Ресурси бібліотеки

Опубліковано: 11 жовтня 2021

До 135-річчя від дня народження

Кароля Шимановського

(1882-1937)

краєзнавча розвідка для учнів 7-9кл.

Підготувала: Ієвлєва Н.Г.

З-поміж багатьох своїх доньок і синів Черкащина подарувала світу видатного музиканта, композитора, піаніста, який згодом започаткував віхи сучасної польської композиторської школи, Кароля Мацея Шимановського (1882-1937). Творчість цього митця, яка тісно пов’язана з Україною, стала сплавом тонкого смаку, високої музичної культури й великого таланту. Його музика вважається одним із найбільш цікавих явищ у музичному світі минулого століття.

«Великий самітник у княжій мантії» – так називала Кароля Шимановського його рідна сестра. Відлюдькуватий і товариський водночас, він спілкувався з навколишнім світом виключно мовою музики. І хоча й об’їздив увесь світ, ніколи не мав власного будинку. Його фортецею і його життям була лише музика…

У роду майбутнього музиканта було чимало знатних, талановитих людей, тож йому просто судилося стати кимось із великих.

Кароль Шимановський народився 6 жовтня 1882 р. у селі Тимошівка Кам’янського району Черкаської області, в родовому маєтку батьків – дворян польського походження. За два роки до цього Тимошівка перейшла в спадок батькові Кароля Станіславу від діда Фелікса. До цього маєтку родина приїздила влітку, а мешкали, в основному, в Єлисаветграді (нині Кропивницький).

Кароль Шимановський згадував: «Народився ж бо я на Україні, в Тимошівці. Там пройшло моє дитинство, я відчував її усією душею, кохав її благотворний клімат, її буйність та солодкість».

Дитинство хлопчика було «золоте», сповнене пригод, веселощів, родинного тепла. Маленького Кароля оточувало безліч українців: мамки та няньки, челядь, робітники та, власне, все село. Через них підтримувався постійний зв’язок майбутнього композитора з українською мовою, звичаями, а через звичаї – з музикою, піснею, казкою, легендою. Кароль із тимошівськими дітьми не лише слухали колоритні народні пісні, а й разом співали їх. Тож перші його музичні враження пов’язані саме з українськими народними піснями. Ці мелодії Черкаського краю відіб’ються згодом у майбутніх творах Кароля Шимановського. Не випадково, польські рецензенти незмінно підкреслювали у творчості молодого композитора «смутні мотиви його рідної України».

Уся велика сім’я Шимановських була музично обдарована, тож їхній будинок завжди був наповнений музикою. Серед найближчого родинного оточення були відомі музиканти: Густав Нейгауз – троюрідний дядько Кароля, вчитель музики, його син – Генріх, чудовий піаніст і педагог, донька Наталія – піаністка, а також батько, брат і сестра Кароля – піаністи та співачка. (Батько хлопчика, Станіслав Шимановський, грав на віолончелі та фортепіано). У такому колі, навчаючись у Густава Нейгауза грі на фортепіано, і ріс Кароль.

Перші композиторські спроби маленький К. Шимановський зробив у десять років, а в тринадцять побував разом з батьком у Вінницькій опері й, перебуваючи під сильним враженням, остаточно вирішив стати композитором.

У 1891 р. Станіслав Шимановський, дізнавшись, що неподалік, в Орловій Балці, у брата гостює знаменитий український композитор Микола Лисенко, запрошує його в Тимошівку, щоб той послухав Кароля і висловив свою думку про музичні здібності сина. Прослухавши у виконанні хлопчика твори Шопена, Шуберта, М. Лисенко обійняв маленького Кароля і cказав: «Ти будеш великим композитором, мій хлопчику. Вчись! Ціле життя вчись!».

Батько Кароля намагався різнобічно розвивати сина, прищеплював йому любов до польських традицій, культури, літератури. Заохочувала своїх дітей до мистецтва й літератури й мама. Тож, недарма, їхні діти – Фелікс, Кароль, Станіслава стали музикантами, а Зоф’я – письменницею.

Творча особистість майбутнього генія значною мірою сформувалася під великою зіркою Шопена. З його музикою Кароль познайомився ще в Тимошівці. Благородність, патріотизм і водночас новаторство Шопена приваблювали К. Шимановського найбільше, тож саме в цьому він став продовжувачем Шопенівських традицій.

Важливу роль у становленні Кароля як музиканта й композитора відіграла Приватна музична школа Нейгаузів, Густава Вільгельмовича й Ольги Михайлівни, яка вважалася однією з найкращих у Єлисаветграді. У 1898 р., за сприяння композитора Олександра Глазунова, вона отримала з Петербурга офіційний статус.

У 1900 р. майбутній композитор закінчив Єлисаветградське реальне училище. Навчався посередньо, мав задовільні та добрі оцінки, але не це було найголовнішим: і родина, і сам Кароль розуміли, що саме музика стане справою його життя.

У подальшій долі Кароля Шимановського дуже важливу роль відіграла підтримка батька, який вирішив дати йому вищу професійну музичну освіту.

У 1901-1905 рр. К. Шимановський навчається у Варшавській консерваторії, відвідує заняття найкращих вчителів, а згодом впевнено гастролює з концертними виступами на батьківщині та за кордоном, завойовуючи перші лаври.

У ці роки Кароль Шимановський у Берліні познайомився з Рихардом Штраусом, котрий став його музичним наставником. У Франції плідним було знайомство з місцевою знаменитістю – композитором, піаністом та диригентом Клодом Дебюссі. Також Шимановський був близький до колективу російського балету Сергія Дягілєва в Парижі, а танцівникові Борисові Кохно (ця родина теж тісно пов’язана з Черкащиною) присвятив свою філософську повість «Ефеб».

З великим болем Кароль Шимановський переживав смерть батька восени 1905 р. Втіху тоді він знаходив у творчості. 2 лютого 1906 р. в залі Варшавської філармонії відбувся перший концерт членів «Видавничого товариства», в якому прозвучали й твори Кароля: концертна увертюра для оркестру й фортепіанні твори у виконанні 17-річного Генріха Нейгауза, а також варіації на польську народну тему, чотири етюди.

У листопаді 1906 р. К. Шимановський побував у Львові, де зумів установити контакти з музичною громадськістю. З тих пір у Львові нерідко звучали музичні твори польського композитора з Тимошівки.

Велика сім’я Шимановського та дружнє оточення тим часом захоплено спостерігали за успіхами Кароля. Письменник Ярослав Івашкевич, двоюрідний брат і друг композитора, який часто бував у Тимошівці, згадував: «Пам’ятаю момент, коли на початку літа 1906 р. Кароль надіслав до Єлисаветграда свою скрипкову сонату, і було організовано її виконання в колі самих близьких. Все сімейство, Нейгаузи, Пшишиховські, Таубе, зібрались у салоні будинку Шимановських, щоб послухати твір. Виконавцями були Фелікс Шимановський і старий скрипаль, поляк Яндель. …Пам’ятаю саме наповнення сонати, яка була вислухана усіма з благоговінням…

У 1909 р. я переїхав до Києва. Під час Першої світової війни Шимановські проводили зимовий час у Києві, там я також зустрічався з Каролем, там же, у домі пані Галини Глембоцької із роду Пшишиховських, він грав «Серенаду Дон Жуана», початок своїх «Масок».

---

У 1908 р. молодий композитор разом із Генріхом Нейгаузом відвідує Італію. В одному з італійських листів Кароль пише: «З якою відразою думаю я про зиму й наші фарби. Ніщо не в змозі замінити мені вигляду пальм та непередаваної глибини моря. Ходжу іноді з Генрі Нейгаузом в гори, звідки відкривається вид на прекрасний ландшафт. Там тихо й спокійно, усі шуми й голоси людей залишаються далеко позаду, внизу. Частіше за все ми мовчимо, щоб не сполохати цю дивовижну мить… Якби я міг, то поїхав би далеко на південь, туди, де в незвіданих тропічних лісах можна мріяти про щось, що здавна належить мені. Мені складно вийти з області моїх видінь, снів про вічну красу. Складно розлучитися з нею, щоб знову перетворитися на звичайного комедіанта й фокусника, який комбінує дванадцять звуків гам в прекрасні калейдоскопічні малюнки для забавки людей».

Пам’ятним для К. Шимановського був 1910 рік. У Львові до 100-річчя від дня народження Шопена було проведено композиторський конкурс – Кароль Шимановський виборов першу премію. Окрилений успіхами своїх перемог і концертів він починає творити Першу симфонію.

У 1910-1911 рр. К. Шимановський знову відвідує Італію. Із захопленням мандрує по Сицилії. Ці подорожі суттєво збагатили світогляд композитора та надихнули його на подальше вивчення досягнень світової культури, філософської думки та мистецтва. З Італії через Париж він приїжджає до Лондона і знайомиться із Стравінським. Тут його застає початок Першої світової війни, і композитор повертається в рідну Тимошівку на Черкащині. У цей час композитор починає працювати над Другою симфонією та Другою сонатою для фортепіано.

Роки Першої світової війни К. Шимановський проводить в Україні: влітку він живе в Тимошівці, взимку – в Києві, часто виїжджає в Петроград і Москву. Твори Кароля були тоді включені в репертуарний план концертних сезонів диригентів Кусевицького й Зілоті, їх виданням зацікавилася музична фірма Юргенсона.

У 1915 р. молодий музикант виступав з концертами в Києві й Умані, кошти від яких передав у фонд жертв Першої світової війни.

Щорік авторитет композитора зростав. Свідченням цього є, зокрема, те, що Р. Глієр, відомий диригент, композитор, музично-громадський діяч, запропонував йому посаду професора в Київській консерваторії.

До 1917 р. Кароль Шимановський кожного літа жив у рідній Тимошівці. Так сталося, що відома художниця Наталія Михайлівна Давидова (1875-1933) проживала в той час у селі Вербівка, недалеко від Кам’янки. Ще на початку 1900 р. вона заснувала тут вишивальну майстерню, яка згодом прославилася далеко за межами України. Кароль Шимановський приятелював із красивою освіченою пані Наталією й навіть присвятив їй свою Другу фортепіанну сонату. Наталія Михайлівна стала також прототипом графині Ланської з твору Шимановського «Ефеб». А на вірші Наталиного чоловіка Дмитра Давидова, внука знаменитого декабриста з Кам’янки й племінника Петра Чайковського, Кароль Шимановський написав єдиний свій російськомовний твір – «Три романси».

Революційні 1917-1919 рр. Кароль Шимановський провів із родиною в Єлисаветграді. Тут він написав «Пісні шаленого муедзина», «Любовні пісні Хафіза», один із найкращих своїх творів «Транскрипції каприсів Паганіні», літературний твір «Ефеб», почав працювати над оперою «Король Рогер». Ця робота супроводжувалась концертами в приміщенні окружного суду, тодішній голова якого Комісаржевський був великим шанувальником музики.

Мистецьке життя в той голодний і холодний час у місті просто вирувало. Так, у Єлисаветграді було створено симфонічний оркестр. Проводилися музичні масові заходи, відкривалися мистецькі навчальні заклади, читалося безліч просвітницьких лекцій. Тут були написані останні в Україні твори Кароля Шимановського.

Після революційних подій митець впав у певного роду одерев’яніння. Обставини життя були доволі важкими. В одному з віршів, якого К. Шимановський прислав улисті своєму товаришеві, були слова:

Після більшовицької революції, у 1919 р., Кароль Шимановський назавжди покидає батьківщину й обирає місцем проживання Польщу. Родич славетного композитора купив для його родини віллу в Бидгощі, який у 1920 р. масово залишали німці. Там Кароль жив з мамою, сестрою Стасею і братом Феліксом. Пізніше родина переїхала до Варшави.

Саме у Варшаві Кароль Шимановський починає багато працювати, переживаючи творчу еволюцію: джерелом його натхнення стає стародавній польський національний фольклор. У 1922 р. в музиканта народжується задум створення національного балету «Харнасі», який також відомий під назвою «Розбійники з Татр».

---

1924-1926 рр. принесли польському композитору ряд великих успіхів. Особливо примітні були концерти в Парижі (1924-1925), на яких виконувалися Перший скрипковий концерт, «Любовні пісні Хафіза», Третя симфонія, мазурки і «Метопи» для фортепіано. 1926 р. у Варшаві відбулася постановка опери «Король Рогер», яку вважають однією із найбільш зрілих і значущих творів польського музиканта.

В останні роки свого життя Кароль Шимановський приділяв особливу увагу педагогічній роботі: у 1927-1929 р. очолював Варшавську консерваторію, у 1930-1932 рр. працював ректором Академії музики.

1933-го року композитор гастролював з авторськими концертами в колишньому СРСР, став почесним членом кількох музичних академій. У 1935 р. він був відзначений Золотим академічним лавровим вінком «за видатні заслуги для польського мистецтва».

Помер композитор від туберкульозу в 1937 р., на 54-му році життя, в швейцарській Лозанні.

У Польщі Кароля Шимановського вважають національним композитором, а ми по праву вважаємо його сином України і видатним нашим земляком. Адже єдиним місцем на світі, де можна було творити музику природно й вільно, була для музиканта рідна Тимошівка на Черкащині. Він писав, що лише в цьому селі міг «купатися спокійно й ліниво у єдиній вартісній речі – у натхненні».

Серед творів, які Кароль Шимановський написав в Україні, найвідоміші – Друга симфонія (1910), Третя симфонія (1916), Перший скрипковий концерт, цикл «Міфи» (1915), цикл «Маски» (1916).

Пропонуємо до перегляду фільм, присвячений життю й творчості К. Шимановського «Українські стежки польського генія»:

Фільм

Музей Кароля Шимановського на Черкащині

Місцеві жителі Тимошівки пишаються тим, що родове коріння композитора знаходиться саме в їхньому селі. Тут створено єдиний в Україні музей Кароля Шимановського, місцева загальноосвітня школа носить його назву, є тут і меморіальна дошка, на якій викарбувано ім’я знаменитого діяча польської культури.

У музеї, одним із ініціаторів створення якого став директор місцевої школи Анатолій Могилка, експонується чимало рідкісних фотографій родини Шимановських. На одній з них є і зображення знаменитого українського композитора Миколи Лисенка. Це він одним з перших висловив думку про музичні здібності юного тоді Кароля.

Перша світова війна, революційні події в Росії не обійшли стороною сім’ю Шимановських. Їхня садиба в Тимошівці була зруйнована, але місцевим жителям вдалося зберегти деякі речі сім’ї. Зокрема, в музеї представлені шафа, ліжко, дзеркало, столик, бронзова медаль з барельєфом Фредеріка Шопена, якими користувався колись польський геній.

Експонуються тут також видання творів Баха, Моцарта, Бетховена, Огінського. А ще – титульні сторінки творів, які були виконані під час перших концертів Кароля Шимановського.

У музеї гідно відображена й творча діяльність Кароля Шимановського на Черкащині: від першого його музичного твору «Дев’ять прелюдій для фортепіано», написаного 1899-1900 рр., до останніх – «Деметра» й «Агава», написаних у 1917 р. на вірші його сестри Зоф’ї.

До музею постійно приїздять гості не тільки з України, а й з Польщі, Росії, Франції.

Творчість Кароля Шимановського відіграла велику роль не тільки в польській музичній культурі XX століття, а й у світовому мистецтві. Посилання на народні традиції і на творчість Фредеріка Шопена, нове оригінальне ставлення до народної музики, висококласна композиторська майстерність і сильна творча індивідуальність визначили його історичне місце в європейській музиці. Саме наша черкаська земля подарувала світові цю видатну геніальну особистість.

…Здається, і сьогодні над вулицями маленької Тимошівки лине чарівна музика Кароля Шимановського, об’єднуючи гімни двох держав, які були наймилішими серцю великого композитора, – Польщі й України…

Прослухати музичні твори К. Шимановського можна тут: Слухати.

---

Використані джерела:

Видатний єлисаветградець Кароль Шимановський [Електронний ресурс] : текст виступу в ефірі Кіровоградської обл. телерадіокомпанії // Державний архів Кіровоградської області : [сайт]. – Режим доступу: http://dakiro.kr-admin.gov.ua/zmi/2012-r5.php (26.04.2017). – Назва з екрана.

Вівсяна І. Музичне життя Єлисаветградщини в перше десятиліття ХХ ст. / Інна Вівсяна // Історія України (Шк. світ). – 2015. – № 2. – С. 27-28.

Віргуш Н. Тимошівська школа – з іменем польського композитора Кароля Шимановського / Наталя Віргуш // Черкаський край. – 2010. – 2 лип. – С. 3.

Глущенко А. Тимошівка береже пам’ять про свого знаменитого земляка / Андрій Глущенко // Черкаський край. – 2005. – 27 лип. – С. 8.

Кароль Шимановський [Електронний ресурс] : [фільм] // YouTube: [веб-сайт]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=_2NQgoKtJJ0 (26.04.2017). – Назва з екрана.

Кравець А. Село на Кам’янщині вітають Єжи Гофман і Анджей Вайда : шк. в Тимошівці отримала ім’я К. Шимановського / Андрій Кравець // Прес-Центр. – 2010. – 30 черв. – С. 1.

Людний Ф. Кароля Шимановського благословив Микола Лисенко / Федір Людний // Урядовий кур’єр. – 2013. – 7 лют. – С. 12.

Людний Ф. Музей у Тимошівці : у жовт. минає 130 р. від дня народж. К. Шимановського / Федір Людний // Нова Доба. – 2012. – 23 жовт. – С. 10.

Степанов М. Малювати абстракції Малевич навчався... у Кам’янці / Максим Степанов // Вечірні Черкаси. – 2013. – 27 лют. – С. 11.

Шимановский Кароль // Большая Советская Энциклопедия: в 30 т. Т. 29. – 3-е изд. – М., 1978. – С. 404.

Шимановський Кароль // Митці України : енцикл. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – Київ, 1992.

– С. 650.

Опубліковано: 08 жовтня 2021

Семен Гулак-Артемовський –

золотий голос України

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 класів із

серії«Їхні імена – окраса краю»

---

Біографія

Пригадуєте «Звідкіля це ти узявся?» та «На туркені оженюся»? А сповнена гарячої любові до вітчизни пісня для хору «Україно, рідний краю»?

Творець цих шедеврів – Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873), оперний співак, композитор, актор, драматург, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» на сюжет з історії України початку XIX ст., де вперше в оперному жанрі було використано українську мову та українську народну мелодику, а ще – солоспіви «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», музику до водевілю «Ніч напередодні Іванового дня».

Одну з пісень С. С. Гулака-Артемовського "Ой, казала мені мати" у виконанні Квітки Цісик можна послухати ТУТ.

---

Походив Семен Степанович із старовинного козацького роду, який осів у містечку Городище. Добре відомо, що вже з вісімнадцятого століття хутором Гулаківщина володів Патрикій Гулак-Артемовський.

Його нащадки були священнослужителями, зокрема, батько Семена – Степан Петрович.

А дядько – Петро Гулак-Артемовський – професор Харківського університету, більше відомий нам як байкар (й по сьогодні у шкільній програмі вивчається його байка "Пан та Собака").

---

Містечко Городище колись Корсунь-Шевченківського району відоме ще з ХVІ століття.

Детальніше про історію містечка Городище розповість наше ДОВІДКОВЕ БЮРО.

Його мешканці були хоробрими козаками, вмілими, працьовитими господарями відеозамальовка «Городище».

Дитячі роки Семена Степановича пройшли на берегах річки Ольшанки, в атмосфері домашнього затишку і злагоди.

Батько й мати були освіченими людьми, своїх дітей Петра, Павла, Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма.

Про матір Семена Степановича читайте в ДОВІДКОВОМУ БЮРО.

Сам Семен уже в дитинстві мав чудовий голос – дискант, знав багато українських пісень і любив їх співати.

---

1 вересня 1824 року Семен був зарахований до Київського духовного училища. Хлопчик старався, і в перший рік навчання в атестаті стояла відмітка, що:

"Симеон Артемовский, 12 лет – поведения честного, прилежания неослабного, успехов изрядных."

А слух про його чарівний голос дійшов до київського митрополита – знавця та любителя хорового співу Болховітінова, за наказом якого Степана й зачислили в митрополичий хор, що співав при Софійському соборі.

На 22-му році життя Семен Гулак-Артемовський був одним з перших солістів хору при Михайлівському монастирі.

---

Доленосним став для двадцятип'ятирічного Семена Гулака-Артемовського 1838 рік.

У червні до Києва прибув славетний уже на той час композитор Михайло Глінка з метою набрати хлопців з гарними голосами для придворної співочої капели.

Обдарування Семена Гулака-Артемовського вразило Глінку і він одразу запропонував йому переїхати до Петербурга. На початку жовтня того ж року молодий співак уже був у столиці Росії.

Немалою перешкодою у світському навчанні Гулака-Артемовського була його приналежність до духовного відомства, але завдяки клопотанням Глінки спеціальною постановою Синоду він був звільнений від духовного сану і мав тепер можливість "вступити на цивільну службу".

Про Михала Глінку читайте ТУТ.

---

Відтоді Гулак-Артемовський став вільною людиною. Почалася прекрасна пора: Глінка навчав його не лише виразності виконання, дикції, грі на музичних інструментах, а й, що найважливіше, основам композиторського мистецтва.

Вже навесні 1839 року, при допомозі композитора О.С. Даргомижського та князя-мецената С.М. Волконського, в театральному залі Юсупівського палацу відбувся перший публічний концерт С. Гулака-Артемовського.

---

Успіх окрилив молодого виконавця, а пропозиція відомого власника уральських заводів П. Демидова фінансувати його навчання в Італії додала впевненості в опануванні висот виконавської майстерності. Влітку цього ж року він виїздить до Парижа, а потім – до Флоренції.

Публіка Флорентійського оперного театру в 1841 році почула Гулака-Артемовського в опері В. Белліні. Один сезон проспівав він з трупою флорентійців і отримав запрошення до Петербурга. Його контракт був надзвичайно кабальним, але це була єдина нагода займатися улюбленою справою.

П. Демидов

Партія лорда Генріха в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» стала і дебютом, і трампліном до тривалого успіху на сцені Великого театру.

Г. Доніцетті

---

Справді творчою перемогою стала партія Руслана в опері Михайла Глінки «Руслан і Людмила».

На одній із вистав був Тарас Шевченко: „...Ну й опера! Особливо, коли Артемовський співає Руслана. Чудовий співак – нічого не скажеш", писав він у листі до Г.С. Тарновського.

Тепла дружба впродовж багатьох років пов'язувала Гулака-Артемовського з Тарасом Шевченком. .... Семен передавав звісточку для своєї старенької неньки в Городище з Петербурга через Тараса, коли той перебував в Україні; писав листи йому і підримував матеріально, коли той «служив» солдатом у Новопетрівському укріпленні, й багато хто від нього відвернувся.

---

Повернувшись із заслання, Тарас почувався в гостях у друга, «як у своїй рідній хаті», називав його рідним братом, подарував Семеновій дружині автопортрет з дарчим написом. Композитор віддячив поету-другу, присвятивши йому пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою».

Гулак-Артемовський сам виконав її 19 серпня 1858 року в виставі «Москаль-чарівник». Вона стала однією з найулюбленіших для поета...

Пісню «Стоїть явір над водою» у виконанні Віталія Дуки можна послухати ТУТ.

---

До кінця 1850-х років творча кар'єра співака складалася вдало і багатогранно: насичена концертна діяльність, численні оперні партії, композиторська робота; у планах виношувався задум написати оперу з української історії. Тим часом критика з жалем відзначала, що його колись чистий і оксамитовий бас втрачає свою силу і чистоту.

Це усвідомлював і сам Гулак-Артемовський. Тому вже з початку шістдесятих наполегливо працював над оперою «Запорожець за Дунаєм».

Сюжет опери був підказаний професором-істориком Миколою Костомаровим, а все решта – текст вокальних номерів і прози, оркестрова партитура та клавір, а також лібрето – оригінальна авторська робота композитора.

М. Костомаров

---

За своєю формою «Запорожець за Дунаєм» – типовий зразок лірико-комічної опери, у якій поряд з комедійною лінією (Карась – Одарка) розвивається лірико-романтична (Оксана – Андрій ).

Що таке опера – дізнавайтеся ТУТ.

Всього в опері 22 музично-вокальних номери. Музика Гулака-Артемовського глибоко народна. Він скористався інтонаціями, мелодикою багатющої української пісенності, проявивши як композитор всю глибину розуміння національної тематики.

---

Вперше опера «Запорожець за Дунаєм» була поставлена на сцені Маріїнського театру в Петербурзі 14 квітня 1863 року.

Першим виконавцем партії Карася був сам композитор. Публіка захоплено прийняла спектакль, а хореографічні номери вимагала виконати повторно. Рецензії були всуціль схвальними, а про Гулака писали, що він «...показав свій блискучий комедійний талант».

---

Декорації до опери виконав відомий художник Георгій Нарбут – батько не менш відомого художника Данила Нарбута, який тривалий час жив і працював у Черкасах.

---

В Україні «Запорожець за Дунаєм» був поставлений значно пізніше – у 1884 році трупою М. Старицького – ще одного нашого знаменитого земляка.

---

Варто зазначити, що Семен Степанович був людиною різнобічно обдарованою людиною. Він добре розумівся в живописі, сам непогано малював. А ще захоплювався статистикою (уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії», які привернули увагу Академії наук), технікою (розробив проект водогону для Санкт-Петербурга).

Двадцять два роки самовідданої праці на сцені пролетіли неймовірно швидко. Співак відчував, що його артистична дорога завершується. У 1864 році його звільняють з Маріїнського театру, призначивши пенсію, але, завдяки покровительству великого князя Миколи Миколайовича, Гулака-Артемовського перевели до Москви у Великий театр. Там він ще деякий час співав низькі басові партії, але в 1865 році залишив сцену назавжди.

---

Московський період життя Семена Степановича оповитий легендами. Він, як зазначають деякі біографи, успадкував від своїх предків-козаків дар характерника-цілителя, проводив лікувальні сеанси - ще в Петербурзі йому вдалося отримати офіційний дозвіл на таку діяльність. Семен Степанович практикував понад 10 років, приймав щодня по 30-40 осіб і зцілив тисячі, здавалося б, невиліковних хворих. Дехто із заможних пацієнтів намагався віддячити подарунками, але Семен Степанович твердо їх відхиляв: «Це не мистецтво, а дар, - казав він, - і я не маю права брати за нього винагороду».

Помер геніальний композитор, співак, актор, лікар на 61-му році життя, в 1874 році, похований у Москві на меморіальному Ваганьківькому цвинтарі.

В 1952 році, стараннями артистів Московського музичного театру ім. Станіславського та Немировича-Данченка, на його могилі встановлений пам'ятник з написом: «Композитор, співак, автор опери «Запорожець за Дунаєм».

---

В 1953 році на Київській кіностудії режисер Василь Лапокниш зняв фільм-оперу «Запорожець за Дунаєм» у літературній обробці Максима Рильського. Головні ролі виконали Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Єлизавета Чавдар, Микола Шелюжко.

---

У 1958 році на сцені Київської консерваторії вперше після 94-річної перерви була здійснена постановка "Запорожця за Дунаєм" за авторизованою партитурою Гулака-Артемовського, що дійшла до нас в єдиному примірнику і зберігається в Петербурзі.

Так розпорядилась доля. Перша українська опера отримала світове визнання і славу. Вона і зараз не сходить зі сцен театрів світу і є, мабуть, найулюбленішим твором нашого народу – входить до золотого фонду української класики.

Мария Литвиненко-Вольгемут, Иван Паторжинский Дуэт

Чи знаєте ти оперу:

1. Чому оперу вважають одним із найпарадоксальніших продуктів художньої творчості Нового часу?

2. Які оперні форми Ви знаєте?

3. Назвіть відомих вітчизняних та зарубіжних композиторів, які працювали в оперному жанрі. Наведіть приклади творів.

4. Хто із митців був автором першої української опери?

Перевірити себе можна ТУТ.

---

Ім’я Семена Степановича Гулака-Артемовського носить Черкаське музичне училище.

---

На батьківщині митця, в м. Городище, є музей С.С. Гулака-Артемовського. У 1971 році тут було відкрито пам'ятник, на якому автор-архітектор Галина Кальченко в образі Карася навіки викарбувала портрет співака.

Його відомому творові «Стоїть явір над водою» присвячена однойменна картина художника Георгія Васильовича Терпиловського.

(І. Огієнко)

---

Твори С.С. Гулака-Артемовського

Гулак-Артемовський С. С. Запорожець за Дунаєм [Текст] : комічна опера на 3 д. : лібретто / С. Гулак-Артемовський ; упоряд. і вступ. ст. Д. Маковій та В. Степаніва. – К. : Муз. Україна, 1979. – 95 с. : ілюстр.

Гулак-Артемовський С. Запорожець за Дунаєм [Відеозапис] : опера / викон. артисти Харків. акад. театру опери та балету ім. М. Лисенка. – К. : Музфонд Укртелерадіо України, 1995. – 1 мф/кат. : (50 мін.)

