Щастя – яке воно?
(Штрихи до творчого портрета Майї Фролової)

Любити дітей означає розуміти їх. У своїй книзі "Педагогіка любові і свободи" Юрій Азаров сказав про це приблизно так: "Щоб збагнути дитину, треба не опускатися до її рівня, а дотягатися до її почуттів". А дотягтися якраз і важко, складно, і щоб присвятити себе цьому, треба якогось мірою долати ще й свою природу. Бо подолання певних бар'єрів у собі й навколишньому світі заради доброї справи, заради когось - то ступінь духовної вивищеності. То - щастя.

Остання філософічна думка належить відомій в Україні і далеко за її межами російськомовній дитячій письменниці нашого краю Майї Флорівні Фроловій. На жаль, єдиній послідовній письменниці дитячої теми на Черкащині. Незнання дитячої психології чи небажання вникати в проблему природи одвічних конфліктів між дітьми та дорослими, в проблему внутрішніх суперечностей підлітків, а, може, й применшення її ролі на фоні глобальних сучасних перипетій та масове звернення письменництва до пошуків історичної фактури минулого, до світу корупцій та вбивств, до "вигукування" один поперед одного патріотичних гасел та лайок, мовляв, які ми "сякі-такі", призвело до складної ситуації: зачитані на потрюху старенькі дитячі книжки ревно оберігаються пильним оком бібліотекарів. Атим часом школярі шукають відповідей на ті запитання, які їх турбують і на які не завжди можуть отримати помічне слово поради. І чи не відсутність цікавої дитячої літератури на морально етичні теми різко знизила бажання читати у молодших вихованців, їхній інтерес до книжки взагалі? А телебачення, здебільшого аморальне? А обмеженість можливостей реалізувати свої здібності в позаурочний час? І, звичайно ж, турбота батьків про своїх чад скоріше матеріальна, аніж духовна. Все це часто штовхає наших дітей у складні життєві ситуації. Тоді ненавченість аналізувати свою поведінку і її наслідки, не завжди правильне уявлення про духовні й матеріальні людські цінності ставлять перед ними масу проблем. І вони страждають. Вони в пошуках себе в цьому світі, у власній безпорадності й незбагненності. Чому я такий і в чому сенс людського життя? Що таке щастя і справжня любов? А ностальгія за рідним краєм? Як зберегти свою гідність і навчитися цінувати дружбу? Чи ж можна уникнути конфлікту з батьками? Ці та інші питання порушені письменницею Майєю Фроловоюуїї майже трьох десятках дитячих книг із таким вагомим творчим доробком вона підійшла до свого сімдесятирічного ювілею. Кожен її твір - то відкриття, то порада, то уроки мислення, співчуття, роздумів, моралі. Авторка, добре знаючи психологію дітей, вміло виписує художнім словом не тільки їхній біль і страждання, а й допомагає осмислювати власні вчинки героїв, поривання, вказує, як можна не загубити себе, дає можливість збагнути: хто ж я? Вже самі назви книжок спонукають читача до нових роздумів, як от: "Не спеши ставать на колени", "А вы мне кто?", "Девочка, которая придумала себя", "Ау, мама!", "Задумайся о себе", "Счастье - оно какое?", "Найди меня, мама", "Современная девочка", "Капризуля" і т.д.

Географія книжок Майї Флорівни, як і географія її життя, надто широка. Єдиним був і залишився поруч нас біль, перелитий у слово, аби застерегти молодше покоління від духовних спотикань.

Народилася письменниця 6 січня 1931 року в м. Сміла в різнонаціональній родині. Батько Флор Лепешко - українець, колишній відповіда-льний секретар смілянської районної газети "Червоний стяг" (нині "Смілянські обрії'), мати - Броніслава Броніславівна - чистокровна полька. Маючи початкову медичну освіту та вже двох дітей — Володю і Майю, вона виявила бажання в 1941 му році вступити до Черкаського педінституту на факультет російської філології.

Згодом для дев'ятирічної Майї, що навчалася в третьому класі Смілянської школи №3, почалася довга дорога поневірянь; спочатку до бабусі в Сибір, потім, з початком війни, евакуювалася з родиною в Чувашію, далі - знову Сибір, і лиш по закінченню Корсунь-Шевченківської битви знову повернулася до рідної Сміли. Про свої дитячі переживання і враження Майя Фролова пізніше напише у своїх автобіографічних книжках "НадТавдой-рекой" і "Ау, мама!"

В Саранську навічно лишилися могили її дідусів, бабусь, братів. А портрети діда Броніслава, дворянина за походженням, і досі прикрашають стіни одного з тамтешніх музеїв.

Як відповідальному секретареві газети, батькові Майї Флорівни доводилося виїжджати на "передову", тому дев'ятий клас дівчина закінчувала в Західній Україні, в Дрогобичі, серед голоду, холоду, в убогості. Небайдуже серце майбутньої письменниці всотувало в себе босоноге дитинство своє і своїх однолітків, членів молодіжної національної організації, щоб потім виповісти все це в книжці "Гуси-красньїе лапки".

Родинні літературні смаки вишумовували у Майї Фролової ще з дитинства — від першого знайомства з Шевченковим "Кобзарем", пізніше подарованим їй бабусею Вікторією, з тої "Причинної", яку читала в далекому Сибіру "рядочок за рядочком", обливаючись слізьми за дівчину і того козака, що "в дуб головою". "Я й читати по справжньому навчилася по "Кобзарю", - напише в одній зі своїх книг письменниця.

Далі - були мрії про літературну діяльність. З великим захопленням дівчина неодноразово перечитувала рідну літературу XIX століття, нади-хаючись уроками вчительки української мови. Закінчивши школу зі фібною медаллю, вступила до Чернівецького університету на факультет російської філології.

