Ресурси бібліотеки
«Він жив Україною...»
(до 210-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка)
«Олександра Шулежко. Подвиг і доля матері» (до 120-річчя від дня народження)
Скарби високих дум Сергія Єфремова
до 140-річчя з дня народження
Літературна розвідка
із серії «Їхні імена – окраса краю»
для учнів 7-9 класів
«Совість української нації» – так сучасники називали Сергія Єфремова, відомого громадсько-політичного діяча України, заступника голови Центральної Ради, академіка і віце-президента Всеукраїнської Академії наук, літературознавця і публіциста, одного із засновників і співробітників газети «Рада».
Він народився 6 жовтня 1876 року в мальовничому селі Пальчик Звенигородського повіту в родині «потомственного» священика, в якій кілька поколінь його прадідів мали духовний сан.
Справжнє прізвище Сергія Єфремова – Охріменко. Але коли в другій половині XIX століття почали діяти валуєвські та емські циркуляри проти всього українського, Сергієвого діда, який був студентом духовної семінарії, змусили стати Єфремовим: негоже, мовляв, ганьбити поважний заклад мужицьким малоросійським прізвищем Охріменко.
За спогадами С. Єфремова, родині його батька доводилося тримати худобу й власноручно обробляти клаптик землі. Від селянського побуту їх відрізняла лише освіченість та наявність домашньої бібліотеки, в якій були не лише релігійні книжки, а й світські, привезені батьком з міста.
За такої «книжної» атмосфери С. Єфремов досить швидко, як на той час, навчився читати і писати – десь у п’ять років. Як писав С. Єфремов, «вже до школи я прийшов, знаючи з того безладного читання далеко більше, ніж вимагалося од середнього бурсака; добра пам’ять допомагала мені швидко засвоювати те, чого я не міг придбати читанням, як-от усякі граматичні правила, згодом латину й грецьку мову». У 1886 р. батько записав Сергія навчатися в Уманське духовне училище, в якому у свій час навчалися всі старші брати С. Єфремова – Іван, Георгій, Федір, Олексій та Михайло.
Умань 19 ст.
Всі роки свого навчання тут С. Єфремов прожив на квартирі «у паннів Чеважевських» де, крім нього, проживало ще десяток семінаристів. Саме ці п’ять років заклали в душі підлітка підвалини національної самосвідомості і любов до книжок. Спершу заняття у школі, а згодом і зв’язки в місті відкрили перед ним «новий світ у читанні» .
Київська духовна семінарія
Після закінчення Уманської духовної школи С. Єфремов вступив до Київської духовної семінарії, заснованої в 1817 р. в результаті реорганізації Києво-Могилянської академії. Незважаючи на побут і оточення, обмежену навчальну програму в Уманській духовній школі, С. Єфремов був добре вихованим, освіченим юнаком, чому звичайно завдячував самоосвітою. Він добре знав українську мову та літературу, вільно володів польською та російською.
У книзі «І. Карпенко-Карий» С. Єфремов згадував: «Молодим хлопцем прибув я до Києва й тут накинувся на читання творів українського письменства. Керувати ані порадити мені було нікому; не було тоді ще навіть української книгарні, де б можна було вибрати щось путяще, та й книжок українських не було стільки… Ото й знайомився я з українством самотужки, купуючи у тодішнього книгаря Гомолинського всякі українські книжки, і читав, не розбираючи, все, що під руку попадало, здебільшого те сміття, що найлегше проходило через цензуру лютих отих часів».
Київ став для молодого С. Єфремова своєрідним «народним університетом».
Київ 1892 року
Знайомства з студентською, університетською молоддю сприяли тому, що С. Єфремов став активно відвідувати гуртки, в яких семінаристи вдосконалювали свою самоосвіту, мріяли про університет.
На той час в Україні діяло, незважаючи на утиски влади, багато українофільських громад. Протягом 1888-1895 рр. у Київській духовній семінарії теж діяла громада, яку заснував Лука Скачковський. Семінаристи-громадівці збиралися в його будиночку під конспіративною назвою «Ельдорадо» на березі Йорданського струмка біля підніжжя гори Юрковиці.
Йорданська Миколаївська церква
При семінарській громаді була гуртківська бібліотека. Члени громади знаходили в ній все, що тільки можна було тоді добути українською мовою, а також праці, присвячені українській справі, – переважно закордонні львівські видання.
Громадівці регулярно поповнювали бібліотеку свіжими номерами журналів та газет «Зоря», «Буковина», «Правда», «Народ» та ін. Зібрано було все, як пригадував C. Єфремов, що мало стосунок до історії та української літератури і допомагало стати свідомим українцем.
За спогадами С. Єфремова, після усвідомлення важливості своєї громадської діяльності він навіть подорожі у село до батьків здійснював не з порожніми руками, а «озброєний українською книжкою, якою думав пробивати мури байдужості та виховувати національну самосвідомість».
Першими об’єктами для пропаганди своїх ідей для С. Єфремова стали його рідні – мати, молодші брати, сестра. Перечитуючи з ними твори українських письменників, С. Єфремов отримував можливість наочно переконатися, як багато значить сила рідного слова і якою могутньою зброєю може стати освіта рідною мовою.
Відвідування батьків юнак також використовував і для традиційної для того часу роботи громадівців – збирання етнографічного матеріалу. Протягом перших двох років навчання у семінарії С. Єфремов записав кілька сотень пісень, колядок, щедрівок, загадок, приказок і казок.
Саме через семінарську українську громаду він долучився до київської Старої Громади та познайомився із київськими інтелектуалами – Іваном Нечуй-Левицьким, Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким.