Гулак-Артемовский С. С. Запорожец за Дунаем [Звукозапис] : опера в 3 д. / С. Гулак-Артемовский ; солисты, хор и орк. Гос-го театра оперы и балета УССР им. Т. Г. Шевченко ; дир. Вениамин Тольба. – М. : Мелодия, 1985. – 3 грп. : 33 об/хв, стерео ; 30 см, в конв.

---

Що читати про С.С. Гулака-Артемовського

Жук П. У вічному безсмерті : [С. С. Гулак-Артемовський] / П. Жук, О. Химич // Земля Черкаська. – 2010. – 19 лют. – С. 3.

Кауфман Л. С. Семен Гулак-Артемовский / Л. С. Кауфман ; худож. Г. В. Фанько. – К. : Музыкальная Украина, 1981. – 52 с. : фотоил. – (Творческие портреты украинских композиторов).

Залевська Л. Співак, композитор, лікар : С. С. Гулаку-Артемовському – 190 років / Л. Залевська // Черкащина в контексті історії України : матеріали Першої наук.-краєзнавчої конф. Черкащини (до 50-річчя утворення Черкас. обл.). – Черкаси, 2004. – С. 415-426.

Кирей В. Фундатор української опери зцілював хворих : сьогодні виповнюється 200 років автору безсмертного "Запорожця за Дунаєм" Семенові Гулаку-Артемовському / В. Кирей // Урядовий кур’єр. – 2013. – 16 лют. – С. 19.

Лазоренко С. У Городищі відкрили музей Гулака-Артемовського / С. Лазоренко // Нова Доба. – 2010. – 18 лют. – С. 3.

Осипенко О. «Стоїть явір над водою» : [до 200-ліття Семена Гулака-Артемовського] / О. Осипенко // Нова Доба. – 2013. – 8 січ.

Осипенко О. «Яка це пушка ревіла?...» : 2013 – рік 200-ліття Семена Гулака-Артемовського / О. Осипенко // Нова Доба. – 2012. – 30 жовт. – С. 6.

Осипенко О. Подарунок царя : Гулак-Артемовський в Італії / О. Осипенко // Нова Доба. – 2013. – 19 лют. – С. 11.

---

ДОВІДКОВЕ БЮРО

Глибоке коріння

Володимир Чос

Назва міста походить від старослов’янського слова “град”, “город”. У часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені ровами і валами. На нашу благодатну землю здавна нападало чимало чужинців. Отож люди, аби вберегтися від ворога, навколо своїх поселень влаштовували укріплення, які називали городищами (огорожами). На основі кількох таких городищ і виникло наше місто та закріпилася назва – Городище. Загалом в Україні 19 населених пунктів в одинадцяти областях носять ім’я Городище. Також існує 29 річок із назвою Вільшанка.

Про початок і давню долю нашого Городища нічого невідомо. Існує версія, що місто сформувалося у XI ст, адже, за “Повістю врем’яних літ”, у 1032 році Ярослав Мудрий розпочав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах держави. Якщо так, тоді Городище можна вважати найдревнішим містом Черкащини.

Плинув час, змінювалися племена і народи, удосконалювалися общинні та суспільні відносини. Перша писемна згадка про Городище відноситься до XVI ст. Це запис, як у 1527 році воно було спалене монголо-татарами. Поселення відродилося лише через сотню років, але розвивалося повільно.

Селяни сіяли хліб, вирощували худобу, тримали пасіки, виготовляли барвники для фарбування шкіри. Давали значні прибутки власнику – польському дворянину, гетьману Станіславу Конєцпольському. У 1637 році виникло повстання – місцеві селяни та нереєстрові козаки Павлюка (Павла Бута) билися з польським військом. У 1645 році, за наказом Конецпольського, у Городищі насипали захисні вали та звели дві укріплені вежі. У “Словнику географічному королівства Польського” ця споруда називалася замком. Залишки того валу видно й тепер за районним вузлом зв’язку. Виходячи навіть з сучасних залишків, був він більшим за корсунський, який, щоправда, зберігся краще, бо його охороняють. Коли козаки Богдана Хмельницького перемоги поляків 16 травня 1648 року під Корсунем, то допомогли повсталим городищанам позбулися влади поміщика. З 1649 року Городище стало сотенним містечком Кропивенського полку. У червні 1664 року козаки Івана Сірка розбили під Городищем татарське військо. А струмок, що впадає у Вільшанку,з того часу називається Татарка. Про козаків, які заманили ворога у природну пастку, існує кілька варіантів переказів. Того ж року Городищенський замок, яким командував польський полковник Маховецький, витримав облогу 20 тисяч запорожців Івана Сірка. Городище знаходилося в центрі подій народно-визвольної війни 1648–1654 років. Тоді вже було значним містечком. У 1663 році у Городищі проживала одна з доньок Богдана Хмельницького, якийсь час у неї гостював брат Юрко.

Городище було складовою частиною Мошногородищенського маєтку, про який письмово вперше згадується у 1494 році, коли він був пожалуваний черкаському наміснику Климу Олександровичу і потім перейшов до графів Моравських, в роду яких знаходився більше 250 років.

Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі. У 1741 році в містечку числилося 300 дворів. Люди скаржилися листом Переяславському єпископу, що власники піддають кріпаків тілесним покаранням, відбирають худобу, нав’язують уніатство. У 1768 році городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів. У 1776 році граф Моравський продав маєток князю Любомирському, відомому магнату і власнику усієї тодішньої Смілянщини. Маєток поділявся на дві значні земельні власності – Городищенський і Мошенський ключі. Городищина належала Любомирським.

Після приєднання Правобережної України до Московії, в 1793 році Городище стало волосним центром Черкаського повіту. У 1794 році Городище населяло близько 3700 жителів. Кількість населення зростала за рахунок вихідців із інших сіл, які знаходили тут роботу. Зокрема, працювали на добуванні граніту у місцевому кар’єрі.

Після Прутського договору 1711 року городищенські маєтності були власністю спочатку польських магнатів Любомирських, а після придбання їх князем Потьомкіним передаються у спадок його племінниці Олександрі Енгельгард, дружині гетьмана польських військ Ксаверія Браницького, потім –князю Михайлу Воронцову (як придане Єлизавети, дочки Браницького) і зрештою –графині Катерині Балашовій.

З книги 1852 року “Статистичний опис Київської губернії, виданий таємним радником Іваном Фундуклеєм” дізнаємося, що у Городищі проживало 2155 кріпаків, 35 вільних селян, 295 євреїв.

Відбувалося зародження капіталізму у нашому краї. У 1860 році в Городищі був 1101 двір, проживало близько 7 тисяч жителів. Люди працювали на цегельному і пивомедоварному заводах, на двох млинах, трьох олійницях та інших дрібних підприємствах. Значна частина чоловіків займалися, як і у попередні століття, чумацтвом.

З фоліанту Л.Похилевича “Оповіді про населені місця Київської губернії” вичитуємо, що “Городище – містечко при річці Вільшанці, в 20-ти верстах на південний схід від Корсуня”. Тут проживало жителів обох статей: православних 5493 (48%), євреїв 3000 (26%), розкольників 15 і папистів 66. Налічувалося 2390 ревізійних душ чоловічої статі – так тоді називали платників податків. Поштовий зв’язок з Городищем було налагоджено з 1874 року.

Городище – батьківщина багатьох видатних людей. У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року тут гостював Тарас Григорович Шевченко. Відвідували містечко народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя), поетеса Леся Українка, історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов, автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський, який у 1870–1873 роках жив і працював у сусідньому Млієві. Місцевий терорист-революціонер Устим Жук носився з авантюрною ідеєю виготовляти цукор із тирси. Про актуальність його ідеї в одній зі своїх праць писав В.І.Ленін. Хлопчаком у Городищі гостював Костянтин Паустовський. У 1992 році, коли відзначали 100-ліття письменника, з Москви приїздив його син Вадим. У журналістських справах тут бував і писав про недолугі назви багатьох місцевих вулиць поет Василь Симоненко.

26 липня 2001 року Кабінет міністрів України видав Постанову № 878 “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, куди включили і Городище.

Із сайту: Городище онлайн : Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=10.

---

Володимир Чос

Мати композитора

Для матері найвищою нагородою є досягнення її дітей. Навіть якщо сама вона залишається в тіні, а всі промені сяючої слави дістаються дитині – вона щаслива тим і радіє більше за усіх інших. Тому складаючи шану якійсь видатній особистості, варто згадати добрим словом людину, яка подарувала життя, недосипала ночей, безкорисливо віддаючи себе дитині. Скільки б потім не було вчителів і наставників, найперша роль у вихованні належить саме матері. Тільки вона і ніхто інший нагородила дитя талантом, а своєю турботою, ніжністю, колисковою піснею пробудила найперше почуття прекрасного.

Напевно і не здогадувалася молода дівчина, коли виходила заміж за городищенського священика Степана Гулака-Артемовського, що згодом подарує світові майбутнього основоположника національного оперного мистецтва. Але була певною, що стане надійною опорою чоловікові, хорошою господинею і доброю матір’ю. І все це матушці Варварі вдалося. Як засвідчує запис у старій метричній книзі, 4(16) лютого 1813 року у подружжя народився синочок Семенко. Дуже жвавим росло хлоп’я. А як заспіває – ніби срібні дзвіночки задзеленчать. Радіє дитя, а матері то найліпша втіха.

Про сердечність сім’ї Гулаків-Артемовських красномовно свідчить факт, що виховували вони також і чужу дитину – з дитячих років проживав у їхній хаті Євдоким Шевченко – двоюрідний брат Тараса Григоровича Шевченка… Для чоловіка, своїх і чужих дітей завжди вистачало душевного тепла у матушки Варвари.

Коли Семенові виповнилося 11 років, батько відвіз його навчатися у Київське повітове духовне училище – продовжувати родинну династію священнослужителів. Боляче було матері розлучатися із сином, але переборювала себе, бо розуміла, що син мусить здобути освіту, щоб зайняти гідне місце у суспільстві, бути в пошані людей. Не відала тоді, що розлука вийде надзвичайно довгою…

У бурсі запримітили гарний голос хлопця. Він співав у Софіївському соборі, а пізніше, коли голос зміцнів і сформувався чудовий баритон, перейшов у хор Михайлівського монастиря. Невдовзі трапився щасливий випадок, який наблизив його до вершин музичної кар’єри, але значно віддалив від батьківського дому і неньчиної ласки. У Київ завітав композитор М.І.Глінка, який відбирав талановитих юнаків для придворної капели. Він запримітив і Гулака-Артемовського, якого забрав до Санкт-Петербурга. Навіть оселив у власній квартирі і особисто зайнявся його музичною та загальною освітою. Потім почалися концертні виступи, поїздка в Італію для удосконалення професійної майстерності. Повернувся звідти вже справжнім маестро… На жаль, більша частина його листування не збереглася до нашого часу. Але можна упевнено припустити, що про свої пошуки і досягнення він писав додому, і мати неодноразово перечитувала ті дрібно списані аркуші, журилася й раділа разом із сином…

Варвара Арсенівна, завдячуючи сину, змогла познайомитися із молодим, але вже відомим поетом Тарасом Шевченком. На прохання Гулака-Артемовського, під час своєї поїздки в Україну, той завітав у Городище передати щирий синівський привіт. Зустріч вийшла надзвичайно теплою, ніби між ненькою й сином. Адже Варвара Арсенівна вже тривалий час не бачила рідного сина, а тому у молодому гостеві прагнула уявити свого Семена. Тарас Григорович із дитячих літ ріс сиротою, а тому вдячно сприймав материнську любов від цієї жінки… Ту зустріч поет запам’ятав на усе подальше життя. Навіть перебуваючи на засланні, у листі від 1 липня 1852 року, запитував свого незрадливого друга: “Чи живе в Городищі твоя стара мати? Коли здравствує, то низенько кланяйся їй”.

С.С.Гулак-Артемовський увічнив своє ім’я, як видатний співак, актор, композитор... Але віддаючи йому усю належну шану, варто пам’ятати і про ту скромну людину, яка незримо завжди була біля нього, підтримувала найбезкорисливішим чином. Це його мати – Варвара Арсенівна Гулак-Артемовська.

Із сайту: Городище онлайн / Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=21.

---

Михайло Іванович Глінка

Біографія

Михайло Іванович Глінка народився 1 червня 1804 року в селі Новоспаському, в маєтку своїх батьків, розташованому в ста верстах від Смоленська й у двадцяти верстах від невеликого міста Єльні.

Дитинство композитора проходило в маєтку батька, відставного капітана Івана Миколайовича Глінки.

Систематичне навчання музиці почалося досить пізно та натому ж рівні, що і навчання загальних дисциплін. Першою вчителькою хлопчика була гувернантка Варвара Федорівна Кламер.

Головними враженнями дитинства композитор називає російські пісні . Вони були «…першою причиною того, що згодом я став переважно розробляти народну російську музику», а також кріпацький оркестр дядька, який він «любив найбільше». Хлопчиком Михайло Глінка грав у ньому на флейті та скрипці, а ставши дорослішим, диригував. Живим поетичним захопленнямнаповнювали його душу дзвін і церковний спів. Юний Глінка непогано малював, пристрасно мріяв про подорожі, вирізнявся жвавістю розуму і багатством фантазії.

Сприятливий вплив на Глінку мало перебування в Петербурзькому благородному пансіоні в 1817-1822 роках, який славився прогресивними викладачами. Його вихователем в пансіоні був В. Кюхельбекер.

У Петербурзі М. Глінка бере уроки у провідних музикантів, у тому числі в ірландського піаніста і композитора Джона Філда. Знайомиться з О. Пушкіним, В. Жуковським, А. Дельвігом, А. Грибоєдовим, В. Одоєвським, А. Міцкевичем. Глінка бере уроки фортепіанної гри у Дж. Філда, а потім у Ш. Майера, навчається співу, грі на скрипці.

У 1822 році, після закінчення пансіону, з'являється перший твір М. Глінки як композитора – варіації для арфи або фортепіано на тему з опери "Швейцарське сімейство", австрійського композитора Вейгля.

Саме в цей час були написані відомі романси та пісні: "Не искушай меня без нужды" (на слова Е.А.Баратинського), "Не пой, красавица, при мне" (на слова А.С.Пушкіна), "Ночь осенняя, ночь любезная" (на слова А.Я.Римського-Корсакова) та інші.

У 1823 році М. Глінка здійснює подорож по Кавказу. А в1830 році їде до Італії.

Тут він перебуває у полоні нових вражень,відвідуючи кожну оперну постановку, кожен концерт.

В Італії композитор зближується з В. Белліні, Г. Доніцетті, зустрічається з Ф. Мендельсоном, пізніше серед його друзів з'являться Г. Берліоз, Дж. Мейєрбер, С. Монюшко. У цей час з'являються його п'єси на теми популярних опер, інструментальні ансамблі.

В 1836 році Михайло Глінка повертається в Росію. Працює над оперою«Іван Сусанін». Її прем'єра відбулася 27 листопада 1836 року і була сприйнята передовими діячами російської культури як подія великого значення.

Одночасно з'являються й інші твори –романси на вірші Пушкіна, вокальний цикл «Прощання з Петербургом» (на вірші Кукольника), перший варіант «Вальсу-фантазії», музика до драми Кукольника «Князь Холмський».

В 1838 році Михайло Глінка приїздить в Україну. Михайло Глінка неодноразово бував у Чернігові та Ічні, Ніжині, Григорівці, Монастирищі, Качанівці. В Качанівці частозбиралися видатні діячі української культури.

М. Глінка близько познайомився з художником В.І. Штернбергом –другом Тараса Григоровича Шевченка, з українським поетом Віктором Забілоюі на йогослова написавдві пісні: «Гуде вітер» та «Не щебечи, соловейко». В них композитор передав дух і характер української народної музики.

У маєтку Тарновських працював над оперою «Руслан і Людмила», уривки з якої вперше виконав хор мецената Григорія Тарновського.

Прем'єра опери «Руслан і Людмила» відбулася в Москві 27 листопада 1842 рокуі була зустрінута дуже критично. Вороже зустріла оперу аристократична публіка на чолі з імператорською родиною.

У 1844 році М. Глінка знову вирушає у подорож до Європи –спочатку до Парижа (1844-45 роки), а потім до Іспанії (1845-47 роки).

Іспанські враження надихнули М. Глінку на створення двох симфонічних п'єс: «Арагонської хоти» (1845 рік) і «Спогади про літню ніч в Мадриді» (1848-51 роки). Одночасно з ними у 1848 році з'являється знаменита «Камаринська» –фантазія на теми двох російських пісень. З цих творів веде свій початок російська симфонічна музика.

Останні роки життя М.І. Глінка проводить в Росії (Новоспаське, Петербург, Смоленськ) та за кордоном (Варшава, Париж, Берлін).

Помирає композитор15 лютого 1857 року в Берліні. Його прах був перевезений доПетербурга, та захоронений на цвинтаріОлександро-Невської лаври.

Більше про Михайла Глінку можна прочитати в книгах:

Васина-Гроссман В. Михаил Иванович Глинка / В. Васина-Гроссман ; худож. Д. Бязров. – М. : Музыка, 1982. – 103 с. : фотоил.

Серов А. Воспоминания о Михаиле Ивановиче Глинке / А. Серов ; худож. Л. А. Яценко. – Л. : Музыка, 1984. – 56 с.

Канн-Новикова Е. Маленькая повесть о Михаиле Глинке. - 3-е изд. – М. : Музыка, 1987. - 64 с.

---

ОПЕРА

Опера – це драматичний жанр, що поєднує в собі музику, літературу, образотворче мистецтво, танець. Музика є природним зас

У сьогоднішніх оперних постановках те, що глядачі опери бачать і чують, підсилюється також світлом та іншими технічними засобами.

Опера виникла в Італії на межі XVI – XVII століть. Поштовхом до створення опери стала ренесансна ідея учених-гуманістів, письменників і музикантів щодо відродження давньогрецької трагедії.

У процесі історичного розвитку були вироблені різноманітні оперні форми: сольна арія, аріозо, каватина, різні види вокального ансамблю, хори, а також увертюра і самостійні оркестрові епізоди жанрового характеру. Велике значення в опері має речитатив, що відтворює інтонації мови людини і пов'язує сольні або ансамблеві номери. В деяких операх замість речитативу використовують розмовний діалог. Велику роль в оперній драматургії відіграють лейтмотиви – короткі музичні теми-символи, які характеризують дійових осіб, певні сценічні ситуації тощо.

Першу оперу, рукопис якої зберігся до наших днів, написав італійський композитор Якопо Пері на початку XVIIстоліття.Її основу становить давньогрецька легенда про чарівного музиканта Орфея та його дружину Еврідіку.

Важливу роль у становленні оперного мистецтваXVIIстоліттявідіграла творчість італійського композитора Клаудіо Монтеверді. Йому вдалося досягти єдності музичного і драматичного начал, гармонічна мова митця сповнена драматичними контрастами і навіть тепер вражає своєю сміливістю і живописністю. До наших днів дійшли три опери композитора – «Орфей», «Повернення Улісса на батьківщину» і «Коронація Поппеї». Останній твір ставвершиною його творчості завдяки віртуозності вокальних партій та досконалості інструментального письма.

У XVII столітті виникла опера у Франції. Її засновником став Жан Батіст Люллі, який був чудовим скрипалем, диригентом, композитором, танцівником. Опери Люллідемонструють суто французький музично-театральний стиль. Сюжети беруться з античної міфології чи з італійських поем, а лібрето, з їх величними віршами, орієнтовані на стиль великого сучасника Ж. Б. Люллі – драматурга Ж. Расіна. Музиці Ж. Б. Люллі притаманні урочистість, вишуканість, у ній яскраво відображені характерні риси французької музичної традиції – витончена елегантність, стримана емоційність і одухотвореність. Відомими операми Ж. Б. Люллі є «Альцеста», «Тезей», «Атіс», «Арміда».

Центром оперної діяльності другої половини XVII – початку XVIII ст. став Неаполь, а першим майстром нового стилю – Алессандро Скарлатті. До спадщини композитора входить близько ста опер. Найвідомішими з них є опери-серіа «Примхи кохання або Розаура», «Коринфський пастух», «Великий Тамерлан», «Митридат Евпатор», «Телемак».

Значний внесок у розвиток неаполітанської опери-серіау XVIII ст. в Європі здійснив німецький композитор Георг Фрідріх Гендель. Розпочавши свою професійну діяльність оперного скрипаля, митець з 1706 по 1710 рр. мандрував по Італії. У 25 років Г. Гендель прибув до Лондона, де згодом отримав монопольне право на постановку італійських опер. Там він написав оперу «Рінальдо». Згодом з’явилася ціла низка опер, в яких розмаїття і багатство гармонічного письма поєднані з надзвичайною вокальною віртуозністю. Постановки опер Г. Генделя «Аціс і Галатея», «Юлій Цезар», «Аецій» та «Альціна» з успіхом проходять і в наш час.

Із Неаполем пов’язане також виникнення опери-буффа – різновиду комічної опери, що з’явилася як закономірна реакція на оперу-серіа. Цим видом опери швидко зацікавилися у Відні, Парижі, Лондоні. Найбільшої популярності комедія набула у студентів. Один із них, Джованні Баттіста Перголезі, у 23 роки написав маленьку комічну оперу «Служниця-пані». Цей твір мав неймовірний успіх. У його лібрето йшлося не про подвиги давніх героїв, а про буденну дійсність. Жанр опери-буффа набув свого розвитку у творчості композиторів Дж. Паізієлло і Д. Чімарози.

Вагомий вплив на розвиток оперного мистецтва мала творчість німецького композитора Христофа Віллібальда Глюка. Композитор здійснив оперну реформу, що ґрунтувалася на музично-естетичних принципах Просвітництва. Суть реформи Х. В. Глюка полягала в підпорядкуванні музики драматичній дії. Всю увагу Х. В. Глюк зосередив на виявленні внутрішнього світу героїв. Інструментальні і вокальні засоби були спрямовані на розкриття змісту кожного слова тексту. Перу композитора належать опери «Орфей і Евридика», «Альцеста», «Паріс і Олена», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді». У цих творах піднесеність драми, притаманна для опери-серіа,поєднується з багатством німецького гармонічного письма.

Вершиною розвитку опери XVIII ст. стала творчість видатного австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Митець створив власний інтернаціональний оперний стиль, що відзначався гармонією між сольними і ансамблевими номерами, між вокальним та інструментальним началами. До комедійних опер В. А. Моцарта належать «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Так учиняють всі жінки». Поруч із цим майстер створив опери «Викрадення із сералю» і «Чарівна флейта», що стала останньою оперою митця.

XIX ст. називають класичною епохою історії оперного театру. Опера стала емоційною домінантою і символом часу. Її не змогли порушити ні драматичний театр, ні балет, що характеризувався власною естетикою, ні оперета, що набула популярності в середині століття.

Опера становила основу творчості відомого італійського композитора Джоаккіно Россіні. Саме у цьому жанрі виявилися його мелодична щедрість, дотепність і сатирична влучність у зображенні персонажів. Оригінальним шедевром комедійного мистецтва XIX ст. стала опера митця «Севільський цирульник». Яскрава мелодика, природність і жвавість характерів, змальованих композитором, простота і послідовність сюжету – все це забезпечило опері справжній тріумф.

Завершивши традицію жанрів опери-серіа і опери-буффа, Дж. Россіні створює у 20-х рр. XIX ст. опери, проникнуті високим патріотичним пафосом, героїкою визвольної боротьби. Серед них –опера «Вільгельм Телль». Яскрава, реалістична характеристика головних героїв, вражаючі масові сцени, в яких за допомогою хору і ансамблів зображено народ, а головне, надзвичайно виразна музика здобули «Вільгельму Теллю» славу одного з найкращих творів оперної драматургії XIX ст.

Одним із великих реформаторів опери у XIX ст. був відомий німецький композитор Ріхард Вагнер. Композитор намагався створити оперу, в якій драма була би головною метою, а музика – засобом. Митець вважав, що традиційну оперу має змінити музична драма, в якій слово і музика рівноправні і об’єднані в єдине ціле.

Оркестр, на думку Р. Вагнера, має глибоко передавати почуття героїв. Композитор був великим майстром і знавцем оркестру. І сьогодні оркестрові епізоди його опер є окрасою програм концертів симфонічних оркестрів усього світу.

Серед відомих опер композитора – «Рієнці», «Летючий Голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда», театрологія «Перстень нібелунга».

Важливу роль у розвитку опери відіграла творчість видатного італійського композитора Джузеппе Верді. Твори митця дотепер вважаються вершиною оперного мистецтва. Серед його творів опери«Ломбардці», «Ернані» і «Аттіла», «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата». Одним із найвищих досягнень Дж. Верді стала опера «Отелло».

Ці твори увійшли до скарбниці світового оперного мистецтва, вони є найбільш популярними у світовому оперному репертуарі.

Однією з вершин французького оперного реалізму стала опера «Кармен» визначного французького композитора Жоржа Бізе, створена за новелою П. Меріме. Її героями є прості люди із сильними та суперечливими характерами. В опері втілено іспанський національний музичний колорит, різноманітність народних сцен, напружений хід драматичних подій. Буржуазна публіка спочатку не сприйняла оперу. Лише згодом «Кармен» стала однією із найпопулярніших опер у світі.

Явищем світового значення у XIX ст. стала російська опера, першим класиком якої вважають відомого російського композитора Михайла Глінку. Уперше в російській музиці композитору вдалося знайти метод цілісного симфонічного розвитку оперної форми, повністю відмовившись від розмовного діалогу. Операм композиторапритаманна героїко-патріотична спрямованість, широкий епічний склад, монументальність хорових сцен.Серед кращих його творів – «Життя за царя» та «Руслан і Людмила», які відкрили класичний період в історії російської опери і започаткували її головні напрями – народну музичну драму, оперу-казку, оперу-билину.

Жанр оперної музики продовжив розробляти А. Даргомижський, який створив першу в Росії соціально-побутову оперу «Русалка».

У 1860-х рр. спостерігається нове піднесення російської опери, пов'язане з діяльністю композиторів «Могутньої кучки». Один за одним з'являються шедеври оперної класики, оновлюються старі жанри, створюються нові. Серед них – народні музичні драми М. Мусоргського «Борис Годунов» і «Хованщина», де з неймовірною силою зазвучала тема боротьби і страждань народу; епічна опера О. Бородіна «Князь Ігор».

Оперний жанр становить основу творчої спадщини визначного російського композитора і диригента Миколи Римського-Корсакова.

У епічних та казкових операх М. Римського-Корсакова елементи казковості, фантастики поєднуються з яскравим реалізмом. Це опери «Псковитянка», «Садко», «Царева наречена», «Снігуронька», «Ніч перед Різдвом», «Казка про царя Салтана», «Майська ніч», «Золотий півник». Загалом творчий доробок композитора становить 15 опер. Основою оперної виразності митець вважав спів. Важливу драматургічну роль в його операх також відігравав оркестр, який нерідко виконував в операх самостійні симфонічні картини та антракти.

На особливу увагу заслуговує оперна творчість відомого російського композитора Петра Чайковського. Композитор створив опери на історичні сюжети – «Орлеанська діва», «Мазепа», «Опричник». Одночасно митець пише лірико-комедійнуоперу «Коваль Вакула»і оперу романтичного плану «Чарівниця». Але вершинами оперної творчості стали його ліричні опери «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама».

В опері «Євгеній Онєгін» композитор показав життя та стосунки звичайних людей. Завдяки унікальному мелодичному дару, майстерному використанню інтонацій російського романсу, характерних для побуту, зображеного у творі О. Пушкіна, П. Чайковський створив твір, що був легким для сприйняття, і,водночас,у ньому знайшли відображення складні психологічні стани героїв.

Опера «Пікова дама» також написана на пушкінський сюжет. У цьому творі П. Чайковський постає не лише геніальним драматургом, який тонко відчуває закони сцени, але й великим симфоністом, що будує дію за законами симфонічного розвитку.

Основоположником української опери був Микола Лисенко. Творчість майстра охоплює різні оперні жанри, зокрема історико-героїчний(«Тарас Бульба»), лірико-побутовий(«Наталка Полтавка»), комічний («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичний(«Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін.

Велику зацікавленість викликає реалістична опера «Тарас Бульба», музика якої сповнена волелюбними мотивами й патріотичним пафосом. Основний ідейно-образний зміст твору симфонічними засобами передано в увертюрі.

Композитор також був засновником жанру дитячої опери. На лібрето вітчизняної письменниці та поетеси Дніпрової Чайки він написав одноактну музичну казку «Коза-дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну оперну казку «Зима і весна».

В оперному жанрі також працювали вітчизняні композитори С. Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), А. Вахнянин («Купало»), Д. Січинський («Роксолана»), М. Леонтович («На русалчин Великдень»).

