Читаємо разом
Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).
БРАТ ЗНАМЕНИТОГО ВОРОТАРЯ (С. 11-18)
Автор: Слабошпицький Михайло Федотович
Текст читає Анна Кривопишина
Цього дня Костик завжди чекає з нетерпінням. Неділя – день особливий. День великого футболу у їхньому маленькому містечку. Справжнє свято для всіх.
Уже після обіду, задовго до матчу, люди поспішають на стадіон. Навіть з околишніх сіл приїздять геть переповнені автобуси. Шикуються довгими рядами біля входу на стадіон. Людей тут збирається ще більше, ніж на базарі буває.
Але Костя не біжить на стадіон з усіма. Він ще терпляче сидить удома, тільки час од часу перепитує Олега:
– Нам ще не пора?
Старший брат читає книжку, ніби нікуди йому сьогодні й не треба йти, і відповідає знехотя, бо Костя вже зовсім засмикав його одним і тим запитанням:
– Потерпи, ще рано.
Костик умикає телевізор, сідає перед ним і готується терпіти із усіх сил. Але яка передача може зрівнятися з футболом! Всі Костикові думки тільки й крутяться довкола нього. Олег його дуже дивує – зовсім не готується до гри. Може, так зачитався, що геть забув про неї? Треба йому нагадати.
– Ти там не дуже вискакуй із воріт, щоб не було, як минулого разу, – каже Костик.
– Не вчи вченого їсти хліба печеного, – сердито відповідає Олег, навіть не глянувши в його бік.
Костик нищечком зітхає: ну чого це брат ніколи не хоче обговорити з ним гру? Сам же казав, що він на футболі розуміється, як суддя міжнародної категорії. Потім Костик думає: Олег, звичайно, все вже обговорив із тренером. На те він і тренер. І при цій думці йому стає легше: Олег добре знає, як йому грати. Отже, можна зовсім не хвилюватися за нього. Такі м’ячі з «дев’ятки» витягатиме, що стадіон тільки охатиме від захвату.
Нарешті Олег закриває книжку.
– Можна збиратися.
– А я вже готовий! – зривається Костик на ноги.
– Тоді допоможи мені.
Складають у спортивну сумку бутси, гетри, труси і червоного светра з першим номером на спині.
– Можна, я нестиму сумку? – зазирає в очі братові Костя.
З сумкою у руці Костик завжди відчуває себе знаменитим воротарем. Ніби не Олег, а він – надія всієї команди й улюбленець усього міста. Сміливо кидається в ноги суперників, накриває собою м’яч, а вони перечіплюються об Костика й летять покотом у ворота. Він із усмішкою оглядається на них: якщо вони залетіли в сітку – не страшно, аби не м’яч… Хай полежать, оговтаються. Потім він парирує одинадцятиметровий. А в суперника вже паніка: непробивний воротар! Хіба ж такий може пропустити хоч один м’яч? Ніколи не пропустить. Скоріше небо упаде, аніж м’яч опиниться за його спиною в сітці…
Костик так замріявся, що раптом перечепився об бордюр і гепнувся на тротуар. Навіть ліктя зчесав.
Олег допоміг йому встати й запитав:
– Боляче забився?
– Та трохи є, – відповів Костик і проковтнув сльози.
– А ти бачив, як мені попадає під час матчів?
– Бачив… У тебе в кожному матчі – травма!
– Ну, не в кожному, але часто буває. Знаєш, воротарський хліб не з медом!
– А мені вже й зовсім не болить, – сказав Костя, бо йому було соромно, що він такий ґаволов.
– Трохи заболіло й одразу ж перестало…
– Давай сумку, – запропонував Олег.
– Ні, я сам, – рішуче відповів Костик.
На вході до стадіону Олега вітають голосними вигуками.
– То що, воротарю, виграємо? – запитують.
– Постараємося, – відповідає він. – А гра покаже…
– А куди ти без білета? – перепиняє Костика контролер. – Ач, який спритник!
– Я з братом, – розгублено дивиться Олегові в спину він.
– З яким братом? – уже відтісняє його з проходу контролер.
Тут Олег оглядається і каже контролерові:
– Це мій молодший брат. Хіба не впізнали?