І. Нечуй-Левицький
О. Кониський
В. Антонович
П. Житецький
Читання було найулюбленішим заняттям Сергія Єфремова. Його часто бачили в міській безкоштовній народній читальні на Подолі , яка знаходилася на першому поверсі будинку кушнірського цеху.
Багато книг брав у Олександра Кониського, який мав власну багату бібліотеку.
Будинок кушнірського цеху на Контрактовій площі у Києві, в якому знаходилася народна читальня
Покинувши через донос навчання в семінарії у 1896 р. і склавши екстерном екзамени за останній курс Київсь кої духовної семінарії, Сергій Єфремов вступає на юридичний факультет імператорського університету Св. Володимира, який на той час був одним з кращих навчальних закладів Російської імперії.
Роки навчання в університеті були сповнені для С. Єфремова надій і творчої праці.
Університет Св. Володимира. Фото кінця XIXсторіччя
В періодичних ви даннях «Зоря», «Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка», «Літературно-науковий вісник», «Киевское слово» та інших з’являються його рецензії, критичні та публі цистичні статті.
Він бере участь у просвітницько-культурницьких заходах, організованих Київською Старою громадою, семінарською та студентською громадами. В цей період закладається його талант організатора та керівника.
Закінчивши в 1901 році Київський університет і отримавши диплом юриста, С. Єфремов знайшов своє покликання в літературознавчій і публіцистичній діяльності.
Він писав переважно українською мовою, але через заборони, запроваджені Емським указом, публікував написане лише за кордоном Російської імперії – у Львові, насамперед у часописах «Правда», «Зоря» та «Літературно-науковий вісник», «Записки НТШ», «Київська старовина», «Киевские отклики».
Про одне з видань – газету «КІ́ЕВСКІЕ О́ТКЛИКИ» можна дізнатися ТУТ
На зорі XX століття С. Єфремов разом з вірними друзями-земляками Ф. Матушевським, В. Дурдуківським та В. Доманицьким працював у видавництві «Вік», заснованому в 1895 роціз ініціативи Олександра Кониського.
Ф. Матушевський
В. Дурдуківський
В. Доманицький
Це було перше видавництво в Україні, яке легально, підцензурно займалось друком і розповсюдженням творів українських класиків. Воно випустило у світ 140 книжок загальним накладом понад 500 тисяч примірників, згуртувало навколо себе значні творчі сили, активізувало у своїй діяльності різноманітні функції книгодрукування – від суто інформативної до популяризаторської і культурно-просвітницької. «Українська книжка, – згадував С. Єфремов, – починає топтати стежку і під сільську стріху, і в господу інтелігентних людей».
Співробітники видавничого товариства «Вік». Стоять: С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський. Сидять: В. Страшкевич, В. Дурдуківський, О. Лотоцький. Київ. 1902 р. Фото В. Доманицького
У 1902 році видавництво випус тило складене С. Єфремовим тритомне видання української літератури XIX століття з численними біографічними даними про письменників, твори яких сюди ввійшли. Письменник Микола Зеров про це видання сказав так: «Воно дало канон украïнського письменства, установило список авторiв i творiв, належних до iсторико-лiтературного розгляду…»
З публікації цього тритомника почалася багаторічна системна науково-дос лідницька робота Сергія Олександровича над історією української літератури.
Сучасники С. О. Єфремова відзначали його високу професійну майстерність і щиру вдачу, зауважували, що навряд чи знайдеться хоч одна подія в українському житті, котра не знайшла б відгуку в серці цього публіциста.
Публікації Сергія Олександровича привертали до себе увагу читачів ще й іншим — гарною українською літературною мовою, частим використанням народних висловів, прислів'їв, приказок. Щирість, виразність, послідовність та ерудованість робили їх цікавими для читачів, особливо для українського вчительства, яке за допомогою автора знаходило відповіді на ті питання, що висувало перед ним саме життя.
С.О. Єфремов вважав за необхідне відзначити у своїх публікаціях заслуги певних осіб у русі за національну школу, за встановлення національних засад в окремих галузях, оцінити їхню діяльність з огляду на той внесок у загальну національну справу, який вони зробили.
Під впливом громадського піднесення 1905 року він стає одним із засновників Української демократичної партії, разом із друзями-однодумцями Є. Чикаленком, М. Павловським, Ф. Матушевським, А. Ніковським засновує газету «Рада», фінансове плече якій підставляє В. Симиренко.
Ставлячи своїм ближчим завданням «служити злободенним громадським і політичним інтересам України», газета залучає до співпраці В. Винниченка, Д. Дорошенка, Б. Грінченка, М. Старицьку-Черняхівську, О. Олеся, М. Левицького, С. Васильченка. Та недовго «Рада» була речником і дзеркалом українського життя. «З великим жалем на серці» вона з кінця 1910 р. мусила припинити своє існування.
В. Винниченко
Д. Дорошенко
Б. Грінченко
М. Старицька-Черняхівська
О. Олесь
М. Левицький
С. Васильченко
За гострі публіцистичні виступи й громадсько-політичну діяльність Сергій Єфремов двічі був заарештований царською жандармерією.
Будинок, де засідала Центральна Рада
У 1917 р. його обрали головою Української партії соціалістів-федералістів.
З виникненням у березні 1917 р. Української Центральної Ради, яка виступила організатором і лідером українського національно-визвольного руху, С.О. Єфремов узяв активну участь у її роботі. Крім того, він працював і в редакції газети «Нова Рада».