Нелегка жіноча доля (а письменницька й поготів) спіткала Майю Флорівну. Вийшовши заміж на третьому курсі університету, а згодом народивши двох доньок, вона мужньо долає тисячі кілометрів уздовж івпоперек Радянського Союзу через постійні чоловікові відрядження, нпрофесією військового: Москва, Магадан, Владивосток, Грузія, Далекий Схід... "Вагони, пароплави, літаки, клунки, вживання на чужому місці..." Комуналки, бруд, невдоволення сусідів тіснотою на кухні; чужорідне середовище із зовсім незнайомою мовою, звичаями, не-сприйняттям жінки як такої (в Грузії). А ще - самота, постійне перебування наодинці з материнськими клопотами, бо ж дітей виховувала практично сама. І... для творчої людини - багатющий діапазон пізнання. І невідступна мрія про обов'язкове повернення до рідного краю.

Зі страждань і болю, з любові до життя, до людей, у 1960 році, працюючи в Магаданському видавництві та після ряду зустрічей з відомими цікавими людьми, з'являється перша публікація письменниці—оповідання про мужність одного з льотчиків, який воював у Єгипті.

Маючи досвід коректора та літературного редактора, спробувала написати першу книжку дитячих спогадів про перебування в бабусі на Півночі - "Солнечная Северяния", яка побачила світ в 1962 році. Єдина на той час дитяча книжка про Північ швидко і успішно розходиться між читачами. А потрапивши в Москву, привертає увагу тамтешніх літературних видавців, і Майя Фролова отримує звідти пропозицію видати цю повість. Скромна жінка навіть пише відповідь, що вона не письменниця. Але її талант був помічений і підтриманий. "Солнечная Северяния" виходить і в Москві. Таким чином, ніколи не мріючи про долю письменниці. Майя Флорівна нею стає.

Натхненна праця над словом, над собою приносить їй успіх за успіхом. Однак, перебуваючи у Владивостоку, письменницю спіткає невдача через зовсім безобідну, здавалося б, книжчину "Есть на свете разные земли", в якій авторка розповідає про дружбу двох дівчаток - українки і єврейки, остання з яких виявляється послідовнішою у своїх вчинках. За такий художній показ представник із Москви "потріпував у повітрі книжкою" і називав її авторку "сіоністкою". Неодноразово Майя Фролова викликалась до крайкому партії. За її "творчість" був звільнений з роботи редактор видавництва, а запланований вступ до Спілки письменників відклали майже на два роки. Тільки в 1971 році щасливий лист із Москви за підписом відомого письменника С. Михалкова сповіщає про її офіційне членство в Спілці письменників СРСР.

В 1972 році, маючи в своєму доробку вже п'ять-шість книг, на запрошення (та за клопотанням Миколи Негоди) Майя Фролова з доньками переїздить із Грузії до Черкас.

У нещодавно написаних спогадах для дітей про ностальгію ("Де народився, там і згодився") авторка щиро зізнається: "Яким щастям було, коли мене запросили до Черкас. Тяжіння до рідної землі, де пуп закопаний, я відчувала завжди. Тут створювалася Спілка письменників України, треба було мати десять членів Спілки, стільки їх ще не набиралось. Дали квартиру, і я довгі місяці спала на матраці, покладеному на книжки, а молодша донька - на залізному солдатському ліжку, що подарувала добра знайома (старша донька в той час вже навчалася в Москві). Чоловіка ж не звільнили одразу від служби".

І тут, де "і рідні стіни помагають", Майя Флорівна вперше відчула себе не тільки письменницею, а й рівноправною людиною.

Книжка за книжкою виходять з-під її талановитого пера, користуються неабиякою популярністю серед дітей та дорослих, бо ж цікаві, правдиві й доступні кожному серцю. Тому і пошанована її творчість високою премією ім. В. Короленка. Повість "Задумайся о себе", рекомендована на конкурс видавництвом "Веселка", виборола першу премію, а "Капризуля" без відома авторки в дні слов'янської культури була визнана кращою дитячою книжкою. Хіба це не визнання?

Виповнилося більше сорок літ з часу першої публікації письменниці, більше сорока літ – невтомної роботи з літературно обдарованими дітьми при обласній дитячій бібліотеці. Натхненна праця, овіяна добротою і мудрістю, любов'ю і бажанням прищепити дітям через слово найкращі почуття, виховати особистість - ось щастя Майї Флорівни. "Я горджуся тим,що пишу для дітей",—щиро зізнається письменниця. Творчість для неї – це "третій поверх", що підносить людину до найвищих духовних сходжень. Майя Фролова хоче, щоб ЇЇ книжки допомагали. Скажу відверто: вони й справді помагають. І це – щастя...

Недавно я прочитала її "Капризулю". Ще в рукописі ця повість була запропонована авторкою дівчатам-підліткам: чи потрібно таке друкувати? "Потрібно, - зворушено відповіли їй. –Таке повинні б читати ще в п'ятому класі, бо в дев'ятому вже може бути пізно".

Так, дійсно, це відверта внутрішньо монологічна мовалегковаж-ної п'ятнадцятилітньої юнки, яка невтримно хоче позбутися гріховної "опуклості". В процесі довгого і гнітючого осмислення своїх помилок та з допомогою мудрих бабусиних порад, вона нарешті робить певні висновки, чим саме застерігає інших від подібного.

Знання проблем сучасних підлітків, їхніх уподобань, стилю спілкування, відвертий показ речей такими, які вони е, динамічність розвитку думок героїні, психологізм характеру - все це робить повість цікавою, споглядально осмислювальною, такою, що містить у собі глибокий виховний потенціал.

Творчості Майї Фролової притаманна також стислість і ясність художнього викладу, вміння помічати цікаві деталі у дитячих характерах, у їхньому спілкуванні з дорослими.

Сюжет для письменниці – то біль, який сягнув її серця, яким вона хоче доторкнутися через слово й до інших. Тому авторка не тільки одночасно страждає, роздумує зі своїми героями, а й захищає їх, допомагає "вийти на світло", адже письменник, переконана Майя Флорівна, повинен давати читачам віру в життя. Це теж одне із її щасть...

Зелено обплетена кімнатними квітами затишна квартира, щедро виповнена густим віконним світлом. Книги. Безліч книг. Уздовж всієї стіни – малюнки внуків, портрети рідних, вишивки письменниці. Акваріумні рибки доповнюють райдужність світлиці і... її душі. І кицька Мотька, привезена Майєю Флорівною із Коктебеля в рукаві куртки.

