background

ДОВІДКОВЕ БЮРО

Глибоке коріння

Володимир Чос

    Назва міста походить від старослов’янського слова “град”, “город”. У часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені ровами і валами. На нашу благодатну землю здавна нападало чимало чужинців. Отож люди, аби вберегтися від ворога, навколо своїх поселень влаштовували укріплення, які називали городищами (огорожами). На основі кількох таких городищ і виникло наше місто та закріпилася назва – Городище. Загалом в Україні 19 населених пунктів в одинадцяти областях носять ім’я Городище. Також існує 29 річок із назвою Вільшанка.

    Про початок і давню долю нашого Городища нічого невідомо. Існує версія, що місто сформувалося у XI ст, адже, за “Повістю врем’яних літ”, у 1032 році Ярослав Мудрий розпочав будівництво фортифікаційної системи на південно-східних рубежах держави. Якщо так, тоді Городище можна вважати найдревнішим містом Черкащини.

    Плинув час, змінювалися племена і народи, удосконалювалися общинні та суспільні відносини. Перша писемна згадка про Городище відноситься до XVI ст. Це запис, як у 1527 році воно було спалене монголо-татарами. Поселення відродилося лише через сотню років, але розвивалося повільно.

    Селяни сіяли хліб, вирощували худобу, тримали пасіки, виготовляли барвники для фарбування шкіри. Давали значні прибутки власнику – польському дворянину, гетьману Станіславу Конєцпольському. У 1637 році виникло повстання – місцеві селяни та нереєстрові козаки Павлюка (Павла Бута) билися з польським військом. У 1645 році, за наказом Конецпольського, у Городищі насипали захисні вали та звели дві укріплені вежі. У “Словнику географічному королівства Польського” ця споруда називалася замком. Залишки того валу видно й тепер за районним вузлом зв’язку. Виходячи навіть з сучасних залишків, був він більшим за корсунський, який, щоправда, зберігся краще, бо його охороняють. Коли козаки Богдана Хмельницького перемоги поляків 16 травня 1648 року під Корсунем, то допомогли повсталим городищанам позбулися влади поміщика. З 1649 року Городище стало сотенним містечком Кропивенського полку. У червні 1664 року козаки Івана Сірка розбили під Городищем татарське військо. А струмок, що впадає у Вільшанку,з того часу називається Татарка. Про козаків, які заманили ворога у природну пастку, існує кілька варіантів переказів. Того ж року Городищенський замок, яким командував польський полковник Маховецький, витримав облогу 20 тисяч запорожців Івана Сірка. Городище знаходилося в центрі подій народно-визвольної війни 1648–1654 років. Тоді вже було значним містечком. У 1663 році у Городищі проживала одна з доньок Богдана Хмельницького, якийсь час у неї гостював брат Юрко.

    Городище було складовою частиною Мошногородищенського маєтку, про який письмово вперше згадується у 1494 році, коли він був пожалуваний черкаському наміснику Климу Олександровичу і потім перейшов до графів Моравських, в роду яких знаходився більше 250 років.

    Після Андрусівського перемир’я 1667 року Городище у складі Правобережної України відійшло до Польщі. У 1741 році в містечку числилося 300 дворів. Люди скаржилися листом Переяславському єпископу, що власники піддають кріпаків тілесним покаранням, відбирають худобу, нав’язують уніатство. У 1768 році городищани стали учасниками Коліївщини, під час якої тимчасово звільнилися від польських феодалів. У 1776 році граф Моравський продав маєток князю Любомирському, відомому магнату і власнику усієї тодішньої Смілянщини. Маєток поділявся на дві значні земельні власності – Городищенський і Мошенський ключі. Городищина належала Любомирським.

    Після приєднання Правобережної України до Московії, в 1793 році Городище стало волосним центром Черкаського повіту. У 1794 році Городище населяло близько 3700 жителів. Кількість населення зростала за рахунок вихідців із інших сіл, які знаходили тут роботу. Зокрема, працювали на добуванні граніту у місцевому кар’єрі.

    Після Прутського договору 1711 року городищенські маєтності були власністю спочатку польських магнатів Любомирських, а після придбання їх князем Потьомкіним передаються у спадок його племінниці Олександрі Енгельгард, дружині гетьмана польських військ Ксаверія Браницького, потім –князю Михайлу Воронцову (як придане Єлизавети, дочки Браницького) і зрештою –графині Катерині Балашовій.

