Носань С. Казки для Кирилка / С. Носань ; худож. обкл. О. Діденко ; дитячі мал. В. Лаут. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 146 с. : ілюстр.

ПОТАЄМНА КОМІРНИЧКА (С. 134-135)  Слухати

Текст читає автор

    Ходимо краєм старого лісового яру.

   Між дубами та грабами в’ється стежина. Деінде пообіч неї трапляються розлогі липи, ясени... Ураз щось ніби змигнуло на сірому стовбурі, схоже на язичок вогню, що невідомо звідки вихопився й миттю згас.

   Зупинилися, приглядаємось... Аж воно білочка! Ген-ген, з галузки на галузку перестрибує, спритно й легко. От і зникла з очей.

    Що ж це вона поробляла на ясені?

   Обдивляємося дерево, чорні порепані гулі на стовбурі, що з них молоде пагіннячко виростає. Далі до вершини, під товстою гілкою – дупло, вузьке і довгувате... затулене сухим трав’яним віхтиком, ще й прикрите куценькою гілочкою, неначе дашок над ґанком.

    – Тату, а загляньмо! Що там білочка в дупельці ховає?

    – просить Оленка.

   Стаю на пеньок, вибираюся на давній сучок, обережно виймаю віхтика, і ледь-ледь просовую руку – глибоченько! На дні листя хрустко шарудить під пальцями. Розгортаю... Он воно що під ним! Горішки! І до дна, мабуть, ще далеко...

    Виймаю кілька горіхів з того чималого припасу й подаю доньці.

    Застеливши засічок листям і затуливши віхтиком, я зістрибую на землю.

    – Як ви гадаєте, тату, білочка зараз не стежить за нами?

    – Думаю, що їй не байдуже, що ми робимо біля ясена з її потаємною комірчиною.

    – Тату, а білочка в цьому дупельці мешкає?

    – Ні, її хатка в іншому дереві.

    – Так чому ж вона горішки зберігає окремо?

  – Бо як усю домівку закладе продуктами, нідейповернутися буде. А таких комірчин, як ми побачилибілочка має багато... І гриби сушені є в тих запасах ігорішки. Одне слово, щоб вистачило на всю зимупрохарчуватися. Коли зима передбачається не дуже люта,так білочки й на землі роблять схованки, а коли морознай дуже снігова – в дуплах. Влітку й восени білочка невтомно трудиться, як і люди, щоб спокійно й неголодно дочекатися весни.

   – Татку, татку, – погляньте!.. Білочка знову прийшла! – притишено – збудженим голосом озивається донька.

    – Ага, таки не втерпіла. Злякалася, що ми всітвої припаси забрали з комірчини? Не турбуйся, ми лише три горішки взяли скуштувати.

   Бачу, як навпроти ясена, за сусіднім деревом, змигнувжовтогарячий промінець вогню, а далі, вже насамісінькій верхівці ясена, з-за гілки – кругленька голівказ довгастими вушками виткнулася. Гульк – чорні тернини наполоханих оченят зирять на «розбійників».

   – Не хвилюйся, – ще раз кажу до білочки, – цілі-цілісінькі твої ліщинові горішки... Узимку ми принесемо тобі до цієї комірчини ще й волоських.

    Ми тихо відходимо далі.

   Час від часу я непомітно озираюся й дивлюся на стовбур ясена: чи не видно білочки?

   Переконавшись, що загроза минула, вона, мабуть, в’юркнула до засічка й уже перевірила запаси. Все на місці, значить, можна й далі трудитися, робити на зиму припаси. Он скільки в лісі грибів, ягід, горіхів!