Залюбки вилазить їй на плече, обнімає, тулить свою смугасту голівку до жіночої щоки, скручується на руках у тугий клубок. Любить господиню. Аякже, про неї вже й книжчина написана "Побаски кошки Мотьки"!

На письмовому столі – листи доньок, зятів. Молодша Аня зі своїм чоловіком – теж письменники. В Саранську видають молодіжний журнал під спільним псевдонімом "Юрій Самарин". І внучка потроху пише. Можливо, і вона піде слідами батьків та бабусі. Бо саме її, бабусина, любов укущила в них усіх любов до слова.

Он як пише донька про це:

Словом твоим окликну тебя: "Ау, мама!"
Расскажи мне - "Счастье - оно какое?" бывает, мама,
В таких вдохновенных и радостных, в детских твоих краях?
Улетели туда "Гуси - красные лапки",
Туда, где небо синее, сказочный лес и солнце...
"Над Тавдой-рекой" или в таежном распадке,
В "Солнечной Северянии" мама глядит в оконце...

Книги, написані на кухні; ночі, недоспані через дитячі хвороби; війна, евакуації, нестатки,
ностальгія – все пережито і подолано. А подолання – то щастя. То ступінь духовного вивищення.

Отож, Майя Фролова й донині вивищує своїм мудрим словом дитячі душі — "пегасиків", плекаючи нові могутні таланти.

Таке воно – її щастя.

Дай, Боже, його їй на многії літа!

Валентина Коваленко,

голова Черкаського обласного осередку

Національної спілки письменників України,

кандидат педагогічних наук,

доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького,

лауреат обласної літературної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка

та Всеукраїнської літературної премії «Благовіст».

Член Національної спілки письменників України з 1998 року.

Управління культури Черкаської облдержадміністрації
Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класівВип.3

Черкаси, 2003

Дорогі друзі!

Черкащина — батьківщина багатьох відомих усьому світові людей: ПОЕТА І ХУДОЖНИКА Тараса Шеченка, композитора О.Гулака-Артемовського, класиків української літератури І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, ще майже 200 митців, серед яких літератори С.Єфремов, М.Драй-Хмара, Т.Осьмачка, хореограф В.Авраменко, художники І.Їжакевич та І.Падалка, вчений-сходознавець А.Кримський. Тут жили і творили помолог і плодівник П.Симиренко, письменники Г.Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь.

Про тих, хто залишив слід в історії нашого краю за часів козацької доби ви мали нагоду дізнатись із двох попередніх випусків.¹

З нашими славетними земляками- вченими, які жили і працювали у ХІХ - першій половині ХХ століття, ви познайомитись в третьому випуску краєзнавчих розповідей.

* * *

Як відомо, у 1840 р., в Петербурзі, з ініціативи Євгена Гребінки, приятеля Т. Шевченка, коштом багатого нашого земляка, Петра Івановича Мартоса, друкарня Фішера видрукувала першу збірку поезій Т. Шевченка, яку назвали «Кобзарем».

Ця мала Шевченкова книжечка здобула в Україні відразу широку громаду читачів і мала великий успіх. «Кобзар» Т. Шевченка спричинив справжнє відродження української літератури, започатковане І. Котляревським, його славною «Енеїдою». Жодна книжка в світовій літературі не мала такого значення, як «Кобзар» для України. Т. Шевченко вже тим першим «Кобзарем» виявив себе геніальним українським поетом та борцем за свободу, за правду і справедливість

¹Видатні люди Черкас: Краєзнавча розповідь для учнів 7-9 кл. Вип.1. - Черкаси, 2002.- 10 с.
Славетні українці- наші земляки: Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 кл. Вип.2. - Черкаси, 2003. - 12 с.

для всіх людей і всіх народів світу.

Відтак з'являлися інші поеми і поезії Т. Шевченка, в різних журналах і окремих книжках — «Кобзарях», але перше повне видання поетичних творів Т. Шевченка, під назвою «Кобзар», з'явилося тільки в 1907 р., в Петербурзі, за старанням і редакцією Василя Доманицького.

Він, мабуть, перший перевірив усі власноручні рукописи Шевченка, які збереглися, а крім цього, використав усю доступну йому літературу з історії текстів.

Василь Доманицький - наш знаменитий земляк, історик, літературознавець, публіцист, популяризатор, політичний і громадський діяч-кооператор. Народився, як подає проф. І. Витанович в «Історії українського кооперативного руху», 7 березня 1877 р., в селі Колодистому, Звенигородського повіту на Київщині, в родині священика. Василь закінчив Київську гімназію і історико-філософський факультет Київського університету. Як студент Володимира Антоновича, провадив археологічні розкопки на Звенигородщині. Він автор праць «Козаччина на переломі XVI— XVII сторіч», «Пісня про Нечая», «Балади про Бондарівну», «Піонер української етнографії 3. Доленґа Ходаковський», «Критичний розгляд над текстом «Кобзаря» і «Авторство М. Вовчка».

В. Доманицький не цурався й політики. У 1900-1910 рр. В. Доманицький брав дуже активну участь у кооперативному русі, починаючи від заснування ощадно-позичкового товариства в селі Колодистому і закінчуючи співзасновництвом «Союзбанку» і «Споживчого Союзу» в Києві .

Василь Доманицький не змарнував жодної хвилини без праці як творчої, так і громадської. За спогадами його сучасників, він ніколи не дбав про себе. Недоїдав, а свої мізерні кошти вкладав у книги, громадські справи. Усього 10 років активної праці, з них п'ять - у ліжку, але й вони були заповнені працею. Так на побережжі Адріатичного моря, в лікарняному ліжку, перекладає "Жерміналь" Золя, російські повісті Марка Вовчка. О.Лотоцький писав про нього, що він мав "феноменальний стимулятор людської енергії".

За громадську діяльність В.М.Доманицький був засуджений до заслання на Північ, згодом замінене на 3-річне перебування за кордоном.