Оперна творчість композиторів XX ст. відкривала невідомі раніше засоби музичної виразності та образи. Композитори намагалися поєднати у своїй творчості ідеї та мову нового часу з виробленими раніше національними традиціями. Вони писали твори, в яких відображалася реальна дійсність.

Це знайшло віддзеркалення у операх французьких (К. Дебюссі, М. Равеля, Д. Мійо, А. Онеггера, Ф. Пуленка) та німецьких (А. Шенберга, Е. Кненека, А. Берга, П. Хіндеміта) митців.

У 30-х рр. ХІХстоліття зароджується американська національна опера, засновником якої був Джордж Гершвін. Його опера «Поргі і Бесс» відзначається глибоким проникненням у духовний світ і музичний фольклор негритянського народу. Опера набула визнання в США та інших країнах і сьогодні її постановки з успіхом проходять у провідних театрах світу.

Після другої світової війни, завдяки творчості відомого англійського композитора Бенджаміна Бріттена, відбувається становлення сучасного англійського музичного театру. Світове визнання отримали опери композитора «Пітер Граймс», «Альберт Херрінг», «Сон в літню ніч», в яких митець постає як тонкий музичний драматург-новатор.

Найкращими зарубіжними операми XX ст. є твори Б. Бартока («Замок герцога Синя Борода»), А. Берга («Воццек»), І. Стравінського («Соловейко», «Мавра»).

Вагомих успіхів у оперній творчості досягли російські композитори. Однією з вершин оперного мистецтва є опера Дмитра Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту». Тут сатиричне зображення негативних персонажів поєднується з натхненною лірикою і суворим, піднесеним трагізмом.

Змістовні твори створили Д. Кабалевський («Кола Брюньон», «Сім’я Тараса»), Т. Хренніков («У бурю», «Мати»), 3. Паліашвілі («Даісі»), Р. Щедрін («Мертві душі») та інші композитори.

Вагомим внеском до скарбниці світового оперного мистецтва була творчість Сергія Прокоф’єва. Як оперний композитор С. Прокоф’єв дебютував ще у 1916 р. оперою «Гравець». Згодом побачила світ опера «Любов до трьох апельсинів», що мала великий успіх. Однак найяскравіше талант С. Прокоф’єва як видатного драматурга розкрився в опері «Семен Котко», що написана за повістю В. Катаєва «Я син трудового народу», і особливо в опері «Війна і мир», сюжетною основою якої стала однойменна епопея Л. Толстого.

Серед українських опер здобули визнання «Золотий обруч» і «Щорс» Б. Лятошинського, «Наймичка» М. Вериківського, «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Довбуш» С. Людкевича, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Молода гвардія» та «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Лісова пісня» В. Кирейка, «Загибель ескадри», «Вій» і «Ніжність» (моноопера) В. Губаренка, фольк-опера «Цвіт папороті» Є. Станковича.

Незважаючи на теорії «відмирання» оперного жанру, які з’явилися у XX ст., опера займає важливе місце в сучасній культурі. Самостійні оперні школи розвиваються не лише у більшості народів Європи, а й у багатьох країнах Латинської Америки та Азії. В оперному мистецтві відображаються масштабні суспільні події нашого часу, прогресивні гуманістичні ідеї, розкривається багатство вокальних можливостей людини.

---

Відповіді на вікторину «Чи знаєте ви оперу?»

1. Опера – специфічний жанр у музично-драматичному мистецтві , де зміст втілюється за допомогою засобів музичної драматургії, зокрема , за рахунок вокальної музики.

Основна літературна база опери – різні лібрето. При цьому, сам термін «опера» буквально з італійської означає творчість або працю. У цьому музичному жанрі в єдине ціле зливаються драматичне мистецтво і поезія, різноманітна інструментальна і вокальна музика, танці, міміка, костюми, декорації, живопис.

Опера часто починається з увертюри – симфонічного вступу, який в загальних рисах покликаний ознайомити слухача з майбутнім змістом усього дійства.

2. Різновидів опери є багато: велика, напівкомічна, комічна, романтична, на романтичний сюжет, баладна, опера-балет та semi-опера, в якій поєднуються усна драма, вокальні мізансцени, танці та симфонічні твори.

3. В оперному жанрі працювали вітчизняні композитори: Семен Гулак-Артемовський – автор першої національної опери «Запорожець за Дунаєм», Микола Лисенко – автор опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Утоплена», Максим Березовський, відомий своєю оперою «Демофонт», Дмитро Бортнянський – автор опер «Сокіл» та «Син-суперник»,В. Косенко , автор опери «Кармелюк», Михайло Завадський – автор української опери «Марія», Борис Підгорецький, автор опери «Купальна іскра»та інші.

4. Автором першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм» був Семен Гулак-Артемовський.

---

Підготувала Л.О. Ткач

Опубліковано: 21 вересня 2021

Краєзнавча розвідка для учнів 7-9 кл.

Випуск 3

Підготувала: Ієвлєва Н.Г.

Третій випуск краєзнавчої розвідки присвячений талановитій молоді Черкащини, яка зовсім недавно сміливо і яскраво заявила про себе на мистецькій ниві. Це молоді художники, актори, музиканти, співаки, хореографи… Їхні імена і досягнення ще мало відомі, попереду у них – багато нових цікавих відкриттів, творчих праць. Тож ця розвідка познайомить вас ближче з життям і творчістю молодих дарувань.

Андрій Хливнюк

Відомий український музичний гурт “Бумбокс” знайшов своїх прихильників не тільки в Україні, але й за кордоном. Адже музиканти гастролюють по світу з яскравими концертами, зачаровуючи публіку щирими українськими піснями й своєю особливою музикою. Найбільше ж вони популярні серед молоді.

Лідером, автором і виконавцем пісень, а також одним із засновників гурту “Бумбокс” (2004 р.) став наш земляк, молодий талановитий музикант Андрій Володимирович Хливнюк.

Андрій народився у 1979 р. в Черкасах. Навчався у Першій міській гімназії, а також у музичній школі за класом акордеону, займався вокалом, писав вірші, любив малювати. Ще, він мріяв стати військовим перекладачем, але захоплення музикою перемогло. Під час навчання за спеціальністю перекладача в Черкаському національному університеті ім. Б. Хмельницького Андрій Хливнюк почав грати в гурті “Мандариновий рай”. У 2001 р. гурт переміг на всеукраїнському фестивалі “Перлини сезону”, й музиканти переїхали до Києва, де було більше можливостей для подальшого творчого розвитку.

Згодом А. Хливнюк, разом з гітаристом гурту “Тартак” Андрієм Самойло, організували гурт “Бумбокс”, який зразу ж став популярним. У 2005 р. було записано їхній перший альбом “Меломанія”. Через рік вийшла друга платівка “Family Бізнес”, що розійшлася в Україні великим тиражем (продано понад 100 тис. примірників цього диску).

У 2007 р. Андрій Хливнюк став одним із продюсерів альбому співачки Надін, з якою дуетом виконав власну пісню “Не знаю” і відзняв чудовий кліп. Дует отримав нагороду “Найбільш несподіваний проект року” за версією порталу E-motion.

Подивитися кліп на пісню “Не знаю” можна тут:

Цього ж року пісенна композиція “Бумбоксу” під назвою “Вахтерам” потрапила в радіоефіри російських і українських радіостанцій. З часом гуртом почали цікавитися різні звукозаписні компанії, заключаючи контракти з музикантами.

У 2009 р. Андрій Хливнюк разом з Євгеном Кошовим (із “Студії Квартал-95”) та Потапом озвучили українською мовою французький бойовик “13-й район: Ультиматум”. Наступного року в Києві відбулася презентація альбому “Бумбоксу” “Всё включено”, згодом – альбомів “Середній Вік” (2011) та “Термінал Б” (2013).

Подивитися відеокліпи й прослухати пісні гурту “Бумбокс” можна тут або тут:

У 2012 і 2013 рр. Андрій Хливнюк став лауреатом музичної премії “YUNA” у номінації “Кращий автор слів”.

Подивитися відео інтерв’ю музиканта можна тут:

Майже за 11 років існування популярний український гурт “Бумбокс” випустив шість альбомів, дав понад 700 концертів, записав музику до кількох фільмів та серіалів, співав разом з відомими колективами й співаками (Джамалою, гуртом “Океан Ельзи”). І сьогодні цих талановитих молодих музикантів можна побачити на сценах різних куточків України та світу.

Використані джерела:

Остапчук Г. Лідер гурту “Бумбокс” Андрій Хливнюк: “Одну із пісень я присвятив черкащанці” / Г. Остапчук // Прес-Центр. – 2010. – 24 лют. – С. 30.

Прудник М. Бумбокс: “Наша мета – Карнегі-Холл!” / М. Прудник // Однокласник. – 2009. – № 11. – С. 12-13.

Інтернет-джерела:

Бумбокс [Електронний ресурс] // Українські пісні : [сайт]. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua/persons/511.html – Назва з екрану.

Гутик О. Андрій Хливнюк: “Українська музика існує, допоки існують українці” [Електронний ресурс] / О. Гутик // Високий Замок Online : [сайт]. – Режим доступу : http://wz.lviv.ua/interview/129203 – Назва з екрану.

Руслана Лоцман

Талановита співачка, авторка пісень, лауреатка багатьох пісенних конкурсів Руслана Лоцман народилася у 1988 р. в селі Матусів Шполянського району на Черкащині. Про неї у Шполянському краї знають усі і з любов’ю називають Русиною. Гарна дівчина з простої селянської родини, скромна, весела, привітна. Поважають Русину й за те, що свого успіху й визнання вона досягла лише завдяки таланту й наполегливості. Хоч зараз співачка живе у Києві, але не забуває, звідки її коріння, якого вона роду. Щороку вона приїздить у рідний край з концертами. І щоразу – такими душевними! Із сцени линуть її пісні “Щира українка”, “Заспіваймо від серця”, “Заплакане кохання”, “Українські дівчата”, “Черкащина”…

Свій пісенний шлях дівчина розпочала з 1994 р. Відтоді стала переможницею багатьох місцевих та обласних конкурсів: “Грайлива веселка”, “Скарбничка майбуття”, “Таланти твої, Черкащино” й інших. У 1999 р. – отримала звання “Кращий автор-виконавець”.

А далі молоду співачку чекали виступи та перемоги на всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсах, фестивалях.

У свій час Руслана брала уроки вокалу у народної артистки України Ніни Матвієнко.

Сьогодні Руслана Лоцман, як солістка та у складі вокальних колективів, з успіхом виступає на різних сценах м. Києва та України, бере активну участь у телепрограмах, культурних та шоу-програмах.

Коли на сході України розпочалися воєнні дії, Руслана стала однією із перших українських артисток, які підтримали бійців української армії. Вона організувала “Народну філармонію”, куди увійшло багато талановитих артистів, і в складі групи виступає з концертами у зоні АТО. За період військових дій музиканти дали більше 170 концертів для наших захисників.

Прослухати пісні Руслани Лоцман можна тут:

Використані джерела:

Безуглий В. На іменини до Руслани приїхали народні артисти й зійшлося все село / В. Безуглий // Нова Доба. – 2013. – 30 лип. – С. 13.

Марченко В. Руслана Лоцман дарувала Сигнаївці свою любов і пісню / В. Марченко // Черкаський край. – 2013. – 26 лип. – С. 4.

Музыка Л. Руслана Лоцман: “У меня есть песня, где выбираю женихов и пою : “Не журись, матусю, в армії Маруся”. Теперь солдаты нежно называют меня комбат Маруся” / Л. Музыка // Факты и комментарии. – 2015. – 24 янв. – С. 9.

Інтернет-джерела:

Русина (Руслана Лоцман) [Електронний ресурс] : [життя та творчість] // Українські пісні : [сайт]. – Режим доступу : https://www.pisni.org.ua/persons/718.html – Назва з екрану.

---

Дарина Мінєєва

У Черкасах народилася й виросла яскрава співачка Дарина Вадимівна Мінєєва (1984 р.н.). Сьогодні вона є вокалісткою київського кавер-гурту “No comments”, до складу якого увійшли талановиті музиканти, що приїхали з країн СНД.

Кавер-група – це група музикантів, які переспівують вже відомі хіти, створюючи своє аранжування. Це вокально-інструментальний ансамбль, що складається, як правило, з молодих талановитих людей з вищою музичною освітою. Склад кавер-групи може бути різним, але в його основі завжди є такі музичні інструменти як ударні, клавішні, гітара і, звичайно ж, вокал. У хорошій кавер-групі завжди присутній і жіночий, і чоловічий вокал, адже популярні пісні, виконані чоловічим голосом, логічно сприймаються, коли їх переспівують все ж таки чоловічим голосом, а не жіночим, і навпаки.

Незвичайний стиль і експресія, у поєднанні з неабиякою чуттєвістю – саме такі музичні виступи “No comments” з Дариною Мінєєвою. Унікальний глибокий тембр голосу Даші, неможливо сплутати ні з чиїм іншим. Кожен відомий хіт у її виконанні – це завжди нове прочитання: будь-то старий рок-н-ролл, запальне диско чи легендарна рок-балада. Приєднайте до цього майстерність й енергетику музикантів, і ви отримаєте повне уявлення!

“No comments” і Дарина Мінєєва виступили на музичному конкурсі “ЄВРО-2012”. Подивитися відео цього виступу можна тут:

Але, щоб досягти успіху, Дарина пройшла свій шлях. Її батьки займалися музикою. Мати була джазовою співачкою, тож і дівчинка, будучи ще зовсім маленькою, хотіла стати схожою на неї.

Сьогодні Даша згадує: “Мені подобалося спостерігати, як мама наносить макіяж, одягає концертне плаття, взуває туфлі на високих підборах, виходить на сцену, і зал вибухає оплесками. Батьки брали мене із собою і на концерти інших артистів. Для мене цей світ був найцікавішим. У 10 років відбувся мій перший справжній виступ на сцені, до якого я з трепетом в серці готувалася. Це був шкільний конкурс талантів для старшокласників.

Дитинство моє пройшло в Черкасах. Тут я займалася в музичній школі по класу фортепіано, що дало мені загальну музичну базу, співала в хорі. Ще займалася творчістю у дитячій студії при школі, де я навчалася. Саме завдяки цій студії, в 15 років я потрапила на музичний конкурс “Перлини сезону” 2000 р., де отримала можливість виступити перед 40-тисячною аудиторією з хорошим звуком на великій сцені. Вже в наступному році я стала лауреатом “Червоної Рути”. Тоді це був найбільший фестиваль, де можна було виконувати авторську музику. Тут я представила свої версії фольклорних пісень”.

На рахунку Дарини Мінєєвої великий досвід як сольної роботи, так і співпраця з багатьма вітчизняними та зарубіжними зірками як бек-вокалістки.

Бек-вокал – підспівка, пісенне виконання, що супроводжує головну вокальну партію.

Свій професійний рівень співачка довела не раз, ставши фіналісткою телепроекту “Народный артист-2” (Москва, 2004), фіналісткою відбору “Євробачення-2006” та багаторазовим лауреатом всеукраїнських та міжнародних вокальних конкурсів.

У 2011 р. Дарина Мінєєва брала участь у відомому українському телевізійному проекті “Голос країни”. Увійшла до дванадцятки найкращих учасників проекту, потрапивши до складу команди Олександра Пономарьова. Їй вдалося заспівати на сцені “Голосу країни” разом з Лолітою Мілявською.

Відео виступу Дарини Мінєєвої на проекті “Голос країни” можна подивитись тут:

Використані інтернет-джерела:

Вокалистка группы “No Comments” Даша Минеева на Евровидении [Электронный ресурс] // No Comments! : [сайт]. – Режим доступа : http://www.nocommentsband.com/novosti/item/60-vokalistka-gruppy-no-comments-dasha-mineeva-na-evrovidenii.html – Загл. с экрана.

Все про шоу “Голос країни” [Електронний ресурс] : Даша Минеева в гостях у “АиФ” : онлайн-конференция // АиФ Украина : [сайт]. – Режим доступу : https://aif.ua/onlineconf/conference/1446058 – Назва з екрану.

“Голос країни” [Електронний ресурс] : Даша Минєєва // MusicМegaВox.net : [сайт]. – Режим доступу : http://musicmegabox.net/content/get_news/171golos-krani187-dasha-mineeva/ – Назва з екрану.

Даша Мінєєва: “Голос Країни” приніс мені популярність в соціальних мережах [Електронний ресурс] // Show-Biz UA : ґрунтовний погляд на шоу-бізнес України : [сайт]. – Режим доступу: http://www.show-biz.in.ua/dasha-minjejeva-holos-krajiny-prynis-meni-populyarnist-v-sotsialnyh-merezhah/ – Назва з екрану.

Даша Минеева на ТРК “Рось”(Черкассы) [Электронный ресурс] : [видеоинтервью] // YouTube : [сайт]. – Режим доступа : https://www.youtube.com/watch?v=aXgn7ESZ_mU – Загл. с экрана.

Рок-гурт “Спів Братів”

Ці хлопці – звичайні студенти Черкаського музичного училища, які ще недавно сиділи за шкільними партами. Їх об’єднує не тільки те, що вони – рідні брати, а й безмежна любов до музики. Їхня мрія – не просто грати, а бути схожими на легендарних “Бітлз”...

“Спів Братів” – український рок-гурт, створений 2010 р. у Черкасах. Він складається з чотирьох братів: Дмитра (1991 р.н.), Артемія (1994 р.н.) та близнюків Антонія і Леонтія (1996 р.н.) Осичнюків. Ініціатором створення гурту став Артемій, а його назву придумав батько хлопців.

Перші ж кроки на сцені для братів Осичнюків стали успішними. Їхній гурт переміг на обласному фестивалі молодіжної музики “Новий формат” (2011), а пісня “Місто твоє і моє” розійшлася широким тиражем на диску, який випустила громадська організація “Рідне місто Черкаси”. Почувши її на фестивалі, голова організації, місцевий депутат Сергій Отрешко вирішив, що вона заслуговує стати своєрідним гімном Черкас.

Прослухати пісню у виконанні гурту можна тут:

В листопаді 2013 р. брати Осичнюки разом з батьком Володимиром (художнім керівником) пройшли в фінал телевізійного шоу “Одна Родина”. Пісня “Червона рута” у їхньому виконанні підкорила усіх членів журі.

Подивитися відео виконання цієї пісні на шоу можна тут:

Талант, харизма й неповторність Осичнюків викликали захоплення зіркових тренерів і глядачів та гідну оцінку від продюсера шоу Костянтина Меладзе. Завдяки схожості братів на “ліверпульську четвірку”, на шоу до гурту приклеїлась назва “українські Бітлз”.

В жовтні 2014 р. гурт презентував програму “Батьку-Кобзарю” до 200-ї річниці від дня народження Т. Шевченка, яка складається з однойменної авторської пісні та п'ятьох пісень, написаних на вірші славного поета: “І досі сниться, під горою…”, “Світає, край неба палає…”, “Тече вода з-під явора”, “Садок вишневий коло хати”, “Посланіє”.

У лютому 2015 р. брати Осичнюки, у рамках проекту “Бітлз. 55 років потому”, першим в країні переспівали на новий лад безсмертні хіти гурту українською мовою.

Подивитися відео можна тут:

В цей же час гурт “Спів Братів” випустив свій перший диск під назвою “З любов’ю в серці, енергією в тілі і рок-н-ролом в голові”.

Прослухати пісні з першого альбому гурту можна тут:

У квітні 2015 р. родина Осичнюків заспівала на телешоу “Україна має талант” (7 сезон) авторську пісню на слова Т. Шевченка “Тече вода з-під явора”. Усі члени журі були у захваті.

Відео цього виступу можна переглянути тут:

Відео першого прямого ефіру полуфіналу телешоу з участю гурту “Спів Братів” дивіться тут:

Черкащина справді може пишатися цими талановитими юнаками. Адже як тільки ці хлопці виходять на сцену й починають співати, стає зрозуміло, що вони дійсно обрали справу свого життя...

Використані джерела:

Заїка Н. Дмитро Осичнюк: “Хочемо показати справжнє братерство” / Н. Заїка // Молодь Черкащини. – 2012. – 26 верес. – С. 11.

Таланова-Берт М. Родина Осичнюків: “Музика робить нашу сім'ю ще міцнішою!” : [про талановиту родину Осичнюків, їхню творчість та участь у телевізійних музичних шоу України] / М. Таланова-Берт // Прес-Центр. – 2013. – 18 груд. – С. 7.

Інтернет-джерела:

Гурт “Спів Братів” підкорили шоу “Україна має талант” і почули впевнене “Так” від усіх суддів [Електронний ресурс] // 0472.ua – Сайт города Черкассы. – Режим доступу : http://www.0472.ua/article/767589 – Назва з екрану.

На шоу “Одна семья” появились свои “битлы” [Электронный ресурс] // Информационно-новостной портал “Час Пик”. – Режим доступа : http://vchaspik.ua/zhizn/216700na-shou-odna-semya-poyavilis-svoi-bitly – Загл. с экрана.

Спів Братів [Електронний ресурс] : [пісні] // online-song.net : [сайт популярних пісень]. – Режим доступу : http://online-song.net/?song=%D1%CF%B2%C2+%C1%D0%C0%D2%B2%C2 – Назва з екрану.

“Спів Братів” [Електронний ресурс] : учорашні школярі стали популярним рок-гуртом // ПРОЧЕРК.info : [сайт]. – Режим доступу : http://procherk.info/tabloid/99-cherkassy-news/5166-spiv-brativ-uchorashni-shkoljari-stali-populjarnim-rok-gurtom – Назва з екрану.

---

Сергій Голубничий

Сергій Володимирович Голубничий (1979 р.н.) – один із провідних молодих диригентів України. Його ім’я добре відоме на великих сценах Києва, Одеси, Дніпропетровська, Львова, де він у свій час проходив “загартування” музикою, співпрацюючи з симфонічними колективами. Сьогодні майстерність диригента досягла світового рівня, адже у складі мистецької групи Києва Сергій гастролює по світу. Зокрема, за кілька років вже встиг виступити на найпрестижніших сценах у США, Канаді, Великобританії, Німеччині, Польщі, Казахстані… І скрізь мав успіх.

А шлях до слави Сергієві Голубничому стелився зі Сміли. Саме тут він народився, тут живуть його батьки, які й зараз викладають у місцевій дитячій школі мистецтв.

Сергій з п’яти років захопився грою на баяні. Успішно закінчив школу мистецтв у рідному місті. У 1998 р. одержав диплом з відзнакою Черкаського державного музичного училища ім. С. Гулака-Артемовського, де навчався по класу баяна і диригування у викладача й директора Валентина Хорошого. Згодом закінчив Київську консерваторію. Брав участь у багатьох конкурсах молодих музикантів, на яких посідав призові місця.

В певний час Сергій Голубничий вирішив стати диригентом і присвятити себе саме цій справі. Вступив на факультет симфонічного диригування Національної академії ім. П. Чайковського.

У 2010 р. юнак переміг у дуже престижному міжнародному конкурсі диригентів ім. Стефана Турчака у Києві, в якому тоді брали участь понад 50 диригентів з 10 країн світу. Ця перемога стала своєрідним трампліном у його роботі як диригента. Сергія почали запрошувати до співпраці з симфонічними колективами.

З 2011 р. Сергій Голубничий – головний диригент оперної студії Київської національної музичної академії і, крім того, диригує в столичному театрі оперети.

Серед найвідоміших постановок талановитого майстра відзначають постановки балету “Ромео і Джульєтта” Сергія Прокоф’єва в місті Орландо (Флорида, США, 2008) спільно з “Russianballet”, комічної опери “Джанні Скіккі” Джакомо Пуччіні того ж року в Національній музичній академії і опер “Розумниця” Карла Орфа та “Фауст” Гуно (2009) – знову в рідній Академії.

Резонансною стала й постановка оперети Пауля Абрахама “Бал у Савойї”, що відбулася у 2010 р. в Київському національному академічному театрі оперети.

У 2015 р. Сергій Голубничий брав участь у постановці опер С. Рахманінова “Алеко” та “Франческа да Ріміні” на сцені Національного театру Лотарингії (м. Нансі, Франція).

Використані джерела:

Вівчарик О. Черкащанин переміг на престижному міжнародному конкурсі диригентів / О. Вівчарик // Нова Доба. – 2011. – 18 січ. – С. 7.

Глущенко А. Відомий диригент привітав батька, керівника “Заграви”, концертом у Канаді / А. Глущенко // Прес-Центр. – 2012. – 17 жовт. – С. 5.

Маестро зі Сміли плідно співпрацює з Дмитром Гнатюком : [інтерв’ю з С. Голубничим] / спілкувався А. Глущенко // Черкаський край. – 2013. – 26 черв. – С. 20.

У Смілі гостював відомий маестро Сергій Голубничий // Прес-Центр. – 2013. – 4 верес. – С. 11.

Інтернет-джерела:

Глущенко А. “Я – син музикантів!”, – гордо каже маестро зі Сміли Сергій Голубничий [Електронний ресурс] / А. Глущенко // Сміла : газета Смілянської міськради : [сайт]. – Режим доступу : http://www.smilamedia.org.ua/gosti-redaktsiyi/ya-sin-muzikantiv-gordo-kazhe-maestro-zi-smili-sergiy-golubnichiy.html – Назва з екрану.

Голубничий Сергей Владимирович [Электронный ресурс] : главный дирижер // Киевский муниципальный академический театр оперы и балета для детей и юношества : [сайт]. – Режим доступа : http://www.musictheatre.kiev.ua/ru/dossier/321 – Загл. с экрана.

Голубничий Сергей Владимирович – дирижер высшей категории [Электронный ресурс] // Киевский национальный академический театр оперетты : [сайт]. – Режим доступа : http://operetta.com.ua/pages/view/dirigent_vischo_kategor_-_s_golubnichiy?lang=ru – Загл. с экрана.

Голубничий С. “Щоб вистава пройшла добре, треба налаштувати диригента” [Електронний ресурс] / С. Голубничий, О. Михайлюта // Хрещатик : газета Київської міської ради : [сайт]. – Режим доступу : http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3929/art/1311187136.html – Назва з екрану.

Иваницкая Я. Настоящий дирижер – это техника или тайна? [Электронный ресурс] : в Национальной опере Украины состоялся гала-концерт лауреатов II Международного конкурса им. С.Турчака / Я. Иваницкая // День. – 2010. – 2 дек. – Режим доступа : http://www.day.kiev.ua/ru/article/kultura/nastoyashchiy-dirizher-eto-tehnika-ili-tayna – Загл. с экрана.

Юлія Бунь-Волкотруб

Черкащанці Юлії Марківні Бунь-Волкотруб усього 27 років, а вона вже яскрава професійна скрипалька, вже 10 рік є артисткою симфонічного оркестру при Черкаській обласній філармонії. Більше того, у Черкасах майже не залишилося закладів, котрі б не запрошували Юлію виступити для своїх слухачів.

Скрипалька має різноманітний унікальний репертуар: від класичної музики, популярних сучасних композицій, саундтреків до фільмів, мюзиклів – до творів таких жанрів як рок, джаз, транс, дабстеп й інші, які виконує на акустичній та електроскрипці.

Дізнатися більше про ці жанри сучасної музики ви зможете тут або тут:

І хто б міг уявити, що в дитинстві Юлія мріяла стати слідчим або журналістом, але за дівчину професію "вибрали" батьки, віддавши її до дитячої музичної школи. До 9-го класу майбутня скрипалька займалася музичним мистецтвом, згодом здобула середню спеціальну освіту в Черкаському музичному училищі ім. С.С. Гулака-Артемовського та вищу музичну освіту в Мелітопольському педагогічному університеті ім. Б. Хмельницького. Наразі має ступінь магістра педагогічної освіти (скрипка).

Ще в студентські роки дівчина почала писати музику, її виконувати, створила свій гурт і навіть спробувала себе в якості співачки, знявши музичний кліп, але згодом знайшла своє покликання у сольній творчості. Сьогодні Юлія отримує справжнє задоволення від тої справи, якою займається, адже вважає, що музика – це її доля і покликання. Молода скрипалька часто виступає на творчих вечорах, бере участь у різних благодійних акціях і концертах, співпрацює з волонтерськими організаціями, неодноразова учасниця концертних майданчиків не лише рідного міста, а й за його межами, має досвід співпраці з різними музикантами, гуртами, і, навіть, ді-джеями.

Молодь захоплюється талантом дівчини, зачаровується її живою музикою. В мережі Інтернет можна знайти багато теплих відгуків про цю яскраву артистку.

З 2015 р. Юлія Бунь-Волкотруб творить музику під творчим псевдонімом ABSENTIA VIOLIN. Артистка має офіційний сайт http://absentiaviolin.com.

Подивитися виступи скрипальки й насолодитися її музикою можна тут або тут:

Використані інтернет-джерела:

Дорослі діти : Юлія Бунь-Волкотруб та її шторм [Електронний ресурс] // ZMI.ck.ua – Центр черкаських медіа. – Режим доступу : http://zmi.ck.ua/sotsium/dorosl-dti-yulya-bun-volkotrub-ta-shtorm.html – Назва з екрану.