– Та не впізнав же, – розгубився контролер.
Тепер він дивиться на Костика з повагою не меншою, ніж на Олега.
– Проходь, хлопче.
І вже навздогін:
– Брат у тебе, скажу, клас!
Костя анітрохи не дивується тим словам. Він і сам добре знає, що такі воротарі на дорозі не валяються. Їх удень з вогнем пошукати треба.
А на полі вже починається розминка.
Костя стає в Олега за воротами. Йому добре буде видно кожен братів рух.
– Тільки щоб я і слова не чув од тебе під час гри, – гукає йому Олег, і спритно ловить м’яча. – щоб ти мене не відволікав!..
Начеб Костик сам не знає того! Начеб він хоче Олегові заважати! Звичайно ж, мовчатиме, як риба.
Нарешті обидві команди вибігають на центр поля. Привітання, оплески стадіону. А м’яч уже у грі.
Сильна команда цього разу до них приїхала. Не засіла в обороні, а весь час атакує Олегові ворота. На нього сиплеться удар за ударом. Олег одбиває або ловить м’яч і весь час щось сердито виказує своїм захисникам. Мабуть, щоб уважніше грали. Щоб не ловили гав. Бо весь час суперники пасуться біля штрафного майданчика. такого ще на цьому стадіоні не бувало. Олег раз по раз витирає рукою лоба. І спина в нього геть мокра.
Під час перерви Костик узнає, що суперник – чемпіон області. Тепер зрозуміло, чому так важко з ним грати.
Ходячи між рядами глядачів, чує розмови: «Аби не воротар – капець був би…», «Так, воротар усю команду врятував!», «Це ж яке щастя, що в нас такий воротар!», «Він і в київському «Динамо» себе показав би!...».
Костикові хочеться розказати на весь стадіон, що воротар – це його брат, що Костик носить до самого стадіону його сумку з формою. Але скажи, то ще не повірять, на сміх піднімуть.
Перерва скінчилася, і команди знову на полі.
Тепер Олег стоїть у протилежних воротах. Костик перебігає туди.
– Олежо, молодець! – гукає на ходу. Олег у відповідь показав кулака. Все зрозуміло: Костик знову мовчатиме. Олегові не до нього.
І тут – яке щастя! – у ворота суперника влітає м’яч.
Увесь стадіон зривається на ноги.
– Го-о-о-о-ол! – летить над усім містечком. І той крик, мабуть, чути в усіх навколишніх селах.
А Олег біля своїх воріт походжає од радощів на руках.
Треба й Костикові навчитися так ходити. Повернеться сьогодні й одразу почне вчитися.
Та Олег уже забув свої витівки, бо суперник рветься до його воріт. Удар! Олег, мов тигр, кидається і відбиває м’яч. Знов удар! І знов Олег одбиває м’яч. Оплески на трибунах, захоплені вигуки.
Ось їхній капітан обводить захисників і виходить з Олегом один на один.
«Усе пропало», – з жалем думає Костик.
«Ясно, гол», – обпекла Костика думка. І він, не розплющуючи очей, з розпачу сів на землю.
А з трибун лунає голосний крик:
– Негідник! Костолом! З поля його! З поля!
Костик розплющив очі й побачив, що м’яч зовсім не в воротах, а в Олегових руках. Але брат чомусь не підводиться. Через усе поле до нього вже біжить лікар і білому халаті.
Суддя показує гравцеві, який біг на Олега з м’ячем, червону картку. Той утяг голову в плечі і під різкий свист трибун іде з поля до роздягалки.
Нарешті Олег з допомогою лікаря встає. Лікар веде його за ворота. З розсіченої брови в Олега тече кров.
– Боляче, Олежо? – кидається до нього переляканий Костик.
– Не дуже… Поболить і перестане. В тебе ж перестав лікоть?
– Ага, – каже Костик і розуміє, що Олегові болить набагато дужче, а він ще й усміхається.
Який терплячий у нього брат. Він теж таким буде.
– Тобі, хлопче, вже не треба виходити на поле. – каже лікар Олегові. – Попроси заміну.
Та Олег заперечливо хитає головою.
– Ні.