Помер в Аркашоні (Південна Франція) 10 вересня (28 серпня за ст.стилем) 1910 року. Він прожив усього 33 роки, але залишив по собі велику спадщину , яку ще треба вивчати і вивчати. В. Доманицький хоч «мало жив — та багато зробив», як говорили про нього сучасники.

Література:

Доманицький Василь // Енциклопедія україно-знавства: Слов.частина/ Гол.ред.В.Кубійович.-Париж-Нью-Йорк, 1966.-Т.2.-С.560.
Доманицький Василь// Українська радянська енциклопедія. -К.,1979.-Т.3-С.433.
Доманицький Василь// Шевченківський словник у 2 т.-К., 1976.-Т.1.-С.195.
Іскорко-Гнатенко В. Громадянський обов'язок Василя Доманицького: Минуло 125 років від дня народження вченого// Літ.Україна.-2002.-28 берез.(№12).-С.7.

Додаткову інформацію про українського вченого Василя Миколайовича Доманицького Ви можете знайти також в Інтернеті:
http://kolibry.astroquru.com/01050599.htm
http://www.hi-edu.ru/Brok/01050599.htm

Михайлова гора у Прохорівці над Дніпром - наша національна духовна святиня. Вона тому й Михайлова, що понад тридцять років, аж до самої смерті, тут жив і творив професор Михайло Олександрович Максимович (1804—1873).

Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза всяким сумнівом, вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Недарма дехто з гімназійних учителів, помітивши ранню Михайликову пристрасть до збирання флори по гаях, яругах та монастирських садах, казав: бути йому московським професором ботаніки.

Різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивуватиме його друзів, опиралася на фамільну традицію. П'ятеро Тимковських — рідних братів його матері — потрапили до енциклопедії Брокгауза і Ефрона! Були вони професорами, високими державними службовцями, майже всі мали літературний хист.

Рід Тимковських виколисався у придніпровських лісостепах. Неподалік від Золотоноші був колись хутір Тимківщина, куди не раз і в малі, і в зрілі свої літа приїздив Максимович.

Чехи назвали б його «будителем» — цим словом наші західні сусіди-слов'яни вшановують тих, хто в страшних обставинах гніту й приниження не давав приспати свою націю, усе робив, щоб утвердити її культуру, гідність, славу.

Доля поділила життя Михайла Олександровича на дві половини. Спочатку блискуча кар'єра вченого у Московському університеті, дружба з В. Одоєвським, О. Пушкіним, В. Жуковським, П. Кулішем, О. Бодянським, М. Гоголем. Т. Шевченком, у 30-річному віці — посада ректора у щойно відкритому Київському університеті імені Святого Володимира.

Слід пам'ятати, що Київський університет відкрили невдовзі після придушення польського повстання 1830-1831 років й закриття багатьох польських шкіл, які до того домінували на Поділлі, Волині, Київщині. Він мав стати форпостом «общерусизма» на берегах Дніпра. (Втім, серед викладачів нового університету було чимало поляків; римське право, наприклад, читав брат Адама Міцкевича). М. Максимовичу довелося займатися налагодженням навчального процесу, господарськими питаннями, тричі на тиждень проводити засідання університетської ради і ще тричі — засідання правління...

У Київському університеті професор Максимович читав російську словесність. Ще в Москві він займався дослідженням «Слова о полку Ігоревім». 1839 року з-під його пера вийшла «История древней русской словесности». Але в тому то й річ, що Михайло Олександрович був щедро обдарованою натурою: він міг дозволити собі «розкидатися». Ще живучи в Москві, цей ботанік від Бога видав кілька випусків альманаху «Денница», захопився збиранням фольклору. Його збірка «Малороссийские песни» відіграла неабияку роль в історії українського романтизму. 1834 року з'явилося нове, доповнене її видання. П. Куліш писав, що, коли він, новгород-сіверський гімназист, прочитав «книжку сю», вона стала для нього «первою над усіма іншими».

З Максимовича почалася українська фольклористика як наука, оскільки він вперше подав класифікацію пісень, водночас дуже цікаво проаналізував їх особливості у зіставленні з піснями російськими. Пристрасть до фольклору здавалося б, не залишить Максимовича ніколи. Проте з 1837 р. він усе більше захоплюється дослідженням історії. В його особі маємо одного з кращих знавців історії Києва: це місто — в середині XIX століття не таке вже й велике, всього з 50-тисячним населенням - Михайло Олександрович любив, обходив усі його найпотаємніші закутки, пагорби, оглянув і по можливості дослідив пам'ятки старовини. Він був чудовим гідом для своїх друзів, які в середині 1830-х приїздили до Києва — М. Гоголя, М. Надєждіна, М. Погодіна, П. Киреєвського...

Варто згадати також близьке знайомство і співпрацю М. Максимовича з ректором духовної академії Інокентієм Борисовим. За їх участі 1843 року при київському губернаторі було створено «Временную комиссию для разбора древних актов», яка зайнялася збиранням і виданням пам'яток старовини.

У грудні 1835 р. Михайло Олександрович подав у відставку з посади ректора. Передусім — через серйозні проблеми зі здоров'ям. Ще в 25-річному віці йому відмовило праве око, тепер же із зором стало зовсім кепсько. До всього додався жорстокий ревматизм. 1841 року М. О. Максимович назавжди поселяється в хаті на Михайловій горі.

Складаючи ректорські обов'язки, Максимович сказав, що три півріччя, які минули з часу затвердження його на посаді, були «самым лучшим воспоминанием» його «гражданской жизни».

Не забуваймо, що в цю пору йому було всього 37 років! Уряд призначив колишньому ректорові й професорові щорічну пенсію — 762 рублі, і з того моменту бере початок сумна історія подвижництва серед скрути й самотності.

Максимович поселився на горі у звичайній хаті (будинок він збудує значно пізніше). Найбільшою цінністю в ній була зелена скриня, у якій учений зберігав свій архів. Важко уявити, як жилося б тут самотньому холостяку, якби не його сестра: вона взяла на себе, по суті, всі домашні клопоти. Час від часу Михайло Максимович виїздить до Києва або до Москви, живе там по кілька місяців, працює в архівах і бібліотеках. Він багато пише і друкується. М. Максимович видав три випуски альманаху «Киевлянин» і два — «Украинец»! Мріяв навіть перетворити «Киевлянин» на журнал і для цього готовий був... продати Михайлову гору...