Члени редакції газети «Нова Рада» – органу Української партії соціалістів-федералістів. Другий праворуч – С. Єфремов. Київ, 1917 р.
Деякий час він обіймав посаду генерального секретаря у міжнаціональних справах. Ім'я вченого значиться й поміж авторів документів Української Центральної Ради, зокрема серед тих осіб, які брали участь в обговоренні тексту проекту І Універсалу.
Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р. Сидять справа наліво: С. Петлюра, О. Єфремов, В. Винниченко, Х. Барановський, І. Стеценко. Стоять: Б. Мартос, М. Стасюк, П. Христюк
Декларація Української Центральної Ради
Разом з В. Винниченком Сергій Єфремов виконував вкрай важливу місію, керуючи делегацією до Петербурга, яка подавала Тимчасовому урядові «Декларацію Української Центральної Ради» із вимогою визнання національно-територіальної автономії.
С. Єфремов
В. Винниченко
Не менш насиченою, ніж творча й політична, була громадська діяльність С.О. Єфремова на початку XX ст. Він активно співпрацював у освітніх і наукових товариствах. Як член київської «Просвіти» та Українського наукового товариства (УНТ) чимало зробив для запровадження національної освіти й науки. Працюючи у видавничій комісії «Просвіти», брав участь у складанні й виданні «Каталогу книжок для народного читання (найбільше — сільського)». Серед таких книжок для народу значиться й дослідження С. О. Єфремова «Т. Шевченко, його життя і літературно-громадська діяльність».
Прихід до влади більшовиків не знайшов розуміння і підтримки у C.О. Єфремова, про що він доволі різко висловився у низці своїх публікацій. Вбачаючи у них загрозу для українського визвольного руху, активно виступав за створення єдиного національного фронту.
Київ, 1918 рік
Загальним девізом позиції Єфремова можуть бути його ж власні слова з «Листа без конверта» (відкритого листа), якого він адресував у січні 1918 року одному з червоних командирів — Юрієві Коцюбинському.
Дивитися «Лист без конверта» ТУТ
Після цього був арешт письменника в лютому 1919 р. І лише заступництво Української Академії наук, яка саме в цей час обрала його своїм дійсним членом, допомогло звільненню.
Всеукраїнська Академія наук
Він відійшов від політичної роботи й зосередився на викладацькій та науковій.
У червні 1920 p., коли українські й польські війська залишали Київ, перейшов на нелегальне становище, жив у Боярці під прізвищем Ігнатенка. В1921-1922 р.р.викладав у місцевому технікумі історію українського письменства.
На клопотання Всеукраїнської Академії наук радянська влада надала йому амністію, і вчений повернувся до легального життя.
У1922 р. його обрали віце-президентом Всеукраїнської Академії наук. Сергій Олександрович очолював історико-літературне товариство та кілька комісій у галузі літературознавства, приділяв велику увагу питанням становлення українського правопису й видання відповідних словників, вважав це «справою державної ваги».
Комісія зі складання словника живої української мови Всеукраїнської академії наук. Стоять, зліва направо: Василь Дем’янчук, Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич та Ольга Андрієвська. Сидять, зліва направо: Петро Стебницький, Агатангел Кримський, Марія Грінченко, Сергій Єфремов. 2 вересня 1922 року
С. Єфремов був одним iз найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. З-поміж трьох тисяч його публікацій виділяються його численні монографії, антології, збірники статей, присвячені творчості І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського та ін. Підсумковою роботою Єфремова, як історика і теоретика літератури, стала «Історія українського письменства» в двох томах.
Ця праця викликала свого часу і викликає до сьогодні різні критичні судження, насамперед за обраний ученим критерій аналізу й оцінки українських літературних явищ, починаючи від фольклору й кінчаючи творами, що написані 1923 року.
Свій критерій Єфремов сформулював так: історія літератури – це історія ідей. Українська література, на думку вченого, утверджувала три основні ідеї: ідею свободи людини, національно-визвольна ідею, ідею народності в змісті й формі.
Більшовицька влада не простила С.О. Єфремову його поглядів та національних переконань і вживала заходів, аби позбутися незалежного вченого. Він відчував, що влада розправиться з ним. «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне», – написав у щоденнику Єфремов наприкінці 1928-го.
У цьому ж таки році його звільнили від обов’язків віце-президента ВУАН та іншої академічної роботи.
21 липня 1929 р. Сергія Олександровича заарештували як керівника міфічної Спілки визволення України (СВУ).
Заарештували також і його брата, відомого літературознавця Петра Єфремова.
Про його життєву долю можна дізнатися ТУТ
Брати Єфремови (зліва направо) – Федір, Сергій, Петро. Київ, 1925р.
А вже 9 березня 1930 року розпочався сфабрикований радянськими каральними органами судовий процес над групою української інтелігенції в кількості 45 осіб. Як місце для суду був обраний зал для глядачів Харківського оперного театру.
Харківський оперний театр
Двісті п’ятдесят чотири томи судової справи Спілки визволення України, на чолі якої нібито стояв академік С. Єфремов, – це, можна сказати, поепізодно зреалізований сценарій тої пекельної вистави з кривавим фіналом, яку сучасники влучно назвали «Опера СВУ на музику ОДПУ». В ній переплелися любов і ненависть, вірність і зрада, правда і відверта брехня, талант і бездарність.
Суд над міфічною Спілкою визволення України
Урядом були висунуті звинувачення в створенні підпільної контрреволюційної організації «Спілка визволення України», в підготовці збройного повстання проти радянської влади та у зв’язках із зарубіжними петлюрівськими центрами і інших злочинах.
