Ресурси бібліотеки
Велетень української науки
Агатангел Кримський
Краєзнавча розвідка
із серії «Їхні імена – окраса краю»
для учнів 7-9 класів
Про вчених виняткової ерудиції, працелюбності та безмежно глибокої думки,зазвичай,кажуть: «Це ж не людина, а ціла наукова установа!».
Як правило, тут є певний елемент риторичного перебільшення.
Але коли йдеться про дійсно феноменальну постать Агатангела Юхимовича Кримського (1871-1942), всесвітнього масштабу орієнталіста (сходознавця), видатного історика, філолога, етнографа, філософа, організатора української науки, талановитого поета – то можемо впевнено стверджувати:він справді міг замінити собою повноцінний дослідницький інститут!
Агатангел Юхимович народився 15 січня 1871 року в м. Володимир-Волинському.
Познайомитися з містом можна ТУТ
Батько Юхим Кримський
Мати Агата Кримська
Батько українського енциклопедиста, Юхим Кримський, за фахом — вчитель історії та географії, переїхав до Володимира-Волинського незадовго до народження сина, а через декілька місяців знову змінив «адресу»: за виданий Кримським-старшим підручник з географії для двокласних шкіл автор отримав такий гонорар, що зміг на ці гроші збудувати собі дім в містечку Звенигородка, куди й переїхала вся сім'я і де минули дитячі роки Агатангела.
Відтоді став нерозривним зв’язок Агатангела Кримського з Черкащиною
Родина Кримських: Юхим Юхимович, Марія Фердинандівна (дружина), Юхим Степанович, Марія Юхимівна. 1908 рік
м. Звенигородка
Ще тоді духовним дороговказом Агатангелові стала батькова бібліотека: у нього сформувалася невгамовна пристрасть до читання, що супроводжувала його все життя.
Потяг до книг був у нього такий непереможний, що призвів до захворювання очей. Батько — викладач історії в гімназії — мусив вести безперервну “війну» з хлопчиком, відбираючи та ховаючи від нього книги.
Вже в три роки Агатангел Кримський навчився читати, а через два роки батько віддав його до місцевого звенигородського училища, де він провчився п’ять років (1876-1881).
м. Острог
Коли Агатангелу виповнилося десять літ, його відправили до прогімназії у м. Острозі, де він замешкав у своєї тітки – завідувачки жіночою книгозбірнею. Більше про Острог дивитися ТУТ
Потім було навчання в Другій київській гімназії і, нарешті, у знаменитій колегії Павла Галагана, куди приймалися найкращі учні по конкурсному екзамену.
Друга київська гімназія
Колегія Павла Галагана
Сім’я Ґалаґанів: Григорій Павлович, Катерина Павлівна і їх син Павло.
Зараз тут знаходиться національний музей літератури України.
В колегії, значною мірою під впливом відомого українського мовознавця Павла Житецького, Кримський почав писати вірші, робити переклади з західноєвропейських мов.
Учитель “руської» мови П. Житецький прищепив А. Кримському любов до української мови, яка на усе життя стала його улюбленою “ненькою». “Кожнісіньку вольну від “офіціальних» занять часину, – писав він у листі до свого друга Бориса Грінченка 5 липня 1892 р, – я й присвячував Україні». Через ту любов та студії творів Михайла Драгоманова, а також через українські львівські періодичні видання А. Кримський, який – як сам стверджував – не мав ні краплі української крові, визначився у своїй національній ідентичності: в 1889 р. він став свідомим українцем, готовим присвятити своє життя українській справі.
Б. Грінченко
П. Житецький
М. Драгоманов
Втім, А. Кримський ніколи не цурався й Криму – батьківщини своїх предків. Він співпрацював з Ісмаїлом Гаспринським — патріархом відродження кримськотатарського письменства, часто бував у Криму, мав кримських студентів та підтримував близькі контакти з кримсько-татарськими письменниками. Детальніше про Ісмаїла Гаспринського дивіться ТУТ 
У колегії також мешкав кобзар Остап Вересай і звучали його пісні.
Остап Вересай
У Києві А. Кримський познайомився з Іваном Франком, Ольгою Хоружинською, Лесею Українкою.
Іван Франко і Ольга Хоружинська
Леся Українка
Закінчивши колегію Галагана, 18-річний юнак знав 15 мов (!), серед них – 7 основних європейських, давні: грецьку, латинську, єврейську, арабську, перську, санскрит, турецьку... До цих п’ятнадцяти А. Кримський постійно, аж до кінця життя, додавав все нові й нові мови.
Любов до Сходу привела Кримського до Лазаревського Інституту східних мов у Москві. З цим закладом пов’язано майже 30 років його активного науково-педагогічного життя (1889-1918). Там А. Кримський отримав грунтовний вишкіл орієнталіста, а пізніше став професором. Основними дисциплінами для нього стали арабська філологія, іслам та арабська література.
Лазаревський Інститут східних мов
Крім того, він вивчив перську мову і літературу, а також турецьку мову та літературу (1889-1892). По закінченні курсів у Лазаревському Інституті Агатангел Кримський, не пориваючи з україністичними захопленнями, пройшов повний курс славістичних студій на історично-філологічному факультеті Московського університету (1892-1896). Він слухав там лекції з всесвітньої історії у професора Володимира Ґер’є.
Володимир Іванович Гер’є
Серед викладачів Лазаревского Інституту і Московського університету особливий вплив на А. Кримського мали Ф.Корш і В. Міллер, С. Саков і С. Дзерунян.
С. Дзерунян
В. Міллер
Ф.Корш
Як письменник А. Кримський відомий низкою поетичних творів на східні теми. Йому належать також численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Міхрі-Хітум, Фірдоусі та багатьох інших, у тому числі західноєвропейських поетів.
За його порадою фінансово забезпечений вчений Кость Фрайтаг допомагає І. Франкові коштом видавати журнал «Життє і Слово». 
А. Кримському також належить роман про свого сучасника «Андрій Лаговський».
«Ох, арабські фоліанти! Вже не сила вас читати…» –зізнається він у своїй збірці «Пальмове гілля». І досліджує українську філологію, популяризує вітчизняну класику, підтримує спілкування з українськими радикально налаштованими студентами, за що й потрапляє під нагляд поліції.
Як журавля з вирію покликав його рідний край. Приїздить до Звенигородки. Будинок Кримських стає осередком культури краю.