1853 року померла сестра Максимовича. Невдовзі він одружився.

Влітку 1859 року Михайлову гору відвідав Тарас Шевченко. Він був зайнятий думками про влаштування власного домашнього гнізда, і приклад старого Максимовича не міг не запалювати його мрії про затишок. «И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее, чистое добро? И грустно, и завидно!» — записав він у щоденнику після зустрічі в Москві з подружжям Максимовичів. Чи ж дивно, що в листах до Марії Василівни Максимович Тарас Шевченко просив її знайти для нього «молоду княгиню»? Звичайно, таку, як сама Марія Василівна. На Михайловій горі поет написав поему «Марія». Тут і досі стоїть «дуб Шевченка», під яким він любив відпочивати... Через два роки Максимовичі хоронитимуть Тараса на канівській горі...

Життя ж самого Максимовича навесні 1860 р. осяє радість народження сина Олексія.

10 листопада 1873 р. у своєму будинку на Михайловій горі він тихо відійшов у вічність. Великого зібрання своїх праць у трьох томах він уже не побачив.

Література:

Панченко В. Тест на патріотизм: Михайло Максимович - забутий аристократ духу //Україна incognita /За ред. Л.Івшиної. К., 2002.- С. 159 - 169.
Максимович М.О. Киевъ явился градомъ великимъ...: Вибранi краєнознавчi твори / М. О. Максимович;
Упоряд.В.Замлинський; Авт.примiт.I.Бутич. - К.: Либiдь, 1994. - 448с.: iл. - (Пам'ятки iсторичної думки України).
Береговий П.М. Видатнi вiтчизнянi ботанiки / П. М. Береговий, М. А. Лагутiна. - 2-ге вид.; перероб.,доп. - К.: Рад.шк., 1969. - 222с.: фотоiл.
Енциклопедiя українознавства: Перевид.в Украiнi. Т.4 : К-М / Гол.ред.В.Кубiйович. - К.: Глобус, 1996. - 394с.: iл. - (УБС).
Єфремов С.О. Лiтературно-критичнi статтi / С. О. Єфремов. - К.: Днiпро, 1993. - 351 с.:

Цікаву інформацію про життя Михайла Максимовича можна знайти на сайтах в Інтернеті:

www.lib-gw.univ.kiev.ua, www.wek.kiev.ua

Микола Федотович Біляшівський… Мало хто знає це ім'я. Така вже доля українських учених, імена котрих через безглуздий і надуманий так званий «український буржуазний націоналізм» було забуто. Всього себе і своє життя він віддав вивченню рідної історії, археології та етнографії. Саме Біляшівський стояв біля джерел музейної справи в Україні, він започаткував і створив Київський державний Історичний музей України.

Народився Микола Федотович 12 жовтня 1867 року в м. Умані у родині священика. Незабаром сім'я переїхала в село Острійки поблизу Білої Церкви. Доля не була надто прихильною до хлопчика, вона ніби заповзялася гартувати його на тяжких втратах, у нелегких випробуваннях. Миколці було лише 4 роки, коли померла його мати, а через кілька років і батько. Але незважаючи на життєві біди, доля наділила його світлим розумом, цікавістю до всього і водночас наполегливістю, здатністю долати всі труднощі в ім'я поставленої мети.

Після закінчення гімназії, влітку 1885 р. Микола Федотович вирушає в подорож селами України, і, як справжній дослідник, заводить щоденник, куди записує все, що вважає важливим, основну увагу приділяючи обрядам.

А захоплення археологією викликали розкопки Китаївського могильника на околиці Києва. Це захоплення ще більше зміцніло, коли він вступив 1885 р. до Київського університету Святого Володимира. Археологічні дослідження привернули особливу увагу спеціалістів і стали темою для доповіді Біляшівського на VIII Археологічному з'їзді у Москві. Через три роки, подорожуючи правим берегом Дніпра, Микола Федотович дійшов до річки Рось. Зупинившись у селі Пекарі, він дізнався, що недалеко від Канева є Княжа Гора, звідкіля селяни приносять різні старовинні речі і продають їх. У цей період Біляшівський починає співробітництво з журналом «Киевская старина». Отже, з допомогою видавництва у вересні 1891 р. Біляшівський починає систематичні дослідження Княжої гори. На основі вивчення пам'яток кам'яного віку і давньоруського часу доводить існування тут в минулому давньоруського міста Роденя.

Удосконалював свою освіту в Московському університеті, де вивчав антропологію та етнографію.

Після закінчення Московського університету Микола Федотович виїздить до Варшави. Там протягом 1894-1897 рр. працює завідуючим архівом, де зберігались надзвичайно цінні матеріали з історії України, які до нього ніким не вивчались. Микола Федотович із властивою йому енергією та допитливістю взявся за вивчення цих матеріалів.

Влітку 1897 р. у зв'язку з підготовкою XI археологічного з'їзду Микола Федотович приїздить до Києва, де бере найактивнішу участь в організації виставки до з'їзду у приміщенні щойно збудованого музею. Відкрита в 1899 р. виставка фактично поклала початок існуванню музею. Так, працюючи над її створенням, М. Біляшівський стає членом Товариства любителів старожитностей та мистецтв. Він знайомиться з В. В. Хвойкою, підтримує зв'язки з археологами Львова, Варшави, Казані, бере участь в організації етнографічних виставок у Москві і Петербурзі.

В 1902 р. музейний комітет запропонував йому посаду директора. Біляшівський радо погодився. З цього часу музей став для нього домівкою в повному розумінні цього слова. Тут, у підвалі, він мешкав із своєю сім'єю.

Офіційно музей відкрито ЗО грудня 1904 року.

У 1910 р. М. Біляшівського захоплює думка влаштувати виставку, присвячену Т. Г. Шевченку. За короткий час йому пощастило зібрати багато нових, зовсім невідомих і дуже цінних творчих матеріалів, переважно з приватних колекцій. Відкрилась вона в 1911 р. і налічувала 87 творів митця. Виставка поклала початок спеціальному Шевченківському відділу в Київському музеї.