    З книги 1852 року “Статистичний опис Київської губернії, виданий таємним радником Іваном Фундуклеєм” дізнаємося, що у Городищі проживало 2155 кріпаків, 35 вільних селян, 295 євреїв.

    Відбувалося зародження капіталізму у нашому краї. У 1860 році в Городищі був 1101 двір, проживало близько 7 тисяч жителів. Люди працювали на цегельному і пивомедоварному заводах, на двох млинах, трьох олійницях та інших дрібних підприємствах. Значна частина чоловіків займалися, як і у попередні століття, чумацтвом.

    З фоліанту Л.Похилевича “Оповіді про населені місця Київської губернії” вичитуємо, що “Городище – містечко при річці Вільшанці, в 20-ти верстах на південний схід від Корсуня”. Тут проживало жителів обох статей: православних 5493 (48%), євреїв 3000 (26%), розкольників 15 і папистів 66. Налічувалося 2390 ревізійних душ чоловічої статі – так тоді називали платників податків. Поштовий зв’язок з Городищем було налагоджено з 1874 року.

    Городище – батьківщина багатьох видатних людей. У вересні 1843 року та двічі влітку 1859 року тут гостював Тарас Григорович Шевченко. Відвідували містечко народоволець Андрій Желябов (який невдовзі вчинив теракт проти царя), поетеса Леся Українка, історик Микола Костомаров, вчений Михайло Драгоманов, автор слів державного гімну “Ще не вмерла Україна” Павло Чубинський, який у 1870–1873 роках жив і працював у сусідньому Млієві. Місцевий терорист-революціонер Устим Жук носився з авантюрною ідеєю виготовляти цукор із тирси. Про актуальність його ідеї в одній зі своїх праць писав В.І.Ленін. Хлопчаком у Городищі гостював Костянтин Паустовський. У 1992 році, коли відзначали 100-ліття письменника, з Москви приїздив його син Вадим. У журналістських справах тут бував і писав про недолугі назви багатьох місцевих вулиць поет Василь Симоненко.

    26 липня 2001 року Кабінет міністрів України видав Постанову № 878 “Про затвердження Списку історичних населених місць України”, куди включили і Городище.

    Із сайту: Городище онлайн : Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=10


Володимир Чос

    Мати композитора

    Для матері найвищою нагородою є досягнення її дітей. Навіть якщо сама вона залишається в тіні, а всі промені сяючої слави дістаються дитині – вона щаслива тим і радіє більше за усіх інших. Тому складаючи шану якійсь видатній особистості, варто згадати добрим словом людину, яка подарувала життя, недосипала ночей, безкорисливо віддаючи себе дитині. Скільки б потім не було вчителів і наставників, найперша роль у вихованні належить саме матері. Тільки вона і ніхто інший нагородила дитя талантом, а своєю турботою, ніжністю, колисковою піснею пробудила найперше почуття прекрасного.

    Напевно і не здогадувалася молода дівчина, коли виходила заміж за городищенського священика Степана Гулака-Артемовського, що згодом подарує світові майбутнього основоположника національного оперного мистецтва. Але була певною, що стане надійною опорою чоловікові, хорошою господинею і доброю матір’ю. І все це матушці Варварі вдалося. Як засвідчує запис у старій метричній книзі, 4(16) лютого 1813 року у подружжя народився синочок Семенко. Дуже жвавим росло хлоп’я. А як заспіває – ніби срібні дзвіночки задзеленчать. Радіє дитя, а матері то найліпша втіха.

    Про сердечність сім’ї Гулаків-Артемовських красномовно свідчить факт, що виховували вони також і чужу дитину – з дитячих років проживав у їхній хаті Євдоким Шевченко – двоюрідний брат Тараса Григоровича Шевченка… Для чоловіка, своїх і чужих дітей завжди вистачало душевного тепла у матушки Варвари.