Частими гостями були етнограф Василь Доманицький і літературознавець Сергій Єфремов. Дотепна Звенигородщина говорила про нього та його близьких гостей – «старі парубки».
Василь Доманицький
Сергій Єфремов
З навколишніх сіл: Гусакового,Гудзівки,Стебного селяни та учні приносили йому етнографічні записи.
Опрацьовував матеріали, не зважаючи на хвороби.
Саме звідси бере початок його праця «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діялектичного», над якою Агатангел Кримський працював майже сорок років. Підготовлена до друку в 1930 році так і не побачила масового читача. В Звенигородському районному краєзнавчому музеї зберігається примірник макету книги з авторськими правками, висновком і підписом.
Книга вийшла в 2009 році в черкаському видавництві “Вертикаль» накладом у 1000 примірників.
Українська Революція піднесла вченого на кафедру історії Сходу Київського університету та запросила в Комісію по заснуванню Академії Наук.
За дорученням гетьмана Павла Скоропадського академік В. Вернадський, якого обрано Головою комісії, зібрав вчених і 24 листопада 1918 р. народилася Українська Академія Наук. Завдяки Кримському в окремому вагоні перевезено до Києва єдину в Росії Східну бібліотеку книг, рукописів та архівів, а також частину книгозбірні із Звенигородки.
гетьман Павло Скоропадський
академік Володимир Вернадський
Варто нагадати, що саме Кримський, будучи вже неодмінним секретарем Всеукраїнської академії наук (1918—1928), зробив неоціненний внесок у справу нормативного становлення української мови: саме він заснував «Комісію живої української мови» (1918 р.)
Комісія живої української мови Стоять, зліва направо: Василь Дем'янчук, Всеволод Ганцов, Григорій Голоскевич та Ольга Андрієвська. Сидять, зліва направо: Петро Стебницький, Агатангел Кримський, Марія Грінченко, Сергій Єфремов. 2 вересня 1922 року
Разом з С.О. Єфремовим, Г.К. Голоскевичем видав багатотомний Російсько-український словник, ще раніше (т. 1, 2, 1907— 1908 рр.) опублікував «Українську граматику» — своєрідний (і перший в своєму роді!) історичний коментар до розвитку української мови і, водночас, аналіз її сучасного стану.
Нарешті, воістину неоціненною є заслуга А.Ю. Кримського як укладача перших «Найголовніших правил українського правопису» (1921 р.).
Найдраматичніша, мабуть, сторінка життя видатного вченого — його діяльність на посаді першого неодмінного секретаря Всеукраїнської академії наук. А.Ю. Кримський пішов працювати у ВУАН разом з В.І. Вернадським, керуючись, насамперед, палким бажанням реально сприяти національному, культурному та духовному відродженню українського народу. Тут йому довелося зіткнутися з чималими труднощами, але головною проблемою стало бажання більшовиків взяти Академію під цілковитий контроль. Ознаки цього з’явились вже у 1921 році. Обставини склались так, що головний тягар у справі захисту внутрішньої самостійності ВУАН довелося взяти на себе саме академіку Кримському.
А. Кримський ( в центрі) із сподвижниками: Ф. Морозовим, Н. Поповим, П. Курінним, М. Касперовичем, М. Яворським, А. Винницьким. 1925 рік
Вже наприкінці 1921 р. Наркомат освіти УРСР надіслав до Академії свого представника, який фактично виконував функції політкомісара. Згідно з нав’язаним Академії новим Статутом всі академіки підлягали затвердженню Наркоматом (читай: владою). Кримський розцінив цей факт так: «Це — витвір страшенно впертої і тупої схоластичної людини, типа гоголівського божевільного полковника Кошкарьова». І все ж таки, не в останню чергу завдяки саме зусиллям Агатангела Юхимовича, вдавалося підтримувати належний рівень Академії; так, лише один Інститут української наукової мови у 1925 році налічував 200 (!) співробітників, які підготували в ті роки 37 термінологічних наукових словників. Рішуче виступав великий вчений проти репресій, переслідувань знаних фахівців. Він сприяв звільненню з в’язниці академіків О.Корчак-Чепурківського, М.Птухи, П.Стебницького.
П.Стебницький
М. Птуха
О. Корчак-Чепурківський
А. Кримський із сестрою Марією Юхимівною
Влітку академік працював у Звенигородці. Вранці годував голубів, прогулювався по місту.
Господарство вела сестра – Марія Юхимівна. Він мав бричку та пару коней, за якими доглядав конюх Василь Мірошниченко. Писав здебільше академік надворі під яблунями, вирощеними зі щеп із с. Моринці.
Агатангел Кримський серед однодумців
У травні 1928 року під тиском Наркомату освіти (а фактично — ЦК КП(б)У) А.Ю.Кримський змушений був залишити свою посаду. Це стало початком особистої трагедії вченого. Через рік ОГПУ заарештувало його наукового секретаря (і прийомного сина), талановитого молодого науковця Михайла Левченка, який, крім іншого, допомагав працювати академіку, що швидко втрачав зір. І ось всесвітньо відома людина пише слідчому ОГПУ, якомусь М.Гольдману (8.08.1929):
«Вірний син Радянської України, непохитний прихильник і слуга Радянської влади, я, старий заслужений вчений, звертаюсь до Вас із проханням – ні, не з проханням, а з благанням –дати мені спромогу нормально провадити мою наукову працю. А для цього –поверніть мені мого наукового секретаря М.З.Левченка...»
Листи допомогли: Микола Левченко не досидів на Соловках призначені 10 років і повернувся 1934-го. Очевидно, його зобов'язали стежити за названим батьком. Левченко цього не захотів і наклав на себе руки.
Навіть початок Другої світової війни не перешкодив людоловам НКВС погубити вченого. У липні 1941 року, коли фашисти вже топтали українську землю, у сталінських катів не знайшлося важливішої роботи, ніж заарештувати недужого після інсульту 70-річного академіка. Із Звенигородки його перевезли до Києва. Звинуватили в «антирадянській націоналістичній діяльності». У карній справі №148001, заведеній НКВС, є вражаючий факт. Видатного вченого, лінгвіста-поліглота, допитував напівграмотний «особіст-інтернаціоналіст», який не володів жодною мовою. Напружуючи слабкий зір, Агатангел Юхимович читав протоколи допитів і виправляв граматичні помилки свого мучителя... 