Можна тільки дивуватись, звідки брались у Миколи Федотовича сили, щоб витримати той стрімкий темп, у якому він жив і працював: робота в музеї, організація виставок, поїздки в експедиції, участь у засіданнях численних всеросійських і регіональних товариств, співробітництво в газетах, листування з багатьма відомими вченими і діячами культури.

Під час революцій та громадянської війни в Україні Микола Федотович продовжував працювати директором музею. Виконуючи постанови радянської влади про націоналізацію предметів мистецтва, він звіз до музею коштовні колекції київських меценатів (Терещенків, Ханенків та інших) і цим врятував величезні мистецькі цінності від знищення.

Велику роботу провів Микола Федотович щодо будівництва і розвитку Полтавського, Чернігівського та інших музеїв, а також відкриття відділів українського мистецтва в музеях Москви та Петербурга. Багато сил він доклав і до охорони архітектурних пам'яток.

За своє життя написав 65 наукових праць, а разом із статтями та замітками — близько 300. 21 квітня 1926 р. Микола Федотович помер. Як заповідав М. Ф. Біляшівський, його поховали біля Княжої гори під Каневом.

Література:

Антонова О. Доля вченого //Черкаський край - земля Богдана і Тараса: Культурологічний зб.- К., 2002.- С.465-470.

Біляшівський Микола Федотович (1867-1926): Українці //Однокласник.- 1996.- №3.- С. 10-11.

Віталенко К. Сторінки життєпису //Старожитності.- 1993.0 №1. - С.7.

Кілієвич С. Академік М.Ф.Біляшівський - перший директор Національного музею історії України //Киівська сттаровина.- 1999. - №4. - С.80-86.

У пантеон визначних діячів української культури Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939) увійшов передусім як видатний знавець української літератури й мови, як історик літератури та літературний критик. Більшості наших сучасників він знаний як автор відомої "Історії українського письменства". Але, крім наукової праці, він активно займався й політикою в підросійській Україні.

Народився майбутній учений і письменник 1876 р. в с. Пальчик Катеринопільського району в родині священика. В дитинстві читав Скотта, Байрона, Гюго, Гоголя, Пушкіна, Кольцова, Карра, Боборикіна, Карамзіна, Одюбона, журнали «Вест-ник Европы», «Дело», науково-популярні народні книжки, різні газети. Потому перечитував Куліша, Марка Вовчка, Костомарова, Квітку, Левицького, Котляревського.

Національну самосвідомість, що з часом перетворилась в жертовний патріотизм, юний Сергій здобував самотужки, підкріплюючи її ідеями з роздобутих українських книжок та зустрічами з українськими діячами. Це самоусвідомлення себе українцем дозріло й закріпилось у Києві, куди Єфремов, покинувши рідну домівку, переїхав вчитись, спочатку в духовній семінарії, потім - у Київському університеті Св. Володимира на юридичному факультеті (1895-1901). Саме у Києві формуються його політичні уподобання під впливом лекцій, доповідей, зустрічей з відомими діячами української історії та культури - М.Грушевським, В.Антоновичем, О.Кониським.

Сергій Єфремов співпрацював у часописах, науково-популярних виданнях «Зоря», «Правда», «Кіевская старина», «ЗНТШ», «ЛНВ», «Нова Громада», «Рада», «Громадська Думка», «Нова Рада», «Україна», «Література»; «Украинская жизнь». Протягом 1895—1918 рр. був одним із керівників видавництва «Вік».

За царату не раз зазнавав переслідувань, арештів. У добу державного відродження був заступником голови Українскої Центральної Ради. Після перемоги більшовизму С. Єфремова заарештовують (1929), а через рік виносять смертний вирок як голові організації СВУ. Однак смертну кару пом'якшили — і вчений дістав десять літ ув'язнення, перші сім з яких відбув у Ярославському «політізоляторі», потім був переведений до Володимирського. З 1939 р. його доля невідома.

Слід зазначити, що С. Єфремов дещо недооцінював літературу XVII—XVIII ст., вважав її схоластичною, відірваною від «живого життя». Натомість усі свої творчі нахили, зусилля віддав дослідженню видатних літературних постатей XIX — початку XX ст.: Т. Шевченка, Івана Франка, Карпенка-Карого, Михайла Коцюбинського, Нечуя- Левицького, В. Б. Панаса Мирного та ін. С. Єфремов писав передмови, готував наукові коментарі та примітки до видань творів Л. Глібова, Є. Гребінки, О. Кониського, І. Котляревського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського. Протягом 1927—1928 рр. його стараннями побачили світ «Щоденник» та «Листування» Т. Шевченка.

Слід додати, що С. Єфремов був послідовним у поглядах на літературу, загалом на літературно-мистецький процес. Досить критично ставився до модернізму, символізму. С. Єфремов залишив дослідникам значний публіцистичний доробок. Його нарис «З громадського життя на Україні» і нині може служити за взірець наукової публіцистики, бо, як зазначає її автор у передньому слові, питання стоїть «про світогляд і напрям у громадській роботі».

Література:

Лицар духу //Шк. б-ка.-2003.- №5.- С.132-133.

Сергій Єфремов // Сто найвідоміших українців. К. - М., 2002,- С. 392 - 398.

Серед учених початку ХХ століття, чиє життя було нерозривно пов'язане з Україною, дуже яскравою особистістю є видатний сходознавець і славіст Агатангел Юхимович Кримський. Людина феноменальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції, на питання, якими мовами він долодіє, жартував зазвичай, що легше перелічити ті, котрими він не володіє.

Провідний орієнталіст і славіст Російської імперії, А.Кримський стояв біля витоків створення української сходознавчої школи, практично знищеної у роки сталінських репресій. Напружену працю вченого , педагога і адміністратора він поєднував із літературно-художньою творчістю, ввійшовши в історію української літератури як оригінальний поет і саомобутній прозаїк.