Ю. Бунь-Волкотруб – Зірковий коктейль [Електронний ресурс] : [видеоінтерв’ю] // YouTube : [сайт]. – Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=ASRdIBl-nls – Назва з екрану.

---

Анна Василенко

Неймовірно тендітні дівчата з виразними карими, блакитними, сірими й зеленими очима ніби зазирають в душу. Такими є героїні картин молодої черкаської художниці Анни Сергіївни Василенко (1988 р.н.). Її творчість порівнюють із роботами відомої української художниці Євгенії Гапчинської, адже картини Анни надзвичайно яскраві, веселі, сповнені теплоти й ніжності.

Анна Василенко завжди знала, що буде художником, хоч у її родині не було митців. Батьки віддали її до художньої школи, а згодом підтримали доньку й у виборі професії, адже бачили, що саме малювання займало увесь її час і простір. Мати молодої художниці розповідає: “Моя найулюбленіша робота доньки – її перша картина “Усе в людині має бути прекрасним”. Ще тоді ми помітили у героїні нашу дочку”. Цю картину Анна Василенко залишила собі на згадку.

У 2011 р. А. Василенко закінчила Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, отримавши спеціальність художника-дизайнера. А вже у 2013 р. з’являється її перша персональна виставка під назвою “Очі – дзеркало душі”. На ній було представлено близько 30 полотен, листівки та керамічний розписний посуд.

“Яблука”

“Любителька чаю. Чайна церемонія”

Кожна робота Анни Василенко виконана у індивідуальній, притаманній лише цій художниці манері, а кожна з її героїнь має свою історію. Художниця сама не знає, що її надихає малювати саме таких дівчат, але й не малювати їх вона не може. “Мої дівчатка” – так свої роботи називає Аня. Схожих дівчат немає, кожна з них поєднана з певним нестандартним сюжетом. “Хоча люди переважно бачать мене на картинах, але, звісно, хочеться, щоб кожен певною мірою впізнав у них і себе, щось близьке його душі” – говорить авторка.

Цікаве інтерв’ю з Анною Василенко можна подивитися тут:

А ще молода художниця любить малювати котів. Надзвичайно чарівні вухані постають на полотнах А.Василенко у різних іпостасях: то вони на гойдалці, то граються… Цей незвичайний світ, який створює Аня у своїх картинах, подобається не тільки дорослим, але й дітям. Тож не дарма ці картини замовляють художниці для дитячих кімнат.

Останнім часом Анна Василенко займається виключно творчістю. Малює картини на замовлення, бере участь у різноманітних виставках, фестивалях, ярмарках, благодійних проектах.

Використані джерела:

Заїка Н. Художниця Аня Василенко грається намальованими дівчатками / Н. Заїка // Молодь Черкащини. – 2012. – 27 черв. – С. 11.

Кердань К. Весь світ в очах твоїх : [перша персональна виставка А. Василенко “Очі – дзеркало душі”] / К. Кердань // Молодь Черкащини. – 2013. – 20 листоп. – С. 12.

Інтернет-джерела:

Відверто за 600 секунд. Анна Василенко [Електронний ресурс] : [видеоінтерв’ю] // ТОВ “Телерадіокомпанія “ВІККА” : [сайт]. – Режим доступу : http://vikka.ua/vidverto-za-600-sekund/13649-vdverto-za-600-sekund-anna-vasilenko.htm – Назва з екрану.

Щепак О. У черкаському музеї зібрали дівчат із великими очима (фото) [Електронний ресурс] / О. Щепак // ПРОЧЕРК.info : [сайт]. – Режим доступу : http://procherk.info/tabloid/99-cherkassy-news/18547-u-cherkaskomu-muzeyi-zibrali-divchat-iz-velikimi-ochima-foto – Назва з екрану.

Денис Ратушний

У Черкасах все більше стає відомим ім’я молодого українського художника Дениса Ратушного (1991 р.н.), творчість якого є нетиповою для мистецького середовища нашого міста, де домінують живописці. Його малюнки – чорно-білі і виконані у особливій рідкісній манері – dot work.

Dot work – створення унікальних філософських картин із мільйонів крапок. Працюють у цій техніці, як правило, майстри тату, але черкасець вирішив перенести образи й геометричні фігури на полотно. Крапка за крапкою – і на білому папері починають оживати люди, квіти, якісь неймовірні фігури. Лінії, переходи, тіні, фон – усе Денис Ратушний передає виключно крапками.

“Античність”

 

Подивитися відео про творчість художника можна тут:

Чорно-білі об’ємні творіння Дениса Ратушного стають основою для картин, татуювань, логотипів і навіть масштабних вуличних стріт-арт проектів. Такий проект стартував у Черкасах у 2012 р. під назвою “Прикрасимо наше місто”. На вулицях, у найнесподіваніших місцях, почали з’являтися оригінальні розписи і малюнки. Денис Ратушний вирішив долучитися до цього заходу й зобразив на стіні непримітного будинку (на розі вулиць Шевченка – Пастерівської) генія німого кіно Чарлі Чапліна. У планах – створити серію зображень акторів: від ери німого кіно до сучасного американського кінематографа.

У 2014 р. черкаський художник створив вуличний арт, присвячений 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка. На білій стіні в центрі Черкас Денис намалював портрет Кобзаря, зробивши напис з уривку вірша поета “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”. У цьому ж році у стінах Черкаського художнього музею відбулася перша персональна виставка робіт Дениса Ратушного.

Відео цієї події можна переглянути тут:

У колекції молодого художника вже більше півсотні картин, він активно ілюструє книги, займається дизайном одягу. За плечима Дениса – участь у багатьох виставках і проектах не тільки в Україні, але й за кордоном.

 

Використані джерела:

Денис Ратушний подарував Черкасам Чарлі Чапліна // Молодь Черкащини. – 2012. – 7 листоп. – С. 11.

Лазоренко С. Олівці на сходах і рибка на воротах : [міський проект стріт-арту на вулицях Черкас] / С. Лазоренко // Нова Доба. – 2012. – 6 листоп. – С. 3.

Інтернет-джерела:

Буйвол О. Ратушний Денис [Електронний ресурс] : [життя та творчість] / О. Буйвол // Місто на “Че” : [сайт]. – Режим доступу : http://mistoche.blogspot.com/2015/04/Denis-Ratushnyi.html – Назва з екрану.

Картины из точек [Электронный ресурс] // Лента новостей Черкасс : [сайт]. – Режим доступа : http://topnews.ck.ua/society/2013/11/05/1439.html – Загл. с экрана.

---

Лідія Колесник

У Черкасах живе й працює молода й талановита художниця, майстриня української народної ляльки, розпису писанок Лідія Миколаївна Колесник.

Народилася вона у 1988 р. в Черкасах. У 2011 р. закінчила Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького, отримавши спеціальність художника-дизайнера й викладача вищих навчальних закладів. У цьому ж році перемогла в І Всеукраїнському конкурсі на кращу традиційну народну ляльку (м. Київ).

Саме в університеті Лідія вивчала й опановувала усі можливі художні напрямки: робила успіхи в живописі й графіці, цікавилася всім новим. Спочатку її увагу привернула писанка. Навчитися цьому мистецтву дівчина мріяла зі школи. І навчилась так, що вже на останньому курсі університету стала керівником гуртка “Писанкарство” при Черкаському обласному центрі еколого-натуралістичного розвитку МАН учнівської молоді. Того ж року, влітку 2010, на етно-фестивалі “Трипільські зорі” Лідія Колесник потрапила на цікавий майстер-клас, де захопилася створенням ляльки-мотанки. Про це своє захоплення вона згодом написала чудову книгу поезій “Ляльку назвали Свобода” (2008).

Ляльки майстрині – непрості, виготовлені за прадавніми народними традиціями українців.

Незважаючи на злидні й важку працю, ляльки-мотанки, як розповідали селяни, робили завжди. “Таких красунь викручували, що голодні діти переставали плакати і гралися, доки поснуть, – згадують люди. – Робили хто з чого: з соломи, з сіна, з клоччя, з молодого соняшника, обклавши навкіл листям із кукурудзи, зі старих вишитих сорочок”. А мотанками їх називають тому, що створюються вони шляхом зав’язування й накручування, без допомоги голки.

Ляльки-мотанки замість обличчя мають хрест. Така лялька здавна вважалася не лише іграшкою, а й оберегом від злих сил. Хрест у дохристиянській символіці означав сонце, поєднання земного і небесного, чоловічого і жіночого, і на цьому перехресті народжувалося нове життя. Ниточки на голівку ляльки намотували дуже ретельно, під спів колискових пісень. Потім мотанку клали у колиску, щоб вона “обживала” її для немовляти. А вже потім дитинка нею гралася.

У 2013 р., за підтримки Черкаської обласної держадміністрації, Лідія Колесник організувала та провела конкурс української народної ляльки для учнівської молоді. Понад 100 учасників з Черкащини, Київщини, Львівщини, Луганщини та Тернопільщини представили свої твори, кращі з яких упродовж місяця експонувались у залах Черкаського обласного художнього музею. За підсумками конкурсу у Черкасах було надруковано каталог робіт “Лялька”.

Сьогодні Лідія Колесник навчає учнів декоративно-прикладному мистецтву на заняттях гуртка у Черкаському обласному центрі роботи з обдарованими дітьми. Проводить також майстер-класи з виготовлення писанок та народних ляльок у черкаських школах, бібліотеках, художньому музеї. У роботі надає перевагу натуральним матеріалам, прагне поєднувати традиційні прийоми виготовлення ляльки з вишивкою рушниковими швами, в’язанням гачком, ткацтвом. У писанкарстві майстриня найбільше захоплюється зразками традиційних писанок Черкащини. Переважно їх мотиви і використовує у створенні своїх робіт.

Використані джерела:

Таланова-Берт М. Лідія Колесник: “Я й досі граюся ляльками!” / М. Таланова-Берт // Прес-Центр. – 2013. – 13 листоп. – С. 11.

Інтернет-джерела:

Лідія Колесник [Електронний ресурс] // Рукотвори : народне мистецтво online : [сайт]. – Режим доступу : http://rukotvory.com.ua/maystry/lidija-kolesnyk/ – Назва з екрану.

Черкаська майстриня Лідія Колесник запрошує разом з нею відкрити таємниці українського писанкарства [Електронний ресурс] // Вичерпно : інформаційне видання Черкащини : [сайт]. – Режим доступу : http://vycherpno.ck.ua/cherkaska-majstrinya-lidiya-kolesnik-zaproshuye-razom-z-neyu-vidkriti-tayemnitsi-ukrayinskogo-pisankarstva/ – Назва з екрану.

Ярослав Литвин

Сьогодні все більше стає відомим ім'я молодого актора-любителя, читця-дикламатора Ярослава Литвина, який живе і працює в Черкасах. Його незвичайний виразний голос можна часто почути під час проведення різноманітних заходів: літературно-мистецьких вечорів, благодійних акцій і концертів, конкурсів, свят, проектів.

Ярослав Миколайович Литвин народився у 1988 р. в с. Васильківка Дніпропетровської області. Його дитинство та юність пройшли у м. Кам'янка. У 2005 р. вступив до Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького на історико-юридично-філософський факультет, який закінчив у 2010 р. з відзнакою. А далі почав працювати викладачем філософських дисциплін, став науковим співробітником черкаського музею “Кобзаря”.

Ще під час навчання у вузі Ярослав Литвин почав займатися в літературному театрі університету під керівництвом заслуженої артистки України Тамари Тимофіївни Власенко. У 2010 р. (на 5 курсі навчання) став лауреатом Всеукраїнського конкурсу читців ім. Т.Г. Шевченка. В цьому ж році став стипендіатом фонду В. Пінчука “Завтра.ua”.

Ярослав Литвин тісно співпрацює з бібліотечними закладами нашого міста. Зокрема, неодноразово брав участь у творчих заходах Черкаської обласної бібліотеки для дітей. На сайті бібліотеки можна прослухати вірші Т. Шевченка у виконанні Я. Литвина. Знайдете їх тут:

Дізнатися більше про творчість молодого читця-дикламатора ви зможете тут:

8 січня 2015 р. (на 80-річчя від дня народження Василя Симоненка) у Черкаському драматичному театрі відбулася прем’єра біографічної вистави “Серед тиші і грому”, присвяченої життю і творчості поета. Головну роль у виставі зіграв Ярослав Литвин, який чимось схожий на В. Симоненка. Ця творча робота стала напрочуд вдалою і отримала багато схвальних відгуків від глядачів, адже зал аплодував стоячи. А ще ця подія стала цінним досвідом для молодого актора-любителя.

Подивитися уривок вистави за участю Я. Литвина можна тут:

Автор та режисер документальної історії “Серед тиші і грому” Сергій Проскурня розповідав: “Я не ризикував, коли на головну роль брав непрофесійного актора. Симоненко у своєму середовищі був білою вороною. Ярослав серед професійних акторів теж вирізняється. На цій відмінності працює вся система вистави”.

Молодий актор-аматор бере участь і в експериментальних постановках. Так у березні 2015 р. у черкаському музеї “Кобзаря” відбувся прем’єрний показ вистави “Вербицький в кубі” (до 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького). Ярослав Литвин став виконавцем ролі Тіні Вербицького. У квітні цього ж року відбувся музично-літературний вечір, присвячений річниці звільнення Тараса Шевченка з кріпацтва, у якому взяв участь і Я. Литвин.

А ще молодий читець-дикламатор створює відеопоезію. Подивитися один із його відеороликів під назвою “Щоденник “Окрайці думок” (В.Симоненко)” можна тут:

Використані джерела:

Бунякіна Д. “Серед грому і тиші” [Електронний ресурс] : документальна історія у ювілей В. Симоненка / Д. Бунякіна // Mista.ua : [сайт].

Литвин Ярослав Миколайович (біогр.) [Електронний ресурс] // Черкаська обласна бібліотека для дітей : [сайт].

Проскурня: “Я не ризикував, коли брав на роль Симоненка непрофесійного актора” [Електронний ресурс] // ПРОЧЕРК.info : [сайт]. – Режим доступу : http://procherk.info/news/7-cherkassy/29752-proskurnja-ja-ne-rizikuvav-koli-brav-na-rol-simonenka-neprofesijnogo-aktora – Назва з екрану.

Стрельчук О. У Черкасах відзначили річницю звільнення Шевченка з кріпацтва (фото, відео) [Електронний ресурс] / О. Стрельчук // 0472.ua – Сайт города Черкассы. – Режим доступу : http://www.0472.ua/news/806651 – Назва з екрану.

---

Максим Оробець

З Черкасами пов’язане життя та творчість ще зовсім молодого, але дуже талановитого хлопця, ім’я якого знає будь-який школяр. Це Максим Оробець – танцівник, хореограф-постановник, про якого заговорила вся Україна після телевізійного шоу “Танцюють всі!”. Свій надзвичайний талант він демонстрував у третьому сезоні цього шоу (2010). Максим Оробець потрапив до двадцятки найкращих танцівників України. Його виступи на сцені вражали навіть маститих професійних майстрів танцю. Британський хореограф, визнаний майстер танцполу, член журі Франциско Гомес прокоментував танці Максима так:

– Ви перший за всю історію існування шоу, хто має європейський, надзвичайний рівень хіп-хопу. Я вас вітаю! Ви все робили так по-сучасному і так довершено, просто мене вразили!

Максим Оробець народився у 1988 р. у Черкасах. З 4-х років займався гімнастикою, карате, баскетболом, плаванням, боксом, футболом. Танцювати почав з 6 років.

Закінчив Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького (факультет економіки, менеджменту організацій).

Юнак надзвичайною наполегливістю і працездатністю досяг високої майстерності у своїй справі. Він є прикладом для багатьох простих хлопців і дівчат. Нині Максим – майстер спорту міжнародного класу, чотириразовий чемпіон світу з фітнесу. Досягнувши у спорті всього, чого прагнув, хлопець вирішив повернутися до давньої мрії – до танців. Пробував танцювати в різних жанрах, але зупинився саме на хіп-хопі, адже це, на його думку, один із найскладніших танцювальних стилів.

Максим Оробець з гідністю представив своє рідне місто на наймасштабнішому танцювальному шоу України “Майданс” (2012), ставши головним хореографом команди Черкас.

Відео про ці події можна подивитися тут:

Чотири команди-фіналісти з Черкас, Миколаєва, Харкова та Кривого Рогу змагалися за 1 мільйон гривень у прямому ефірі талаканалу “Інтер”. Вся Україна у захваті спостерігала за надзвичайними танцювальними постановками, спецефектами за участю такої великої кількості людей! Черкаська команда була однією із найкращих. Вона здобула срібний кубок цього грандіозного шоу.

Виступи нашої команди можна подивитися тут або тут:

У 2012 р. для черкасців сталася ще одна приємна подія: тренер черкаських майдансерів Максим Оробець відкрив власну студію танцю, про яку вже давно мріяв. Через рік він посів друге місце під час відбору на чемпіонат світу з хіп-хопу, що відбувався в Нью-Йорку.

Максим вже має своє ім'я серед найкращих хіп-хоперів не тільки в Україні та країнах СНД, але і в інших країнах. Він бере участь у різних танцювальних постановках, мюзиклах, флешмобах і не зупиняється на досягнутому.

За вагомі заслуги перед містом, особистий внесок у розвиток культури та спорту міста, активну громадську діяльність Черкаська міська рада відзначила Максима Оробця пам’ятним знаком “За заслуги перед містом Черкаси” ІІІ ступеня (2013).

Використані джерела:

Безуглий В. “Танці – це моє життя!” : черкасець Максим Оробець посів друге місце під час відбору на чемпіонат світу з хіп-хопу, що відбувався цими днями в Нью-Йорку... // В. Безуглий // Нова Доба. – 2013. – 19 лют. – С. 1.

Онищенко І. Черкаські “майдансери” стали другими з-поміж 12-ти міст України: перемога нашим далася нелегко, та як для новачків срібло – приголомшливий результат / І. Онищенко // Нова Доба. – 2012. – 2 жовт. – С. 8-9.

Оробець М. Макс Оробець збирає черкащан на “Майданс” / М. Оробець // Молодь Черкащини. – 2012. – 11 лип. – С. 11.

Остапчук А. Черкаські дансери поїдуть танцювати до Лас-Вегаса / А. Остапчук // Прес-Центр. – 2011. – 25 трав. – С. 6.

Інтернет-джерела:

Максим Оробец: “Танцы – это огромная часть моей жизни. Но не вся…” [Электронный ресурс] // 0472.ua – Сайт города Черкассы. – Режим доступа : http://www.0472.ua/news/440704 – Загл. с экрана.

Флешмоб на день города Черкассы от Максима Оробца : [2014 г.] [Электронный ресурс] // Новости Черкассы : [сайт]. – Режим доступа : http://cherkasy.net/news/fleshmob-na-den-goroda-cherkassy-ot-maksima-orobca.html – Загл. с экрана.

Опубліковано: 07 квітня 2013

Краєзнавча подорож для учнів 5-6 кл.

Випуск 2.

Другий випуск краєзнавчої розвідки запрошує продовжити мандрівку мальовничими місцями нашого краю, що пов’язані з життям і творчістю талановитих митців 20 століття. На вас чекають цікаві розповіді й факти про окремі куточки Черкащини, міфи й легенди, зустрічі з художниками, композиторами, співаками. Ви поринете у захоплюючий світ мистецтва, насолоджуючись його красою.

Розпочнемо подорож з обласного центру нашого краю – міста Черкаси, яке відоме ще з 13 ст. і за час свого існування відіграло неабияку роль в історії всієї України. Здавна тут жили сміливі, волелюбні і творчі люди. Воно стало рідним для багатьох відомих митців. Саме в Черкасах жили й працювали Данило Георгійович Нарбут, Анатолій Максимович Пашкевич, Ольга Петрівна Павловська, Раїса Опанасівна Кириченко. Всі вони стали почесними громадянами міста.

Цікаві факти з історії м. Черкаси можна прочитати тут: (Додаток 1)

---

Данило Нарбут

(1916-1998)

Відомий художник театру, живописець Данило Георгійович Нарбут народився у 1916 р. у Санкт-Петербурзі в родині талановитого, надзвичайно популярного, одного з найкращих графіків України Георгія Івановича Нарбута. Дід і батько Данила були вихідцями з давнього козацького роду, шлях якого в’ється із родового хутора Нарбутівка, що знаходиться недалеко від Глухова Сумської області.

Батьки Данила Нарбута

Георгій Іванович Нарбут

Віра Павлівна Нарбут

Данилові було лише 4 роки, коли при загадкових обставинах помер його батько, якому тоді було 34 роки. Опікувалися малим хлопчиком його друзі. Серед них були художник-графік Антон Середа і професор Київського художнього інституту Федір Кричевський. А ще, в душі маленького Данила назавжди залишилися спогади про першу вчительку Марію Іванівну Тобілевич, дочку драматурга І. Карпенка-Карого. Данило Нарбут навіть змалював її в одній з останніх своїх картин.

Марія Тобілевич – перша вчителька Данила Нарбута

Від своїх вчителів Данило взяв багато. Вони мали великий вплив на формування характеру, життєвих поглядів, художніх смаків майбутнього театрального декоратора.

З 14 років хлопець працював у декоративній майстерні Київського оперного театру. Згодом його направили у Ленінград на трирічні курси театральних художників, де Д. Нарбут продовжив навчатися під керівництвом відомих майстрів. З 1935 р. художник працював у Київському театрі опери та балету. Вже через рік брав участь в оформленні вистави «Наталка Полтавка».

Вистава “Наталка Полтавка” (1936)

У 1939 р. Данило Нарбут пішов добровольцем на Фінський фронт, згодом повернувся до Києва, де працював бригадиром-макетником Українського театрального музею. У 1941 р. його призначають головним художником Житомирського драматичного театру ім. Т. Шевченка. А далі була робота у театрах Ковеля, Коломиї, Чернівців, Івано-Франківська.

З 1965 до 1980 р. Данило Георгійович працював у Черкаському обласному музично-драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка на посаді головного художника. Саме тут розквітнув самобутній талант митця, тут він створив найвизначніші свої роботи.

Ескізи декорацій

А починалося все з декорацій до спектаклю за твором Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок», який ходили дивитися не тільки шанувальники театру, а й просто охочі до всього незвичайного. Бо й справді, феєрія барв, український квітковий розмай і злет фантазії талановитого митця полонили і захоплювали кожного. Згодом з’являються й багато інших його декорацій («М. Гоголь «Тарас Бульба», «Г. Квітка-Основ’яненко «Конотопська відьма», «Б. Мокроусов «Роза вітрів», «М. Старицький «Циганка Аза», «О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала», «Ю. Яновський «Лють»).

«М. Гоголь «Тарас Бульба»

«Г. Квітка-Основ’яненко «Конотопська відьма»

«Б. Мокроусов «Роза вітрів»

«М. Старицький «Циганка Аза»

«О. Кобилянська «В неділю рано зілля копала»

«Ю. Яновський «Лють»

«М. Гоголь «Тарас Бульба» (хутір Тараса)

Загалом, Данило Георгійович оформив близько 250 вистав, з яких п’ята частина – на сцені Черкаського театру. За декорації до багатьох вистав, серед яких «На світанку», «В неділю рано зілля копала», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Шевченко», Д. Нарбут відзначений почесними грамотами.

Головний художник Черкаського театру глибоко знав народний побут, звичаї, одяг, тому його яскраві і багатобарвні декорації і реквізит завжди творилися з добрим естетичним смаком і мистецькою досконалістю. Творчість Данила Нарбута чарувала всю черкаську інтелігентну громаду.

Після театральних успіхів пензель художника був нестримним. Одне за одним у світ з’являються його живописні полотна і серії картин: «Київська Русь», «Гетьмани України», «Полковники», «Черкаський базар», «Квіти України». Друзі художника з гордістю заявляли, що ім’я Данила Нарбута – це вже легенда, а його роботи – надбання нації.

Картини Данила Георгійовича найрізноманітнішої тематики. Ось перед вами яскраві «Соняхи», а ось – «Мир на землі», де зображені ошатні сільські будиночки з людьми, лелека, що будує гніздо – усе символізує спокій, надію на майбутнє, мир.

«Соняхи»

«Мир на землі»

Є у Д. Нарбута і картини з життя козаків, і обрядово-фольклорні полотна: «І повіє новий вогонь з Холодного яру», «Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку», «Рушники», «Масляниця», «Щедрий вечір».

«І повіє новий вогонь з Холодного яру»

«Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку»

«Рушники»

«Щедрий вечір»

На згадку черкащанам майстер пензля створив полотна, присвячені Черкасам, їх славній історії. Місто постає перед нами з тогочасною архітектурою, атрибутикою на картинах «Пристань на Дніпрі», «Старі Черкаси», «Тут жили русичі».

«Пристань на Дніпрі»

«Старі Черкаси»

Найвідоміші твори Данила Нарбута – «Вибори кошового», «Страшний суд» та «Покрова Пресвятої Богородиці». На цих полотнах безліч образів.

«Вибори кошового»

Перше з них символізує козацький дух нашого народу, його незламність і невмирущість. На іншому полотні – під Покровою Богородиці – вся наша українська велич, наша слава: від князів, гетьманів – до письменників. Народ, який народжує таких людей, житиме у віках – ніби каже художник.

«Страшний суд»

На картині «Страшний суд» – зображення всіх катів українського народу – татарських, польських, шведських, німецьких завойовників. Усім їм художник передрікає кару у пеклі. Споглядаючи ці картини, ми ніби бачимо всю історію нашого славного народу.

Данило Георгійович створив цілу галерею образів часів Стародавньої України-Русі та доби Богдана Хмельницького: портрети руських князів Володимира, Святослава, самого гетьмана Б. Хмельницького та його сподвижників. Ось полотна із серії «Гетьмани України»: «Дмитро «Байда» – організатор Січі Запорожської на о. Хортиця», «Іван Підкова – гетьман війська Запорозького низового, володар Молдови». Козацькі правителі тут зображені ошатно зодягненими, зі своїми гербами, зброєю.

«Дмитро «Байда» – організатор Січі Запорожської на о. Хортиця»

«Іван Підкова – гетьман війська Запорозького низового, володар Молдови»

Із серії «Полковники»– «Іван Виговський – генеральний писар Війська Запорозького», «Мартин Пушкар – полковник Полтавський».

«Іван Виговський – генеральний писар Війська Запорозького»

«Мартин Пушкар – полковник Полтавський»

Художник зображує кожного полковника, передаючи велич його характеру, сміливість, мужність. Детально зображується і зброя військових: пістолі, шаблі, оздоблені сріблом і золотом, списи, мушкети. Увага звертається і на козацькі клейноди: булави, знамена, бунчуки, печатки.

Серія картин «Черкаський базар» складається з низки іронічно-сатиричних образів. Данило Нарбут, працюючи над ними, ходив по черкаському ринку, спілкувався з продавцями, перекупками, торгувався з ними, нічого не купуючи. Після того і з’явилися на його полотнах різні типи і характери, буяння барв різноманітних дарів природи («Перекупка», «Полуниці», «Черкаський шовк», «Гриби»).

«Перекупка»

«Полуниці»

«Черкаський шовк»

«Гриби»

Вражають глядачів і картини із серії «Квіти України» – роботиостаннього періоду життя народного художника. Нанихзображені не лише квіткові композиції, такі як «Цвіт папороті», «Любисток», «Мальви», «Півники», «Нагідки», а виділяється і певний узагальнений образ, що пояснюється самим Данилом Нарбутом: «…це не просто квіти. Квіткою може бути дівчина, жінка і також може бути квіткою солдат…».

«Цвіт папороті»

«Любисток»

«Сон-трава»

У цій серії можна виділити два типи образів – молоді жінки та старенькі люди. Якщо у першому випадку – це утвердження життя, буяння молодості: «Маки», «Поділля. Мальви», «Весна. Кульбаби», то у другому – утвердження життєвої мудрості: «Мати», «Дід Корній».

«Айстри»

«Весна. Кульбаби»

Чому автор обирає саме квітку? Певно, що квітка завжди була і залишається символом краси. Тим більше, у кожній селянській хаті вона набувала магічно-символічного значення і постійно прикрашала її побут. Квітку можна ототожнити з сонцем. А сонце – це життя і світло. І в Данила Нарбута вся його творчість дає заряд життєлюбства, наповнена внутрішнім вогнем, що завжди захоплювало глядача.

У 1994 р. Данилу Георгійовичу Нарбуту було присвоєно звання Народного художника України, у 1996 – присуджено Державну премію імені Т.Г. Шевченка за серію портретів «Гетьмани України» та картини «Вибори кошового», «Страшний суд», «Покрова Пресвятої Богородиці», які стали справжніми шедеврами в історії українського мистецтва. У 1996-1997 рр. у багатьох областях України пройшли виставки його робіт.