Напівпритомного академіка відправляють етапом до Казахстану. Там, під Кустанаєм, в тюрмі НКВС, Агатангел Кримський помер. За іншими джерелами, нелюди закат ували вченого до смерті. Сталося це 25 січня 1942 року. У 1957 році комуністичний режим посмертно реабілітував великого сходознавця. Та попри те, що науковці різних континентів активно використовували унікальну спадщину українського вченого, в СРСР існувало негласне табу на його широке визнання. Ім’я українського академіка Агатангела Кримського 1970 року було занесено до затвердженого XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу.
Повернення ж на Батьківщину почалося тільки з 1991 року. Науковий спадок ученого вражає: Агатангел Юхимович написав 1275 праць, надруковано з них понад п’ятсот. Перу невтомного дослідника належать багато робіт про іслам, історію арабів, тюрків, літературу східних народів.
Кримський-іраніст був не менш плідним. Його перу, зокрема, належать: «Історія Персії, її літератури та дервішської філософії» (1909-1912); «Історія Персії та її письменства» (1923); «Хафіз та його пісні» (1924); «Перський театр, звідки він узявся та як розвивався»(1925); Окремі історико-літературні монографії А. Кримського присвячені «Хамасі» Абу Таммана, Абану Ліхікі, Хафізу, П. Алепському.
Агатангел Кримський був власником неймовірної наукової бібліотеки, яка нині зберігається як «Фонд А.Ю. Кримського» в Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського. Лише книжкове зібрання сягає 10 648 книг та ще 2659 журналів. 
Ім’я Кримського носять:
Інститут східнознавства НАН України, засновником якого і першим директором став учень вченого, іноземний член НАН України Омелян Йосипович Пріцак.
Володимир-Волинський педагогічний коледж.
На території коледжу споруджено пам’ятник А. Кримському та встановлено меморіальну дошку.
У 1991 році НАН України встановила премію імені А. Кримського за визначні успіхи в сходознавстві.
В Україні щорічно проводяться літературні наукові читання ім. А. Кримського. 
Ім’я славного земляка носять вулиці в Києві, Бахчисараї, одна з центральних вулиць Звенигородки. У 1968 році у м.Звенигородка встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив і працював славетний вчений.
Вулиця академіка А. Кримського в Києві
Вул. А. Кримського у м. Звенигородка
Я низько вклоняюсь тобі, Україно,
За славного сина твого.
Він був Українцем
І відданим сином,
Ніщо не зломило його.
Боротись за волю,
Боротись за правду
Йому вистачало жаги.
Його не лякали погрози і тюрми,
Були не страшні вороги.
Він твердо і мужньо
Дивився в майбутнє,
Ні сил не жалів, ні життя.
За нас, українців,
Віддав він свободу,
За наше ясне майбуття.
І гордо ми кажем ім'я – Агатангел,
Яке так крилато звучить.
І віримо щиро,
Що пам'ять про нього
У наших серцях буде жить!
Вікторія Соколова
Агатангел ще 18-річним юнаком поставив перед собою завдання:
«Задля України я зможу бути корисним тільки тоді, коли я матиму широкий світогляд». Таку програму він виконав. Вдумаємось у ці слова. Адже, по суті, це – проект України ХХI століття! 
Що читати про Агатангела Кримського:
Агатангел Кримський // З порога смерті : письменники України – жертви масових репресій. Вип.1. – К., 1991. – С. 278-282.
Астапенко І. Агатангел Юхимович Кримський / І. Астапенко // Країна знань. – 2012. – № 7. – 3-я с. обкл.
Іванко А. Велетень української науки Агатангел Кримський / А. Іванко // Історія України (Шкільний світ). – 2011. – № 10. – С. 3-5. – Бібліогр.: C. 5.
Ільєнко І. Хватальна евакуація : поєдинок академіка Агатангела Кримського // Ільєнко І. У жорнах репресій : оповіді про укр. письменників : (за арх. ДПУ-НКВС) / І. Ільєнко ; худож. оформл. Я. Яковенка ; фоторепрод. І. Яїцького. – К. , 1995. – С. 315-339.
Поліщук В. Агатангел Кримський став професором у 29 років / В. Поліщук // Голос України. – 2009. – 13 лют. – С. 12.
Романов С. Історія доби в постатях : до 140-річчя Лесі Українки і Агатангела Кримського / С. Романов // День. – 2011. – 30 верес. – 1 жовт. – С. 11.
Сюндюков І. Народ вічний у пізнанні : українська ідея Агатангела Кримського у вселюдських системах координат / І. Сюндюков // Україна Incognita / за ред. Л. Івшиної. – К., 2002. – С. 287-291.
Таранюк В. Славетний поліглот // Владислав Таранюк про Івана Пулюя, Василя Єрошенка, Василя Каразіна, Агатангела Кримського, Лазаря Заменгофа : [оповідання] / худож. І. Михайлов. – К., 2009. – С. 55-67.
Титаренко Л. "Він цю Батьківщину любив" : минуло 140 років від дня народження академіка, видатного історика, філолога і письменника Агатангела Кримського / Л. Титаренко // Голос України. – 2011. – 20 січ. – С. 21.
Шпак В. Хресний шлях Агатангела Кримського : 140 років тому народився один з найвідоміших орієнталістів світу / В. Шпак // Урядовий кур'єр. – 2011. – 15 січ. – С. 7.
Ясь О. В. Кримський Агатангел Юхимович [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України : в 5 т. Т. 5 : Кон - Кю / редкол. : В. А. Смолій [та ін.] ; НАН України, Інститут історії України. – К. : Наукова думка, 2008. – 568 с. : ілюстр. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Krimskii_A (05-03-2013). – Назва з екрану.
Довідкове бюро
Юхим Степанович Кримський
Юхим Степанович Кримський (1838-1915) – педагог, видавець. Народився в білоруському місті Мстиславі. Свою службову кар'єру розпочав у Володимирі-Волинському – служив на пошті, потім працював учителем історії та географії. Тут він одружився з Аглаєю Матвіївною із збіднілої польської родини Сидоровичів, дочекався поповнення сім'ї. У 1872 році в Москві вийшов написаний ним «Учебник географии. Курс двухклассных городских училищ. Составитель – штатский смотритель географии Е. Кримский». За гонорар купив хату і домігся собі посади вчителя в м. Звенигородка ( тепер Черкаської області). Продовжував видавати підручники. У 1874 році в друкарні братів Салаєвих була опублікована книга «Арифметические задачи в карточках». У 1877 році – «Способ преподавания арифметики в народных, приходских училищах и подготовительных классах». Наступного року – «Русская азбука». Успішне видання і перевидання підручників наштовхнуло Ю. Кримського на думку: чому б самому не облаштувати друкарню? І в 1882 році була заснована в Звенигородці друкарня, оснащена на той час найкращим обладнанням.