Ніякого відношення дана організація до «Союзу визволення України», створеного у 1914-1917 роках політичними емігрантами з Російської імперії за сприяння міністерства закордонних справ Австро-Угорщини, не мала. Союз часів Першої світової війни проголошував своєю метою відокремлення України від Росії і утворення самостійної монархічної держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.
У ході судового процесу було репресовано 474 особи. До розстрілу засуджено 15, до різних термінів ув’язнення – 192, вислано за межі України – 87, умовно засуджено – 3, звільнено від покарання – 124 особи.
Справа Спілки визволення України стала першим великим сфальсифікованим сталінським процесом 30-х років, а також своєрідним сигналом до початку масових репресій проти національно орієнтованої інтелігенції по всіх областях України.
С.О. Єфремову винесли смертний вирок, який був замінений на 10 років ув'язнення. Помер він в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Його творча спадщина нищилась або ж була надійно закрита у спецфондах.
Пленумом Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 р. Сергій Єфремов був реабілітований за відсутністю складу злочину.
Особисте життя С. Єфремова склалося особливо. Він не був одружений офіційно. Від студентських років виховувався у сім’ї священика Федора Дурдуківського у Києві.
Між ним і донькою господаря Онисею виникло щире кохання, яке не могло завершитися шлюбом через кровне споріднення «в шостому коліні» (а православна церква дозволяє шлюб лише від восьмого коліна). Наперекір тому Сергій та Онися творили напрочуд гармонійне подружжя, побудоване на чистому платонічному коханні й жили разом у київському будинку Дурдуківських.
Сергій Єфремов і Онися Дурдуківська у санаторії Всеукраїнської академії наук. Київ, Лук’янівка, вересень 1923 року
Зліва направо: Сергій Петрович Павлушков, Сергій Єфремов, Онися Дурдуківська тримає на колінах Льодика Ніковського, Володимир Федорович Дурдуківський, Галина Єфремова, Галина Ніковська; стоять: Настя Павлушкова, дружина Сергія Павлушкова, Зіна Дурдуківська-Долгова
У 1907 році вони взяли на виховання двоє дітей сестри Онисі – Серафіни Павлушкової з Тули: трьохрічного Миколу й новонароджене немовля Наталку, мати яких під час пологів важко захворіла. Разом з дідусем, бабусею та дядьком Дурдуківськими вони створили велику і щасливу сім’ю. До початку арештів у 1929 році. Спочатку арештували Наталку Павлушкову, студентку архітектурного відділу Київського художнього інституту. Її засудили лише на три роки – «умовно».
Потім арештували Миколу Павлушкова, студента Київського інституту народної освіти. Його звинуватили в організації антирадянської “Спілки української молоді” (СУМ) і в показовому Харківському судовому процесі засудили на десять років таборів суворого режиму. Покарання він відбував на Соловках.
Соловки
У 1937 році Миколу Павлушкова засудили повторно і … розстріляли.
Онися Дурдуківська
Під час Другої світової війни Наталку Павлушкову вивезли на примусові роботи в Німеччину, а Онися Дурдуківська опинилася в Празі, де ї ївзяла під опіку українська громада. Життя в чужій країні було для неї дуже важким. Туга за рідним краєм, відсутність близьких людей, хвороби підірвали здоров’я Онисі Дурдуківської. 25 грудня 1950 р. вона померла. Похоронили її на православній дільниці Ольшанського цвинтаря в Празі. Згідно з її бажанням, у домовину покійної поклали найдорожчий скарб – листи родини та Сергія Єфремова до неї, збережені щоденникові нотатки, рукописи ненадрукованих статтей, сімейні фотографії та інші безцінні пам’ятки коханого друга її життя.
Останніми роками ім’я нашого славетного земляка Сергія Олександровича Єфремова повертається в шеренгу національних подвижників і титанів праці й думки.
За часів незалежності в Україні видано книги Сергія Єфремова:
У рідному селі Пальчик Катеринопільського району діє шкільний музей та пам’ятна стела.
Музей Сергія Олександровича Єфремова в с. Пальчик Катеринопільського району
Пам'ятна стела в с. Пальчик
На корпусі філологічного факультету Київського університету в 2001 році відкрито меморіальну дошку (скульптор Р. Русин, арх.-художник О. Стукалов); у багатьох містах ім’ям академіка Сергія Єфремова названі вулиці. Серед них:
Вулиця академіка Єфремова в Києві
Вулиця Сергія Єфремова у Львові
Вулиця Сергія Єфремова у Дніпрі
Значення С.Єфремова в культурному і науковому житті України пер шої третини XX століття надзвичайно велике. Він не був на передових ру бежах збройної боротьби, не займав високих державних посад. Але своєю безкомпромісною позицією демонстрував совість української інтелігенції, що не сприймала насильницьких методів будь-якої влади, і насамперед більшовицької – найбільш кривавої і лицемірної. Його наукова спадщина і нині є великим скарбом для нашої держави.
Літературну розвідку підготовлено за матеріалами:
[Єфремов Сергій Олександрович] / упоряд. М. С. Павленко // Письменники Уманщини : довідник-антол. : ст., бібліограф. матеріали, вірші, проза, літературознавчі есеї / упоряд. М. С. Павленко. – Умань, 2011. – С. 93-97.
Кравець А. Причина розстрілу – «підозріла» любов до України… / Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2012. – 14 берез. – С. 27.
Мазуренко О. Видатний педагог, науковець, патріот України / Ольга Мазуренко // Реабілітовані історією : Черкаська область : в 27 т. Т.7. – Черкаси, 2010. – С. 297-300.