Данило Георгійович жив і працював у Черкасах останні 33 роки свого життя. Саме у Черкасах знайшов кращого друга – Миколу Негоду, який став хрещеним батьком його онуки Лесі. Через багато років Леся Нарбут розповідала:

– Йому дідусь довіряв. Вони товаришували багато років. Їхні розмови за шахами тривали годинами. Вони розуміли один одного, підтримували і цінували стосунки, які між ними склалися. А свою всесвітньо відому пісню– реквієм «Степом, степом...» Микола Тодосійович презентував у нашій квартирі.

Микола Негода у нарисі «Данило Нарбут», якого видав до 80-річного ювілею свого друга, розповідає про нього: «Веселий, дотепний, безкомпромісний, він завжди душа товариства, правдивий поціновувач набутку колег, добрий порадник і наставник молоді».

У 1998 р. Д. Нарбут посмертно нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» I ступеня.

Вдячні черкасці пам’ятають і шанують талановитого майстра. У Черкаському художньому музеї створено «Нарбутову світлицю», яка містить відомості про життя та творчість Данила Нарбута, знайомить глядачів із зразками його творчості. У Черкаському обласному краєзнавчому музеї виставлено роботи Д. Нарбута із серій «Черкаський базар», «Гетьмани України» та «Квіти України».

У 2009 р. в Черкасах було видано альбом його репродукцій.

На будинку, де жив і працював художник у 1965-1998 рр., та на фасаді приміщення дитячої художньої школи, яка носить ім’я Д. Нарбута, встановлено меморіальні дошки. За рішенням обласної влади обдаровані діти Черкащини нагороджуються премією імені Данила Нарбута.

Пам’ятна дошка на будинку художника, який жив і працював тут у 1965-1998 рр.

Памятна дошка на фасаді Черкаської художньої школи, названої на честь Данила Нарбута (автор І. Фізер)

---

Пашкевич Анатолій

(1938-2005)

Тривалий час у Черкасах жив і працював народний артист України, знаменитий композитор, хоровий диригент Анатолій Максимович Пашкевич. Вершиною його творчості стала пісня «Степом, степом…», яку він написав разом з відомим поетом, заслуженим діячем мистецтв України Миколою Негодою. Їхнє знайомство було випадковим, а творча співпраця доленосною, адже пісня стала реквіємом українського народу і принесла її авторам славу та любов.

Микола Негода

«Степом, степом…» вперше виконала відома українська співачка Ольга Павловська, а згодом – Раїса Кириченко.

Прослухати пісню «Степом, степом…» у виконанні Ольги Павловської та Черкаського народного хоруможна тут:

Прослухати пісню у виконанні Раїси Кириченко та Черкаського народного хору можна тут:

Навіть якби Анатолій Пашкевич створив один такий твір, він би навіки обезсмертив своє ім’я. Та композитор створив не одну таку пісню. Його творча спадщина нараховує сотні своєрідних пісень-символів України. Чого варті лише його «Чебреці», «Мамина вишня», «Виростеш ти, сину», які стали справжньою класикою українського мистецтва.

Народився Анатолій Пашкевич на Житомирщині в селищі Довбиш Баранівського району. Свою першу пісню на власні слова «Ой цвіте, цвіте біла вишенька» він написав ще 12-літнім хлопчиком, який не знав тоді ще нотної грамоти, не вмів до ладу грати на гармошці, котру привіз йому з фронту батько. Згодом майбутній митець самостійно навчився грати вже й на баяні.

Значно пізніше Анатолій Пашкевич закінчив вищі музичні курси у Москві. Його професійний шлях композитора й хормейстера розпочався з армійського ансамблю пісні й танцю Північного флоту.

У Черкаси Анатолій Пашкевич приїхав у 1965 р. і почав працювати диригентом, а потім (1966-1973 рр.) і художнім керівником Черкаського державного заслуженого українського народного хору. З початком роботи А. Пашкевичу довелося самостійно шукати по навколишніх селах самобутніх піснярів. Саме тоді до колективу прийшли яскраві професіонали: Ольга Павловська, Раїса Кириченко, Володимир Захаров, Євгенія Крикун.

А. Пашкевич – художній керівник Черкаського хору (1966-1973 рр.)

Анатолій Пашкевич проявив себе як самобутній, неповторний майстер хору. Він умів знаходити «нервові центри» пісні і, натискуючи на них, вигравав на найтонших струнах людських душ – як слухачів, так і виконавців. Диригент працював з кожним співаком, знав можливості кожного і вмів домагатися максимум можливого.

З 1978 р. А. Пашкевич працював художнім керівником Волинського народного хору, в останні роки життя – Чернігівського народного хору.

Талановитий митець залишив по собі пісні, що чарують і вражають своєю неповторною мелодійністю, задушевністю і щемним сумом. У них він оспівував найсвятіші почуття: синівську любов до матері й батька, красу рідної землі, мирне небо, фронтову дружбу, чорнобильський біль… Більшість його творів на вірші українських поетів вже стали народними – «Гуси летіли», «Моя ти земле калинова», «Хата моя, біла хата», «Світязь»… Крім того, у творчому доробку композитора є близько двох десятків пісень на народні тексти, в яких своє авторство він не декларував. Серед них – «Ой я маю чорні брови», «Ой не плавай, лебедонько», «Сама собі дівчина».

Прослухати пісні А. Пашкевича можна тут або тут

За творчу діяльність Анатолію Пашкевичу присвоєно почесні звання – заслуженого артиста України (1978 р.) та народного артиста України (1985). У 1988 р. його нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а згодом – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998).

У 2003 р. за багаторічну плідну працю на мистецькій ниві, вагомий внесок у розвиток культури і вокального мистецтва України і Черкащини, професійну майстерність та всенародне визнання Анатолій Максимович був нагороджений пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» ІІ ступеня.

Своєю творчістю Анатолій Пашкевич збагатив пісенну скарбницю нашого народу, і квіт його мелодій не зів’яне, він будитиме в людських серцях тепло любові, щирості, патріотизму, добра.

---

Ольга Павловська

(1939-2002)

Гордістю не лише Черкащини, а й усієї України стала Ольга Петрівна Павловська – народна артистка України, солістка Черкаського народного хору, неперевершена виконавиця пісень «Степом, степом…», «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Чебреці», «Щаслива, земле, будь».

Прослухати пісні, у виконанні О. Паловської можна тут або тут:

Народилася майбутня співачка у 1939 р. на Житомирщині. Після школи навчалася у Житомирському музичному училищі, яке закінчила у 1962 р. Виступала в поліському ансамблі «Льонок». Згодом, певний час співала у Волинському народному хорі.

Професійно працювати співачкою Ольга Павловська почала у 1965 р., коли прийняла пропозицію Анатолія Пашкевича стати солісткою Черкаського народного хору. Тут вона багато й успішно виступала, чимало пісень співала в дуеті з Раїсою Кириченко, Євгенією Крикун, Людмилою Білановою.

Прослухати пісню «Поле моє» у виконанні О. Павловської та Є. Крикун можна тут:

Співають заслужена артистка України Євгенія Крикун і народна артистка України Ольга Павловська

– На Черкащині, мабуть, нема такого села, – згадувала О. Павловська, – де б ми не виступали – у клубах, палацах культури, прямо в полі, на тракторних станах. Хор мав шалений успіх. І багато в чому ми завдячуємо Анатолію Пашкевичу – композитору й хормейстеру, як кажуть, від Бога і народу.

Ветеран хору, заслужений артист України Віктор Гнилоквас розповідав, що доля звела його зі співачкою з першого дня її приїзду на Черкащину.

– Це була людина надзвичайно доброї і щедрої душі, людина з великим серцем. Вона ніколи нікого не образила, від неї ніхто не чув лихого слова. А ще, вона ні за яких обставин не відмовлялася співати, а виступати нам часто доводилося в холодних залах, на відкритих майданчиках. Та вона не пропустила жодного концерту, жодної репетиції. Навіть тоді, коли в неї була температура 39 і зривався голос, вона виходила на сцену Палацу культури «Україна» й співала. І зал стоячи їй аплодував!

За свою трудову діяльність Ольга Павловська представила величезну кількість виступів не тільки в Україні, але й за кордоном (в Болгарії, Польщі, Німеччині, Югославії, Канаді). Записані на платівку її пісні розлетілися по всьому світу, несучи людству звістку про співучу Україну, її працелюбний доброзичливий народ.

На гастролях у Москві

У 1969 р. співачка була нагороджена почесним званням заслуженої артистки України, згодом (1977 р.) – народної артистки України. У складі Черкаського державного заслуженого народного хору Ольга Петрівна стала лауреатом Шевченківської премії (1981).

За вагомий внесок у національну мистецьку спадщину у 1999 р. Ользі Павловській вручили відзнаку Президента України – орден «За заслуги» III ступеня. Цього ж року її нагороджено пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» ІІ ступеня.

---

Раїса Кириченко

(1943-2005)

У Черкасах майже двадцять років прожила знаменита співачка, народна артистка України Раїса Опанасівна Кириченко. Її неймовірний голос, задушевні пісні зачаровували слухачів не лише в Україні, але й в Канаді, Австралії, Польщі, Німеччині, Росії. «Два кольори», «Стремено», «Чураївна», «Козачка», «Жіноча доля», «Мамина вишня», «Хата моя, біла хата», «Степом, степом…» – ці пісні стали візитівкою співачки, залишили пам’ять в серцях багатьох людей.

Народилася Раїса Кириченко у 1943 р. на Полтавщині в родині колгоспників. Мати дівчинки мала гарне сопрано, а батько у молоді роки співав у хорі Харківської опери. Тож і Раїса співала скільки пам’ятала себе. Одного разу в село приїхав з концертом хор Кременчуцького автозаводу, керівник якого, почувши спів молодої дівчини, запросив майбутню співачку до колективу. З 1962 р. вона співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії.

У 1968 р. Раїса Опанасівна стала солісткою Черкаського народного хору під керівництвом Анатолія Пашкевича. Згодом працювала в ансамблі «Росава». Саме у Черкасах прийшли до неї заслужена слава та любов публіки. У 1979 р. їй присвоїли звання народної артистки України.

Разом з Черкаським народним хором Раїса Кириченко об’їздила півсвіту, даруючи людям щирі українські пісні – «Сама собі дівчина», «Ой не ходи, Грицю», «Ой, гарна я, гарна», «Ой піду я до млина», «Ой там, на товчку, на базарі», «Стояв козак», «Чумарочка рябесенька» та інші.

Прослухати пісні Р. Кириченко можна тут або тут

У 1986 р. співачка переїхала до Полтави. При Полтавській філармонії Раїса Кириченко створила власний гурт «Чураївна», який став надзвичайно популярним. Після успіху пісні «Пане полковнику» в репертуарі артистки з’являлося все більше і більше шлягерів. Свої пісні їй пропонували найкращі композитори і поети.

Раїса Кириченко виступає перед односельцями. Село Корещина Глобинського р-ну на Полтавщині (1980-і рр.)

Народна артистка України Р. Кириченко після виступу в одному з колгоспів на Полтавщині (1986)

Народна артистка за своє життя здобула багато відзнак і нагород. У 1986 р. Р. Кириченко за свою співочо-концертну діяльність стає лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка. Протягом 1998-2001 рр. – повним кавалером орденів княгині Ольги. У 2003 р. за видатні заслуги перед Україною і значний внесок в українське пісенне мистецтво співачка була удостоєна звання Героя України. Згодом, посмертно, нагороджена пам’ятним знаком «За заслуги перед містом Черкаси» І ступеня.

Раїса Кириченко є гордістю України, її люблять і пам’ятають. Про творчість видатної співачки створено багато музичних та документальних фільмів: «Диво-осені квітка остання», «Мамина вишня», «Тополина земля», «Пам’яті Раїси Кириченко», «Розцвітає рута-м’ята», «Автограф».

А зараз ми побуваємо у селі Михайлівка Кам’янського району Черкащини – на батьківщині заслуженого майстра народного розпису Макара Корнійовича Мухи.

Це село знаходиться за 40 км від Черкас. Перша згадка про нього в історичних документах належить до середини 18 ст. Раніше воно мало назву Пруси. У 1915 р. тут була побудована велика церква, освятили її на честь Михайла Архістратига, а село перейменували на Михайлівку.

Михайлівська церква – рідкісний зразок народної дерев’яної архітектури

---

МАКАР МУХА

(1906-1990)

Макар Корнійович Муха – заслужений майстер народної творчості України. Його роботи в стилі українського орнаменту експонувалися в Києві, Москві, галереях Франції, Чехії та Словаччини, Польщі, Канади. Вони прикрашають колекції багатьох вітчизняних музеїв.

Макар Муха був людиною рідкісного художнього дару, світлої і чистої душі. Багатогранно обдарований, він уважно і прискіпливо вдивлявся в світ, що його оточував, вчився сам і намагався бути корисним для інших. І все це він висловлював через свої здібності, через свій талант, яким обдарувала його природа.

З раннього дитинства майбутній художник зазнав сирітства й поневірянь, але це не стало на заваді розквіту його таланту. Макар Муха сам навчився робити пензлі, фарби, розмальовував комини, стіни, віконниці, ліпив із глини, різьбив по дереву. Та найбільше Макара Корнійовича приваблювала природа: небо, квіти, дерева, які він натхненно малював у своїх картинах.

Перша виставка творчих робіт майстра, яка мала великий успіх, відбулася у 1926 р. в с. Жаботині. А через десять років на Шполянській міжрайонній виставці народних митців Макар Муха представив вже понад 300 своїх робіт. Творчістю митця зацікавилися фахівці і запросили його на навчання до Київської школи майстрів народної творчості, одночасно запропонувавши Макару Корнійовичу посаду майстра.

У повоєнні роки у селі Михайлівці він заснував школу народного декоративно-прикладного мистецтва.

Розпис печі

Творчість Макара Мухи не залишить байдужим жодного, хто погляне на його роботи. В них цікаві образи, незвичайно живі барви.

Панно «Павич»

Ось перед вами панно «Павич». У буянні яскравих квітів Макар Корнійович Муха змальовує надзвичайного за вродою птаха. З ним пов’язана не одна цікава легенда, міфи, казки…

Цікаві факти про павича можна прочитати тут: (Додаток 2)

А ще Макар Муха звертався до зображення живих істот із народного фольклору, наприклад, Жар-птиці.

Декоративний розпис «Жар-птиця»

Ескіз для кахлі «Жар-птиця»

Цікаві факти про Жар-птицю можна прочитати тут: (Додаток 3)

Макар Корнійович на своїх картинах зображував також сцени із відомих байок. Ось перед вами його ілюстрації до творів «Лисиця та журавель», «Ворона і Лисиця», «Півень і Зозуля».

Ілюстрація до байки «Лисиця та журавель»

«Ворона і Лисиця»

«Півень і Зозуля»

Художник з особливою шаною ставився до Т.Г. Шевченка. Він створив низку ілюстрацій до творів Кобзаря – «Тополя», «Садок вишневий коло хати», «Лілея та королевий цвіт».

«Тополя»

«Садок вишневий коло хати»

«Лілея та королевий цвіт»

На останній твір художник намалював надзвичайне за красою панно, зображуючи неймовірно гарну квітку – лілею. А чи знаєте ви, що ця квітка непроста, з нею пов’язано багато цікавого.

Цікаві факти про лілею можна прочитати тут: (Додаток 4)

У Макара Мухи розписи яскраві, барвисті, життєстверджуючі. Про свою творчість він говорив: «У мене буде свій шлях. Я вкладу до кожного твору барви своєї землі, їхню неповторність і своєрідність. Я буду щасливий зі своєї праці, щасливий, коли вона принесе людям хоч крихту радості і насолоди…» (Із щоденника М.К. Мухи). Побачивши це буяння фарб, розмай квітів, хочеться ще раз зустрітися із його світом радісного буття… («Жар-птиці з обручкою», «Жар-птиця з пташеням», «Квіти», «Залицяння», «Півонія»).

«Жар-птиці з обручкою»

«Жар-птиця з пташеням»

«Квіти»

«Залицяння»

«Півонія»

Багато років прожив художник на Черкащині. У 1967 р. М.К. Мусі було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України, у 1971 р. він був нагороджений орденом «Знак Пошани».

Земляки пам’ятають і шанують талановитого митця. У Кам’янці відкрито історичний музей (він входить до складу Кам’янського державного історико-культурного заповідника), в експозиції якого представлені роботи Макара Корнійовича Мухи.

Історичний музей у Кам’янці

А тепер завітаймо до Уманщини, яка з давніх-давен славиться народними умільцями, що зросли серед чарівної природи цього краю. Тут, серед щедрих квітучих полів, в селі Родниківка, в родині Гоменюків народилося дві доньки – Ірина та Софія, які від батька-різьбяра і матері-ткалі перейняли вміння в простих речах бачити красу і стали майстринями декоративного розпису.

Родниківка (до 1946 р. село називалося Війтівка і, можливо, було власністю уманського війта) розташована у верхній течії річки Кам’янки недалеко від Умані. Село відоме з 18 століття, а назву отримало від імені власника цих земель пана Рудникова.

Здавна хати у Війтівці були білі, трохи підсинені та ззовні мазані рудою глиною, віконниці та двері, здебільшого, різьблені. На причілках хат – квіти. Всередині хат теж розписи: не лише пташки та квіти на комині, а й мальовані стіни від стелі до долу.

Сьогодні головною пам’яткою села є церква Святої Параскеви – красивий, хоч і типовий для початку 20 століття, храм, зведений у «цегляному» стилі на місці дерев’яної церкви. В радянські часи церква була частково зруйнована, але згодом сільська громада її відновила. Нині це пам’ятка архітектури місцевого значення.

Церква Св. Параскеви

---

Ірина Гоменюк

(1913-1989)

Ірина Гоменюк народилася у 1913 р. Дівчинка змалку була наділена художнім даром, вчилась бачити прекрасне у повсякденному житті, милувалася розписами своєї бабусі та тітки. Тож ті письмена відклалися в голівці ще зовсім маленької Іринки і, мабуть, стали першими краплинами її творчості.

Діти рано залишилися без батьків. Будучи старшою із сестер, Ірина взяла на себе всю хатню роботу і знаходила час прикрашати оселю. Як розпише було свою хату вночі проти неділі чи на свята, – зійдуться люди і просять прикрасити і їхні помешкання. Згодом вийшла заміж, залишила село і працювала з чоловіком у сусідньому приміському радгоспі. Вільної хвилини розписувала людям хати.

Війна та повоєнні клопоти відірвали Ірину від мистецтва. Двадцять років не брала вона до своїх рук пензлів, але познайомившись з художником Н. Кочережком, відгукнулася на його прохання намалювати щось з її давніх розписів. Так з новою силою спалахнула в серці Ірини Остапівни жага творчості.

"Квітка, що розкрилась"

Малювала майстриня на аркушах паперу, картоні, фанері пензликами, які робила із лісової трави. Для кожної фарби – окремий пензлик. Серед сотень розписів майстрині – жодного повтору.

"Супроти вітру"

"Гніздечко"

В основі її сюжетів – квіти, квітковий орнамент з людськими постатями, дивовижними птахами, звірятами, що надають казкового настрою усій картині.

"Квіти, що танцюють"

«Квіти, що танцюють» Ірини Гоменюк, здається, рухаються, випромінюють яскраві барви. Квіти на картині постають серед зелені й, тягнучись угору на тоненьких, проте міцних ніжках, створюють враження танцю. Навіть зігнута центральна квітка має вигляд рухомої. Здається, вона ось-ось випростається, а інші ніжно вклоняться.

"Казала-казала-переказала"

«Казала-казала-переказала» – робота, якою майстриня висміює пустослів’я. Над балакунами – дзьобатими чорними птахами – у чистому просторі підносяться квіти, які не ймуть віри марнослів’ю.

Її розписи «Дзвіночки», «Весняна красуня», «Барвінок», «Зустріч», «Чарівна квітка», «Схід сонця», «Балет», «Райдуга», «В сім'ї єдиній» передають поетичність, радість буяння травневого квіту, неповторну красу рідної природи.

"Ранкова зоря"

Особливість творів Ірини Остапівни полягає в тому, що вони зроблені, переважно, на голубому або синювато-сірому фоні, що давало можливість художниці звертатись не тільки до темних тонів, але й до білої фарби, до кольору, що йде від стінного розпису, притаманного для багатьох сіл Уманщини. Творчу наснагу Ірина Гоменюк черпала з традицій народного мистецтва.

"Сонячно"

"Квіточки"

"Нічна красуня" "Чорна квітка"

"Додому"

"Бабина казка"

Твори народної майстрині демонструвалися на різноманітних виставках, один із розписів був представлений навіть в Японії. Велика і цікава колекція її робіт зберігається сьогодні в картинній галереї Уманського краєзнавчого музею.

Багаторічну творчу працю Ірини Остапівни було відзначено багатьма дипломами, грамотами. У 1988 р. їй було присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України. За свою безкорисливу велику творчу віддачу Ірина Остапівна Гоменюк здобула любов і шану рідної Уманщини і всієї України.

---

Софія Гоменюк

(1921-2001)

Софія Остапівна Гоменюк народилася у 1921 р., жила і працювала у селі Кузьмина Гребля на Христинівщині. Мабуть, великий дар було поділено між сестрами, бо Софія взялася наздоганяти старшу сестру, пробувати свої сили в декоративному живописі, яким почала займатися з 1965 р. Малювала вона також трав'яними пензликами. І в неї, як і в сестри, поміж квітів вплелися люди, якісь окрилені звірята, птахи, метелики.

"Піонерочки"

Характерними для творчості Софії Остапівни є відкриті кольори – сині, червоні, зелені, жовті. І в кожен із них вкраплено кольорове зображення.

Роботи Софії Гоменюк ліричні, м'які за колоритом. Серед них – розписи з рослинним орнаментом – «Метелики на квітах», «Осіння квітка», «Вогник», «Маки», «Квіти літа», «Зустріч сонця».

"Красуня" "Закосичена"

"Злий птах" "Лисичка"

Нерідко Софія Остапівна малювала картини на теми народних приказок, співомовок. До композицій добирала віршовані рядки, що відзначались дотепністю і народним гумором («Веселі дівчата», «Запрошення на весілля», «Балет на льоду», «Моє село», «Піонерочки»). Інколи майстриня набивала тло різними кольорами квачиком з тканини. Так раніше готували під розпис стіни житла на Уманщині.

Помешкання майстрині були розписані від підлоги до стелі. На цих розписах зображувалася велика рожева квітка, біля якої збиралася ціла сім'я маленьких квіточок та ще не розкриті пуп’янки з ніжно-голубими росточками. Жодної такої квітки не знайдеш на наших полях, та й, мабуть, на всій землі. Безліч власних елементів привнесла у народний розпис Софія Гоменюк.

Твори майстрині побували на багатьох виставках: від клубу в рідному селі до виставкових залів Спілки художників у Києві та Москві. Багаторічний творчий доробок художниці відзначено багатьма дипломами, грамотами. 1988 року їй присвоєно звання заслуженого майстра народної творчості України. З 1992 р. Софія Остапівна – член Національної спілки народних майстрів України. У 2000 р. їй було вручено українську премію імені Д. Щербаківського.

За життя Софія Гоменюк подарувала Уманському краєзнавчому музею велику добірку своїх розписів. Частина її творів зберігається у музеях Києва, Черкас, Запоріжжя, у приватних колекціях.

Софія Остапівна Гоменюк вплела свої квіти у вінок народного розпису України, внесла значний вклад у національну культурну спадщину.

Оцінюючи творчість сестер Ірини та Софії Гоменюк, архітектор А. Брино так писав у книзі відгуків виставкового залу державного музею Т.Г. Шевченка, де експонувалися твори сестер: «Відчуваючи красу ліній... гармонію кольору, Ви... співаєте пісню, голос якої називається вічністю…».

А тепер ми побуваємо у Золотоноші – одному з районних центрів Черкащини. З цим краєм пов’язане життя та творчість народної артистки України Наталії Михайлівни Ужвій, саме на золотоніській сцені розпочався її творчий дебют.

Успенський собор

Монумент героям Другої світової війни

Земська управа

Повітовий театр

Перша писемна згадка про Золотоношу в заповіті князя Б. Корецького датується 1576 р. Власником поселення на той час був князь Богдан Глинський. Історичні джерела свідчать, що це укріплення було розташоване на майже неприступному острові, поряд з давнім торгівельним шляхом – Царгородською дорогою, і мало зручне оборонне і вигідне географічне положення. Усе це сприяло швидкому розвиткові Золотоноші, тож на початок 17 ст. вона вже стала добре укріпленим замком.

З назвою «Золотоноша» пов’язано кілька цікавих легенд. За однією з них, у 17 ст. Золотоноша була замком князя Яреми Вишневецького і збірним місцем податків, сплачуваних з його величезних доходів – так званої «Вишневеччини». Зосередження в місті податків – золотих грошей – нібито й дало привід назвати його Золотоношею, тобто «золотою ношею». Проте, як свідчать писемні згадки, таке твердження хибне, бо Вишневецький приїхав на Лівобережжя на початку 30-х років 17 ст., а назва міста з коренем «золот» з'явилася за 60 років до того.

За другою легендою, черкаські козаки, придбане «вогнем і мечем» золото складали в напівпрохідних, болотяних заводях річки Золотоноші.

Третя легенда пов'язує назву міста з подіями часів монголо-татарського іга. Татарська флотилія, навантажена даниною, зібраною з підвладного люду, поверталася до Криму. Здійнялась буря, і хвилі ринули на чужинців. Вода поглинула і човни, і скарби. Коли ж стихія вгамувалася, хвилі почали прибивати до берега золоті речі. Це сталося на місці виникнення Золотоноші. Відтак, кажуть, річку назвали Золотоношою, а згодом і місто одержало цю ж назву.

Річка Золотоношка

На думку ж науковців, своєю назвою річка завдячує природним особливостям: дно Золотоношки, покрите піщаними наносами, сяяло, як золото, від домішків слюди золотавого кольору. Отже, найвірогіднішим є твердження про те, що місто отримало свою назву не від тих скарбів, що проходили через нього, а від блискучих розливів місцевої річки.

---

Наталія Ужвій

(1898-1986)

Зіграти більше двохсот ролей у театрі, знятися більше ніж у двадцяти фільмах, п’ятдесят років бути провідною актрисою Державного академічного українського драматичного театру ім. І. Франка – усе це про життєвий шлях Наталії Михайлівни Ужвій.

Народилася майбутня артистка у 1898 р. на Волині в селянській родині. Матеріальне становище сім’ї було надзвичайно важке, тому дівчина з юних років змушена була працювати. Спочатку Наталія оволоділа професією швачки, а в 1914 р. склала іспит на звання сільської вчительки.

З 1918 р. доля Наталії Ужвій була пов’язана із Золотоношею, де вона вчителювала. Оскільки в цьому невеличкому містечку працював драматичний гурток, талановита дівчина брала участь в аматорських виставах. Керівником гуртка, його душею і режисером був місцевий інтелігент В.С. Война. У Золотоноші родина Войни увесь час підтримувала Наталію як матеріально, так і морально. Саме ці люди пробудили в дівчині любов до сценічного мистецтва.

Свою першу роль квартирантки Наталія зіграла в п’єсі Г. Запольської «Мораль пані Дульської». Другою роллю, яку вона виконала у золотоніському гуртку, була Софія з драми «Безталанна» І. Карпенка-Карого. Ось що писала з цього приводу сама актриса: «Уже по цій ролі я вивчала як слід українську мову. Працювала я над цим зворушливим образом стихійно, хоча мені і пригадувались дівочі постаті з села, їхні характери, бо я мала змогу все бачити, вчителюючи в селах. Ця робота в «Безталанній» принесла мені визнання товаришів по гуртку, і мені почали доручати з кожним роком щораз відповідальніші ролі».

Саме в цій ролі запам'ятали і полюбли глядачі Золотоноші миловидну і талановиту волинянку. Тоді ж Наталія Ужвій виступала в ролях Варки («Безталанна»), Харитини («Наймичка»), Василини («Суєта»), Зосі («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка). За п'ять років аматорської сцени молода вчителька зіграла 60 ролей із творів української, російської класики та інших авторів світової драматургії.

На початку 1920 р. Золотоніський драматичний гурток став пересувним театром. Під час його частих виїздів у найближчі хутори і села ставились уривки з класичних українських та російських п'єс. Н. Ужвій грала героїнь з творів Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, М. Горького.

У 1922 р. в житті Наталії Ужвій відбулася подія величезної ваги: її прийняли у допоміжний склад трупи Київського драмтеатру ім. Т. Шевченка. Актриса грала на сцені й одночасно навчалася у студії театру.

У 1925 р. доля знову подарувала їй унікальний шанс: Н. Ужвій запросили до новоствореного Державного українського драматичного театру в Одесі. Маючи вже певний досвід, талант і велике бажання працювати у театрі, молода актриса посіла провідне місце в акторській трупі. То був час сміливих експериментів, відчайдушного пошуку нової театральної мови, впевненості, що саме таке мистецтво здатне вийти на нові, небачені до того простори. Так Наталія Михайлівна розпочала свою творчу співпрацю з режисерами. Тогочасним глядачам були запропоновані вистави-видовища з великою кількістю трюків, незвичайними декораціями.