    Коли Семенові виповнилося 11 років, батько відвіз його навчатися у Київське повітове духовне училище – продовжувати родинну династію священнослужителів. Боляче було матері розлучатися із сином, але переборювала себе, бо розуміла, що син мусить здобути освіту, щоб зайняти гідне місце у суспільстві, бути в пошані людей. Не відала тоді, що розлука вийде надзвичайно довгою…

    У бурсі запримітили гарний голос хлопця. Він співав у Софіївському соборі, а пізніше, коли голос зміцнів і сформувався чудовий баритон, перейшов у хор Михайлівського монастиря. Невдовзі трапився щасливий випадок, який наблизив його до вершин музичної кар’єри, але значно віддалив від батьківського дому і неньчиної ласки. У Київ завітав композитор М.І.Глінка, який відбирав талановитих юнаків для придворної капели. Він запримітив і Гулака-Артемовського, якого забрав до Санкт-Петербурга. Навіть оселив у власній квартирі і особисто зайнявся його музичною та загальною освітою. Потім почалися концертні виступи, поїздка в Італію для удосконалення професійної майстерності. Повернувся звідти вже справжнім маестро… На жаль, більша частина його листування не збереглася до нашого часу. Але можна упевнено припустити, що про свої пошуки і досягнення він писав додому, і мати неодноразово перечитувала ті дрібно списані аркуші, журилася й раділа разом із сином…

    Варвара Арсенівна, завдячуючи сину, змогла познайомитися із молодим, але вже відомим поетом Тарасом Шевченком. На прохання Гулака-Артемовського, під час своєї поїздки в Україну, той завітав у Городище передати щирий синівський привіт. Зустріч вийшла надзвичайно теплою, ніби між ненькою й сином. Адже Варвара Арсенівна вже тривалий час не бачила рідного сина, а тому у молодому гостеві прагнула уявити свого Семена. Тарас Григорович із дитячих літ ріс сиротою, а тому вдячно сприймав материнську любов від цієї жінки… Ту зустріч поет запам’ятав на усе подальше життя. Навіть перебуваючи на засланні, у листі від 1 липня 1852 року, запитував свого незрадливого друга: “Чи живе в Городищі твоя стара мати? Коли здравствує, то низенько кланяйся їй”.

    С.С.Гулак-Артемовський увічнив своє ім’я, як видатний співак, актор, композитор... Але віддаючи йому усю належну шану, варто пам’ятати і про ту скромну людину, яка незримо завжди була біля нього, підтримувала найбезкорисливішим чином. Це його мати – Варвара Арсенівна Гулак-Артемовська.

    Із сайту: Городище онлайн / Історія від Володимира Чоса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.horodysche.org.ua/?id=21


Михайло Іванович Глінка

 Біографія

Михайло Іванович Глінка народився 1 червня 1804 року в селі Новоспаському, в маєтку своїх батьків, розташованому в ста верстах від Смоленська й у двадцяти верстах від невеликого міста Єльні.

    Дитинство композитора проходило в маєтку батька, відставного капітана Івана Миколайовича Глінки.

    Систематичне навчання музиці почалося досить пізно та натому ж рівні, що і навчання загальних дисциплін. Першою вчителькою хлопчика була гувернантка Варвара Федорівна Кламер.

    Головними враженнями дитинства  композитор  називає російські пісні . Вони були «…першою причиною того, що згодом я став переважно розробляти народну російську музику», а також кріпацький оркестр дядька, який він «любив найбільше». Хлопчиком Михайло Глінка грав у ньому на флейті та скрипці, а ставши дорослішим, диригував. Живим поетичним захопленнямнаповнювали його душу дзвін і церковний спів. Юний Глінка непогано малював, пристрасно мріяв про подорожі, вирізнявся жвавістю розуму і багатством фантазії.

    Сприятливий вплив на Глінку мало перебування в Петербурзькому благородному пансіоні в 1817-1822 роках, який славився прогресивними  викладачами. Його вихователем в пансіоні був В. Кюхельбекер.

    У Петербурзі М. Глінка бере уроки у провідних музикантів, у тому числі в ірландського піаніста і композитора Джона Філда. Знайомиться з О. Пушкіним, В. Жуковським, А. Дельвігом, А. Грибоєдовим, В. Одоєвським, А. Міцкевичем. Глінка бере уроки фортепіанної гри у Дж. Філда, а потім у Ш. Майера, навчається співу, грі на скрипці.