Поліщук В. Побратими-подвижники духу і праці : (Євген Чикаленко і Сергій Єфремов) / Володимир Поліщук// Поліщук В. Вибране: в 3 т. Т. 2 : Розстріляні таланти (репресовані письменники Черкащини) / Володимир Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – С. 177-216.
Сергій Єфремов // Видатні постаті в історії України XX ст.: короткі біогр. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька та ін. – Київ, 2011. – С. 134-136.
* * *
Єфремов Сергій Олександрович [Електронний ресурс] // Педагогічне краєзнавство : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: http://kraeznavstvo.at.ua/news/2009-08-29-21, вхід вільний (дата звернення: 21.06.2016). – Назва з екрана.
Кореневич Л. Він не мислив себе поза Україною : скарби високих дум Сергія Єфремова / Леонід Кореневич // День: [веб-сайт]. – Електрон. дані. – режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/vin-ne-misliv-sebe-poza-ukrayinoyu.html, вхід вільний (дата звернення: 21.06.2016). – Назва з екрана.
Сергій Єфремов [Електронний ресурс] // Чтиво : електронна бібліотека : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Yefremov_Serhii/, вхід вільний (дата звернення: 21.06.2016). – Назва з екрана.
Таран М. Славетні нащадки духовної династії Дурдуківських [Електронний ресурс] / Микола Таран // Слово Просвіти : [офіційний сайт]. – Електрон. дані. – вхід вільний (дата звернення: 14.06.2016). – назва з екрана.
Підготувала Л.О. Ткач
Літературна розвідка із серії «Їхні імена – окраса краю»
для учнів 7-9 класів
«Це був янгол, а не чоловік, –другого такого я не стрічав»
Ф. Руденко
Василь Миколайович Доманицький – видатний літературознавець, громадський діяч, історик, археолог, етнограф, критик, публіцист, перекладач, журналіст і редактор, організатор кооперативного руху в Україні. Його ім'я стоїть у тому ж почесному ряду наших краян, що й Тарас Шевченко, Агатангел Кримський, Сергій Єфремов та інші.
Він прожив лише 33 роки, а залишив по собі стільки праць, що вистачило б на ціле покоління. Сучасники В. Доманицького згадували про нього так: «Це був надзвичайно рухливий, працьовитий юнак; завше був він захоплений якимсь ділом, якоюсь справою і весь цілком віддавався тій справі»; «Добрий, щирий, делікатний, м’якої, лагідної вдачі, не мав ворогів – його любили і старі, і молоді».
Василь Доманицький народився 7 березня 1877 року в селі Колодисте на Тальнівщині в родині місцевого священика отця Миколая та його дружини Парасковії Опанасівни. Втім помітний слід в історії України залишили по собі й брати Василя – Михайло, Віктор, Платон. Сім’я була великою і дружною. Василь з дитинства цікавився театром і грав у домашніх виставах.
З 1886 по 1895 рік В. Доманицький навчався у Четвертій Київській гімназії. Це було нехарактерним явищем для тогочасних священицьких родин, бо діти священиків переважно навчалися в духовних школах.
В юного гімназиста було чимало важливих справ: організація гімназійних українських гуртків, підготовка та читання на них рефератів, перші вірші та статті з історії України, літературознавчі розвідки – такі ще недосконалі, учнівські, але досить-таки своєрідні та неординарні. Вступивши до гімназії, він одразу заприятелював із Дмитром Антоновичем – сином видатного українського вченого Володимира Антоновича.
У студентські роки грав у домашніх постановках Миколи Лисенка. Після виконаної ролі Вітра в опері «Зима і Весна», отримав прізвисько Вітер.
Четверта Київська гімназія
Вчився на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимирав Києві.
Університет Св. Володимира в Києві
В. Доманицький був неймовірно активним, працьовитим і дуже енергійним. Любив читати і завжди носив книжки в руках. Ще з першого курсу університету проявляв надзвичайну цікавість до науки і громадської діяльності.
Василь Доманицький
В університеті Василь Доманицький був найулюбленішим учнем видатного вченого Володимира Антоновича, з яким згодом працюватиме. Дружив з Д. Антоновичем, С. Єфремовим, В. Лучицьким, В. Чаговцем, М. Кривинюком, А. Лівицьким, М. Василенком, Д. Щербаківським – майбутніми суспільно-громадськими та культурними діячами.
В. Антонович
Товариші Василя Доманицького:
Дмитро Антонович
Сергій Єфремов
Володимир Лучицький
Всеволод Чаговець
Андрій Лівицький
Микола Василенко
Данило Щербаківський
Ще будучи студентом, писав статті до журналу «Київська старовина», відвідував літературно-громадський гурток О. Кониського, працював у видавництві «Вік» разом із С. Єфремовим, Ф. Матушевським, О. Лотоцьким, А. Ніковським, В. Прокоповичем та іншими. С. Єфремов писав численні передмови до видань, був автором низки літературознавчих праць. Ф. Матушевський відповідав за зв’язки з друкарнями та книгорозповсюдження. О. Лотоцький виконував посередницьку роль у стосунках редакції з цензурними установами, займався виробничими процесами, інформував про випуск продукції в російській пресі, а В. Доманицький займався коректурою, адже був найдосвідченішим у цій справі, і формував книжковий репертуар.