Згодом Наталія Ужвій працювала вже в іншому театральному колективі – у харківському театрі «Березіль» Леся Курбаса. Тут вона грала на сцені Джулію («Змова Фіаско в Генуї» Ф. Шиллера), циганку («Король бавиться» В. Гюго).

Наталія Ужвій була різноплановою актрисою. Але найбільш вдалими для неї були драматичні і трагічні ролі. У передвоєнні роки на київській сцені вона втілила образи Марини Мнішек («Борис Годунов» О. Пушкіна), Анни Задорожної («Украдене щастя» І. Франка), Софії («Останні» М. Горького), Марусі («Ой, не ходи Грицю…» М. Старицького), зіграла головні ролі у п’єсах О. Корнійчука («Правда», «Банкір»).

Разом з цим Наталія Михайлвна поступово накопичувала акторський досвід у кіномистецтві. Спочатку вона грала у німому кіно: у 1926 р. – роль Ярини у фільмі «Тарас Шевченко», потім – Марини у фільмі «Тарас Трясило».

“Я люблю”

“300 лет тому…”

У роки Великої Вітчизняної війни Н. Ужвій разом з театром була евакуйована до Тамбова, потім до Ташкента. Актриса брала участь у концертах, співала у жіночому хоровому ансамблі, грала на сцені і знімалася в кіно («Партизани в степах України», «Райдуга» й інші).

“Райдуга”

“Украдене щастя”

У 1944 р. Н. Ужвій було присуджено звання народної артистки колишнього СРСР. Вона нагороджена багатьма найвищими відзнаками країни – орденами та медалями, тричі ставала лауреатом Державної премії СРСР (1946, 1949, 1951), у 1984 р. – лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка.

Творчість Наталії Ужвій схвилювала душі багатьох людей, її пам’ятають і шанують нащадки. На Київській кіностудії науково-популярних фільмів було знято стрічку «Наталія Ужвій: доля». Про неї написані книги: Р. Бернацька «Н.М. Ужвій», Й Кисельов «Поетеса української сцени», С. Гречанюк «Під крилами високий день».

Далі завітаємо до мальовничого села Золотоношка Драбівського району Черкащини, де народився і працював заслужений майстер народної творчості Іван Іванович Лисенко, ім’я якого увійшло до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва.

Село Золотоношка розкинулося на двох берегах однойменної річки, за десяток кілометрів на північ від райцентру. Воно має давню історію. Раніше було хутором, який до 1710 р. належав козаку з Нехайок Максиму Масенку.

---

Іван Лисенко

(1921-1997)

Народився Іван Іванович Лисенко у 1921 р. в сім’ї хліборобів. До війни закінчив сім класів, потім працював у колгоспі, служив в армії. Замолоду став культпрацівником (сільська бібліотека, будинок культури, музей історії села). Після війни закінчив культосвітній технікум, інститут культури.

Ще юнаком Іван Лисенко відчув потяг до малювання. Згодом він згадував, як під час мобілізації у важкі повоєнні роки, на шматочку скла намалював олією три квітки: «Матері моїй здалося, що це я намалював усіх трьох її дітей. Вона зраділа. Це був 1946 рік». А через три роки завідувач районного клубу вирішив влаштувати виставку місцевих художників, де була представлена перша живописна картина Івана Лисенка «Поле край села».

Іван Іванович через усе своє життя проніс любов до рідного села і присвятив йому багато полотен. За цими картинами можна вивчати історію Золотоношки («Перший трактор в Золотоношці», «На новий урожай», «Куток мого села», «Жнива», «Приїхали»), а також прочитувати долі окремих людей (портрети Віри Кутової, майстра Василя Криворучка, Івана Стешенка й інших), адже їм художник присвятив цілу серію картин «Люди мого села».

“Йордань в Золотоношці”

Окрім односельців, Іван Лисенко писав також портрети видатних діячів української культури: Василя Симоненка, Катерини Білокур, Наталії Ужвій, Раїси Кириченко.

А ще, у своїй творчості І. Лисенко часто звертався до поетичного слова Тараса Шевченка, знаходячи у ньому натхнення й теми майбутніх картин. Так виникла шевченкіана Івана Лисенка: «Портрет Т.Г. Шевченка», «На Тарасовій горі», «Оксана і Тарасик», «Садок вишневий коло хати» й інші.

Багато полотен І. Лисенка знайомлять глядачів з історію України, її звичаями та обрядами. Художник звертався до народних переказів, легенд, пісень, на основі яких створив цілу серію творів історико-етнографічного характеру: «Новорічне щедрування», «Ніч на Івана Купала», «Водіння Куста», «Посвячення в парубки», «Я на тебе колодію маю ще надію», «Дядини» й інші. Ці полотна згодом експонувалися у Німеччині на виставці «Український народний одяг».

“Дядини”

“Ніч на Івана Купала”

“Я на тебе колодію маю ще надію”

У 1988 р. за ініціативою Івана Лисенка у Золотоношці було відкрито музей історії села й унікальну живописну галерею творів відомих самодіяльних художників із різних республік колишнього Союзу під назвою «Дружба народів», яка на сьогодні нараховує близько чотирьохсот полотен.

Упродовж творчого життя Іван Лисенко намалював більше двохсот полотен, мав 23 персональні виставки. За свою діяльність художник отримав звання заслуженого майстра народної творчості України (1985) та став лауреатом Державної премії ім. Катерини Білокур.

У 1997 р. у Галереї народної картини Музею Івана Гончара відбулася виставка «Іван Лисенко та його друзі», яка підвела підсумки 50-річного творчого шляху митця та його збирацької діяльності. Про І. Лисенка відзнято документальні фільми: «Золотоношківські вечорниці» та «Сяйво фарб Івана Лисенка», дві його найкращі роботи вміщені до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва.

А тепер ми у селі Лип’янці на Шполянщині. Саме тут у славетному, багатому на історію та народні мистецькі скарби краї народився самобутній скульптор, маляр, графік, колекціонер творів народного мистецтва та предметів побуту, народний художник України Іван Макарович Гончар (1911-1993).

Село Лип’янка розташоване на річці Гнилий Товмач, недалеко від районного центру. Дослідники вважають, що назва села походить від слів «липа», «липові дерева». У навколишніх лісах росло багато липи, що давало можливість місцевим жителям займатися бджільництвом, збирати цвіт з лікувальною метою, робити з нього настоянки та використовувати замість чаю. Звідси й пішла назва села – Липівка, а з 1918 р. його перейменували на Лип’янку. Тут здавна розвивалося ткацтво, вишивка, різьблення, побутувало чимало прекрасних казок, легенд, пісень, звичаїв, підтримувалася прадавня чудова традиція: кожна річ дбайливо оздоблювалась, прикрашалась, зберігалась. Атмосфера цього краю вплинула на поетичну душу маленького Івана Гончара, сформувала його світогляд, зацікавлення українським мистецтвом.

---

Іван Гончар

(1911-1993)

Народився майбутній художник у 1911 р. в багатодітній селянській родині. Ще дитиною Іван Гончар проявив неабиякі художні здібності. Згодом вступив до художньо-індустріальної школи у Києві, яку закінчив у 1930 р. Студентом Київського інституту агрохімії і грунтознавства почав працювати над серією скульптурних портретів, пробував себе як графік і живописець.

За сорок з лишнім років своєї діяльності Іван Гончар створив серію пам’ятників і скульптурних портретів українських діячів культури і козацьких героїв (Івана Котляревського, Івана Франка, Богдана Хмельницького, Івана Гонти та інших), котрі прикрашають площі в Переяслав-Хмельницькому, Полтаві, селах Черкаської, Вінницької, Івано-Франківської та інших областей.

Особливо приваблювала Івана Гончара шевченківська тема. Художник задумав створити цілу серію образів Великого Кобзаря. Відтак однією з його перших скульптурних робіт постала бронзова композиція «Тарас-водоноша» (1938), в якій митець через спогади власного тяжкого дитинства розкриває страждання в наймах малого Тараса.

Статуя «Молодий Тарас Шевченко» (1949) постає новаторською роботою в українській скульптурній шевченкіані. Митець долає усталене на той час вирішення образу поета у зрілому віці. Його Тарас – це сповнений енергії, творчої наснаги і власної гідності юнак, котрий щойно закінчив петербурзьку Академію мистецтв. Обличчя Т. Шевченка – одухотворене і благородне, чоло високе і ясне. Ця робота експонувалася у 1950 р. на Всесоюзній художній виставці у Москві, де була високо оцінена й придбана до зібрання Державної Третяковської галереї (Москва). Ця скульптура по праву стала одним із кращих творів української шевченкіани.

Впродовж 1959–1963 рр. Іван Гончар працював над скульптурною композицією «Тарас Шевченко з сестрою», в якій передав трагізм української долі. Це зустріч рідних після довгої розлуки і страждань та безнадійність на щасливе майбуття.

У 1970 р. за ініціативою художника, на власні його кошти, було відлито і встановлено у рідному селі Лип’янка двометровий пам’ятник Тарасу Шевченку. Інший пам’ятник Т.Г. Шевченку роботи І.М. Гончара встановлено в меморіальному парку м. Палермо (Канада) біля Музею Т.Г. Шевченка (1988 р.). Він являє собою півметрову повнофігурну постать поета (сидить у кріслі і тримає у руці «Кобзар»), розміщену на постаменті.

Скульптурна шевченкіана Івана Гончара доповнюється його малярськими роботами: «Дума про Тараса», «Тарас Шевченко на Україні», «Дума про Чигирин», а також графікою: «Стара чумацька хата в с. Шевченкове на Черкащині (ХІХ ст.)», «Вітряки в селі Шевченковому», «Шевченко Тиміш, внук Тараса Шевченка», «Хата Тимоша в с. Шевченковому».

Вивчаючи і популяризуючи художню спадщину українців, поряд з іншими роботами Іван Гончар створив і серію акварельних картин «Українські народні типажі у місцевому національному вбранні другої половини XIX – початку XX ст.».

Щоб передати найдрібніші деталі народного одягу, художник зображував постаті на передньому плані картини, на повен зріст і майже на всю висоту композиції. Проте це не є змалюванням лише костюма, бо люди у цьому вбранні – живі, в невимушених позах, з природними рухами і жестами. Природності зображення сприяє також розташування людей у пейзажі (інколи – в інтер’єрі): біля перелазу, церкви, у лузі чи на городі, біля воза, тину чи над ставом, з сопілкою, квіткою, брилем чи хусткою в руках, навпроти стіни, прикрашеної килимом чи рушниками.

Картини художника сповнені дійства, в них усе підпорядковане звеличенню людей. Навіть у звичайних життєвих ситуаціях його герої зображені піднесено. Іван Гончар відтворив краще в людях: почуття власної гідності, красу, силу. У дівчат і жінок підкреслені м’який ліризм, привабливість, благородство, у чоловіків – мужність, міць, героїчна вдача. Поєднані фізична і духовна краса. Герої творів художника – це вільний, самобутній і самодостатній, талановитий і красивий народ.

У 40-х рр. у Івана Макаровича виник задум створення національного музею української культури. Цілеспрямовані етнографічні експедиції Україною стали можливими для нього з 1957 р. За десять років більша частина колекції Івана Гончара була зібрана.

Тільки 1988 р., у 77 років, до художника приходить заслужене визнання: персональна виставка і через рік нагородження Шевченківською премією. У 1991 р. Іван Гончар отримує звання народного художника України.

У 1993 р. на основі колекції Івана Макаровича був створений державний музей, який згодом здобув статус Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» (1999).

Дізнатися більше про «Музей Івана Гончара» можна тут

Нині зібрання Українського центру народної культури налічує понад 20 тисяч творів народного мистецтва, предметів традиційного побуту й звичаєвої обрядовості, стародруків, архівних матеріалів, живописних і скульптурних робіт І.М. Гончара.

На жаль, величезна спадщина Івана Макаровича Гончара переважно не опублікована, вона ще чекає на увагу дослідників української культури.

Про життя та творчість видатного митця створено фільм «Соната про художника». У 2011 р. в Лип’янці, відзначаючи 100-річчя від дня народження Івана Макаровича, в його батьківській хатібуло відкрито садибу-музей художника. Згодом вона має стати ще й історико-етнографічним музеєм Лип’янки.

Наступна зупинка нашої подорожі – село Стеблів Корсунь-Шевченківського району. Це селище міського типу асоціюється з квітучими садами, з грайливою річкою Россю, яка стелиться попід городами, буянням трав і пахощами літа. Тут народився всесвітньо відомий хореограф, режисер та актор Василь Кирилович Авраменко.

За легендою селище на кам'янистому острові Росі заснував козак Стебло. Саме тому воно і називається Стеблів. Хоча є думка, що назва Стеблів походить від польського «стебло място» – місце вільне від лісу.

Це поселення відоме ще з 1032 р., коли князь Ярослав побудував на місці майбутнього Стеблева фортецю, що була частиною захисної смуги на півдні Київської Русі. Фортеця була знищена монголо-татарами.

Сучасний Стеблів виник приблизно у 16 столітті. Сюди, від панського гніту втікало чимало селян, які ставали вільними козаками. Польському уряду було частково вигідне заселення Надросся вільними озброєними людьми, адже це була місцевість, що найчастіше зазнавала татарських набігів і слугувала заслоном для панських маєтків. Саме тому поселенцям дозволили звести на острові укріплений населений пункт, який згодом став сотенним козацьким містом. Дуже часто стеблівські козаки поповнювали ряди Війська Запорозького. На Запорозькій Січі існувало навіть два стеблівських курені – Верхньостеблівський і Нижньостеблівський. Стеблівська сотня була у складі Корсунського козацького полку.

«Стеблів є визначним своїм місцезнаходженням. Рось протікає тут між високими лісистими скелями по дну, що усіяне величезним камінням і порогами, по котрим вода л’ється у вигляді водоспадів. У самому селі в Рось впадають два джерела: Боровиця й Хоробра. Перша біжить так глибоко, що нависаючі по обидві сторони скелі й дерева повністю ховають її від очей». Так писав про красоти Стеблева Лаврентій Похилевич у своїх «Сказаниях...» ще в середині 19 століття.

Річка Рось

---

Василь Авраменко

(1895-1981)

Василь Кирилович Авраменко народився у 1895 р. в багатодітній селянській сім’ї. Навчався у сільській школі, з дитинства працював на різних роботах. Згодом із братами виїхав на заробітки до Владивостока, де закінчив вечірні учительські курси і отримав посвідчення народного вчителя (учителя початкових класів).

Під час Першої світової війни був прапорщиком російській армії. У 1917 р. переїхав до Києва, де вступив до Драматичної школи М. Лисенка, згодом став актором театру М. Садовського. Саме тут у Василя Авраменка проявився талант артиста й організатора.

Після поразки Української Народної Республіки актор опинився в Польщі, організував Головну пересувну школу українського народного танцю з філіями у Львові, Луцьку, Кременці, Рівному, Холмі, гастролював по Волині, Галичині, Поліссю і Холмщині.

У 1925 р., на запрошення української громади, Василь Авраменко переїхав до Канади, де у місті Торонто відкрив численні гуртки та Школу народного танцю.

У своєму мистецтві В. Авраменко створив нові жанри хореографії. Його вистави наближалися до жанру балету-поеми, балету-симфонії, що відтворювали складну історичну долю народу (балетні постановки «Великдень на Україні», «За Україну», «Січ отамана Сірка»). У хореографічних дійствах В. Авраменка поєднувалися балет, музика, театр, хоровий спів, а згодом – і кіномистецтво. Його славнозвісний «Гопак» мав тріумфальний успіх на сцені «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку (1931).

У 1936-1937 рр. Василь Авраменко заснував у Нью-Йорку українську кіностудію, де створив фільми-опери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся Богуславка». У кінотеатрах Америки та Європи з грандіозним успіхом пройшов його фільм «Тріумф українського танцю» (1954), над яким корифей працював 25 років.

Мистецька праця Василя Авраменка невіддільна від його організаторської та педагогічної діяльності. Упродовж 1920-1950-х рр. він відкрив школи українського народного танцю в Аргентині, Канаді, Бразилії, Австралії, Ізраїлі. Свій унікальний практичний досвід танцюриста й хореографа митець узагальнив у підручнику «Українські національні танці, музика і стрій» (1946).

В. Авраменко в ролі гуцула

Василь Кирилович Авраменко – великий український патріот, який засобами мистецтва боровся за волю України, прославляючи її у своїх танцях.

Сьогодні матеріали про життя та творчість Василя Авраменка розміщені у Стеблівському літературно-меморіальному музеї І.С. Нечуя-Левицького. В селі знаходяться могила й пам’ятник великому хореографу – це останнє його бажання бути похованим на батьківщині...

Ось і підійшла до кінця друга подорож мистецькою Черкащиною. Ми побували в окремих куточках нашого краю, познайомилися з людьми, які своєю творчістю прославляли нашу землю, дарували людям радість і красу, залишили для нащадків безцінний дар свого таланту.

---

Використані джерела:

Безуглий В. Вони прославили Черкащину / В. Безуглий, Т. Юрковська, С. Копійка // Нова Доба. – 2007. – 25 груд. – С. 5.

Безуглий В. Пісня «Степом, степом…» звучатиме ще віки та от автор її більше не почує : [А. Пашкевич] // Нова Доба. – 2005. – 11 січ. – С. 3.

Безуглий В. «Співатиму до останку!» – обіцяла Раїса Кириченко / В. Безуглий // Нова Доба. – 2005. – 15 лют. – С. 15.

Борщ М. І. З вершин славетних черкащан : краєзнав. нариси, вірші, поеми / М. І. Борщ. – Черкаси : Вертикаль, 2013. – 335 с. : ілюстр.

Бушин М. І. Авраменко Василь Кирилович / М. І. Бушин, В. М. Лазуренко, Є. М. Стрижак // Бушин М. І. Черкаський край в особах. 1941-2001 : Корсунщина / М. І. Бушин, В. М. Лазуренко, Є. М. Стрижак. – Черкаси, 2003. – С. 289-291.

Бушин М. І. З історії міста Золотоноша / М. І. Бушин, Ю. Ю. Ілляшенко // Бушин М. І. Черкаський край в особах. 1941-2001 : місто Золотоноша / М. І. Бушин, Ю. Ю. Ілляшенко. – Черкаси, 2003. – С. 16-19.

Бушин М. І. Лисенко Іван Іванович / М. І. Бушин, А. І. Лисенко // Бушин М. І. Черкаський край в особах. 1941-2001 : Драбівщина / М. І. Бушин, А. І. Лисенко. – Черкаси, 2003. – С. 152-154.

Бушин М. І. Ужвій Наталія Михайлівна / М. І. Бушин, Ю. Ю. Ілляшенко // Бушин М. І. Черкаський край в особах. 1941-2001 : місто Золотоноша / М. І. Бушин, Ю. Ю. Ілляшенко. – Черкаси, 2003. – С. 61-62.

Видатні постаті в історії України ХХ ст. : короткі біограф. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв, О. В. Даниленко [та ін.]. – К. : Вища школа, 2011. – 391 с.

Він був легендою ще за життя : [А. Пашкевич] // Урядовий кур’єр. – 2005. – 24 берез. – С. 12.

Гончаренко В. Черкащина в легендах та переказах : краєзнав. довід. – Черкаси : Видавець Ю.А.Чабаненко, 2006. – 384 с.

Гребень І. У Черкасах розквітли фантастичні букети : хол Черкас. обл. краєзнав. музею «вибухнув» квітковим різнобарв'ям експонатів виставки Сто букетів квітів Черкащини від Ірини і Софії Гоменюк» / І. Гребень // Нова Доба. – 2013. – 3 верес. – С. 3.

Данило Нарбут : альбом / ред. М. Марчевський. – К. : Афіша, 1999. – 47 с. : ілюстр.

Данило Нарбут : альбом / ред. : Е. А. Левицька, Г. П. Білоус, Т. О. Шадріна. – Черкаси : Видавець Ю.А.Чабаненко, 2008. – 304 с.

90 років від дня народження майстрині декоративного розпису С. О. Гоменюк-Мельник // Календар пам’ятних дат Черкащини на 2011 рік / КЗ ОУНБ ім. Т. Шевченка ЧОР. – Черкаси, 2010. – С. 114-116.

90 років від дня народження художника, заслуженого майстра народної творчості України І. І. Лисенка // Календар пам’ятних дат Черкащини на 2011 рік / КЗ ОУНБ ім. Т. Шевченка ЧОР. – Черкаси, 2010. – С. 108-112.

Дзей М. Чарівниця української сцени : [Наталія Ужвій] / М. Дзей // Черкаський край – земля Богдана і Тараса: культуролог. зб. / за ред. Б. В. Губського та ін. – К., 2002. – С. 482-485.

Жива традиція : майстри народного мистецтва Черкащини : фотоальбом / укл. : О. В. Теліженко, Т.М.Теліженко. – Черкаси: Бізнес-стиль, 2009. – 238 с.

Зіменков Ю. Ольга Павловська : «Нехай народ вирішує, хто є народним артистом» // Молодь Черкащини.– 1997. – 25 січ. – С. 11.

Клименко Н. Майстер народного розпису Макар Муха / Н. Клименко // Народна творчість та етнографія. – 1991. – № 3. – С. 61-66.

Костецький М. «Шумлять гаї березо-тополинно, кришталиками світяться травинки, вона – твоя дочка навіки, Україно, від пісні до останньої кровинки» : до 75-ої річниці з дня народження народної артистки України Ольги Павловської / М. Костецький, Л. Туменко // Молодь Черкащини. 2014. – 11 черв. – С. 14.

Кочережко Н. Я. Сонячні барви : нариси / Н. Я. Кочережко ; худож. оформ. І. А. Семенюка. – К. : Веселка, 1978. – 135 с. : ілюстр.

Литовка В. Ювілей і талант, поділені на двох : [про презентацію в Черкас. обл. краєзнав. музеї виставки майстринь декоративного мистецтва сестер Ірини та Софії Гоменюк ] / В. Литовка, В. Хілобок // Нова Доба. – 2013. – 17 верес. – С. 6.

Максимович М. Спогад про Золотоношу / М. Максимович // Черкаський край - земля Богдана і Тараса : культуролог. зб. / за ред. Б. В. Губського та ін. – К., 2002. – С.430-441.

Марченко В. 2011 рік на Шполянщині – рік Івана Гончара : [27 січня – 100 років з дня народження заслуженого діяча мистецтв УРСР, скульптора Івана Макаровича Гончара] / В. Марченко // Нова Доба. – 2011.– 15 лют. – С. 13.

Марченко Т. Митець із села Золотоношки : [Іван Лисенко] / Т. Марченко // Народна творчість та етнографія.– 1997. – № 2-3. – С. 97-101.

Мельниченко В. М. 50 пісенних літ : [худ.-докум. нарис до 50-річчя Черкас. академ. засл. укр. нар. хору] / В.М.Мельниченко, С. Л. Носань. – Черкаси : Вертикаль, 2007. – 56 с. : фотоілюстр.

Негода М. Голос Павловської / М. Негода // Черкаський край. – 1993. – 25 лист.

Носань С. Пір’їна з крила Жар-птиці / С. Носань. – Черкаси : Видавництво Чабаненко Ю. А., 2005. – 71 с. : ілюстр.

Почесні люди міста Черкаси : краєзнав. екскурс для учнів 5-9 кл. / КЗ «Обл. б-ка для дітей» ЧОР ; підгот. Н.О.Діденко. – Черкаси : [б. в.], 2010. – 31 с.

Села Уманського району у далекому та близькому минулому // Нарис історії Уманщини : з найдавніших часів до 60-х рр. XX ст. : монографія. – К., 2001. – С. 149-245.

Сікорська І. Раїса Кириченко-Чураївна ХХ століття / І. Сікорська // Українки в історії : нові сторінки / В.Борисенко [та ін.]. – К., 2010. – С. 118-122.

Соколова О. Великий світ Івана Лисенка / О. Соколова // Земля Черкаська. – 2010. – 7 квіт. – С. 5.

100 років від дня народження майстра народної творчості І. О. Гоменюк // Календар пам’ятних дат Черкащини на 2013 рік / КЗ ОУНБ ім. Т. Шевченка ЧОР. – Черкаси, 2012. – С. 36-38.

100 років від дня народження скульптора, історика, етнографа І. М. Гончара // Календар пам’ятних дат Черкащини на 2011 рік / КЗ ОУНБ ім. Т. Шевченка ЧОР. – Черкаси, 2010. – С. 50-54.

Тясминський А. Михайлівка дала життя талантам : [М. Муха] / А. Тясминський // Черкаський край. – 2004. – 29 груд. – С. 4.

Художники Шевченкового краю / [упоряд. Ю. Іщенко, І. Фізер ; худож. оформ. В. Афонін]. – Черкаси : Брама-Україна, 2008. – 175 с. : ілюстр.

Черкащина – духовності скарбниця / авт. кол. : [В. Мельниченко та ін.]. – Черкаси : Бізнес-стиль, 2009. – 327 с.

Шевченківські лауреати (1962-2012) : енцикл. довід. : на честь 50-річчя заснування в Україні премії ім. Т. Шевченка / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; худож. В. С. Мельничук. – Вид. 3-є, змін. і допов. – К. : Криниця, 2012. – 861 с.

Шквар Г. Веселка Василя Авраменка над Стеблевом / Г. Шквар // Черкаський край. – 2008. – 11 черв. – С.7.

Інтернет-джерела:

Василь Авраменко [Електронний ресурс] // Українці в світі : [сайт]. – Режим доступу: вільний (25.06.14). – Назва з екрану.

В обласному центрі відкрили музей на честь народного художника України : [Д. Нарбут] [Електронний ресурс] // Прочерк. – 2012. – 21 серп. – Режим доступу: http://procherk.info/news/7-cherkassy/9628-v-oblasnomu-tsentri-vidkrili-muzej-na-chest-narodnogo-hudozhnika-ukrayini, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Золотий Фонд української естради [Електронний ресурс] : сайт про найкращих співаків, композиторів і поетів-піснярів 50-х – 90-х. – Режим доступу: http://uaestrada.org/spivaki/pavlovska-olha, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Картини Ірини Гоменюк – нашої землячки, майстра декоративного розпису : (до 100-річчя від дня народження) [Електронний ресурс] // Уманська міська бібліотека-філія № 5 : [сайт]. – Режим доступу: http://umanlibrary5.blogspot.com/2013/07/100.html, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

«Квіти України» Данила Нарбута [Електронний ресурс] // Черкаський художній музей : [сайт]. – Режим доступу: вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Кириченко (уродж. Корж) Раїса Опанасівна [Електронний ресурс] // Полтавіка : [сайт] / НРП-Центр по дослідженню історії Полтавщини. – Режим доступу: http://history-poltava.org.ua/?p=8571, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Колісник О. «Жар-птиця» та інші дива мистецької Кам’янщини [Електронний ресурс] / О. Колісник // Наше коло : [сайт]. – Режим доступу: http://www.nashekolo.org.ua/nk/art_kolo/vizitka/text_6691.html, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Кочережко Н. Наївний розпис сестер Гоменюк : (про Софію та Ярину Гоменюк) [Електронний ресурс] / Н. Кочережко // Мистецька сторінка : [сайт]. – Режим доступу : http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=570, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Липовецький С. Батько українського танцю : [В. Авраменко] [Електронний ресурс] / С. Липовецький // Український тиждень. – 2010. – 26 берез. – Режим доступу : вільний (26.06.14). – Назва з екрану.

Маленков Р. Золотоноша [Електронний ресурс] / Р. Маленков // Україна Інкогніта : подорожі, невідомі та заповідні міcця України : [сайт]. – Режим доступу : http://ukrainaincognita.com/cherkaska-oblast/zolotoniskyi-raion/zolotonosha/zolotonosha, вільний (25.06.14). – Назва з екрану.

Маленков Р. Стеблів [Електронний ресурс] / Р. Маленков // Україна Інкогніта : подорожі, невідомі та заповідні міcця України : [сайт]. – Режим доступу : http://ukrainaincognita.com/palatsy-ta-sadyby/stebliv, вільний (25.06.14). – Назва з екрану.

Марченко-Пошивайло Т. Шевченкіана Івана Гончара [Електронний ресурс] / Т. Марченко-Пошивайло // Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» : [сайт]. – Режим доступу : http://honchar.org.ua/tvory/shevchenkiana-ivana-honchara/, вільний (25.06.14). - Назва экрану.

Мельник О. Василь Авраменко – танцівник, якого знав цілий світ [Електронний ресурс] / О. Мельник // Мистецька сторінка : [сайт]. – Режим доступу : http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=485

Нарбут Данило Георгійович : [життя та творчість] [Електронний ресурс] // Коломийський академічний обл. укр. драмтеатр ім. І. Озаркевича : [сайт]. – Режим доступу: http://teatr.kolomyya.org/legendy/narbut/, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Нікітенко Л. Леся Нарбут : «Дід Данило був прямолінійним і безапеляційним бунтарем»[Електронний ресурс] / Л. Нікітенко // Україна молода. – 2008. – 4 лист. – Режим доступу до газ. : http://www.umoloda.kiev.ua/number/1281/164/45311/, вільний (2.06.14). – Назва з екрану.

