Насичене студентське життя вадить хворому серцю Михайла Старицького. Напровесні 1861-го року він повертається в Кліщинці і вступає у володіння батьківською спадщиною.
Тоді ж молодий Старицький по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Місячної зоряної ночі під вербами біля Сули Михайло очікував красуню,і думки ткали поезію...
«Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай...».
Слухати ТУТ.
Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. Виходила його кароока Софійка, сестра Миколи Лисенка. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне кохання. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), в 1862 році вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб він їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною.
Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.
Більше про особисте життя Михайла Петровича можна дізнатися ТУТ i ТУТ.