Журнал «Київська старовина»
«Вік» був одним із лідерів серед тогочасних видавництв за кількістю та різноманітністю випущеної продукції й мав значний вплив на розвиток читацького середовища. Видавалися не лише народні брошурки, а й твори І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Коцюбинського, Б. Грінченка, а також серія «Українська бібліотека», куди входили твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, І. Франка, С. Васильченка та ін. Згодом, із появою нових видавництв, «Вік», вважаючи свою місію певною мірою завершеною, потроху уповільнював роботу і припинив її зовсім 1918 р., коли старі методи діяльності вичерпали себе.
Співробітники видавничого товариства «Вік». Стоять: С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський. Сидять: В. Страшкевич, В. Дурдуківський, О. Лотоцький. Київ. 1902 р.
Значну кількість свого часу Василь Доманицький віддавав громадським справам. Під час студентських канікул розвозив книжки по селах, організовував літературні та театральні вистави. А ще любив працювати у приватних бібліотеках В. Антоновича, В. Науменка, О. Лазаревського, І. Лучицького, які були для нього тим невичерпним джерелом, звідки він черпав багатющі скарби знань.
В. Науменко
О. Лазаревський
Василь Доманицький
Іван Лучицький
У 1900 році Василь Доманицький закінчив університет і отримав посаду доглядача і вчителя в Київській приватній гімназії Валькера.
Приміщення колишньої гімназії Готліба Валькера
Він буквально спалював себе на роботі. До власного здоров’я і добробуту ставився байдуже, життя здавалося йому безкінечним, а сили безмежними. «Скільки йому не дайте грошей – однаково він буде і голодний, і холодний. А гроші або комусь віддасть, або вгатить на книжки» – писав товариш Василя Доманицького Федір Матушевський.
Федір Матушевський
«То була звичайнісінька річ, що Василь по 12-14 годин на день сидів коло столу. …Навіть у театр, куди ми ходили звичайно теж гуртом, приносив він свої паки і в антрактах щось довбався в них. Хвилини він не хотів змарнувати», – згадував його товариш і земляк С. Єфремов. Проте, занедужавши на сухоти, В. Доманицький змушений був покинути цю роботу.
В. Доманицький у колі друзів
У 1901 році він виїжджає з Києва і працює над розвідками, статтями для українських видань.
У маєтку Требинських у селі Коврай він організував селянський театр. «З-поміж дівчат або парубків вибирав добрих артистів, – згадує Федір Матушевський. – Їм улітку вчити роль ніколи: робота то в полі, то на сінокосі, то на городі. Василь, бачачи, що без Оксани, Ївги або Степана не піде спектакль, береться улаштовувати справу. «А як, мовляв, – то вже моє діло». Увечері переписував ролю, а ранком – уже на полі чи на сінокосі. Артист чи артистка ходить із косою чи з серпом або перевеслом, а Василь обік проказує слово по слову з ролі. Увечері сходяться на панське подвір’я – і всі знають свої ролі. З поля ще встигав на інший хутір, до сусіднього пана, де також об’явився «талант» у кухарки чи покоївки Марійки».
Відвідуючи рідних у селі Колодисте, Василь Доманицький досліджував навколишні кургани, проводив розкопки древніх жител поблизу сіл Корсунка, Глибочок, Піщана, Колодисте. Саме тут Василеві та його друзям пощастило відкрити групу поселень трипільської культури, про що Доманицький детально розповів, прозвітувавши двома досить грунтовними працями, вміщеними в кількох випусках «Археологічного літопису Південної Росії».
Василь Доманицький: ні дня без книги
Восени 1901 року В. Доманицький був змушений виїхати на лікування до Криму. Однак засоби лікування сухот були тоді малоефективні й обмежені. «До недуги він ніколи нікого з нас не слухався й завжди приходив на наші товариські зібрання чи до театру страшенно втомлений, виснажений, голодний і сонний, – писав Ф. Матушевський. – Не доїдав і не досипляв він систематично й хронічно. Довго сидіти коло столу – «скучно», а спати довше – «баловство», – завжди казав він.
Ялта початку ХХ століття
У перервах між жорстокими нападами хвороби В. Доманицький пише нариси про О. Кобилянську, П. Гулака-Артемовського, багато листується.
До молодого вченого приходить визнання: його обирають дійсним членом Київського Товариства грамотності та Історичного товариства імені Нестора-літописця.
У травні 1902 року В. Доманицький виїздить із Криму. Відвідує батька в Колодистому, зустрічається з друзями, їде до Башкирії «на кумис», а потім до Львова, де спілкується з письменниками І. Франком, В. Гнатюком, мовознавцем Василем Сімовичем.
Іван Франко
Володимир Гнатюк
Василь Сімович
Василь Доманицький (перший справа). На хуторі Семенівському
Василь Доманицький (другий зліва). На хуторі Семенівському
Башкирія
Кумисова лікарня в Башкирії
Іван Франко
Малюнок церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні
На запрошення Івана Франка, який жартома називав В. Доманицького Доманичеський», він їде на кілька днів до Криворівні.
Криворівня. Околиця села й дорога на Жаб'є. Фотолистівка початку ХХ ст.
Але хвороба не залишає його. Отримавши грошову допомогу від батька та друзів, В. Доманицький їде на острів Корфа.
о. Корфа
«Може, дасть Біг… таки вискочу з сього багна, – писав В. Доманицький. – А остобісіло воно – то просто вже до нікуди!»
Після лікування за кордоном від важкої хвороби, В. Доманицький вирішив повернутися в Україну. Характеризуючи ті часи в житті громадського трударя, О. Лотоцький писав: «Врешті життя на чужині стало йому нестерпним, і він – будь що будь – оселяється 1904 р. в рідному Колодистому у батьків. Два з половиною роки життя В.М. на селі се – апогей його громадської роботи… він як Антей дістав тут можливість ближче торкнутися рідної землі, увійти у ближчі стосунки з рідним народом…».