Пашкевич Анатолій Максимович [Електронний ресурс] // Житомирська обл. універс. наук. б-ка ім. О. Ольжича : [сайт]. – Режим доступу : вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

Почесні громадяни : [м. Черкаси] [Електронний ресурс] // Черкаська міська рада : [сайт]. – Режим доступу: http://www.rada.cherkassy.ua/ua/text.php?s=7&s1=56, вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

Раїса Кириченко [Електронний ресурс] // Сайт пам’яті Берегині української пісні. – Режим доступу : вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

Раїса Кириченко : [життя та творчість, пісні][Електронний ресурс] // Українські пісні : [сайт]. – Режим доступу : http://www.pisni.org.ua/persons/266.html, вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

«Сто букетів квітів від Ірини та Софії Гоменюк» [Електронний ресурс] // Управління культури Черкаської ОДА : [сайт]. – Режим доступу: http://cultura.at.ua/news/sto_buketiv_kvitiv_vid_irini_ta_sofiji_gomenjuk/2013-08-22-671, вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

Шквар Г. Загадки на картинах сестер Гоменюк [Електронний ресурс] / Г. Шквар // Черкаський край : [сайт]. – Режим доступу до газ.: http://www.kray.ck.ua/kultura/mistetstvo/item/7097-zagadki-na-kartinah-sester-gomenyuk#.U4XTw3aMCXY, вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

У Черкасах відкрився меморіальний музей одного з найвидатніших митців України – Данила Нарбута [Електронний ресурс] // Управління культури Черкаської ОДА : [сайт]. – Режим доступу: http://cultura.at.ua/news/u_cherkasakh_vidkrivsja_memorialnij_muzej_odnogo вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

«Якщо мої пісні сприймають як народні, значить, працюю не марно…» : [А. Пашкевич][Електронний ресурс] // Зоря Полтавщини : всеукр. громад.-політ. газ. – 2009. – 20 лют. – С. 4. – Режим доступу до газ.: вільний(2.06.14). – Назва з екрану.

---

Додаток 1

Існує версія, що слово «черкаси» походить від «чири киши» або «чири кисі», що в перекладі з тюркських мов означає «люди сили» чи «люди армії». Населенню, що жило на землях сучасної Черкащини, здавна доводилося із зброєю в руках захищати цей край від набігів загарбників – половців та печенігів.

У середні віки до укріпленого поселення на дніпрових кручах, яким були на той час Черкаси, сходилися прості бідні люди, які шукали захисту, тікаючи від жорстоких панів. Вже в 15 ст. біля Канева та Черкас виникли перші в Україні козацькі селища, а людей тут звали «козаками». Недарма кажуть, що Черкаси – місто козацької слави.

То ж, хто такі козаки?

У 15 ст. слово «козак» означало вільну, незалежну людину, шукача військових пригод. Козаки об’єднувалися у військові загони, захищаючи свій край від монголо-татарського нашестя.

Простий український люд захоплювався козаками, їхніми рисами, вдачею. Тож у народі про них з’явилося багато прислів’їв та приказок: «Степ та воля – козацька доля», «Козак не боїться ні хмари, ні грому», «Де козак, там і слава», «Не журися, козаче, нехай ворог плаче», «Терпи козак, отаманом будеш» та інші.

---

Додаток 2

Стародавня китайська легенда розповідає, що за давніх часів Жовтий Предок зустрів на березі озера прекрасного птаха. Пір'я його переливалося всіма барвами веселки. Мудрець заговорив із птахом, але той не звернув на нього ніякої уваги, адже в цей час милувався своїм відображенням в озері. Жовтий Предок розгнівався на таку нечемність і закрив своєю могутньою долонею сонце. Ледве стемніло, птах обернувся до мудреця. Жовтий Предок став його розпитувати про все. Павич (так звали птаха) багато і гордо говорив про свою великодушність і бажання творити добро. Але не встиг Жовтий Предок захопитися тим, що птах виявився не тільки прекрасним, але й надзвичайно добрим, як виглянуло сонце, і Павич, негайно забувши свої пишномовні слова, знову почав милуватися своїм відображенням.

Жовтий Предок образився і покарав хвалькувату птицю. Тепер вона назавжди зобов'язана відповідати за свої слова і творити добро.

Павичі живуть у теплих краях – на півострові Індостан, а також на островах Шрі-Ланка і Суматра. Мешкають у заростях чагарників, на просіках, по берегах річок. Харчуються павичі рослинною їжею, а також комахами, молюсками.

Павич – символ гордості, емблема краси і безсмертя. В багатьох країнах він вважається королівським птахом.

Шанують павичів і за те, що вони попереджають людей про наближення великих хижаків. Побачивши їх здаля, ці птахи починають подавати тривожні сигнали. Павичі також є надійними захисниками від змій. Недалеко від поселень людей вони полюють за кобрами.

В Індії, і загалом у індусів, павич вважається священним, тому йому дозволяється гуляти, де він захоче. Павич сміливо харчується поблизу поселень людей і на рисових полях. Але, не зважаючи на вроду, їхній спів важко назвати приємним. Часто ночами лунають різкі пронизливі крики, котрі можуть сильно налякати не звикших до цього людей. Історія про це розповідається у мультфільмі із серії про барона Мюнхаузена «Павлин».

Переглянути мультфільм можна тут:

У слов’янських народів ставлення до павичів було протилежним, і це через те, що розводити їх могли лише багаті люди. Тому у нас павич став уособленням пихатості й зарозумілості. Навіть з’явився вираз«розпустив хвоста, мов павич», який має значення не тільки залицяння, але й гонористості, зверхності.

---

Додаток 3

Жар-птиця у слов’янській народній творчості – казковий птах сонячного царства із сліпучо-золотавим, мов жар, пір'ям (тому птаха називають ще золотою птицею). Одного її пера досить, щоб освітити весь казковий сад. А ще, перо Жар-птиці має чарівні властивості й завжди приносить удачу, щасливу долю, кохання.

Про цього надзвичайного птаха придумано багато казок. В українському фольклорі є казка «Про Жар-птицю та вовка», а прочитати її можна тут:

---

Додаток 4

Чи знаєте ви, що…

– лілея з давніх часів вважалася символом невинності, любові й чистоти. Так, наприклад, греки у давнину наділяли її божественними властивостями. Вони вважали, що у квітках лілей живуть казкові ельфи;

– цю квітку можна зустріти навіть у ієрогліфах єгиптян. У них вона означає свободу та надію;

– у Франції лілея була емблемою королівської влади. Тому ця квітка для французів важлива як історичний факт;

– в аристократичних сім’ях нареченим дарували букети, у яких обов’язково була лілея, адже вона була ознакою глибокої поваги і благоговіння;

За назвою цієї квітки з’явилося й жіноче ім’я. Можливо, хтось із вас має ім’я Лілія? А чи знаєте ви, що воно означає?

Здавна люди вважали, що ім’я людини впливає на її характер і долю. Ім'я зберігає в собі багато таємниць і виникло, як правило, завдяки певній події в історії. За ним можна визначити, які здібності або недоліки має власник певного імені. Навіть у наш час батьки, перш ніж назвати дитину, намагаються ретельно вивчити його значення. Дітей часто називають на честь родичів, знаменитих людей і навіть на честь богів.

Ім’я Лілія походить від латинської назви квітки – ліліум. Дівчинка, яка так названа, досить активна й винахідлива, полюбляє себе, іноді капризує, добре відчуває людей і вміє на них впливати, любить владу. Вона, найчастіше, симпатична й тендітна, здається спокійною і невибагливою. Хоч насправді буває впертою. Лілія добра і легко забуває погане, в будь-якій компанії відчуває себе розкуто, вміє від душі посміятися і повеселитися.

Опубліковано: 26 грудня 2012

Краєзнавча подорож для учнів 5-6 кл.

Випуск 1

Усі ми любимо мандрувати, пізнавати невідоме, отримувати безліч нових вражень та знайомитися з цікавими людьми. Тож пропонуємо вам здійснити відеоподорож мальовничими місцями Черкащини, з якими пов'язане життя та творчість талановитих митців 19-20 ст. - майстрів пензля, народної творчості, музики, кіно…

---

МОРИНЦІ - батьківщина Тараса Шевченка

Розпочнемо нашу подорож із села Моринці Звенигородського району. Саме тут 9 березня 1814 р. народився Тарас Григорович Шевченко - всесвітньо відомий поет, письменник та художник.

Моринська земля має свою дуже давню історію і зберігає безліч таємниць. До цього часу залишився нерозгаданим вік села, і не встановлено напевне, від чого ж саме походить його назва.

Легенди

У одній із легенд розповідається, що перші поселенці, які були на цій землі, прибули від південного моря, поселились тут на пагорбах, створили став і назвали його Морин, а село - Моринцями.

Інша версія: на цій території свого часу лютувала чума, від неї померли всі перші поселенці, а ті, що поселилися пізніше, від слова «мор»і дали назву селу.

А є ще одна цікава легенда, згідно з якою в сиву давнину наші предки морили бджіл димом і таким чином добували мед. Можливо, що назва села походить від слова «морити».

Вперше Моринці згадані в історичних документах першої половини 17 ст. Але село має земляні вали, насипані в 11 ст. за часів Ярослава Мудрого для захисту Київської Русі від нападу половців та печенігів, тому, можливо, Моринці вже були у той час і моринчани брали активну участь у обороні.

---

Тарас Шевченко

Батьки майбутнього поета були кріпаками місцевого пана Енгельгардта і жили у Моринцях, у хаті Тарасового діда, закріпаченого козака Якима Бойка. Тож хлопчик з народження був кріпаком.

Що означає слово «кріпак»? Це була закріплена за паном людина, яка працювалана нього. Пан міг кріпака продати, купити, виміняти, як річ.

Етнографічний музей у Моринцях

На місці, де стояла хата батьків Тараса Шевченка (точніше діда), нині знаходиться етнографічний музей. Саме село дуже мальовниче - пагорби, густі ліси, квітучі сади, балки...

Батьки Тараса Шевченка, даючи йому ім'я, начебто передбачали його майбутній характер і долю. Адже ім'я Тарас, у перекладі з грецької мови, означає «бунтівник», «непокірний», «безстрашний».

У 1815 р. родина Шевченка переїхала у село Кирилівку (нині Шевченкове), де і пройшло дитинство Тараса.

Батьківська хата Т.Г. Шевченка, в якій він проживав з 1815 по 1829 р.

---

 

Ось зображена молода мати Катерина Шевченко з маленьким сином на руках. Щасливі, усміхнені, вони ще не знають, що невдовзі Тарасові судилося залишитися сиротою…

Пам'ятник матері Тараса Шевченка у Моринцях

Дитяча радість Тараса потьмарилася горем ще в дев'ять років, коли померла мати. А через два роки помер і батько. І почалося страшне сирітське життя хлопчика. Ось як згадував цей час Шевченко в своїх творах:

Маленький Тарас оселився у сільського дяка в школі - як школяр і дяків помічник. Саме тут він навчився писати і читати, вперше спробував малювати.

У 14 років хлопчика забирають служити козачком до поміщика - пана Енгельгардта, який згодом помітив хист хлопчика до малювання. Тож, з часом, пан вирішив відправити Тараса в науку, бо хотів мати з нього власного портретиста.

Ось як зобразив Т. Шевченко свого пана Енгельгардта у 1833 р.

У 17 років Тарас Шевченко, разом з паном Енгельгардтом, переїхав до Петербурга. Тут він починає вчитися у одного з найкращих майстрів декоративного живопису В. Ширяєва. Саме у Ширяєва Тарас Шевченко почав писати вірші. З тих його перших «спроб» збереглася лише одна балада - «Причинна» (1837).

У Петербурзі Тарас Шевченко знайшов багато друзів, серед яких були відомі художники, письменники, поети. Вони вирішили допомогти Тарасу і викупили юнака з кріпацтва. Сталося це у 1838 р., коли Шевченку виповнилося 24 роки. У цьому ж році він вступив до Петербурзької академії мистецтв, де навчався малюванню у найкращих вчителів.

За короткий час митець досяг великого успіху. Він став популярним портретистом, його запрошували до співпраці видавці, замовляли портрети пани. За свої малюнки Тарас Шевченко отримував нагороди.

---

Тарас Шевченко - поет

Поетичний талант Тараса Шевченка відомий усім. Ця людина стала національною гордістю українців, а його твори стали безсмертними.

Перша збірка віршів Тараса Григоровича вийшла в світ під назвою «Кобзар» і зробила його знаменитим на весь світ.

Чи знаєте ви, чому ця книга отримала таку назву? Коли Тарас був малий, він любив слухати пісні про народ, його життя. Ці пісні співали дідусі, граючи на кобзі. Їх називали кобзарями. А Шевченко писав вірші про народ і тому назвав свою книгу «Кобзар».

Т.Г. Шевченко багато писав про природу та красу рідного краю, про минуле,тяжке життя, про свою сім'ю, про любов до матері, жінки.

У найважчі хвилини життя, коли в нього випадала можливість побути на самоті, Тарас звертався до рідної природи, розмовляв з деревами. У творах Шевченка не раз можна зустріти образи тополі, верби, калини.

Наприклад, слово «калина» у збірці «Кобзар» вжите Тарасом Шевченком аж 385 разів, а всього в його творах - 965 разів. На вірші Тараса Шевченка складена пісня «Ой, у полі калина».

Багато інших віршів Шевченка були покладені на музику й стали піснями - це «Заповіт», «Зацвіла в долині», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Стоїть гора високая», «Думи мої, думи мої», «Садок вишневий коло хати», «Зоре моя вечірняя» й інші.

Прослухати пісню «Зоре моя вечірняя» можна тут:

Цей вірш Тарас Шевченко написав, перебуваючи на засланні. Це розмова поета з вечірньою зіркою, яку він просить зійти над горою і розповісти йому про чарівну красу України: захід сонця, веселку, широку сокорину, розкішну вербу, про сон-траву, що вночі розцвітає. Тож і став вірш народною піснею. Музику до нього написав Яків Степовий.

---

Тарас Шевченко - художник

Розповідаючи про великий талант Тараса Шевченка як поета, не можна оминути його великий дар і як художника. Живописна спадщина митця складає близько 1200 робіт, різноманітних за жанром - це автопортрети, портрети, картини на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди.

---

Тож запрошуємо вас до нашої картинної галереї

Найбільш ранній малюнок Тараса Шевченка, що дійшов до нас, відомий під назвою «Погруддя жінки» (1830 р.).

У 1840 р. Тарас Шевченко намалював свій перший «Автопортрет». (Автопортрет - це портрет, на якому художник зображує самого себе). Він намалював себе у розквіті творчих сил, сповненим життя й натхнення.

Загалом, Тарас Шевченко створив близько 30 автопортретів, на яких він зображений у різні періоди свого життя: від романтичного юнака - до зрілої, збагаченої досвідом, але вже хворої, виснаженої людини.

1843 р.

1845 р.

«Автопортрет зі свічкою» 1845 р.

Перший автопортрет періоду заслання 1847 р.

Тарас Шевченко писав портрети й інших людей.

Ганна Закревська - дружина поміщика села Березова Рудка на Полтавщині.

Марія Василівна Максимович - дружина Шевченкового знайомого М.О. Максимовича

«Циганка-ворожка» (1841 р.).

За цю картину Тарас Шевченко здобув срібну медаль. На сьогодні картини немає, її хтось купив і подальша доля невідома - зберігся лише акварельний малюнок.

«Катерина»

Картина виконана Т. Шевченком на тему своєї однойменної поеми у 1842 р. в Санкт-Петербурзі.

У 1843 р. Тарас Шевченко одержав відпустку і поїхав в Україну. Батьківщина, яка 12 років тому провела нікому невідомого хлопця-кріпака, зустріла його вже як уславленого поета, визнаного художника. Перед Шевченком гостинно відкрилися двері будинків української інтелігенції. Вважалося за честь замовити у Шевченка портрет.

Митець багато подорожував Україною, збирав фольклорні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки, створивши серію картин під назвою «Живописна Україна».

«Видубецький монастир» (1843 р.)

«Будинок Котляревського в Полтаві» (1843 р.)

«Аскольдова могила» (1845 р.)

«Богданова церква у Суботові» (1845 р.)

«Почаївська лавра з заходу» (1846 р.)

«Костьол св. Олександра у Києві» (1846 р.)

Тарас Шевченко змальовував і народний побут тих часів, життя простих людей…

«Селянська родина» (1843 р.)

«Старости» (1844 р.)

---

10 років заслання підірвали здоров'я Тараса Шевченка, але не зламали його дух. Він пише прекрасні вірші, працює як художник і після заслання створює велику галерею портретів своїх друзів та знайомих. У 1860 р. Академія художеств присудила Шевченку звання «Академіка гравюри».

Т.Г. Шевченко ніколи не забував свою малу батьківщину. Малим не раз гостював у Моринцях у діда Якима та бабусі Маланки, захоплено слухаючи їхні перекази різних бувальщин…

Приїздив Тарас Шевченко до Моринців й уже відомим поетом і художником. Він часто описував село у своїх творах. А описувати було що, адже, розкидане на численних пагорбах, воно було дуже красиве. Таким є і нині.

З багатьох куточків України та світу приїздять в село Моринці люди відвідати цю землю, віддати свою шану видатному сину українського народу. Шанувальники поета проходять стежками його дитинства, відвідують музей Тараса Шевченка, знайомляться з експозиціями відтворених хат.

---

ВИШНОПІЛЬ

Наступна зупинка нашої подорожі - село Вишнопіль Тальнівського району - батьківщина відомого в усьому світі народного художника України, графіка Івана Сидоровича Їжакевича (1864-1962).

Вишнопіль - чарівне, мальовниче село, яке розташоване у верхів'ї річки Кам'янки. Тут скрізь - охайні білі хатки, пшеничні лани, стави, в які поопускали свої довгі коси плакучі верби. Тополі, мов сторожа, стоять над шляхом. Всюди яскрава зелень, прохолода. Стоять, милують око, білосніжні вишні-наречені, які є окрасою та гордістю Вишнополя.

Назва села, за переказами, походить від слів «вишневе поле». Тобто, село, яке розташовувалося у полі серед вишневих садів. За іншим припущенням - цю назву принесли з собою переселенці з Поділля, де теж були такі села.

Про прекрасні вишневі сади Вишнополя знав і відомий український поет Остап Вишня. У своєму побажанні до Івана Їжакевича він писав: « Хай квітне ваша творчість, як оці вишні у Вишнопільському саду! ». Про красу садів говорить і картина І. Їжакевича « Дерева в цвіту » (1905-1906 р.).

---

ІВАН ЇЖАКЕВИЧ

Майбутній митець народився у бідній багатодітній родині, яка мала 12 дітей. Жилося важко. Дитинство Івана Їжакевича багато чим схоже на дитинство Тараса Шевченка: як і малий Тарас, він з малих літ пішов у найми - пас чужих овець. Батьки не мали змоги дати своїм дітям навіть початкової освіти. Але Іванка, який з дитинства любив малювати, надихав приклад Тараса Шевченка, котрий вибився з кріпаків у академіки. Іван самотужки навчився читати й писати.

Ще з дитинства І. Іжакевич знав назви мало не всіх ікон - мати навчила, показуючи образи вдома, у сусідів, у церкві. Любив він спостерігати також, як мати й бабуся чепурили вибілені стіни хати до свят: наносили на них печатки - відбитки квітів, вирізаних з картоплин. Їх умочали в розведену руду та жовту глину, фіолетовий буряковий сік, синьку. Хлопець задивлявся на народні вишивки, різьблені мисники, розмальовані скрині, хатні лави, віконниці. Тож і сам почав малювати.

А згодом Іван Їжакевич поїхав до Києва, щоб вивчитися на художника. Дядько допоміг йому влаштуватися на навчання до іконописної школи. І коли через рік мати приїхала до Києва провідати Івана -була вражена: син уже сам намалював кілька ікон. Невдовзі він почав отримувати замовлення, здобув перший заробіток.

А далі було навчання у рисувальній школі під керівництвом художника Миколи Мурашка. Це був час, коли Іван Їжакевич працював з найталановитішими митцями пензля, брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви у Києві, в розписах церков. І вже маючи неабиякий мистецький здобуток, у 1884 р., вступив до Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

Хоча грошова скрута не дозволила талановитому юнакові закінчити академію, І. Їжакевич уже незабаром прославився як художник-ілюстратор популярних журналів. І саме журнальна ілюстрація стала його основною професією.

---

Основна тема ілюстрацій художника - життя і побут українського народу. Невичерпне багатство сюжетів знаходить він у повсякденному житті села, в образах простих людей.

«Жнуть очерет»

«До вінця»

Змальовував І. Їжакевич своє рідне село Вишнопіль, стару батьківську хату, клуню, мурованого вітряка.

«Селянське подвір'я» (1895 р.)

«Вітряк» (1915 р.)

«Літній пейзаж» (1955 р.)

У різні роки свого життя І. Їжакевич намалював автопортрети.

(1915 р.)

(1950 р.)

Іван Їжакевич створив величезну кількість картин, героями яких стали діти. Дітей він любив впродовж усього свого життя, вчив їх малюванню і кресленню. Багато його учнів згодом стали художниками, графіками.

Якою радістю сяють обличчя дівчинки років семи і карапуза в неї на руках на малюнку «Мама йде» (1926 р.). Обоє раді-радесенькі - вони вже заждалися неньки з поля.

«Ловлять раків» (1935 р.)

А ось завзяті й зосереджені хлопчики ловлять раків. Малюнок передає спогади художника про рідний край, дитячі враження, коли малими печерували раків у Кам'янці і Тальянці.

---

Та найбільше ілюстрацій митець створив до творів Т. Шевченка.

Не може залишити байдужим глядача картина «Перебендя» (1938 р.): маленький хлопчик, босоногий і простоволосий, з торбиною через плече, супроводить сліпого кобзаря. Сум і безнадія в нього на обличчі.

 

Ілюстрація до вірша Т. Шевченка «Якби ви знали, паничі…» (1938 р.)

Картина «Тарас Шевченко - пастух» (1939 р.). Пасуться вівці на зеленій галявині. Та вся увага пастушка привернута до листка паперу, на якому він зосереджено виводить букви азбуки.

У радісних відтінках виконаний малюнок до поеми Т. Шевченка «Наймичка» (1951 р.). Старий селянин і його дружина дуже зраділи, що їм хтось підкинув немовля, а воно усміхається і радо простягає до них рученята. З картини зрозуміло - дитині усміхається щаслива доля, немовля потрапило до добрих людей.

Численні малюнки І. Їжакевича відтворюють сторінки історичного минулого України. Автор присвячує їх, переважно, Запорозькій Січі. Його герої - відважні запорожці.

«Повстання селян» (ІІ пол. 20 ст.)

«Готування запорожців до походу» (1894 р.)

«Вежа Івана Мазепи» (1910-ті рр.)

«Торг невільниками в Туреччині» (1926-1927 р.)

Іван Їжакевич створив низку ілюстрацій до творів М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка та інших відомих письменників.

Ілюстрація до оповідання М. Коцюбинського «Харитя» (1936).

Ілюстрація до повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський» (1936-1938).

Іван Сидорович Їжакевич прожив довге життя й залишив після себе десятки мистецьких шедеврів, які стали золотим фондом українського мистецтва. Кращі його твори зберігаються в Київському музеї Т. Шевченка. Митцю присуджено високі звання заслуженого діяча мистецтв України (1940 р.) та народного художника України (1951 р.).

Перевірте, чи знаєте ви:

1. В якому місті України жив і працював І. Їжакевич?
2. Скільки дітей було у сім'ї, де народився Іван Їжакевич?
3. Твори якого автора художник ілюстрував найбільше?
4. Які дерева-наречені милують око навесні у рідному селі митця?
5. Якою була основна професія І. Їжакевича?

Відповіді можна знайти ТУТ

---

КВІТКИ

А зараз ми побуваємо у мальовничому селі Квітки Корсунь-Шевченківського району Черкащини, адже саме тут народився і провів молоді роки видатний український композитор Кирило Григорович Стеценко (1882-1922).

Село Квітки було засноване ще у 17 ст., а назва його пішла від слова «квітнути», «квітучий», «гарний». Люди так назвали своє село за квітучі весняні садки, за дружніх і добрих людей, що проживають у ньому. Це село - своєрідна історична пам'ятка про красу природи і людської щирості.

---

Кирило Стеценко

Ці ласкаві, ніжні слова, які так природно зливаються з музикою, ніби вони народилися разом, добрі знайомі і дорослим, і малечі. Адже «Вечірня пісня» - колискова для дітей. Чи знаєте ви, що пісня ця - не народна? У слів пісні є автор - Володимир Самійленко, а музику до неї написав Кирило Григорович Стеценко. Ось так буває: твори митця стають народними, увічнюючи пам'ять про нього.

Прослухати «Вечірню пісню» можна тут або тут

Дитячі роки Кирила Стеценка пройшли серед мальовничої сільської природи, в оточенні людей, які любили співати, особливо гуртом, з повагою ставилися до народних звичаїв.

Сім'я Стеценків жила бідно. Батько був маляром-самоуком, розписував церкви в навколишніх селах. Українська народна пісня, яка постійно звучала вдома, збудила у маленького Кирила любов до музики й вирішила його майбутню долю.

Навчатися музичній грамоті хлопець почав у сільського дяка, який згодом взяв його до церковного хору.

З 1892 р. Кирило Стеценко вчився у художній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. В цей час він навчився грати на фортепіано, здобув великих успіхів у хоровому співі, став диригентом й остаточно усвідомив, що музика для нього стала головним у житті.

К.Г. Стеценко і М.П. Лисенко (1910)

1899 рік - знаменний у житті Стеценка: він зустрівся з відомим українським композитором Миколою Лисенком. Юнак вступив до його хору, й невдовзі став найближчим помічником М. Лисенка.

- Ось хто замінить мене після моєї смерті, - сказав про Кирила Стеценка композитор Микола Лисенко у вересні 1903 р. Маестро був вражений твором «Бурлака», виконаним на урочистостях Стеценковим хором.

Микола Лисенко був для К. Стеценка взірцем справжнього композитора, патріота, який вважав, що для митця дуже важливим є глибоке вивчення життя і творчості свого народу. Це стало творчим кредо і для Кирила Стеценка. Щоліта молодий композитор подорожував по українських селах, збирав фольклор, спілкувався з простими людьми. Цей матеріал згодом і ліг в основу його багаточисельних музичних творів.

---

К. Стеценко з дружиною (1905)

Після закінчення у 1903 р. духовної семінарії Кирило Григорович викладає музику і співи в різних навчальних закладах, а 1917 р. організовує в Києві перший український національний хор, а також мандрівні хорові капели, які здійснювали концені подорожі містами і селами України.

У співаків хору залишилися приємні спомини про цю талановиту й щиру людину.

- Кирило Григорович був для мене першим інтелігентом, який розмовляв з нами, хорянами, українською, - згадував актор і режисер Прохір Коваленко. - Тоді він був зовсім молодий. Невисокого зросту, худорлявий, русявий, з невеличкими вусами солом'яного кольору, з великими сіро-блакитними очима. Від Стеценка я вперше довідався, що Леся Українка - ще жива українська поетеса, що твори її сумовиті тому, що наше життя невеселе.

От узялися ми з ним розучувати пісню «Зашуміла ліщинонька».

- Ви були, друзі, коли-небудь у ліщиновому гаю, в горішнику, чули, як ліщина шелестить листям, коли між кущами пролітає легенький вітерець? - почав Кирило Григорович. - Отак і тут: голоси спочатку повинні ледь-ледь зашуміти, щоб виявити сум, жаль і співчуття до дівчини, яка заплакала, затужила.

Прослухати пісню «Зашуміла ліщинонька» можна тут

Усі свої зусилля Кирило Стеценко спрямовував на розвиток української музики і хорового співу. Він говорив: «Пісня - найкращий дар людини. У пісні, немов у правдивому дзеркалі, відбивається все життя людське, з його горем, щастям, муками і радощами. Любіть нашу рідну українську пісню - вона душа нашого народу».

Кирило Григорович Стеценко став автором багаточисельних хорових творів - «Заповіт», «Рано-вранці новобранці», романсів «Плавай, плавай, лебедонько», «І золотої, і дорогої», музики до п'єс «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Бувальщина» А. Велисовського, опер «Полонянка», «Кармелюк». Визначним твором К. Стеценка є музика до поеми Т. Шевченка «Гайдамаки».

Усім нам добре відома п'єса Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», яка вражає своїм гумором, старовинними обрядами, сценами ворожіння, а музику до неї написав Кирило Стеценко.