    У 1822 році, після закінчення пансіону, з'являється перший твір М. Глінки як композитора – варіації для арфи або фортепіано на тему з опери "Швейцарське сімейство", австрійського композитора Вейгля.

    Саме в цей час були написані відомі романси та пісні: "Не искушай меня без нужды" (на слова Е.А.Баратинського), "Не пой, красавица, при мне" (на слова А.С.Пушкіна), "Ночь осенняя, ночь любезная" (на слова А.Я.Римського-Корсакова) та інші.

    У 1823 році М. Глінка здійснює подорож по Кавказу. А в1830 році їде до Італії.

    Тут він перебуває у полоні нових вражень,відвідуючи кожну оперну постановку, кожен концерт.

    В Італії композитор зближується з В. Белліні, Г. Доніцетті, зустрічається з Ф. Мендельсоном, пізніше серед його друзів з'являться Г. Берліоз, Дж. Мейєрбер, С. Монюшко. У цей час з'являються його п'єси на теми популярних опер, інструментальні ансамблі.

    В 1836 році Михайло Глінка повертається в Росію. Працює над  оперою«Іван Сусанін». Її прем'єра відбулася 27 листопада 1836 року і була сприйнята передовими діячами російської культури як подія великого значення.

    Одночасно з'являються й інші твори –романси на вірші Пушкіна, вокальний цикл «Прощання з Петербургом» (на вірші Кукольника), перший варіант «Вальсу-фантазії», музика до драми Кукольника «Князь Холмський».

    В 1838 році Михайло Глінка приїздить в Україну. Михайло Глінка неодноразово бував у Чернігові та Ічні, Ніжині, Григорівці, Монастирищі, Качанівці. В Качанівці частозбиралися видатні діячі української культури.

    М. Глінка близько познайомився з художником В.І. Штернбергом –другом Тараса Григоровича Шевченка, з українським поетом Віктором Забілоюі на йогослова написавдві пісні: «Гуде вітер» та «Не щебечи, соловейко». В них композитор передав дух і характер української народної музики.

    У маєтку Тарновських працював над оперою «Руслан і Людмила», уривки з якої вперше виконав хор мецената Григорія Тарновського.

    Прем'єра опери «Руслан і Людмила» відбулася в Москві 27 листопада 1842 рокуі  була зустрінута дуже критично. Вороже зустріла оперу аристократична публіка на чолі з імператорською родиною.

    У 1844 році М. Глінка знову вирушає у подорож до Європи –спочатку до Парижа (1844-45 роки), а потім до Іспанії (1845-47 роки).

    Іспанські враження надихнули М. Глінку на створення двох симфонічних п'єс: «Арагонської хоти» (1845 рік) і «Спогади про літню ніч в Мадриді» (1848-51 роки). Одночасно з ними у 1848 році з'являється знаменита «Камаринська» –фантазія на теми двох російських пісень. З цих творів веде свій початок російська симфонічна музика.

    Останні роки життя М.І. Глінка проводить в Росії (Новоспаське, Петербург, Смоленськ) та за кордоном (Варшава, Париж, Берлін).

    Помирає композитор15 лютого 1857 року в Берліні. Його прах був перевезений доПетербурга, та захоронений на цвинтаріОлександро-Невської лаври.

Більше про Михайла Глінку можна прочитати  в книгах:

   Васина-Гроссман В. Михаил Иванович Глинка / В. Васина-Гроссман ; худож. Д. Бязров. – М. : Музыка, 1982. – 103 с. : фотоил.

Серов А. Воспоминания о Михаиле Ивановиче Глинке / А. Серов ; худож. Л. А. Яценко. – Л. : Музыка, 1984. – 56 с.

              Канн-Новикова Е. Маленькая повесть о Михаиле Глинке. - 3-е изд. – М. : Музыка, 1987. - 64 с.


ОПЕРА

    Опера – це драматичний жанр, що поєднує в собі музику, літературу, образотворче мистецтво, танець. Музика є природним засобом вираження емоцій, настроїв і почуттів. У результаті, класичні опери є дуже драматично виразні.

    У сьогоднішніх оперних постановках те, що глядачі опери бачать і чують, підсилюється також світлом та іншими технічними засобами.