Народився Кримський у сім'ї вчителя, в місті Володимир-Волинському. Незабаром після народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки, де з юного віку хлопчик перебував в атмосфері української глибинки. Невеличке містечко все життя було йому рідною домівкою, до нього він приїздив відпочивати та набиратися натхнення для творчості. Тут, у Звенигородці, вченого було заарештовано і вивезено спочатку до Києва, а потім у далекий Кустанай.

Освіту Агатангел Юхимович здобував у гімназіях Острога, Києва з1881 до 1885 року. Закінчив Колегію Павла Галагана, Московський Лазаревський інститут східних мов та історико-філологічний факультет Московського університету. Впродовж 1896-98 років перебував у науковому відрядженні в Сирії та Лівані. Потім викладав у Московському університеті, Лазаревському інституті східних мов. Ним було опубліковано понад 500 статей. Перу Кримського належать всесвітньовідомі праці з історії арабської, перської, сирійської, хамітської, тюркської та інших літератур. Відомий був Агатангел Кримський і як чудовий поет, перекладач. Він знав 50 мов. Був закоханий у Лесю Українку у прямому розумінні цього слова. Дружив з Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським.

Переїхавши у 1918 році до Києва, він посів кафедру східної історії в Київському університеті, був одним з організаторів Всеукраїнської академії наук, очолював інститут української мови, написав низку праць про українську граматику, історію рідної мови.

Але влада повсякчас ставилася до вченого з недовірою. На початку війни, у липні 1941 року Кримського заарештували і вивезли з Києва. І до 1990 року про його долю нічого не було відомо. А потім виявилося, що постанову беріївського НКВС про арешт Кримського було підписано 20 липня 1941 року. "Ангелами смерті" Берії знаменитого вченого було внесено до списку за номером 22538 під назвою "Мастітиє". Маститий український академік трактувався НКВС, як "український контрреволюціонер". На першому ж допиті - 22 липня 1941 року слідчий запитав в першу чергу, коли і де Кримський познайомився з Петлюрою. І почалося сходження українського академіка на Голгофу страждань.

У тюрмі НКВС далекого засніженого міста Кустанаю було закатовано українського генія, гордість світової орієнталістики. Помер Агатангел Юхимович 25 січня 1942 року. І було кинуто його тіло у холодну яму з вапном, як злочинця, серед інших загиблих від рук сталінських сатрапів "Того, що присуджено буде, ніхто наперед не вгада".
І все ж Кримський наче знав, коли у своєму вірші "Заповіт" ще 1903 року писав:

Без молитви шпурніть мого трупа
В підтюремнії мури.
Надпишіть, що був я злочинець
І загинув з тортури.
Надпишіть, що був я злочинець.

Література:

Агатангел Кримський // Сто найвідоміших українців. К. - М., 2002.- С. 387-391.

Сюндуков І. Народ вічний у пізнанні: Українська ідея Агатангела Кримського у вселюдських системах координат //Україна incognita/ За ред. Л.Івшиної. - К., 2002. - С.287 - 291.

Управління культури Черкаської облдержадміністрації
Черкаська обласна бібліотека для дітей

Славетні українці - наші земляки

Краєзнавча розповідь для учнів 8-9 класів

Вип.3

Склала Ткач Л.О.

Відповідальна за випуск Дубова О.П.

Комп’ютерну верстку, набір та оформлення здійснив відділ бібліографічної роботи та довідково-інформаційних послуг Черкаської обласної бібліотеки для дітей

18002 м. Черкаси, вул. Кірова, 24

Тираж 50 прим.

www.wek.kiev.ua

І. Загальні положення

1.1 Правила користування комунальним закладом „Обласна бібліотека для дітей” Черкаської обласної ради (надалі – Бібліотека) розроблені відповідно до Закону України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” (із змінами і доповненнями), Конвенції ООН про права дитини, Типових правил користування бібліотеками в Україні, затверджених наказом Міністерства культури України № 340 від 19.04.2017, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України за №635/3053 від 17.05.2017 р., Статуту КЗ „Обласна бібліотека для дітей” Черкаської обласної ради (надалі – Статут).

1.3 Бібліотека здійснює свою діяльність у відповідності з діючим законодавством України про культуру, нормативними актами Міністерства культури України, департаменту культури та взаємозв’язків з громадськістю Черкаської облдержадміністрації, Статутом та цими Правилами.

1.5 Порядок доступу до фонду Бібліотеки, юридична форма відносин з користувачами, перелік основних послуг і умови їх надання визначаються згідно із Законом України „Про бібліотеки і бібліотечну справу” (із внесеними змінами), Статутом, цими Правилами.

ІІ. Права користувачів Бібліотеки.

2.1 Бібліотека здійснює обслуговування дітей, незалежно від статі, соціального походження, національної приналежності, освіти, мовних ознак, політичних і релігійних переконань, місця проживання, а також фізичних і юридичних осіб, які мають відношення до проблем дитячого читання. Бібліотечне обслуговування здійснюється на абонементах, в читальних залах, інтернет-центрі, на бібліотечних пунктах, дистанційно засобами телекомунікацій, через веб-сайт бібліотеки та інші інноваційні форми.

2.3 Ці категорії користуються абонементами, читальними залами і бібліотечними пунктами безкоштовно.

2.5 Юридичні особи користуються фондами Бібліотеки на основі відповідних договорів.

2.7 Користувачі Бібліотеки мають право отримувати:

– консультаційну допомогу в процесі пошуку та вибору джерел інформації;

– документи або їх копії через міжбібліотечний абонемент (далі – МБА), сплативши вартість послуги;

2.8 Користувачі бібліотеки також мають право:

– користуватися автономними робочими місцями з підключенням до Інтернету, власними електронними пристроями (гаджетами), портативними комп’ютерами за умови наявності автономного живлення;

– бути учасниками об'єднань читачів за інтересами;

– користуватися іншими послугами, в т.ч. платними.

ІІІ. Обов'язки користувачів Бібліотеки.