Згодом Юхим Степанович видає «Французьку азбуку для росіян» та фундаментальну книгу «Повний провінційний календар-альманах на десять років», де були вміщені, крім його досліджень і порад в галузі науки хліборобства, твори О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, М.І. Некрасова. Особливої популярності у Звенигородці набули публіцистичні «метелики» накладом до 30 примірників і обсягом до 35 сторінок. Не називаючи конкретних прізвищ, у них Юхим Кримський нещадно висміював звенигородських хабарників, бюрократів, здирників, шахраїв. Були досить влучні заголовки: «Щоденник провінційного ледаря», «Записки провінційного шалапая», «Хроніка провінційного життя». Вони були такими дошкульними, що секретар міської думи Іордан Ганський, за походженням дворянин, за освітою – жодного класу, хоча мав цілий набір куплених атестатів і дипломів, за родом діяльності – здирник, не стерпів дошкульної критики і подав у суд за наклеп. Хід судового процесу у Звенигородці привернув увагу громадськості всієї Росії. Про нього писали в Петербурзі та Москві, Києві та Одесі. Зал був переповнений. Мешканці Звенигородки та довколишніх сіл приходили сюди, як на виставу. І часом, коли зачитували уривки із «пасквіля», вибухали неймовірним реготом. Юхим Степанович виграв процес. Опісля матеріали суду він видав окремою брошурою накладом у 35 примірників. Вони негайно були розкуплені, – з десяток років розмножувалися шляхом переписування.
Майже двадцять літ Юхим Степанович Кримський утримував друкарню. Спочатку вона була єдиною в місті. Мала багато замовлень. До речі, всі замовлення виконувались надзвичайно швидко – два-три дні при високій якості. Згодом у Звенигородці відкрилося ще дві друкарні – Затуловського і Беляновського. І хоча заклад Кримського був поза конкуренцією – все ж з часом справи почали гіршати. Невдовзі Юхим Степанович продав друкарню, і його син Агатангел змушений був друкувати збірки своїх творів у інших видавців. Зокрема, «Пальмове гілля» вийшло в 1903 році у друкарні Шпигеля.
Крім друкарні, Ю. Кримський започаткував у Звенигородці ще одну надзвичайно цікаву справу – ним була відкрита перша в містечку публічна приватна бібліотека. Взимку 1889 року вона нараховувала 2016 томів. А на початку нового століття Юхим Кримський передав своє зібрання книг у дарунок місту. Вибір книг у його бібліотеці був надзвичайно широким. Так, із російської літератури книгозбірня мала шеститомник Олександра Пушкіна, п’ятитомник Миколи Гоголя, восьмитомник Івана Тургенєва, чотирнадцятитомник Михайла Салтикова-Щедріна.
Розділ зарубіжної літератури розпочинався з творів Гомера і закінчувався Гі де Мопасаном. Незважаючи на заборону царського уряду на розповсюдження української книги, в книгозбірні Ю. Кримського широко були представлені твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Степана Руданського, Євгена Гребінки, Михайла Коцюбинського. Окремо існував відділ української народної пісні і української класичної музики. У відділі науки знаходилися праці Іллі Мечникова, Генрі Бокля і Томаса Мора.
У 1997 році, завдяки чисельним зверненням громадськості до органів державної влади, постановою Кабінету Міністрів України Звенигородській центральній районній бібліотеці присвоєно ім’я Юхима Степановича Кримського.
Колегія Павла Галагана
У 1870 році за ініціативою і на гроші громадського діяча Г.П. Галагана на пам'ять про єдиного сина Павла у Києві був заснований приватний учбовий заклад – колегія. У ній здобували освіту юнаки всіх соціальних станів православного або греко-уніатського віросповідання, які закінчили чотири класи гімназії та досягли віку Павла Ґалаґана, тобто 16 років. Безпосередній науковий нагляд за колегією здійснював Київський університет.
Григорій Павлович Ґалаґан створив належні матеріальні умови для здобуття юнаками високого рівня освіти та їхнього виховання. Цьому також сприяли статут, який надавав колегії широкі можливості для запровадження нових методів і прийомів навчання, та зразкова постановка навчально-виховної роботи. При учбовому закладі було створено природознавчий музей, фізичні лабораторії, бібліотеку, основу якої становили 4339 томів із зібрання історика Н. Маркевича, що включали стародруки й рідкісні видання. Працювали лікарня, їдальня, діяв спортивний зал.
Колегія Павла Ґалаґана вирізнялася з-поміж інших навчальних закладів пануванням народних традицій і родинною атмосферою. Між викладачами й вихованцями були дружні і приязні стосунки. З 1890 по 1893 рік директором колегії був російський поет, драматург і критик І.Ф. Анненський . Навчання в Колегії Павла Ґалаґана спрямовувалося на вивчення гуманітарних дисциплін, зокрема, російської словесності, грецької, латинської, французької й німецької мов, російської історії, історії середніх віків, Стародавнього світу, церкви, живопису, теорії та історії музики, Закону Божого тощо. В Колегії працювали академіки живопису М. К. Пимоненко і М. І. Мурашко. У 1886 році в каплиці при колегії І.Я. Франко вінчався з О. Хоружинською (сестрою дружини директора Колегії). У різний час тут вчилися: академіки В. Липський і А.А. Богомолець, філолог, український етногораф А.С. Чужбинський та інші. Колегія Павла Ґалаґана формувала цвіт української нації, її інтелектуальну основу, еліту українського народу.
Краєзнавчу розвідку підготувала Л.О. Ткач
Літературна розвідка для учнів 7-9 класів із серії «Їхні імена – окраса краю»
Черкащина… Серце і душа України. Багато талановитих людей дала вона світові. Серед них – Михайло Максимович, найекзотичніша постать в українській історії. Ми знаємо його як видатного біолога, як зачинателя українського літературознавства, етнографії, фольклористики, історії, археології України.