    Опера виникла в Італії на межі XVI – XVII століть. Поштовхом до створення опери стала ренесансна ідея учених-гуманістів, письменників і музикантів щодо відродження давньогрецької трагедії.

    У процесі історичного розвитку були вироблені різноманітні оперні форми: сольна арія, аріозо, каватина, різні види вокального ансамблю, хори, а також увертюра і самостійні оркестрові епізоди жанрового характеру. Велике значення в опері має речитатив, що відтворює інтонації мови людини і пов'язує сольні або ансамблеві номери. В деяких операх замість речитативу використовують розмовний діалог. Велику роль в оперній драматургії відіграють лейтмотиви – короткі музичні теми-символи, які характеризують дійових осіб, певні сценічні ситуації тощо.

    Першу оперу, рукопис якої зберігся до наших днів, написав італійський композитор Якопо Пері на початку XVIIстоліття.Її основу становить давньогрецька легенда про чарівного музиканта Орфея та його дружину Еврідіку.

    Важливу роль у становленні оперного мистецтваXVIIстоліттявідіграла творчість італійського композитора Клаудіо Монтеверді. Йому вдалося досягти єдності музичного і драматичного начал, гармонічна мова митця сповнена драматичними контрастами і навіть тепер вражає своєю сміливістю і живописністю. До наших днів дійшли три опери композитора – «Орфей», «Повернення Улісса на батьківщину» і «Коронація Поппеї». Останній твір ставвершиною його творчості завдяки віртуозності вокальних партій та досконалості інструментального письма.

    У XVII столітті виникла опера у Франції. Її засновником став Жан Батіст Люллі, який був чудовим скрипалем, диригентом, композитором, танцівником. Опери Люллідемонструють суто французький музично-театральний стиль. Сюжети беруться з античної міфології чи з італійських поем, а лібрето, з їх величними віршами, орієнтовані на стиль великого сучасника Ж. Б. Люллі – драматурга Ж. Расіна. Музиці Ж. Б. Люллі притаманні урочистість, вишуканість, у ній яскраво відображені характерні риси французької музичної традиції – витончена елегантність, стримана емоційність і одухотвореність. Відомими операми Ж. Б. Люллі є «Альцеста», «Тезей», «Атіс», «Арміда».

    Центром оперної діяльності другої половини XVII – початку XVIII ст. став Неаполь, а першим майстром нового стилю – Алессандро Скарлатті. До спадщини композитора входить близько ста опер. Найвідомішими з них є опери-серіа «Примхи кохання або Розаура», «Коринфський пастух», «Великий Тамерлан», «Митридат Евпатор», «Телемак».

    Значний внесок у розвиток неаполітанської опери-серіау XVIII ст. в Європі здійснив німецький композитор Георг Фрідріх Гендель. Розпочавши свою професійну діяльність оперного скрипаля, митець з 1706 по 1710 рр. мандрував по Італії. У 25 років Г. Гендель прибув до Лондона, де згодом отримав монопольне право на постановку італійських опер. Там він написав оперу «Рінальдо». Згодом з’явилася ціла низка опер, в яких розмаїття і багатство гармонічного письма поєднані з надзвичайною вокальною віртуозністю. Постановки опер Г. Генделя «Аціс і Галатея», «Юлій Цезар», «Аецій» та «Альціна» з успіхом проходять і в наш час.

    Із Неаполем пов’язане також виникнення опери-буффа – різновиду комічної опери, що з’явилася як закономірна реакція на оперу-серіа. Цим видом опери швидко зацікавилися у Відні, Парижі, Лондоні. Найбільшої популярності комедія набула у студентів. Один із них, Джованні Баттіста Перголезі, у 23 роки написав маленьку комічну оперу «Служниця-пані». Цей твір мав неймовірний успіх. У його лібрето йшлося не про подвиги давніх героїв, а про буденну дійсність. Жанр опери-буффа набув свого розвитку у творчості композиторів Дж. Паізієлло і Д. Чімарози.