Подивитися уривок з однойменного худ. фільму можна тут

Для дітей Кирило Григорович написав опери «Івасик-Телесик», «Лисичка, Котик і Півник».

Чудова музика великого композитора вже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Квітчани пам'ятають і шанують талановитого земляка. У 1959 р. вони відкрили музей Кирила Стеценка, в якому зберігаються особисті речі композитора, фотографії, листи.

Меморіальний музей Кирила Стеценка у Квітках.

Біля музею встановлений і пам'ятник митцю.

---

ЗЕЛЕНА ДІБРОВА

А тепер помандруємо до старовинного села Зелена Діброва Городищенського району Черкащини. Тут народився й провів дитячі роки відомий український художник і графік Фотій Степанович Красицький (1873-1944).

Село Зелена Діброва розташоване у мальовничій місцевості. Його красива назва вказує, що поблизу села знаходився чудовий дубовий ліс - діброва, де жебоніла річка, на берегах якої буяла калина. Часто чумаки, які їздили в Крим по сіль, зупинялися у діброві на перепочинок.

Існує версія, що саме вони і дали цій місцевості таку назву. У часи розквіту Київської Русі Зелена Діброва була захисним форпостом проти половців, а згодом і проти набігів татар. У селі тоді нараховувалося близько 300 дворів, воно служило зимівником для козаків Запорозької Січі.

До 1830 р. Зелена Діброва належала пану Енгельгардту.

---

У Зеленій Діброві проживала старша сестра Тараса Шевченка - Катерина. Тарас, залишившись сиротою, часто навідувався до неї, бо знав: тут йому завжди раді. Про перші відвідини села є відомості у книзі Д. Красицького «Тарасові світанки»: «Тарас ішов у Зелену Діброву. Густий ліс, ніби кліщами, обняв невеличке село, що загубилося в садках. Ішов не кваплячись і мимоволі думав. Тут сестра Катря, одружена з Антоном Красицьким. У них є вже Оленка, а він, Тарас, виходить, Олені дядько. Дивно!»

Більше тижня гостював він у сестри. Потоваришував із однолітками. З ними бігав до лісу, що зветься Довжик. А в ньому - Козацький дуб, у дуплі якого малий Тарас любив ховатися від дощу.

І зараз широкою вкатаною стрічкою тягнеться дорога між Зеленою Дібровою і Козацьким. Обабіч неї - крислаті дерева. Вгорі сплітаються віттям і утворюють своєрідний тунель. Входиш у нього - і відчуваєш ніжну прохолоду і душевний спокій. Час нібито сповільнюється і ритм життя якийсь інакший. Здається, розумієш мову кожного дерева, і від того в твоїй уяві постає багатовікова його історія. Особливо вражає старезний дуб, який, наче дід на осонні, гріє своє вироблене роками тіло. А йому ж більше трьохсот літ. Про цього дуба досі з покоління в покоління передається легенда.

Жив у селі парубок. Молодий, кремезний, гарний. А до всього, ще й жартівник на вечорницях. Його, Івана, любило все село. Бо одне діло з молодими дружбу водити, а інше - старість шанувати. Та й майстер був на всі руки. Від діда-прадіда передалось. Чи стельмашити, чи ковалювати - все до ладу. Та одна вада у парубка була: не міг кривди терпіти. Як тільки запримітить щось не так, то зуби зціпить, блисне очима - аж іскри сипляться. Та кулаки зіжме так, що аж хрустять. Та терпілось до пори, до часу.

Сподобалась якось молодому паничу кохана дівчина Івана - Оксана. Наказав прислузі викрасти красуню й доставити в маєток. Дізнався про це Іван-відчайдух. Налетів на панський маєток уночі, викрав дівчину, сховав у далеких родичів у сусідньому селі. А коли повертався - отут у лісі і настигли його панські посіпаки. Знущалися, як могли. Понівечили молоде тіло до невпізнання.

Там у лісі люди й поховали мертвого Івана. Переказували, що Оксана кілька разів відвідувала могилу, тужила дуже за коханим, а тоді зникла назавжди. А на тому місці, виріс могутній дуб, а біля нього - кущ калини...

Цього велетня в свій час відобразив на картині художник Фотій Красицький, мова про якого у нас піде далі.

---

Фотій Красицький

В українському живописі початку 20 ст. Фотій Степанович був однією з найпомітніших, найяскравіших особистостей, художником яскравого і самобутнього таланту. «Я селянин і все народне мені рідне, близьке», - любив казати Фотій Красицький. Усе життя він оспівував красу рідної землі і духовну красу рідного народу.

У 15-річному віці Фотій Красицький залишив Зелену Діброву й поїхав до Києва, де став учнем славетної на той час рисувальної школи Миколи Мурашка. Навчання у художників окрилювало Фотія, він кожну вільну хвилину малював, малював, малював. Дніпрові краєвиди, сюжети з життя рідного села, ліричні пейзажі в селах Козацькому, Майданівці, Зеленій Діброві на Черкащині і, нарешті, створив портретну галерею видатних українців.

У 1894 р. юнак вступив до Петербурзької Академії мистецтв, де навчався в Іллі Рєпіна.

«Гість із Запоріжжя» (1901 р.) - одне з перших великих полотен Фотія Красицького, яке відразу висунуло автора в ряди кращих українських живописців. Картина написана як конкурсна робота при закінченні Академії. На ній зображений пасічник, у минулому запорожець, котрий літнім днем у саду, в тіні дерев, пригощає гостя - козака-запорожця. Перед ними на землі розстелена скатертина з частуванням. Дружина хазяїна привела онуків, щоб показати гостю. Хлопчик у білій сорочці і шароварах знітився перед незнайомцем: бувалий вояка уважно роздивляється малого. Мабуть, і хазяїн, і гість замислилися у цю мить про те, що хлопчина незабаром стане козаком, а отже - захисником Вітчизни.

Образи до картини художник знайшов у рідній Зеленій Діброві, куди приїздив, готуючись до написання полотна. Жителі села стали прототипами його героїв.

Цікаво те, що через багато років хлопчик, який зображений на картині, написав у Львівський національний музей листа, в якому розповів про роботу Фотія Красицького над «Гостем із Запоріжжя». Зокрема, повідав, що насправді сильно соромився, але не козака, що позував художнику (це був його переодягнений односелець), - просто за спиною живописця зібрався цілий натовп людей, дитина була у центрі загальної уваги, що й приводило малого у такий трепет.

1901 р. Фотій Красицький успішно закінчив Петербурзьку Академію мистецтв і одержав звання художника. Відтак він жив і працював у Києві.

Перші роботи Фотія Степановича були показані 1905 р. на виставці у Львові.

---

Фотій Красицький товаришував з Михайлом Старицьким, Іваном Тобілевичем, був близьким приятелем Лесі Українки. Їхні прекрасні портрети пензля Красицького залишилися пам'ятками цієї дружби.

«Михайло Старицький» (1893 р.)

«Портрет Лесі Українки» (1904 р.)

«Портрет І. Франка» (1907 р.)

Створив Фотій Красицький і низку полотен на шевченківську тематику - портрети Тараса Шевченка (1899, 1905, 1938), «Шевченко в майстерні» (1937), «Шевченко на Чернечій горі», «Шевченко над Дніпром» (1938) та інші.

Т.Г. Шевченко (1905 р.) Ось перед вами портрет Т. Шевченка 1905 р. На ньому поет зображений у смушевій шапці, погляд очей зосереджений, гострий. Картина стала своєрідним подарунком простим людям, оскільки листівка з її зображенням коштувала лише 20 копійок. Портрет придбали книготорговці Росії, Америки, Австралії, Канади, Франції.

Ось картини художника, що зображують життя і побут простих українських селян.

«Дід»

«Біля криниці»

«Подруги» (1905 р.).

Це одне із найоптимістичніших полотен Фотія Степановича, яке сповнене віри в жіноче щастя. Образами до картини стали майбутня дружина художника Ганна Крекотень та племінниця Олімпіада Красицька (донька рідного брата Фотія - Єгора). Обидві дівчини зображені з вінками у руках в оточенні квітів.

Багато часу Фотій Красицький приділяв викладацькій роботі: учителював у початкових школах, був керівником художньої школи, викладав у Миргородському художньо-керамічному технікумі та Київському художньому інституті. За його книгою «Рисування і малювання» (1929) - першим українським посібником - навчалося не одне покоління майбутніх українських живописців.

Зеленодібровці пишаються тим, що саме з їхнього села вийшла така талановита людина як Фотій Степанович Красицький. У селі створено музей, експозиція якого містить відомості про життя та долю цього видатного художника. Встановлено й пам'ятний знак на місці садиби Катерини Красицької, сестри Т.Г. Шевченка, бабусі Фотія Красицького.

---

ОХМАТІВ

Ось ми й у селі Охматів Жашківського району Черкащини, з яким пов'язане життя славетного фольклориста, організатора селянського хору, композитора Порфирія Даниловича Демуцького (1860-1927).

Жашківщина заселялася людьми, переважно, за козацької доби - з 16 по 18 ст., тож село Охматів має досить давню історію, яка сягає глибини віків. Хто привніс цю назву, до цього часу - таємниця для науковців. Краєзнавець Микола Щербина вважає, що більшість назв селищ Жашківщини походить від імен чи прізвищ першопоселенців або перших власників поселень. Так, назва Охматів пішла від татарського імені Ахмат.

Засновуючи Охматів, перші поселенці були непоганими стратегами, використавши зручне місце для розташування села. Широка річечка Бурти впадає тут у повноводний Гірський Тікич, який протікав колись багнистою луговою заплавою. Ця заплава була неабиякою природною перешкодою для ворогів, тож людям залишалося збудувати військове укріплення (міцний замок) тільки для оборони самої переправи і підступів до неї.

Річка Гірський Тікич

А поруч із Охматовом проходила дорога з Умані на Білу Церкву, на Київ. Населення називало її Великим шляхом, і використовувалась вона не лише як торгівельний шлях, а й для пересування війська.

Степи й балки біля Охматова, немов магнітом, притягували до себе війська різних ворожих сторін: де б хто не вертівся з конем, шаблею та пістолетом, а тягло його до цього місця невидимою силою. Мчали Великим шляхом польські драгуни, а навперейми їм з навколишніх балок вискакувала козацька кіннота; йшли Великим шляхом козацькі обози, а зі степу налітала на них коршуном татарська орда, йшли полки з Московії, а на них спільно нападали ще недавні вороги - шляхта й турки. І спалахували біля Охматова короткі сутички й затяжні бої, в яких гинуло багато людей…

У цих степових просторах 19 січня (29 за старим стилем) 1655 р. йшла жорстока Охматівська (Дрижипільська) битва, яка тривала на лютому морозі цілу ніч. Битва була між військами Речі Посполитої і Кримського ханства з одного боку та військом Запорозьким і військом Московського царства - з іншого.

Билися 70 тисяч козаків і 20 тисяч москалів на чолі з Богданом Хмельницьким і Василем Шереметьєвим проти 50 тисяч поляків і 30 тисяч татар під проводом Станіслава Потоцького й Мехмета Гірая.

Охматівська битва

Втрати - близько 15 тисяч вояків із кожного боку. Виснажені супротивники до весни припинили бойові дії. У козацькій традиції за рівниною під Охматовим,між річками Багвою та Буртою, закріпилася назва «Дрижипіль», а битву назвали Дрижипільською. Її так назвали через те, що від морозу та вогню там дрижала земля.

Сьогодні на цьому місці поблизу Охматова вдячні нащадки встановили монумент у пам'ять про героїв, що боролися за волю України проти польських поневолювачів.

---

Порфирій Демуцький

Ця славна земля, з таким героїчним минулим, може пишатися й окремими талановитими людьми, які своєю працею залишили помітний слід в історії нашого народу. І серед них - Порфирій Данилович Демуцький (1860-1927), який 29 років (1889-1918) жив і працював в Охматові сільським лікарем.

Народився Порфирій Демуцький у дворянській сім'ї на Київщині. Музичну освіту здобув у Київській духовній семінарії. Юнаком співав у хорі Миколи Лисенка - видатного українського композитора, з яким мав тісні творчі і дружні зв'язки протягом усього життя.

Після закінчення медичного факультету Київського університету (1889) Порфирій Демуцький разом з дружиною приїхав в Охматів на Черкащину. В своєму будинку він створив невеличку лікарню й аптеку, впроваджуючи у практику найновіші методи лікування. Бідних односельців П. Демуцький лікував безкоштовно, часто й за ліки не брав грошей. Налагодив тісні стосунки з людьми, які займалися народною медициною. Вони поставляли йому лікарські трави.

Ні вдень, ні вночі не зачинялися двері його будинку - з найвіддаленіших сіл Жашківщини й Уманщини приходили до нього хворі, бо і кабінет його, і серце завжди були відкриті для бідної людини…

Так Порфирій Демуцький став шанованою в усій окрузі людиною. Спілкуючись із людьми, він почав записувати пісні, які вони знали. Питав: «А чи ви співаєте? Які саме пісні знаєте?». Як щось було варте уваги, занотовував, збирав цікавий фольклорний матеріал - думи, історичні, побутові пісні. Це стало справою його життя.

А згодом Порфирій Данилович організував селянський народний хор, у якому співало більше 200 селян з Охматова та навколишніх сіл, і який користувався великою популярністю не тільки на Черкащині, а й в усій Україні.

Охматівський хор під керівництвом Порфирія Демуцького (1911 р.)

В репертуарі хору були українські народні багатоголосі пісні, які Порфирій Демуцький записав у селян. (Багатоголосся - це одночасне звучання кількох (багатьох) самостійних мелодійних голосів в хорі). Виконували їх у народному стилі. Тут звучали історичні, чумацькі, вуличні, жартівливі, лірницькі пісні.

Порфирій Демуцький серед учасників хору (1911 р.)

Радимо прослухати пісні П. Демуцького:

«Гей, у лісі, лісі» [у виконанні українського народного хору ім. Г. Верьовки]

Загалом, Охматівський народний хор відіграв надзвичайно важливу роль як у музичному, так і національному житті українців. Ним захоплювалися й простий люд, й інтелігенція. Порфирій Демуцький узяв пісню з народу і повернув її знову в народ обробленою через своїх хористів, котрі були всі виключно з селянства.

Так склалося, що з початком Першої світової війни діяльність охматівського хору почала занепадати, а потім хор і зовсім розпався. Згодом були спроби відродити його, але іншим керівникам зробити це на рівні П. Демуцького було не під силу…

---

Все своє життя Порфирій Данилович активно пропагував українську народну пісню. Він став автором вокальних творів «Дума про Федора Безрідного», «Ой з-за гори, ой з-за лиману». У 1903 р. побачила світ його збірка «Ліра та її мотиви», куди митець відібрав найкращі зразки лірницького матеріалу. (Порфирій Демуцький дуже любив лірників, запрошував їх у свій дім, захоплено слухав їхні старовинні пісні, занотовував їх).

А чи знаєте ви, хто такі лірники?

Це народні співці й музиканти, які супроводжують свій спів грою на лірі - струнному музичному інструменті. Вони співали історичні пісні й думи про давню славу козацьку, українські народні пісні, з якими вони мандрували від хати до хати. Дуже часто мистецтво співу та гри на лірі передавалося по спадковості від батька до сина. Існувала навіть традиція навмисного осліплення синів, тому що сліпі вважалися кращими лірниками.

У 1905 р. з'явилася збірка під назвою «Народні українські пісні. В Київщині. Записав голос і слова П. Демуцький. Частина перша», яка містила 125 пісень. А через два роки вийшла й друга частина цієї збірки.

Порфирій Демуцький став автором книги «Перший десяток українських народних пісень з репертуару охматівського хору», а згодом і другої такої книги. У 1926 р. вийшла його збірка «Українські народні пісні. Примітиви» та збірка власних музичних творів П. Демуцького «Чотири масові пісні на тексти Т. Шевченка», до якої увійшли «Заповіт», «Чернець» й інші. П. Демуцький першим серед українських фольклористів почав записувати зразки народного багатоголосся. Лише в Охматові і навколишніх селах він зробив близько двохсот таких записів. Саме вони і становлять найціннішу частину його фольклорної спадщини. Всього ж Демуцьким записано понад 700 народних пісень! Він багато працював над піснями з хором, щоб пісня звучала, жила серед людей.

Часто Порфирій Данилович говорив: «Хто співає, той щасливий». Тому і старався все своє життя нести людям радість.

Традиції хорового мистецтва, закладені Порфирієм Демуцьким, не вмирають. І донині звучать пісні у виконанні Охматівського хору.

Вдячні нащадки пам'ятають і шанують цього славетного фольклориста й хорового диригента. У селі Охматів та в Уманському музичному училищі, якому присвоєно ім'я П. Демуцького, створено його музеї. У 2004 р. засновано обласну щорічну премію ім. Порфирія Демуцького.

---

Данило Демуцький

Не менш талановитим та відомим став і син Порфирія Демуцького - Данило (1893-1954), видатний фотограф, кінооператор, режисер, заслужений діяч мистецтв Узбекистану й України.

Сім'я Демуцьких

Народився Данило Демуцький у 1893 р. в Охматові. Тут пройшли його дитячі роки. Навчаючись у гімназії, хлопець захопився фотографією. Вже тоді його знімки, зроблені найпримітивнішим фотоапаратом, вражали всіх своєю витонченістю й смаком.

У 1913 р. Данило Демуцький вперше представив на «Всеросійській виставці художників світлопису» свої кращі пейзажі. З того часу його роботи дедалі частіше з'являлися на фотовиставках у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі і завжди мали незмінний успіх.

У 1920 р. Данило Демуцький майтерно знімає серію портретів, яка робить його ім'я ще більш відомим. Через п'ять років він за свої фотографії отримав медаль на Міжнародній виставці ужиткового мистецтва у Парижі.

У 1925 р. фотограф починає працювати на Одеській кінофабриці, вчиться мистецтву оператора. Данило Демуцький згадує: «Завдання, що стояло переді мною, було нелегким: операторська «каста» в той час завзято чинила опір проникненню в своє середовище нових людей та усіляко перешкоджала цьому, боячись конкурентів. Дізнатися у старого оператора які-небудь відомості про техніку було неможливо, а до знімального апарата під різними приводами нікого близько не підпускали. Відповідної технічної літератури з цього питання ще не було. У мене була єдина можливість - спостерігати за їхньою роботою зі сторони».

Олександр Довженко

У 1926 р. на Одеську кінофабрику прийшов самобутній митець Олександр Довженко. Випробувати свої сили у кінематографі мріяв і Д. Демуцький. Тож не дивно, що вони потоваришували й почали співпрацювати.

Першою їхньою творчою роботою став комедійний фільм «Вася-реформатор». Наступний фільм - «Свіжий вітер» утвердив за Данилом Демуцьким звання оператора, а фільм «Два дні» показав зростаючу майстерність молодого митця.

О. Довженко й Д. Демуцький

---

Журнал «Кіно» за 1927 рік писав про Данила Демуцького: «…молодий оператор виявився на висоті виключної художньої майстерності, смаку, темпераменту (не думайте, що той, хто крутить ручку кіноапарата, не повинен мати темпераменту художника…). Демуцький непересічний майстер. В його руках об'єктив знімальної камери так само слухняний, як пензель в руці живописця»

Є відома фраза, що глядач бачить фільм очима оператора. Саме від нього залежить, який вигляд матимуть актори чи певні дії на екрані. За допомогою композиції, колірного, світлотіньового рішення кадру оператор допомагає втілити всі задуми сценариста й режисера.

У співпраці з Олександром Довженком Данило Демуцький згодом створює фільми «Арсенал» і «Земля», останній з яких приніс їм світову славу. У фільмі зображена доля українського селянина, його шлях до нового життя, оспівана неповторна українська природа. На міжнародній виставці 1958 р. цей фільм було визначено як один із 12 найкращих фільмів різних країн.

Зйомки фільму «Іван» (1930 р.)

У подальшому Данило Порфирович знімає фільми «Іван», «Насреддін у Бухарі», «Тахір і Зухра», «Тарас Шевченко» й інші.

«Насреддін у Бухарі» - весела комедія за «Повістю про Ходжу Насреддіна» Леоніда Соловйова, у якій завдяки винахідливості й видумці невгамовного веселуна багатьом пригніченим і бідним людям вдається протистояти жорстокому еміру Бухари. «Тахір і Зухра» - романтична історія кохання двох юних сердець.

«Тарас Шевченко» - перший кольоровий художній фільм української радянської кінематографії.

1953 р. Київ. Д. Демуцький із колегами

Данило Порфирович Демуцький з робив великий вклад не тільки в історію українського кінематографа, але і став класиком світового кіно.

Ось і завершується наша подорож. Ми з вами побували тільки в деяких визначних місцях Черкащини, що зберігають пам'ять про великих і талановитих людей нашого краю - художників, композиторів, хорових діячів, кінооператорів, фольклористів, які своєю працею несли красу і радість людям. Хтось із них дарував нащадкам геніальні художні полотна, хтось ніс у народ чарівну українську пісню, а хтось створював видовище на екрані. Ім'я кожного з них пам'ятає й вшановує наша славна земля…

---

Використані джерела:

1. Бас В. В. Шевченків край = Shevchenko Land : фотопутівник / В. Бас ; фот. Р. Н. Єпєйкіна, І. М. Корзуна. - К. : Мистецтво, 1989. - 263 с. : фотоілюстр.

2. Васильчук М. М. Порфир Демуцький : путівник-нарис / М. Васильчук. - Черкаси : Ред.-вид. від. облполіграфвидаву, 1990. - 32 с.

3. Вчені Черкаського краю : біобібліогр. нариси. Вип. 4 : Суспільні й гуманітарні науки. Ч. 1 : Історики, археологи, етнографи, фольклористи, краєзнавц. Кн. 1 : А - І / КЗ «Обл. б-ка для юнацтва ім. В. Симоненка» ЧОР ; уклад. : О. А. Забєліна. - Черкаси : [б. в.], 2010. - 104 с. : фотогр.

4. Гончаренко В. Черкащина в легендах та переказах : краєзнав. довід. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. - 384 с.

5. Жашківщина : минуле і сьогодення / авт.-упоряд. С. І. Горошко ; фотогр. С. Адамського, А. Міщука. - К. : АртЕк, 2001. - 136 с.

6. Іван Їжакевич // Видатні постаті в історії України XXст. : короткі біогр. нариси : довід. вид. / В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька [та ін.]. - К., 2011. - С. 145-149.

7. Іван Сидорович Їжакевич : [альбом] / авт. тексту і упоряд. Л. Г. Членова. - К. : Мистецтво, 1964. - 56 с.

8. Класик української музики : до 120-річчя від дня народження К. Г. Стеценка (1882-1922) // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2002. - II кв. - С. 73-77.

9. Ключник Н. П. Іван Сидорович Їжакевич. Славетний майстер пензля, живописець, графік, прекрасний скрипаль, щирий патріот України, співуча душа нашого краю : виховна година, присвячена творчості І. С. Їжакевича / Н. П. Ключник // Розкажіть онуку. - 2005. - № 28-29. - С. 34-40.

10. Лозовий А. Подарований дядьком фотоапарат скерував Демуцького в кінематографію / А. Лозовий // Черкаський край. - 2013. - 5 лип. - С. 6.

11. Мандри Україною. Золота підкова Черкащини = The Golden Horse - Shoeof Cherkasy Region : путівник / [Черкаський благодійний фонд «Золота підкова» ; кол. авт. : О. Самков, Н. Поліщук, М. Степанов ; фотогр. Ф. Зорий ; пер. Л. Шекера]. - К. : [б. в.], 2007. - 232 с. : ілюстр.

12. Марченко В. А для козаків нема ні хрестів, ні знаків / В. Марченко // Невідома Черкащина : історичні сторінки «Нової Доби» : альманах / упоряд. С. Томіленко. - Черкаси, 2002. - С. 112-118.

13. Мельниченко В. Образотворча шевченкіана Черкащини : увічнення пам'яті Т. Г. Шевченка й популяризація його творчої спадщини засобами образотворчого мистецтва посідають особливе місце в черкаській шевченкіані / В. Мельниченко // Нова Доба. - 2013. - 7 лют. - С. 12.

14. Мельниченко В. М. Утвердження національної самобутності на Черкащині : пісенно-музичні традиції / В. М. Мельниченко // Педагогічний вісник. - 2010. - № 2. - С. 25-27.

15. Пасова Т. Зимове поле після Дрижипільської битви було червоного кольору / Т. Пасова // Голос України. - 2009. - 3 верес. - С. 20.

16. Степанов М. Той, що розписував лаврські церкви / М. Степанов // Прес-Центр. - 2010. - 14 лип. - С. 28.

17. Український живопис [Образотворчий матеріал] = Украинская живопись = Ukrainian Painting = Peinture Ukrainienne : сто вибр. творів : альбом / авт.-упоряд. Ю. В. Белічко. - К. : Мистецтво, 1985. - 191 c. : репрод.

18. Черкащина - духовності скарбниця / авт. кол.: В. Мельниченко [та ін.]. - Черкаси : Бізнес-стиль, 2009. - 327 с.

19. Щербина М. Цікаві топоніми Черкащини : [про населені пункти Жашківського району] / М. Щербина // Нова Доба. - 2012. - 10 лип. - С. 10.

Інтернет-джерела:

1. Антипенко О. Мій Демуцький [Електронний ресурс] / О. Антипенко // Кіно-Театр. - 2011. - № 6. - С. 2. - (12.11.13). - Назва з екрану.

2. Гунько О. «Дружина умовляє мене стати попом» - Кирило Стеценко [Електронний ресурс] / О. Гунько // Релігія в Україні : міркуй разом із нами : [сайт ] / Cпівтовариство українських експертів з релігійних питань. - Режим доступу:

http://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/17243-druzhina-umovlyaye-mene-stati-popom-kirilo-stecenko.html (11.11.13). - Назва з екрану.

3. Гунько О. Іван Їжакевич малював святих зі своїх рідних та односельців [Електронний ресурс] / О. Гунько // Газета по-українськи. - 2012. - 20 січ. - Режим доступу до газ.:

http://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_ivan-jizhakevich-malyuvav-svyatih-zi-svojih-ridnih-ta-odnoselciv/418853 (11.11.13). - Назва з екрану.

4. Дзюба Г. М. Фотій Красицький - гідний продовжувач творчих традицій роду Шевченків [Електронний ресурс] / Г. М. Дзюба // Краєзнавча Черкащина : [сайт] / Черкаська обласна організація Національної спілки краєзнавців України. - Режим доступу: http://nsku.ck.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=165:2013-10-11-06-35-55&catid=23:2010-12-20-10-35-11&Itemid=8 (11.11.13). - Назва з екрану.

5. Зелена Діброва [Електронний ресурс] // Туристична Городищина : маршрути зеленого та історичного туризму Городищенським районом Черкаської області : [сайт]. - Режим доступу : http://ztgorod.blog.net.ua/zelena-dibrova/ (11.11.13). - Назва з екрану.

6. Маленков Р. Квітки [Електронний ресурс] / Р. Маленков // Україна Інкогніта : подорожі, невідомі та заповідні міcця України : [сайт]. - Режим доступу: http://ukrainaincognita.com/cherkaska-oblast/korsun-shevchenkivskyi-raion/kvitky (11.11.13). - Назва з екрану.

7. Мельниченко В. М. Образотворча Шевченкіана Черкащини [Електронний ресурс] / В. М. Мельниченко // Краєзнавча Черкащина : [сайт] / Черкаська обласна організація Національної спілки краєзнавців України. - Режим доступу:

http://nsku.ck.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=143:2013-01-24-08-09-22&catid=23:2010-12-20-10-35-11&Itemid=8 (11.11.13). - Назва з екрану.

8. Меморіальний музей К. Г. Стеценка [Електронний ресурс] // Корсунь-Шевченкiвський заповiдник : [сайт]. - Режим доступу:

http://www.korsun.ic.ck.ua/?page=memor_museum (11.11.13). - Назва з екрану.

9. Скуратівський В. Філософський інструмент Данила Демуцького : радянська влада нагородила українського кінооператора трьома арештами, висилкою, тюрмою і Сталінською премією [Електронний ресурс ] / В. Скуратівський // Український тиждень. - 2012. - № 26. - Режим доступу до журн.:

http://tyzhden.ua/History/53995 (12.11.13). - Назва з екрану.

10. Украинский художник Красицкий Фотий Степанович [Электронный ресурс] // Блоги. - I.UA : художники : [сайт]. - Режим доступа:

http://blog.i.ua/community/1952/1117678/ (11.11.13). - Загл. с экрана.

11. Юрченко М. Порфир Демуцький [Електронний ресурс] / М. Юрченко // «Наша Парафія» : [сайт] / Парафія святого Архистратига Михаїла. - Режим доступу: http://www.parafia.org.ua/person/demutskyj-porfyr/ (11.11.13). - Назва з екрану.

---

Відповіді:

1. Київ.

2. 12.

3. Тараса Шевченка.

4. Вишні.

5. Ілюстратор журналів.