Я хочу пити молоко вдома

Фролова М. Ф. Де народився, там і згодився : дітям  та дорослим про ностальгію / Майя Фролова. – Черкаси : [Б. в.], 2003. – 30 с.

Я хочу пити молоко вдома   Слухати

    Коли я була маленькою, ми жили на околиці Сміли, де я й народилась. А наші друзі, сім'я вчителів із дочкою Галею, ровесницею мого старшого брата, жили в центрі міста, у прибудові до школи. Там вони й працювали.

     Іноді ми всі, наша сім'я, ходили до них у гості, гуляли по центральній вулиці, пригощались солодощами в літньому павільйоні. ровесницею мого старшого брата, жили в центрі міста, у прибудові до школи. Там вони й працювали.

   Володя, мій брат, і Галя дружили між собою, а мене, малу, відганяли, розмовляючи про свої дуже особисті справи. Я пленталася позаду сама, було мені сумно й образливо. Дорослі гомоніли про щось своє, не звертаючи на мене уваги. Тому я не дуже любила такі парадні прогулянки, мені більше подобалось, коли наші друзі приходили до нас.

   Біля нашого невеликого будинку роздолля: садок із величезною грушею, під якою стояло розлоге плетене крісло, вкопаний кремезний стіл, тут і чаювали, й розмовляли, й співали. Брат добре грав на мандоліні, домрі. І мене ніхто не відганяв. Тут я трохи господиня, у себе вдома, на своєму місці.

    Але існував один особливий момент: іноді Галю відпускали до нас на цілісінький день, особливо коли достигала шовковиця. Мали дві розкішні шовковиці – чорну й білу з рожевими спинками. Ми, діти, просто жили на тих деревах, вилискували стовбури, ковзаючи туди-сюди.

     Галя навіть на ніч лишалась. Мама готувала щось смачненьке, були у нас і свої чудові розваги: лазили на горище, де валялись вилущені соняхи, висіла пересохла кукурудза, під дахом знаходили старі соти, пробували лизати, але медом і не пахло і бджіл не було чути.

    Через маленьке віконечко дивились удалечінь, над крутогорим полем виднілись верхівки лісочка під назвою "Макітерка", що потонув у ярку й виглядав звідти.

    З другого боку, гребля й невеличка річка Сріблянка, куди нас водили купатись. Згори все здавалось таємничим, більш значущим, ніж коли ти поруч.

    В маленькій кімнатці, куди складали зайвий мотлох, цибулю, банки з варенням та торби із сушнею, зачинивши ставні, дивились "кіно": в дірочку від прогону (така довга залізяка, в яку встромляли гвіздок, щоб зовні не можна було відчинити) на протилежну стіну падало світло великим кільцем, на якому відтворювався рух із большака, де йшли люди, їхали вози із сіл, вели на базар худобу. Усе те крутилось на світлому колі догори ногами, те кумедне кіно нас вабило завжди.

    Перебування Галі у нас – свято, бо й нам з братом вільніше гасати, гратись у що заманеться, лягати спати пізно, разом із дорослими. Нам стелили на прохолодній долівці, ми могли розмовляти про що завгодно, я лежала по середині, ловила кожне словечко, не помічаючи, як налягає дрімота й усе те прекрасне продовжується вже у ві сні.

   Але як було сумно, коли в гості до Галі брали Володю, я вешталась сама, нудьгувала, плакала від заздрощів. Я – мала, мені не можна.

    Одного разу мрія моя збулась: тьотя Оля, Галина мама, прийшла до нас по груші, і я ублагала забрати мене до них на ніч. Душа моя співала...

    А потім... Уночі я проснулась від жаху: де я, чому я тут сама, де мама, татко, брат? Якісь інші, не домашні, запахи, височезна стеля ховається в темряві, зовсім близько щось проторохтіло-проїхало по вулиці. А хто це там сопе, накрившись із головою?

    І раптом я згадала: я гостюю у наших друзів, навпроти мене спить Галя на розкладушці, бо своє ліжко віддала мені, в сусідній кімнаті її батьки, наші любі друзі.

   Я цього прагнула, хотіла, ще вчора ввечері була такою щасливою. Але – ніч, все чуже, незатишне, холодне, немає поруч моїх рідних, моєї любої домівки. Страшно й щемно! Додому, додому, нікого й нічого більше не хочу!

    Від мого плачу прокинулась Галя, прибігла тьотя Оля, вони ласкали, втішали мене, вмовляли, а я вже навіть не любила їх, моя душа прагнула єдиного - додому!

    Але як про це сказати, соромно, хіба не я благала – виплакувала: візьміть до себе? Щось спрацювало в дитячому мізку, підказало, на мій погляд, пристойні слова: Я хочу молока...

   Молоко, тепленьке, розігріте для мене вночі, принесли в кухлику, але я відсунула його: Я хочу пити молоко вдома! Дядько Матвій мовчки віз мене поночі на велосипеді, заспаний, сердитий, але мені було все одно, моє серце летіло додому наввипередки з велосипедом, далеко поперед нього. Зараз, зараз я буду вдома, все інше не має значення...

    Так, ще малим дівчиськом, пізнала я те, що звуть ностальгією: тугу за домом, батьківщиною. Від цієї туги людина може загинути, як від тяжкої хвороби.

  Подібна туга ще не раз краяла моє дитяче серце, бо життя склалося так, що дівчинкою, малою школяркою, я змушена була поїхати з рідного дому на цілий рік до далекого Сибіру, де жила моя рідна бабуся.