3.1 Користувачі зобов'язані:

– при одержанні документів перевіряти їх кількість та наявність у них будь-яких пошкоджень і, при виявленні дефектів, ставити до відома про це бібліотекаря, який зобов'язаний зробитина документах відповідну позначку, в іншому випадку відповідальність за виявлені в документах дефекти несе користувач;

– розписуватися за кожний одержаний у бібліотеці документ (крім читачів-дошкільників та учнів 1-4 класів) у читацькому формулярі;

– не вносити в приміщення відділів обслуговування книги та інші документи, якщо вони не є бібліотечними;

– особи з великогабаритними речами (сумками, пакетами, рюкзаками, валізами) допускаються в Бібліотеку за умови їх здачі до гардеробу (мобільні телефони, гаманці, інші цінні речі лишати при собі);

– користувачам не дозволяється заходити в службові приміщення, користуватися службовими телефонами, поширювати листівки, самостійно розміщувати оголошення, рекламні матеріали без дозволу адміністрації Бібліотеки.

3.2.1 При втраті або пошкодженні документа з фонду Бібліотеки:

– при неможливості заміни – відшкодувати його ринкову вартість. Розмір відшкодування визначається Бібліотекою.

3.2.3 За втрату або псування документів з фонду Бібліотеки, технічних засобів, обладнання або іншого майна Бібліотеки неповнолітніми користувачами відповідальність несуть їхні батьки (опікуни) або інші особи, які є поручителями за дитину перед Бібліотекою.

3.2.5 У випадку злісного порушення Правил користування та пошкодження майна Бібліотеки, несанкціонованого використання створених Бібліотекою баз даних, інших об'єктів інтелектуальної власності користувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством України.

ІV. Порядок запису користувачів у Бібліотеку.

4.1 Для запису до Бібліотеки користувач зобов’язаний пред’явити документ (оригінал), що посвідчує особу. Діти до 18 років записуються в Бібліотеку за згодою батьків або законних представників на підставі їх документа (оригіналу), що посвідчує особу або відповідні повноваження законних представників, і надають згоду на обробку їхніх персональних даних відповідно до Закону України «Про захист персональних даних» та Типових правил користування бібліотеками в Україні.

4.3 Записуючись до Бібліотеки, користувачі та їхні батьки (опікуни) повинні ознайомитися з Правилами користування Бібліотекою і підтвердити своїм підписом у читацькому формулярі (крім дошкільників та учнів 1 класів) зобов'язання їх виконувати.

4.5 Реєстрація віртуальних користувачів, яким послуги надаються виключно через веб-сайт Бібліотеки здійснюється без використання персональних даних.

V. Правила користування абонементами.

5.1 Абонемент (форма індивідуального обслуговування) здійснює видачу читачеві документів для тимчасового користування ними поза Бібліотекою за певних умов.

5.3 Користувач може одержати на абонементі одноразово не більше 5 документів терміном на 30 днів. Термін користування новими надходженнями, документами підвищеного читацького попиту може бути зменшено до 15 днів.

5.5 Цінні видання, а також видання, наявні у фонді Бібліотеки в одному примірнику, видаються користувачам тільки у читальних залах.

5.7 Користувач має право виносити документи з абонемента за межі відділу (Бібліотеки), якщо вони записані у його читацькому формулярі.

5.9 За систематичне порушення термінів користування документами користувач тимчасово позбавляється права користування абонементом на строк до 3-х місяців, при повторних порушеннях – на строк до 1 року або постійно.

VІ. Правила користування читальними залами.

6.1 Читальний зал (структурний підрозділ Бібліотеки з приміщенням для читання) надає можливість користування друкованими виданнями та іншими документами в межах Бібліотеки.

6.3 Читальні зали надають можливість користуватися будь-яким документом з фонду Бібліотеки.

6.5 Цінні видання, контрольні примірники документів, а також видання, одержані з інших бібліотек через МБА, видаються для користування тільки в читальних залах.

6.7 Документи, взяті в читальному залі, забороняється виносити за його межі.

6.9 Користувачі Інтернет-центру обслуговуються згідно з Правилами користування Інтернет-центру.

VІІ. Обов'язки Бібліотеки з обслуговування користувачів.

7.1 Бібліотека зобов'язана:

– інформувати користувачів про всі види послуг, що їх надає Бібліотека, в т.ч. додаткові за окрему плату;

– дбати про культуру обслуговування користувачів;

– вивчати та максимально задовольняти запити користувачів;

– систематично здійснювати контроль за своєчасним поверненням до Бібліотеки виданих користувачам документів;

– не використовувати персональні дані користувачів Бібліотеки та відомості про їхні інтереси з будь-якою метою, крім тієї, що передбачена Статутом Бібліотеки;

VІІІ. Права Бібліотеки.

8.1 Бібліотека має право:

– визначати зміст, напрямки та форми своєї діяльності;

– визначати типи і види надходжень документів до фонду Бібліотеки та джерела його комплектування;

– робити у встановленому порядку запити за вимогами користувачів на документи з фондів інших бібліотек;

– встановлювати пільги для окремих категорій користувачів Бібліотеки;

– визначати види та розміри компенсації шкоди, заподіяної Бібліотеці користувачами;

– захищати створені нею бази даних, інші об'єкти інтелектуальної власності згідно із чинним законодавством.

ІХ. Режим роботи Бібліотеки.

9.1 Режим роботи визначається „Правилами внутрішнього трудового розпорядку Комунального закладу „Обласна бібліотека для дітей” Черкаської обласної ради”, затвердженими загальними зборами колективу Бібліотеки і погодженими з департаментом культури та взаємозв’язків з громадськістю облдержадміністрації.

Директор: Ушакова Лідія Володимирівна

тел. (0472)35-70-75

Заступник директора: Мошенець Наталія Олександрівна

тел. (0472)35-71-76

Бухгалтерія

Головний бухгалтер: Недоступ Світлана Григорівна

тел.: (0472)35-75-26

Відділ обслуговування дітей дошкільного віку та учнів 1-4 класів

Зав. відділом: Косенко Інна Миколаївна

тел. (0472)35-72-01

Відділ обслуговування учнів 5-9 класів

Зав. відділом: Волинець Людмила Анатоліївна