Він народився 15 вересня 1804 року на Згарському хуторі Тимківщина (тепер с. Богуславець), де стояв будинок його бабусі – Ганни Савівни Тимківської.
Свого часу Богуславець був козацьким селом. Більшість дворів належали виборним (заможним) козакам.
Легенду про село Богуславець можна прочитати ТУТ
Батько Михайла – Олександр Іванович, з дворянської сім'ї, службовець, механік Шосткінського порохового заводу, мати – Гликерія Федорівна, з освіченої родини Тимківських, п’ятеро братів якої стали досить відомими людьми: Ілля Федорович (1773–1853) – доктор права і філософії, професор Харківського університету й один із засновників Новгород-Сіверської гімназії, Іван Федорович (1778—1808) – поет і перекладач, Василь Федорович (1781–1832) – письменник та губернатор Бессарабії, Роман Федорович (1785–1820) – професор грецької та римської словесності Московського університету, Єгор Федорович (1790– 1875) – знаний дипломат і автор тритомних записок про подорож до Китаю.
Родина Максимовичів жила спочатку в Києві, потім – на хуторі Старосілля під Переяславом, і врешті-решт – у Прохорівці Золотоніського повіту.
В “Автобиографии” Максимовича сказано, що п'ятий рік життя він провів у Тимківщині в бабусі, звідки був відданий на навчання до Благовіщенського жіночого монастиря, що в лотоноші. Під наглядом черниці Варсонофії він вивчав граматику, Часословець і Псалтир.
Згодом Михайлика забирає до свого маєтку в Туранівці (нині Сумська область) дядько Ілля Федорович Тимківський. Саме він навчав хлопця «началам разных наук й по латыни», а через рік направив хлопця в опікувану ним Новгород-Сіверську гімназію
У Новгород-Сіверській гімназії
Саме у гімназії протягом 1812-1819 років у Михайла Максимовича виникла зацікавленість ботанікою, а також визріла мрія – стати московським професором ботаніки.
Він пише: «Я так захопився ботанікою тоді, що для збирання новгород-сіверської флори бувало тільки й бродив у Троїцькому монастирському саду або в Цуприцькому яру, або в гаю Полковницькому»
Про минуле й сьогодення Новгород-Сіверського можна дізнатися ТУТ
У вересні 1819 року з відмінним атестатом Новгород-Сіверської гімназії Михайло Максимович прибув до Москви. Тепер його опікуном стає другий дядько – Роман Федорович Тимківський. Він допоміг 15-річному Михайлу стати студентом словесного відділення Московського університету і взяв хлопця на своє утримання. Очевидно, що саме під впливом і за наполяганням дядька Михайло розпочав вивчати словесність.
Тепер його опікуном стає другий дядько – Роман Федорович Тимківський. Він допоміг 15-річному Михайлу стати студентом словесного відділення Московського університету і взяв хлопця на своє утримання. Очевидно, що саме під впливом і за наполяганням дядька Михайло розпочав вивчати словесність.
У 1830 році Роман Федорович помер. Коли для Максимовича настав тяжкий час, його підтримав третій дядько – Єгор Федорович Тимківський, що служив у міністерстві закордонних справ. Він домігся зарахування Михайла до числа так званих «казенно-коштних» студентів
Юний Максимович, ще навчаючись на словесному відділенні, дедалі більше захоплювався ботанікою, обходячи околиці Москви і збираючи рослини. Тож у серпні 1821 року він перейшов на фізико-математичне відділення Московського університету.
Після закінчення навчання, в 1823 році, М. Максимовича залишили при університеті для наукової та викладацької роботи.
Михайло Максимович був дуже цілеспрямованою людиною. Завдяки своїй наполегливості, працелюбності, прагненні до навчання, він постійно поглиблював знання з ботаніки, зоології, медицини, філософії, мовознавства та інших наук. З 1825 року Максимович викладає ботаніку і садівництво в Землеробській школі, через рік – завідує університетським ботанічним садом і викладає загальний курс природничої історії уже в самому університеті.
Своїми блискучими лекціями Максимович завоював любов студентства. В 1826 році виходить його книга «Список растений московской флоры, составленный Михаилом Максимовичем». У 1827 році захищає магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства» , якою продовжив роботу, почату ще у 18 столітті шведським біологом Карлом Ліннеєм.
Карл Лінней
Результати своїх досліджень він оприлюднив у двотомнику «Основи ботаніки» .
Михайло Максимович виступав новатором у визначенні наукових напрямів, тем, методик, створенні наукової ботанічної термінології. У природничо-науковій галузі він справедливо вважається одним з перших еволюціоністів, зокрема, у питаннях вивчення обміну речовин, клітинної будови організмів, розвитку тваринного світу.
Його науково-популярна брошура «Книга Наума о великом Божьем мире» (1833), що містить науково-популярні розповіді про будову Землі, Cонячної системи та Галактики. витримала 11 видань, і була його годувальницею. «Богатство – не мой удел, но я должен признаться, что и бедность мне наскучила», – жартував не раз Михайло Олександрович.
Прочитати цю книгу в електронному вигляді можна ТУТ
Проте наукові інтереси молодого вченого аж ніяк не обмежувалися ботанікою. Він ґрунтовно опановує й інші природничі науки, зокрема зоологію, хімію і фізику, а також цікавиться питаннями літератури, етнографії, фольклористики, історії та філософії.
Величезну популярність Михайлу Максимовичу приніс виданий у 1827 році збірник «Малороссийские песни», завдяки якому він познайомився з М. Гоголем, В. Жуковським, О. Пушкіним та багатьма іншими письменниками, поетами та інтелектуалами. З цим виданням історики пов’язують початок ери українського романтичного народництва ХІХ ст.
Саме воно дозволило історику української суспільно-політичної думки, політологу, публіцисту, автору праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну, І. Лисяку-Рудницькому назвати М. Максимовича хрещеним батьком українського Відродження.
І. Лисяк-Рудницький
Про І. Лисяка-Рудницього можна дізнатися ТУТ
А. Афанасьєв. Московський університет. 1825. Гравюра, акварель.
За 10 років наукової і викладацької роботи в Московському університеті вийшло понад 100 наукових праць Михайла Максимовича. З них із ботаніки – 58, зоології – 14, хімії – чотири, фізики – п'ять та ще й чотири підручники. Ці доробки характеризують різнобічність, енциклопедичну освіченість, критичний талант вченого у розв'язанні питань природознавства.