    Вагомий вплив на розвиток оперного мистецтва мала творчість німецького композитора Христофа Віллібальда Глюка. Композитор здійснив оперну реформу, що ґрунтувалася на музично-естетичних принципах Просвітництва. Суть реформи Х. В. Глюка полягала в підпорядкуванні музики драматичній дії. Всю увагу Х. В. Глюк зосередив на виявленні внутрішнього світу героїв. Інструментальні і вокальні засоби були спрямовані на розкриття змісту кожного слова тексту. Перу композитора належать опери «Орфей і Евридика», «Альцеста», «Паріс і Олена», «Іфігенія в Авліді», «Іфігенія в Тавриді». У цих творах піднесеність драми, притаманна для опери-серіа,поєднується з багатством німецького гармонічного письма.

    Вершиною розвитку опери XVIII ст. стала творчість видатного австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Митець створив власний інтернаціональний оперний стиль, що відзначався гармонією між сольними і ансамблевими номерами, між вокальним та інструментальним началами. До комедійних опер В. А. Моцарта належать «Весілля Фігаро», «Дон Жуан» і «Так учиняють всі жінки». Поруч із цим майстер створив опери «Викрадення із сералю» і «Чарівна флейта», що стала останньою оперою митця.

    XIX ст. називають класичною епохою історії оперного театру. Опера стала емоційною домінантою і символом часу. Її не змогли порушити ні драматичний театр, ні балет, що характеризувався власною естетикою, ні оперета, що набула популярності в середині століття.

    Опера становила основу творчості відомого італійського композитора Джоаккіно Россіні. Саме у цьому жанрі виявилися його мелодична щедрість, дотепність і сатирична влучність у зображенні персонажів. Оригінальним шедевром комедійного мистецтва XIX ст. стала опера митця «Севільський цирульник». Яскрава мелодика, природність і жвавість характерів, змальованих композитором, простота і послідовність сюжету – все це забезпечило опері справжній тріумф.

    Завершивши традицію жанрів опери-серіа і опери-буффа, Дж. Россіні створює у 20-х рр. XIX ст. опери, проникнуті високим патріотичним пафосом, героїкою визвольної боротьби. Серед них –опера «Вільгельм Телль». Яскрава, реалістична характеристика головних героїв, вражаючі масові сцени, в яких за допомогою хору і ансамблів зображено народ, а головне, надзвичайно виразна музика здобули «Вільгельму Теллю» славу одного з найкращих творів оперної драматургії XIX ст.

    Одним із великих реформаторів опери у XIX ст. був відомий німецький композитор Ріхард Вагнер. Композитор намагався створити оперу, в якій драма була би головною метою, а музика – засобом. Митець вважав, що традиційну оперу має змінити музична драма, в якій слово і музика рівноправні і об’єднані в єдине ціле.

    Оркестр, на думку Р. Вагнера, має глибоко передавати почуття героїв. Композитор був великим майстром і знавцем оркестру. І сьогодні оркестрові епізоди його опер є окрасою програм концертів симфонічних оркестрів усього світу.

    Серед відомих опер композитора – «Рієнці», «Летючий Голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда», театрологія «Перстень нібелунга».

Важливу роль у розвитку опери відіграла творчість видатного італійського композитора Джузеппе Верді. Твори митця дотепер вважаються вершиною оперного мистецтва. Серед його творів опери«Ломбардці», «Ернані» і «Аттіла», «Ріголетто», «Трубадур», «Травіата». Одним із найвищих досягнень Дж. Верді стала опера «Отелло».

    Ці твори увійшли до скарбниці світового оперного мистецтва, вони є найбільш популярними у світовому оперному репертуарі.

  Однією з вершин французького оперного реалізму стала опера «Кармен» визначного французького композитора Жоржа Бізе, створена за новелою П. Меріме. Її героями є прості люди із сильними та суперечливими характерами. В опері втілено іспанський національний музичний колорит, різноманітність народних сцен, напружений хід драматичних подій. Буржуазна публіка спочатку не сприйняла оперу. Лише згодом «Кармен» стала однією із найпопулярніших опер у світі.

    Явищем світового значення у XIX ст. стала російська опера, першим класиком якої вважають відомого російського композитора Михайла Глінку. Уперше в російській музиці композитору вдалося знайти метод цілісного симфонічного розвитку оперної форми, повністю відмовившись від розмовного діалогу. Операм композиторапритаманна героїко-патріотична спрямованість, широкий епічний склад, монументальність хорових сцен.Серед кращих його творів – «Життя за царя» та «Руслан і Людмила», які відкрили класичний період в історії російської опери і започаткували її головні напрями – народну музичну драму, оперу-казку, оперу-билину.

