Читаємо разом
Павленко М. С. Півтора бажання : казки з Ялосоветиної скрині / М. С. Павленко ; худож. О. Кузнецова. – К. : Грані-Т, 2007. – 124 с. : ілюстр.
ЛІЛЕЯ (С. 48-51)
Текст читає автор
Казав я цю казку чи не казав? Не розказував? Хіба? Хай уже! Слухайте! А я думав... То що, іще раз казати?...
У тому давньому місті (шкода, не згадаю тепер, як називалося) мешкало багато вдатних майстрів. Серед них особливою вправністю виділявся один юнак. Він був, здається, гончарем. Ні, теслею! Чи, може, бондарем?..
Отож таких тонких та вишуканих квітів, як на полотнах молодої вишивальниці Олександри, не бачив я ніколи й ніде в цілому світі! Ще сонце тільки перші промені випустило, а вона біля віконця сидить, рожеві й жовтогарячі відтінки під ранкову зорю підбирає, росяну лілею на тлі вранішнього неба гаптує.
То про що ж це я?
Ага, заглянув якось такої пори в її віконце розчинене Олександр. Тобто ні, це вона Олександрою звалась, а його всі просто... просто різником, ой ні, борони Боже! Наче... різьбярем звали. Майстром та й годі.
Зазирнув і, як у казках заведено, закохався. Як тут не закохаєшся, коли сидить перед ним на ослінчику юна Лілея!
Себто лілея – на полотні вишита, а на ослінчику – юна та гожа дівчина. За ним же, за Майстром, – небо ранкове рум'яне. Вишите, значить.
Ну не вишите – справжнє небо.
І дівчині хлопець ув око впав.
На чому я спинився? На тому, що звінчалися вони.
Е ні, як же звінчалися, коли ще й не познайомились?
А нащо їм знайомитись? Ходив щоранку він до своєї кузні повз її віконце – от вони очима й стрічалися! Не питав нічого її – боявся.
Кого боявся? Хіба я не казав? Її мачухи боявся! Бо вона, мачуха, сиділа в цей час у горішньому вікні й геть-чисто бачила все. Очиськами лютими тільки зирк-зирк! Бувало, на сонце гляне – промінь-другий і відламається! Старий став я, а добре пам'ятаю: глянула колись та відьма на мене, то мені в крижах як шпортонуло! Як скрутило мене! Устав я, значить, ухопився за того зуба й ледве пошкандибав.
Що я хотів сказати? Ага! Майстер ішов якось попід вікно Олександрине... Та й простягнув їй до рук лілею, зі щирого золота викувану. Бо я вже згадував, хлопець був на все місто ювеліром. А вона йому – лілею, на полотні вишиту. Обмінялися, так би мовити. А мачуха – зирк із балкона! Вірите, з тієї ружі... з тої лілеї іскри й сипонули! Його, видать, спалити хотіла!
Згорів. Увесь дім згорів. Навіть Олександрине вікно (я казав, що було воно з ґратами?) згоріло дотла.
Олександра, звісно, врятувалася: Майстер ґрати виламав, тільки горіти почало, а дівчина вже сама в руки йому плигнула.
Мачуха? Вона чорним димом звилася вгору. Кажуть, довго ще висіла над містечком чорна хмара й дощів не пускала.
Чи, може, не так?
Стривайте! Вона ж ото дощем і випала потім! Це від нього й досі листя в огірків сохне.
Утім, здається, вони повінчалися не тоді...
Справді, не тоді. Бо в неї, не дивувати, – мачуха, а в нього ж – рідна матіночка. Не хотіла синочка з бідною одружити: мало що сирота – ще й хата згоріла!
Тут уже не питайте: ніяких подробиць не згадаю! Чи то майбутня свекрушенція Олександру на тополю перетворила... Е ні, то в пісні – на тополю! А ця хотіла зіллям отруїти!
І лиш надумалася тим варивом невісточку напоїти, як воно – хлюп! На вишивку з чорнобривцями... ба, ні, з лілеєю бризнуло.
Як воно вийшло? А звідки я можу знати, як вийшло? Я там був чи що? Казали, що тільки зашкварчала та крапля на полотні. Не пий, мовляв, бо кривенькою качечкою станеш.
Ой, то вже не з нашої казки!..
Матінка як налякалася, як помчала кудись! Та й по сьогодні!
А вони залишилися в її домі жити. Згорів? То її згорів, у нього ж будинок із каменю. Як він міг згоріти?
І, знаєте, жили, як риба з водою. Олександра вишивала, чоловік стельмахував...
Ну, те робив, що вмів. А був він, щоб не забути, і майстром, і красенем! Цим і заробляли на хліб насущний.