Протягом 1830-1834 рр. М. Максимович видав три випуски літературного альманаху «Денница».
На сторінках цього видання друкувалися письменники, поети та критики пушкінської плеяди: С. Аксаков, Є. Баратинський, О. Вельтман, П. В’яземський, Ф. Глінка, А.Дельвіг, І. Кіреєвський, М. Погодін, О. Пушкін, Ф. Тютчев, О. Хом’яков, С. Шевирьов, М. Язиков та ін.
Сергій Аксаков
Євген Баратинський
Михайло Глінка
Михайло Погодін
Олександр Пушкін
Вершиною московської служби вченого стало його обрання 23 серпня 1833 року Радою університету ординарним професором кафедри ботаніки. «Я став, нарешті, тим – писав Максимович, – до чого прагнув».
Таким чином, до 30 років життя М. Максимович цілком сформувався як учений-універсал.
У 1834 році збулися мрії вченого – йому запропонували посаду першого ректора нового Київського університету
Ректорство М. Максимовича було нетривалим (1834-1835), але саме на цей час припадає початок утворення фондів великої університетської бібліотеки, закладення ботанічного саду, видання "Учёныхзаписок" університету, створення друкарні.
Вчений пише історичні, літературознавчі та філологічні твори «Звідки йде руська земля», «Огляд старого Києва», «Історичні замітки», «Про гадане запустіння України за Батиєвої навали». Цими працями він зарекомендував себе одним із відкривачів перших стежок в історії України.
Навколо Максимовича зібралася група авторитетних професорів. Так, із моменту відкриття університету філософські курси в ньому читав О. Новицький, автор першої в імперії книги з історії філософії. Незабаром до нього приєднався і С.Гогоцький, який згодом написав першу в державі філософську енциклопедію у чотирьох томах – "Філософський лексикон".
С. Гогоцький
В університеті М. Максимович реалізує себе як славіст-мовознавець світового масштабу, розробляючи найдосконалішу на той час класифікацію слов’янських мов. Особливу увагу він приділив обгрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається польській, чеській, російській.
М. Максимович – один із фундаторів вивчення «Слова о полку Ігоревім», яке він здійснив уперше в університетських лекціях протягом 1835 р.
М. Максимович проаналізував сам дух поеми, дух любові автора взагалі і войовничий дух його любові до минувшини та скорботність з приводу чварної сучасності.Серед інших проблем, які цікавили М. Максимовича як українського філолога і які так чи так мали дотичність до "Слова", слід відзначити його роботи про народні думи як історичне джерело.
Він переконливо показав, що думи, як і "Слово", характерні лише своїми історичними мотивами, але ніяк їхній зміст не можна безпосередньо співвідносити з конкретними історичними подіями. Для вченого вони являли собою не історичний документ, а художній твір, і так їх тільки й треба сприймати. Ось чому, наприклад, Дунай чи Дон у думах — це ніяк не конкретні власні назви, а лише певні символи народної поетичної фантазії. Цим своїм твердженням М. Максимович полемізував з П. Кулішем, який у "Записках о Южной Руси" доводив протилежне.
В середині грудня 1835 року, захворівши, Михайло Максимович відмовляється від ректорства, а в 1840 році – від викладацької праці в університеті. У 1847 році він звільняється з університету і повертається до батька й сестри, які жили на хуторі Михайлова гора. Проте наукову роботу не припиняє. Виїжджає для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публікує багато історичних праць.
30 квітня 1853 року Михайло Максимович одружується зі своєю золотоніською сусідкою Марією Товбичевою. Марія Максимович – гарна на вроду, тендітна, з вишуканим смаком, музично обдарована – ощасливила останні 20 років життя видатного вченого.
Михайло Максимович підтримував творчі й особисті зв’язки з багатьма видатними діячами культури: Т. Шевченком, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, О. Пушкіним, М. Гоголем, М. Щепкіним, В. Бєлінським, А. Міцкевичем та ін. Бере участь у наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчує погодінську теорію, за якою Україна – це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до М. Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його культури та мови.
Дякуючи Михайлу Максимовичу, світ побачили три видання альманах «Киевлянин», подальші свої творчі задуми вчений втілив у наступному редагованому ним альманасі «Украинец», який став, певною мірою, спадкоємцем «Киевлянина». У 1859 році вийшов його перший номер, де було вміщено багато матеріалів з історії України.
Того ж року на хутір Михайлова Гора приїжджає Т.Шевченко.У Максимовича він писав багато, добре, на повну силу.
Під зеленим шатром старовинного дуба Шевченко написав поему “Марія”, присвячену дружині Максимовича – Марії Василівні. Першими слухачами були Максимовичі.
Збереглися мальовані олівцем портрети Максимовича та його дружини роботи Шевченка. На них дати, написані його ж рукою, –“19 червня 1859 р.” і “22 червня 1859 р.”.
Тут побував і М.В. Гоголь. Вид місцевої дерев'яної Успенської церкви, збудованої за переказами з козацьких чайок, і почута ним розповідь. про панночку-відьму, яка ніби-то ще за козацьких часів жила в цьому селі, надихнули письменника на написання повісті «Вій»
Старожили розповідають, що церква, в якій за сюжетом «Вія» Хома малював магічне коло, проіснувала аж до другої половини минулого століття. А на сільському кладовищі, на якому є поховання, яким під 300 років і більше, є місце, де стоїть великий чорний валун. Є версія, що тут і похована та сама панночка.
Переглянути мультфільм «Вій» за повістю М. В. Гоголя можна ТУТ
Михайло Олександрович цікавився багатьма науками. Його розвідки торували шлях до національного самоусвідомлення іншим поколінням українських вчених.
Цікавим є «Краткій букваръ» Михайла Максимовича.
Визнанням наукових та громадських заслуг Максимовича стає обрання його дійсним членом Імператорського Московського товариства дослідників природи (1829), Московського товариства любителів російської словесності (1833), Російського товариства любителів історії та старожитностей російських (1834), Комітету з розшуку і збереження старожитностей у м. Києві (1855), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), комітетів акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства (1858), Московського археологічного товариства (1865). Крім того, він був обраний дійсним членом Імператорського товариства любителів і шанувальників природознавства, антропології та етнографії (1870), почесним членом Полтавського губернського статистичного комітету, Київської духовної академії та Університету св. Володимира (1869). На честь 50-літнього ювілею літературної та наукової діяльності Михайло Олександрович був обраний Університетом св. Володимира доктором слов'яноруської філології, а також почесним членом Київського товариства дослідників природи, московського та Новоросійського університетів. За свою службову діяльність Максимович у 1839 році був нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня.