Революція 1905 року відволікла його від історії минулого – бачив, що наближаються грандіозні події нової історії і, сподіваючись на позитивні зміни, сам зробився революціонером.
Фото революційних подій 1905 року
Діяльність В. Доманицького привела його до конфлікту з імперською владою. Почалися переслідування, у 1906 році В. Доманицький з чужим паспортом виїздить до Петербурга. Цей період був часом напруженої і продуктивної праці. В. Доманицький видає «Словник пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів», співпрацює з часописами «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Украинский вестник», редагує газету «Рідна справа. Вісті з Думи», перекладає «Жерміналь» Золя, російські повісті Марка Вовчка.
У різні роки з’являються його праці: «Друкарська справа в Малоросії на початку ХІХ ст.», «Пісні про Нечая», «Балада про Бондарівну і пана Канєвського», «Авторство Марка Вовчка», «Цивільний шлюб і шлюбна розлука на Україні», «Новознайдені твори Шевченка», «Как насаждается на Украине интенсивная культура»,.
Василь Доманицький, червень 1906 року
Пише В. Доманицький під псевдонімами «Вітер», «Звенигородець», «Колодянин», всього в нього було 19 псевдонімів.
Василь Доманицький є найбільшим дослідником творчості Шевченка. Він розшукував Шевченкові автографи, дослідження над якими стали основою його неперевершеної наукової праці. Василь зумів зробити цілковите редакторське опрацювання першого повного видання творів Тараса Шевченка – “Кобзаря”, що вийшов у 1907 році. Ним було досліджено 270 автографів та 18 копій поетичних творів поета. Він перший встановив правдиву хронологію Шевченкової поетичної спадщини, і за його редакцією, згідно автографів, повністю надруковано “Заповіт”.
Працю В. Доманицького високо оцінили Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Грушевський. Багатотисячні наклади “Кобзаря” 1907, 1908, 1910 років миттєво розходилися. Вже після його смерті, у вересні 1910 року, знову за його редакції, було перевидано 24 різні видання.
Серед його робіт – «Володимир Антонович», «Одна з «Катерин», «Піонер української етнографії (З. Доленга-Ходаковський)» «Козаччина на переломі ХVI-XVIIстоліть», «Новознайдені поезії Шевченка», «Про Тараса Шевченка». Однією із найбільш значимих праць Василя Доманицького є його «Критичний розслід над текстом «Кобзаря».
З цією роботою можна ознайомитися ТУТ:
Однак батько – отець Миколай – добився дозволу відправити безнадійно хворого сина на лікування в Закопане.
Майже всю зиму Василь Миколайович проводить у ліжку, переносячи страшні напади хвороби. Але навіть утакому стані він затято працює: вдосконалює свої знання польської мови, пише статті, листується.
У санаторії для туберкульозників «Єжево» Василь Доманицький познайомився з В’ячеславом Липинським, який тримав у руках майже дочитану «Історію України» М. Аркаса, відредаговану, буквально переписану рукою В. Доманицького. З цього часу – вони ідейні побратими. В. Доманицький заохотив В. Липинського публікувати наукові праці українською мовою. Вони вирішили заснувати на кошти В. Липинського видавництво і друкувати книги В. Доманицького.
В. Липинський
М. Аркас
У 1908 році редагована В. Доманицьким «Історія України» Миколи Аркаса була надрукована. Це було перше видання нашої історії у викладі, доступному широкому загалові. Праця стала дуже популярною.
Більш як два роки Василь Доманицький живе в Закопане – прекрасному містісеред вікових дерев у затишші Татр.
Закопане
Василь Доманицький в Закопане
Василь Доманицький і В'ячеслав Липинський в Закопане, 1908 р.
Василь Доманицький у пансіонаті в Закопане
Сидять (зліва напрво): Богдан Лепкий,
Василь Доманицький, Гнат Хоткевич.
Стоять (зліва направо): Теофіл Ліпінський,
Григор Маріяш, Осип Курилас,
В'ячеслав Липинський.
Закопане, 1908 р.
Аби залишити хворому хоч якусь надію, лікарі радять В. Доманицькому виїхати на південь Франції. У 1910 році він їде до Аркашона.
Аркашон
Але й на березі Атлантичного океану його здоров’я гіршає. В одному з листів В. Доманицький писав: «Не позволяють мені писати – пишу це крадькома. Сидить над душею сестра (милосердна), вже 2 неділі, і не дає нічого робити. …На жаль похвалитись нічим добрим не можу… Прокляті хрипи скачуть і скачуть – то в одному, то в другому, то в десятому місці. І не маю вже надії колись їх позбутись! 15 місяців пера в руках не мав. А в Аркашоні літо – не для хворих: душно або знов вільготно; то спека, то дощ… Загинути тут можна з самої нудьги… Ех, не викарабкатись мені цим разом…»
11 вересня 1910 року Василь Доманицький в Аркашоні помер. Залишилися нездійсненними безліч його задумів, у тому числі і недописана монографія про Марка Вовчка.
Василь Доманицький мав симпатії до Лесі Требинської, доньки багатих землевласників із Золотоніського повіту, але на стосунках не наполягав через свій сором’язливий характер і хворобу. Користувався щирою прихильністю Лесиної матері – Марії Миколаївни Требинської, яка була давньою знайомою родини Лисенків (до слова, саме Требинські 1863 року викупили в Михайла Старицького його рідне село Кліщинці).