Лікар розгублено розводить руками, а Олег уже знову у воротах.
До кінця гри рахунок не змінюється. Отже, перемога.
Олега з букетами квітів у руках підкидають угору. А він бігає розгубленим поглядом навсібіч. І чомусь подумалося Костикові, що його шукає.
– Тут я! Тут! – гукає Костик йому з натовпу.
Та Олег, звичайно ж, не чує його голосу.
Костик продирається крізь натовп, хтось наступає йому на ногу, а він гукає і гукає:
– Олежо! Олежо! Я тут!
Нарешті Олега відпустили, і він стоїть із розсіченою бровою, у брудному, порваному светрі і не перестає розглядатися. Костик підходить і притуляється до нього.
Олег обіймає брата і запитує:
– То що?
– Олежо… – аж задихнувся Костик од хвилювання. – Ти такий молодець!..
– Ти теж у мене молодець, – сміється він. – Це ж треба – промовчав за ворітьми цілу гру! майже подвиг!
– Олежо, – шепче йому Костик, щоб ніхто не почув. – Ти не знаєш, як важко…
– Було мовчати і не підказувати мені?
– Ні… Важко бути братом знаменитого воротаря… Я так за тебе хвилювався, що в мене аж голова тепер болить!
– Значить, ти – справжній брат, – зовсім серйозно сказав Олег.
– Я понесу до дому твою сумку. – просить Костик.
– Звичайно, – погоджується Олег. – А як же інакше?
Слабошпицький М. Ф. Брат знаменитого воротаря : оповідання / Михайло Слабошпицький ; худож. О. Мушкетник. – Київ : Ярославів Вал, 2014. – 39 с. : іл. – (Бедрик).
КУДЛАЙ Слухати
(Він прибився до нас посеред зими) (С. 5-9)
Автор: Слабошпицький Михайло Федотович
Текст читає Анна Кривопишина
Вийшов я вранці з хати, а він стоїть у дворі біля криниці. Стоїть і дивиться на мене так, наче хоче щось сказати. Великий, кудлатий, з сумними очима.
Де він раніше жив – не знаю. Навіть не віриться, що в нього був господар. Бо якби був, то хіба собака від нього пішов би? Всі ж знають, які віддані собаки господарям. Я заговорив до нього, але він, звичайно, мовчав. Намагався підійти, але як тільки рушив, собака відбіг аж до воріт. Стояв там і повискував нетерпляче. Може просив їсти?
Я заскочив до хати. Одрізав окраєць хліба, старанно намазав його маслом, ще й цукром притрусив. Поспішав, бо боявся, що собака вже втік з нашого двору.
Але він знову стояв під криницею і дивився на хліб у моїх руках. Повискував і дряпав передніми лапами лід, що понамерзав довкіл криниці.
– На! На! – погукав я, та собака з місця не рушив. тільки ще голосніше повискував і то піднімав, то опускав голову. Я ступив до нього, але він кинувся до воріт.
– І в кого це ти такий боягуз удався? – запитав я ображено.
– І чого б оце боятися?
Собака стояв під воротами і незмигно дивився на хліб у мене в руках.
Поклав хліб на сніг коло порога й одійшов до повітки. Собака кинувся до нього й умить проковтнув, навіть не разу не жуйнувши. І відразу ж одним стрибком одлетів до криниці.
Сів на хвіст і дивився на мене так, начеб того хліба зовсім не було.
Я зрозумів, що він дуже голодний. Приніс хліба ще.
До себе собака знову не підпустив. Як тільки ступав до нього хоч крок, він прожогом кидався аж за ворота. Як і того разу, поклав хліб коло порога й одійшов до повітки. Собака стрибнув до нього, враз проковтнув і одбіг назад до криниці.
Я говорив до нього. Казав, що даремно він мене боїться, що нічого поганого йому не зроблю, що може до нас приходити скільки завгодно – я завжди його годуватиму.
Собака лежав на животі, витягнувши передні лапи, й слухав. Вже навіть хвостом помахував позад себе.
Рипнули двері, і на порозі забряжчала відрами мати – йшла по воду.
– О, що за проява? – запитала, побачивши собаку. – Звідкіля це він тут узявся?