Михайло Максимович помер 10 листопада 1873 р. Похований на Михайловій Горі.
Він по праву належить до числа найвизначніших українських мислителів і подвижників вітчизнянної науки.
…Як і три століття тому, у Богуславці (колишньому хуторі Тимківщина) тягне до сонця свою могутню крону липа Максимовича. На місці ж садиби його бабусі по матері споруджено пам’ятний знак. У місцевій школі є чудовий музей Михайла Олександровича. Основа його колекції — археологічні знахідки з місця колишньої садиби Тимківських, фотоматеріали з Прохорівки Канівського району, де помер і похований учений, репродукції робіт Тараса Шевченка.
За радянських часів ім’явченого замовчували. На Михайловій горі, в садибі Максимовича, діяв будинок відпочинку Академії наук. Одна з кімнат була відведена під любительський музей, присвячений подружжю Максимовичів. І лише за часів незалежності ім’я вченого повертається із небуття.
У 1994 році науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка було присвоєне ім’я його першого ректора Михайла Максимовича, а на фасаді червоного корпусу встановлено пам’ятну дошку.
До 200-річчя з дня народження вченого Національним банком України випущено пам'ятну монету "Михайло Максимович", яка належить до серії «Видатні особистості України», а Укрпошта - ювілейну марку.
У 1994 році Черкаською обласною радою та обласною державною адміністрацією, за пропозицією краєзнавчої та літературної громадськості, була заснована обласна літературно-краєзнавча премія імені Михайла Максимовича, яка з 30 жовтня 2001 року за рішенням Черкаської обласної ради та Черкаської обласної державної адміністрації стала краєзнавчою. Ця премія заснована з метою підтримки краєзнавства як важливого засобу громадянсько-патріотичного виховання та заохочення дослідників історії Черкащини до нових і важливих здобутків у галузі краєзнавства.
Протягом двадцяти років її існування лауреатами премії стали відомі краєзнавці Черкащини: П.П. Соса , В.Т. Поліщук, М.П. Пономаренко, В.Ф. Мицик, Ю.Ю. Мариновський, В.Б. Страшевич, В.М. Лазуренко, Н.І. Бойко, В.М. Мельниченко, М.І. Борщ та багато інших.
М.П. Пономаренко
П.П. Соса
В.М. Мельниченко
Ю.Ю. Мариновський
В.Б. Страшевич
З вересня 2014 року ім’я Михайла Максимовича присвоєно науковій бібліотеці Черкаського національного університету.
Дослідники творчої спадщини М.О. Максимовича називають його «українським Ломоносовим», людиною «універсальних інтересів», яка прожила інтенсивне, багатогранне життя, мала «всеєвропейське визнання», залишилася в народній пам'яті «нащадком козацького роду», «діячем доби Відродження», вченим, патріотом, який підніс українську науку на рівень найкращих світових досягнень.
Михайлу Максимовичу присвячується:
НА МИХАЙЛОВІЙ ГОРІ
Погожий віє вітерець,
Легенький човен підганяє.
Піщаний берег. Камінець.
Вузенька стежка попід гаєм.
Калина віти нахиля,
Між вишнями
Сховалась хата...
Легендами оця земля
Й ділами славними багата.
Про що шумить гінка сосна,
Пустивши глибоко коріння?
Стрічала Гоголя вона
Колись ласкавим шепотінням...
Багато розказав би й дуб,
Що бачив ще кріпацьку стріху,
Що ще Тарасові був люб
І гомонів йому на втіху.
Тут, на Михайловій горі,
Кобзар писав свою «Марію»,
А короновані псарі
Нову шукали чорну мрію –
В кайдани знову закувать,
Поперек горла стати пісні.
...До Петербурга знову мчать
Гінці з доносом лиховісні.
А пісня мужнього співця
Летить у наддніпрянську хату
І кличе уперед серця
Кріпацькі,гнівні – до розплати!
...Пройшли, пролинули літа,
Спливло все горе за водою.
Колгоспні розляглись жита,
Вкраїна стала, молодою.
Дніпровська чиста течія,
Красою блискотить своєю,
І сонце весело сія
Над прохорівською землею!
Григорій Донець
Портрет М. Максимовича художника Івана Кулика
ДУБ МАКСИМОВИЧІВ
Коней так не жени, візнику!
Нам з тобою, здається, не ніколи.
Деренківець, Сахнівку й Луку,
І Мижиріч уже ми проїхали...
Ген Дніпро вдалині зазорів,
Засинів попід самими хмарами,
Он село Пекарі на горі,
Наче ребрами, світиться латами.
Зупинися, Тарасе, спинись,
Та помріємо трішки, поплачемо.
Бачиш, низько як люд похиливсь,
Почорнілий на проклятій панщині.
Доки будуть царята й царі
Збиткуватимуть з нас? їм дозволено...
Міцно спиш ти, проснись, прозрій,
Україно моя поневолена!
В Прохорівці заждалися вкрай
Давні друзі мої Максимовичі.
Поганяй, візнику, поганяй,
Бо дивитися на все це так боляче.
Микола Колісник
Згарянин
Богу слава! Долі слава!
Тут в Тимківщині, колись
Зайнялась зоря яскрава:
Максимович народивсь.
Дещо від ченця Максима
Щось від козака Тимка.
Біографія вже зримо
У тимківщенця того.
Дивним жестом Максимович
Край згарський прославив наш
Шлях його з земель Дніпрових
Досягнув Європи аж.
Пономаренко М.
ЛИСТ-ВИБАЧЕННЯ МИХАЙЛОВІ МАКСИМОВИЧУ
Хоч сором признатись, преславний земляче,
Насмілюсь, позичивши очі в сірка:
Ви в нашім селі народились, одначе
Узнав про це, бувши вже літ сорока.
Цвіли-відцвітали і жито, і гречка,
І я переходив із класу у клас.
Хоч би то словечко, хоч би ж півсловечка
Сказав хто у класі якому про Вас!