    Жанр оперної музики продовжив розробляти А. Даргомижський, який створив першу в Росії соціально-побутову оперу «Русалка».

    У 1860-х рр. спостерігається нове піднесення російської опери, пов'язане з діяльністю композиторів «Могутньої кучки». Один за одним з'являються шедеври оперної класики, оновлюються старі жанри, створюються нові. Серед них – народні музичні драми М. Мусоргського «Борис Годунов» і «Хованщина», де з неймовірною силою зазвучала тема боротьби і страждань народу; епічна опера О. Бородіна «Князь Ігор».

    Оперний жанр становить основу творчої спадщини визначного російського композитора і диригента Миколи Римського-Корсакова.

    У епічних та казкових операх М. Римського-Корсакова елементи казковості, фантастики поєднуються з яскравим реалізмом. Це опери «Псковитянка», «Садко», «Царева наречена», «Снігуронька», «Ніч перед Різдвом», «Казка про царя Салтана», «Майська ніч», «Золотий півник». Загалом творчий доробок композитора становить 15 опер. Основою оперної виразності митець вважав спів. Важливу драматургічну роль в його операх також відігравав оркестр, який нерідко виконував в операх самостійні симфонічні картини та антракти.

    На особливу увагу заслуговує оперна творчість відомого російського композитора Петра Чайковського. Композитор створив опери на історичні сюжети – «Орлеанська діва», «Мазепа», «Опричник». Одночасно митець пише лірико-комедійнуоперу «Коваль Вакула»і оперу романтичного плану «Чарівниця». Але вершинами оперної творчості стали його ліричні опери «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама».

    В опері «Євгеній Онєгін» композитор показав життя та стосунки звичайних людей. Завдяки унікальному мелодичному дару, майстерному використанню інтонацій російського романсу, характерних для побуту, зображеного у творі О. Пушкіна, П. Чайковський створив твір, що був легким для сприйняття, і,водночас,у ньому знайшли відображення складні психологічні стани героїв.

    Опера «Пікова дама» також написана на пушкінський сюжет. У цьому творі П. Чайковський постає не лише геніальним драматургом, який тонко відчуває закони сцени, але й великим симфоністом, що будує дію за законами симфонічного розвитку.

    Основоположником української опери був Микола Лисенко. Творчість майстра охоплює різні оперні жанри, зокрема історико-героїчний(«Тарас Бульба»), лірико-побутовий(«Наталка Полтавка»), комічний («Різдвяна ніч»), лірико-фантастичний(«Утоплена»), оперу-сатиру («Енеїда») та ін.

    Велику зацікавленість викликає реалістична опера «Тарас Бульба», музика якої сповнена волелюбними мотивами й патріотичним пафосом. Основний ідейно-образний зміст твору симфонічними засобами передано в увертюрі.

    Композитор також був засновником жанру дитячої опери. На лібрето вітчизняної письменниці та поетеси Дніпрової Чайки він написав одноактну музичну казку «Коза-дереза», сатиричну оперу «Пан Коцький», фантастичну оперну казку «Зима і весна».

    В оперному жанрі також працювали вітчизняні композитори С. Гулак-Артемовський («Запорожець за Дунаєм»), А. Вахнянин («Купало»), Д. Січинський («Роксолана»), М. Леонтович («На русалчин Великдень»).

    Оперна творчість композиторів XX ст. відкривала невідомі раніше засоби музичної виразності та образи. Композитори намагалися поєднати у своїй творчості ідеї та мову нового часу з виробленими раніше національними традиціями. Вони писали твори, в яких відображалася реальна дійсність.

   Це знайшло віддзеркалення у операх французьких (К. Дебюссі, М. Равеля, Д. Мійо, А. Онеггера, Ф. Пуленка) та німецьких (А. Шенберга, Е. Кненека, А. Берга, П. Хіндеміта) митців.

     У 30-х рр. ХІХстоліття зароджується американська національна опера, засновником якої був Джордж Гершвін. Його опера «Поргі і Бесс» відзначається глибоким проникненням у духовний світ і музичний фольклор негритянського народу. Опера набула визнання в США та інших країнах і сьогодні її постановки з успіхом проходять у провідних театрах світу.