– Забіг до нас. Їсти хоче.
– Дав йому що-небудь?
– Дав хліба з маслом.
– От і добре. Вважай, що ти вже з ним познайомився.
– Познайомився? Я навіть не знаю, як його звати…
– То назви якось.
Мати рушила з відрами до криниці – собака кулею вилетів за ворота.
– Ох, який страхопуд! – сказала мати, крутячи корбу.
Я допоміг їй перелити воду з відра у відро, але нести його мати знову мені не дала:
– Малий ще, підвередишся.
Хотів лишитися надворі, але вона суворо сказала:
– Ану до хати. Мороз який – застудишся.
Оглянувся до воріт на собаку. Він знову прохально дивився на мене.
– Можна, я ще винесу собаці хліба й одразу піду до хати?
– Можна, тільки одна нога – тут, друга – там. Бо завтра зовсім не випущу. Ясно?
– Та ясно, – невдоволено сказав я.
Але з матір’ю не посперечаєшся. Як пообіцяла, так і зробить. Я вже добре знаю. Спробуй не послухатися – не раз пошкодуєш.
З великим шматком хліба став на порозі – собака навіть рушив до мене від воріт. Підійшов до криниці. Став і замахав хвостом.
– Ну, йди сюди, йди не бійся!
Але до мене не йшов. Хоч йому, мабуть, і хотілося підійти. Інакше так мирно не дивися б.
Кинув йому хліб. Він піймав на льоту й зубами клацнув. Оце спритний!
Вийшла мати і суворо запитала:
– То ми як з тобою домовилися?
Нічого не вдієш – треба йти в хату.
Оглянувся на собаку – він розгублено дивився на мене. І знову повискував, хвостом помахував.
Лише наступного дня мати випустила мене надвір.
Тільки відчинив двері, а собака вже тут. сидить під криницею й запитливо дивиться. Я вже думав, що він пішов од нас і ніколи не прийде. Бо хіба мало в які двори забігає, наш міг і не запам’ятати. А він – запам’ятав.
Виніс йому хліба, хотів покласти й одійти, а він – до мене. Я з несподіванки аж розгубився: що це з ним сталося?
Собака сів переді мною і, задерши голову, дивився мені прямо в очі.
І хвостом сніг промітав.
– Не голодний він, – почув я позаду материн голос. – Уже погодувала його, погодувала твого пса.
– Хіба він мій?
– А чий же? Твій, якщо до нас прибився. Тепер твій. Бач, сам вибрав господаря.
Отак і став у нас він жити.
Думали-думали з матір’ю, як його назвати, і надумали: хай буде Кудлай. Ніяке інше ім’я йому не підходить.
Він швидко звик до свого імені і почав відгукуватися на нього.
Я вже й не уявляю, як ми раніше без собаки могли жити. І такого собаки, як мій Кудлай, мабуть, не знайти ніде. Такі гарні й розумні тільки в кіно бувають.
Михайло Слабошпицький – знаний письменник-краянин, трудівник української літератури і багатьох літератур світу.
Народився Михайло Слабошпицький 28 липня 1946 року в с. Мар'янівка на Черкащині.
1971 р. закінчив факультет журналістики Київського університету, працював кореспондентом, був головним редактором газети «Вісті з України», журналу «Вавилон-ХХ».
З 1995 року – виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів Вал». Співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Від 2006 року – секретар ради Національної спілки письменників України.
Михайло Федотович – автор понад двох з половиною десятків різножанрових книжок. Серед них – казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, біографічна проза. Найвідоміші його твори: роман-есе «Марія Башкирцева», роман-колаж «Никифор Дровняк із Криниці», роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», біографічна повість «Українець, який відмовився бути бідним (Петро Яцик), збірка біографічних нарисів «Не загублена українська людина». Особливої популярності набула його книжка художніх оповідей з національної історії «З голосу нашої Кліо».
Лауреат дев'яти літературних премій (імені Олександра Білецького, Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Коцюбинського, братів Лепких тощо). Активно займається громадською діяльністю. Ведучий радіопередач «Екслібрис», «Прем'єра книги», «Нобелівські лауреати», «Літературний профіль».