Початок навчання в школі - один із найважливіших і найвідповідальніших моментів у житті дітей. Це не тільки нові умови їх життя і діяльності - це нові контакти, нові відносини, нові обов'язки. Вже з перших днів школа ставить перед учнем нові завдання, що вимагають максимальної мобілізації інтелектуальних і фізичних сил. Більшість дітей в основному готові до школи. Вони хочуть бути учнями, приймають вимоги вчителя, як суспільно значимі і неминучі. