Слово

Носань С. Сонячний ранок : повість, оповід. / С. Носань ; пердм. А. Костецького ; мал. О. Філіпенко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 151 с. : ілюстр.

СЛОВО (С. 71-72)  Слухати

    Оленка прокинулась рано. Нечутно пройшла до ме­не в кімнату й торкнула за плече:

    – Тату?

    – Ой, як ти нас налякала!

    – Кого, вас?.. Ти ж один сидиш за столом.

   – Ні, не один... А слова?! Я вже вибрав одне гарнесеньке і хотів почати ним нове оповідання, аж тут ураз ти… Я злякався, і слово спурхнуло.

   – Вибач, татку, я ж не хотіла вас налякати, а тому слівце твоє вибачить мені. Політає-політає й знову повернеться, як пташка до гніздечка. Йому ж дуже цікаво бути першим і почати оповідання, правда? Його ж діти й дорослі будуть і вголос, і мовчки повторювати.

   От учора на уроці читання Валентина Миколаївна аж тричі назвала моє прізвище. Хвалила, що я не тільки гарно вивчила вірша, а й зі смаком, з почуттям виразно продекламувала, неначе барвисту картинку осені намалювала. І мені знаєш як приємно було чути похвалу! Отак і твоє слово радітиме, коли йоговсі будуть повторювати.

  – Для того, донечко, щоб йогоповторювали, тобто читали й перечитували, треба написати гарне оповіданнячко.

   – А ти постарайся і напиши гарне-гарне. Я, коли вчила напам’ять вірша, знаєш як дуже старалася... За кожним словом уявляла картинку, яку воно в собі тримає. Ти ж мене сам так навчаєш, не зубритислова, а думати й уявляти... От і сам старайся.

    – Добре, доцю, буду старатися... Бо теж дуже хочу, щоб і мене похвалили.

   – Тоді я пішла, не буду вам заважати, а ще трішечки полежу. Слово, мабуть, уже наліталося й чекає, доки ти його знову покличеш, правда?

   – Звичайно, – я пригорнув доньчину голівку до грудей і поцілував теплі, м’які косички, – ти, либонь, не просто мене провідала, а хотіла щось сказати?

    – Потім... Коли ти напишеш оповіданнячко… Гукнеш мене і я тобі розповім, добре?

    – Добре. А не забудеш?

   Донька хитрувато всміхнулася і покрутили голівкою, пильно примружилась на мене і враз сказила пошепки:

   – Он, над твоїми паперами вже слово літає. От-отсяде. Схоже на метелика... Тільки одне крильце зелене, як молодесенький листочок, а друге – золотеньке як сонячний зайчик. Гляди, щоб зовсім не втекло… У тебе ж вікно розчинене.

   Я порадів доньчиній фантазії, схилився до столу, справді настрій у мене склався такий, що я на одному подиху написав оповіданнячко. Його ви знайдете в цій книжечці. А яке воно – вгадайте самі і скажіть, чи сподобалося?