    Після другої світової війни, завдяки творчості відомого англійського композитора Бенджаміна Бріттена, відбувається становлення сучасного англійського музичного театру. Світове визнання отримали опери композитора «Пітер Граймс», «Альберт Херрінг», «Сон в літню ніч», в яких митець постає як тонкий музичний драматург-новатор.

    Найкращими зарубіжними операми XX ст. є твори Б. Бартока («Замок герцога Синя Борода»), А. Берга («Воццек»), І. Стравінського («Соловейко», «Мавра»).

   Вагомих успіхів у оперній творчості досягли російські композитори. Однією з вершин оперного мистецтва є опера Дмитра Шостаковича  «Леді Макбет Мценського повіту». Тут сатиричне зображення негативних персонажів поєднується з натхненною лірикою і суворим, піднесеним трагізмом.

    Змістовні твори створили Д. Кабалевський («Кола Брюньон», «Сім’я Тараса»), Т. Хренніков («У бурю», «Мати»), 3. Паліашвілі («Даісі»), Р. Щедрін («Мертві душі») та інші композитори.

    Вагомим внеском до скарбниці світового оперного мистецтва була творчість Сергія Прокоф’єва. Як оперний композитор С. Прокоф’єв дебютував ще у 1916 р. оперою «Гравець». Згодом побачила світ опера «Любов до трьох апельсинів», що мала великий успіх. Однак найяскравіше талант С. Прокоф’єва як видатного драматурга розкрився в опері «Семен Котко», що написана за повістю В. Катаєва «Я син трудового народу», і особливо в опері «Війна і мир», сюжетною основою якої стала однойменна епопея Л. Толстого.

    Серед українських опер здобули визнання «Золотий обруч» і «Щорс» Б. Лятошинського, «Наймичка» М. Вериківського, «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г. Майбороди, «Довбуш» С. Людкевича, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Молода гвардія» та «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, «Лісова пісня» В. Кирейка, «Загибель ескадри», «Вій» і «Ніжність» (моноопера) В. Губаренка, фольк-опера «Цвіт папороті» Є. Станковича.

    Незважаючи на теорії «відмирання» оперного жанру, які з’явилися у XX ст., опера займає важливе місце в сучасній культурі. Самостійні оперні школи розвиваються не лише у більшості народів Європи, а й у багатьох країнах Латинської Америки та Азії. В оперному мистецтві відображаються масштабні суспільні події нашого часу, прогресивні гуманістичні ідеї, розкривається багатство вокальних можливостей людини.


    Відповіді на вікторину «Чи знаєте ви оперу?»

 1. Опера – специфічний жанр у музично-драматичному мистецтві , де зміст втілюється за допомогою засобів музичної драматургії, зокрема , за рахунок вокальної музики.

Основна літературна база опери – різні лібрето. При цьому, сам термін «опера» буквально з італійської означає  творчість  або працю. У цьому музичному жанрі в єдине ціле зливаються драматичне мистецтво і поезія,  різноманітна інструментальна і вокальна музика, танці,  міміка, костюми, декорації, живопис.
       Опера  часто починається з увертюри – симфонічного вступу, який в загальних рисах покликаний ознайомити слухача з майбутнім змістом усього дійства.

 2. Різновидів опери є багато: велика, напівкомічна, комічна, романтична, на романтичний сюжет, баладна, опера-балет та semi-опера, в якій поєднуються усна драма, вокальні мізансцени, танці та симфонічні твори.

 3. В оперному жанрі працювали вітчизняні композитори: Семен Гулак-Артемовський – автор першої національної опери «Запорожець за Дунаєм», Микола Лисенко – автор опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Утоплена», Максим Березовський, відомий своєю оперою «Демофонт»,  Дмитро Бортнянський – автор опер «Сокіл» та «Син-суперник»,В. Косенко , автор опери  «Кармелюк»,  Михайло Завадський – автор української опери «Марія», Борис Підгорецький, автор опери «Купальна іскра»та інші.

 4. Автором першої української національної опери «Запорожець за Дунаєм» був Семен Гулак-Артемовський

Підготувала Л.О. Ткач