Чи я казав це? Якщо й казав, то повторити не завадить: урятувало обох уміння та кохання справжнє. Бо якби щось несправжнє було – ніколи б різьблена лілея не заіскрилась, а намальована, здається, маківка – не зашипіла, будьте певні!
Вони були щасливі – чи я казав? То не гріх і ще раз повідати: щасливі! Бо в них, здається, разом ото зійшлося:
Почуття і вміння!
Кохання і майстерність!
Отак!
Відтоді в цьому місті (добре, що вже казав його назву, бо зараз вона геть вилетіла з голови!) гербом обрано... А от що?..
Бач, відгадали! Еге ж – лілею!
І всі – щасливі!
Ох заморочили ви мене цею казкою!..
Скільки вже повторювати:
Любов і ніжність, друзі мої!
А ще талант і праця...
Авжеж...
Народилася 30 березня 1973 року в селі Старичі Яворівського району Львівської області.
З відзнакою закінчила Уманський державний педінститут (нині університет) імені П.Г. Тичини. По закінченню вузу працює вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії, а з 2000 року Марина Степанівна – викладач кафедри української літератури й українознавства рідного університету. Вона – кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків», монографії про П. Тичину.
Член національної спілки письменників України. Автор збірок поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Час-папороть», «Душа осики», романів для підлітків «Русалонька із 7-В…», книги казок «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)», повістей-казок «Домовичок з палітрою», «Домовичок повертається», повістей «Миколчині історії», «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?».
Як художниця, Марина Павленко проілюструвала чимало збірок (у т.ч. й власні).
Марина Павленко – лауреат багатьох літературних конкурсів: «Гранослов», «Привітання життя», конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії, «Смолоскип», «Коронація слова», Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валеріана Підмогильного, конкурсу літератури для дітей та юнацтва «Портал», міжнародного конкурсу ім. Богдана-Нестора Лепкого, конкурсу творів для дітей «Золотий лелека», Всеукраїнського мережевого конкурсу короткої прози «Євроформат-2008» тощо.
Склянка Часу*Zeitglas : міжнародний літературно-мистецький журнал. – 2012. – №63.
ДО СИМОНЕНКА (С. 118)
Текст читає автор
Розмовляла з тобою крізь призму років
І в свої чотирнадцять, і ось – у сивинах.
Все шукала порад в покоління батьків,
А тепер ти – за віком – вже є мені сином.
Відчувався мені не в далекій імлі,
Бо ж від слова до серця – найближча дорога,
Бо й мені найдорожче – то крихта землі,
Що стулилася в грудку від поту людського.
Бо й у мене є Лесик (уже Олексій),
І йому я читала твого «Лоскотона».
Мій кирпатий барометр, мій згусток надій,
Тепла брунька мого материнського лона.
Я не сміла себе називати – «поет»,
Я боялась, що вірші мої – витребеньки,
Що не досить міцним був мій власний хребет,
А в поета ж мав бути, як у Симоненка.
Бо ж поет не принишкне від владного: «Цить!», –
Скільки б душу не мучили, тіло не били;
Бо поет – той кому більш від інших болить,
Бо поет – той, хто любить й не жде, щоб любили.
Твої тиша і грім в чужомовній юрбі
Будять душу вкраїнську, розторсують гідність.
...Розмовляю з тобою, мов рівна тобі,
Це не рівність, Василю, не рівність,
А – рідність.
Горішна Н. В. Розп’яття осені : книга поезій / Н. В. Горішна ; авт. передм. І. Забудський. – Черкаси : Брама-Україна, 2007. – 263 с. : ілюстр.
НАРОДОМОР (С. 49-50)
Реквієм (поема «Голгофа»)
Текст читає автор
Заглядало лихо
33-ій (ВРОЖАЙНИЙ)
до холодних шиб,
Збила мама доці
із віконниць гріб.
Нічку колихала
донечку в труні,
Мов душа, тьмяніла
свічка у вікні.
Поплелась до ями,
ледве донесла.
Господи Ісусе,
там же півсела!
Класти мертвих ніде.
П’яний активіст
Онде ще підводу
зморених привіз.
Голод – наче слина
з людожерських ікл,
Потойбічний стогін
в урожайний рік?
Хто це там осміливсь –
й до весни не спух?
Понабігли зграї
комуняцьких псюг.
Українську душу
вибити з хохлів –
Заганяли в землю,
відбирали хліб.
Вистачило хисту
в сталінських потвор,
Щоб на Україну
впав НАРОДОМОР.
І вже інша мати
борошенце з лип –
В квачик немовляті,
щоб спинити схлип…
…Над землею сонце
сходить, наче німб.