Не чув я про Вас і від власного роду,
Й від люду сільського. І це не дива:
Так пам'ять зуміли відбити в народу,
Як жертвам печінки бандит відбива.
Минувшину славну заляпала клякса,
Що впала з пера вусача отоді.
Ми в люди виходили темні, як вакса,
І духом пребідні – як миші руді.
В ярмо запрягали себе і корівку —
Для думань великих не мали снаги.
На Вашу могилу в село Прохорівку
Нам шлях перекраяли чорні плуги...
Тепер продираєм заляпані очі
І пробуєм голос, мов птах з комишу,
Приходим до пам'яті. Вийдемо з ночі –
Листа вже інакшого Вам напишу.
Іван Дробний
Підготовлено за матеріалами:
Бойко Н. М. Максимович: "Не покину, - поки згину, - мою Україну..." : історіографічний нарис життя і творчості М. Максимовича / Бойко Н. І. ; передм. В. Гоцуляк. – Сміла : Тясмин, 2001. – 174 с.
Борщ М. Визначні науковці та митці Черкащини про Тараса Шевченка / М. Борщ // Нова Доба. – 2014. – 27 лют. – С. 10-11.
Борщ М. Шлях від Тимківщини до Михайлової гори / М. Борщ // Борщ М. З вершин славетних черкащан : краєзнавчі нариси, вірші, поеми / М. Борщ. – Черкаси, 2013. – С. 208-214.
Верховський М. Перший ректор / М. Верховський // Краєзнавство Черкащини : до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького : вип. 5. – Черкаси, 1996. – С.55-57.
Максимович Михайло Олександрович (15.09.1804 - 22.11.1873) // Волинець Л. М. Письменники Черкащини : біобібліогр. покажчик / Л. М. Волинець, М. Ф. Пономаренко, М. І. Пшеничний. – Черкаси, 1990. – С.5-6.
Голиш Г. Богуславець – мала батьківщина М. О. Максимовича : спроба соціоісторичного портрета села / Г. Голиш // Збірник праць всеукраїнських максимовичівських читань / М-во освіти і науки України ; ЧНУ ім. Б. Хмельницького та ін. – Черкаси, 2005. – С. 186-192.
Добро П. Микола Гоголь був таки українцем. Мало того - козаком!: [про любов М. Гоголя до України, його друзів та славетних предків] / П. Добро // Прес-Центр. – 2013. – 3 квіт. – С. 16.
Донець Г. На Михайловій горі : [вірш] / Г. Донець // Холодний Яр : часопис обл. орг. Нац. Спілки письменників України. № 1 / авт. ідеї та уклад. вип. В. Т. Поліщук. – Черкаси, 2013. – С. 158-159.
Донік О. М. Перший ректор Київського університету Св. Володимира: [Максимович Михайло] / О. М. Донік // Донік О. М. Україна : хронологія розвитку : Імперська доба. 1800-1917 рр. – Київ, 2011. – С. 28.
Дробний І. Липа : [вірш] // І. Дробний // Холодний Яр : часопис обл. орг. Нац. Спілки письменників України. № 1 / авт. ідеї та уклад. вип. В. Т. Поліщук. – Черкаси, 2013. – С. 132-133.
Дробний І. Лист-вибачення Михайлові Максимовичу : [вірш] // І. Дробний // Холодний Яр : часопис обл. орг. Нац. Спілки письменників України. № 1 / авт. ідеї та уклад. вип. В. Т. Поліщук. – Черкаси, 2013. – С. 131-132.
Калиновська Т. Лицарі українського відродження: іст. об’єктив / Т. Калиновська // Молодь Черкащини. – 2010. – 14 лип. – С. 10.
Калиновська Т. Михайлова гора: [про пам'ятні місця Черкащини, Михайла Максимовича та його дружбу з Т. Шевченком та М. Гоголем] / Т. Калиновська, П. Жук // Черкаський край. – 2013. – 10 лип. – С. 17.
Кирей В. Найбільший скарб Богуславця / В. Кирей // Урядовий кур’єр. – 2011. – 6 груд.
Колісник М. Дуб Максимовичів : [вірш] / М. Колісник // Холодний Яр : часопис обл. орг. Нац. Спілки письменників України. № 1 / авт. ідеї та уклад. вип. В. Т. Поліщук. – Черкаси, 2013. – С. 159-160.
Кукса Н. В. Михайло Максимович – фундатор краєзнавства Чигиринщини / Н. В. Кукса // Краєзнавство Черкащини : наук.- попул. вид. Черкас. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України : 20 - річчю незалежності України присвячується. – №9. – Черкаси, 2011. – С. 166-172.
Максимович М. О. (1804-1873) // Вчені Черкаського краю : біобібліогр. нариси. Вип. 4 : Суспільні й гуманітарні науки, ч. 1 : Історики, археологи, етнографи, фольклористи, краєзнавці, кн. 2 : К - П / Комун. закл. "Обл. б-ка для юнацтва ім. В. Симоненка" Черкас. облради ; уклад. О. А. Забєліна. – Черкаси, 2012. – С. 53-65.
Михайло Максимович (1804-1873) // Сто найвідоміших українців. – Київ, 2002. – С. 220-226.
Михайло Максимович // Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. / І. Войцехівська, В. Абліцов, О. Божко та ін. – Київ, 1995. – С. 43–49.
Панченко В. Тест на патріотизм: Михайло Максимович – забутий аристократ духу / В. Панченко // Україна Incognita / за ред. Л. Івшиної. – Київ, 2002. – С. 159-169.
Підготувала Л.О. Ткач
ДОДАТОК 1
Село Богуславець розташоване в Золотоніському районі на річці Сухий Згар (басейн Золотоноші). Виникло воно в середині 17 століття. Перша ж згадка про нього з’явилась у 1660 році в літописах. Звідки така назва села – Богуславець й чому у ній звеличення Бога тутешні достеменно не знають. За одним переказом, гетьман Петро Дорошенко вивів козаків із Правобережжя й оселив на цьому місці. У іншому переказі йдеться про те, що задніпрянські козаки перебиралися через річку Згар і загрузли в болоті. Врешті коли вибрались, полегшено зітхнули — "Слава Богу!". Оселившись на цьому місці, козаки й назвали село – Богуславець.
(до 375-річчя від часу переможної битви українського козацтва під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями)