед інших загиблих від рук сталінських сатрапів "Того, що присуджено буде, ніхто наперед не вгада".
І все ж Кримський наче знав, коли у своєму вірші "Заповіт" ще 1903 року писав:

Література:

Агатангел Кримський // Сто найвідоміших українців. К. - М., 2002.- С. 387-391.

Сюндуков І. Народ вічний у пізнанні: Українська ідея Агатангела Кримського у вселюдських системах координат //Україна incognita/ За ред. Л.Івшиної. - К., 2002. - С.287 - 291.

Управління культури Черкаської облдержадміністрації
Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Вип.3

Склала Ткач Л.О.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.

Комп’ютерну верстку, набір та оформлення здійснив відділ бібліографічної роботи та довідково-інформаційних послуг Черкаської обласної бібліотеки для дітей

18002 м. Черкаси, вул. Кірова, 24

Тираж 50 прим.

www.wek.kiev.ua