Василь Доманицький
Василь Доманицький гостює у родини Требинських
Леся Требинська (в центрі)
Це була платонічна нерозділена любов. Лесина мати Марія Требинська була серед тих найближчих друзів, котрі поїхали на похорон В. Доманицького до Звенигородки, вона ж давала гроші на перевезення тіла Василя на Батьківщину.
На його похорон прийшли сотні селян з Колодистого і навколишніх сіл Черкащини, вони простояли під дощем всю ніч, чекаючи труну з тілом свого дорогого порадника й учителя. Старий священик під час відправи заплакав і не зміг завершити службу.
Могила Василя Доманицького в с. Колодисте
Василь Доманицький прожив лише 33 роки, алезалишив по собі спадок вартий цілого покоління інтелектуалів. З деякими його творами можна познайомитися ТУТ:
Проте ім’я Василя Доманицького довго було маловідомим загалові, як і постаті багатьох інших подвижників (Євгена Чикаленка, Федора Матушевського та ін.). Тільки зараз вони «повертаються» до свого народу, якому присвятили все життя.
Іменем В.М. Доманицького у свій час було названо колективне сільськогосподарське підприємство в с. Колодисте, де він народився. Уперіод гетьманату П. Скоропадського існували навіть Вищі інструкторські кооперативні курси імені В. Доманицького,організовані навесні 1918 року.
У наш час на пошанування пам’яті славетного земляка на Черкащині видрукувано 4-томник його науково-творчої спадщини, за кошти благодійника, доктора економічних наук Володимира Мовчана з Тальнівщини перевидано книгу спогадів «Чистому серцем», видрукувано біобібліографічний покажчик, укладений працівниками обласної бібліотеки ім. Т. Шевченка. Упорядником і редактором усіх видань є професор Володимир Поліщук.
У Колодистенському НВК «ДНЗ-ЗОШІ-ІІІ ст.» створена музейна кімната Василя Доманицького.
Музейна кімната Василя Доманицького в с. Колодисте
Черкаська дослідниця Інна Кошова створила документальний фільм «Дорога болю Василя Доманицького».
Отже, Василь Доманицький повертається. Шануймо. Пам’ятаймо.
Відгадайте ребус: село, де народився Василь Доманицький
Підготовлено за матеріалами:
Волинець Ю. Роковини Василя Доманицького [Електронний ресурс] / Юлія Волинець // Смолоскип : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – вхід вільний (дата звернення: 14.04.2017). – Назва з екрану.
Козар Л. Василь Доманицький, як громадський діяч і фольклорист / Лідія Козар // Народна творчість та етнологія. – 2012. – № 3. – С. 16-30.
Кравець А. Колодисте: село, у самому серці якого знайшов древній сердолік Доманицький – той, чиїм рідним домом було те ж таки село Колодисте / Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2012. – 11 січ. – С. 27.
Гандзій О. «Лікар приховує, що хвороба невиліковна. Призначає гірчичники, креозот, режим, харчування» / Олександр Гандзій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_likar-prihovuye-scho-hvoroba-nevilikovna-priznachaye-girchichniki-kreozot-rezhim-harchuvannya/760897, вхід вільний (дата звернення: 14.04.2017). – Назва з екрану.
«Історія України-Русі» у листуванні Миколи Аркаса з Василем Доманицьким. 1906–1909 роки / упоряд. Інна Старовойтенко. – Київ: Темпора, 2009. – 344 с.
Колодянська О. Василь Доманицький: «Мені поталанило кілька років прожити під одним дахом з Володимиром Боніфатовичом…» [Електронний ресурс] / О. Колодянська // Студентский меридіан : газета Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. – Електрон. дані. – вхід вільний (дата звернення: 16.05.2017). – Назва з екрану.
Лук’янчук Г. Виставка «Іван Франко і Василь Доманицький» / Георгій Лук’янчук // Слово Просвіти. – 2017. – 6-12 квіт. – С. 3.
Наєнко М. Василь Доманицький: історик, філолог, дослідник і видавець «Кобзаря» [Електронний ресурс] / М. Наєнко // Шевченкознавчі студії. – 2009. – Вип. 12. – С. 124-129. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Shs_2009_12_19, вхід вільний (дата звернення: 15.05.2017). – Назва з екрану.
Наєнко М. К. Сергій Єфремов, Василь Доманицький і «Корифеи украинской сцены» [Електронний ресурс] / М. К. Наєнко // Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. Серія: Філологічні науки. – 2013. – № 1. – С. 12-15. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vduepf_2013_1_3, вхід вільний (дата звернення: 15.05.2017). – Назва з екрану.
Поліщук В. Мій Василь Доманицький / Володимир Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2015. –163 с. : портр.
Поліщук В. Шевченкознавство Василя Доманицького: на підступах до «Критичного розсліду...» / Володимир Поліщук // Збірник праць Міжнародної (38-ої) наукової шевченківської конференції : до 197-ї річниці з дня народж. Т. Г. Шевченка та 150-річниці його перепоховання в Україні / відп. ред. В. Поліщук. – Черкаси, 2011. – С. 113-126.
Поліщук В. Перший науковий редактор «Кобзаря» - тальнівчанин : 2010 рік на Черкащині оголошено Роком Доманицького / Володимир Поліщук // Прес-Центр. – 2010. – 15 верес. – С. 28.
Чистому серцем: пам'яти Василя Доманицького / ідея перевид., впорядкування, редагування В. Поліщука : [упоряд. С. Єфремов]; перевид. В. Мовчана. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2010. –174 с.
Підготувала Л.О. Ткач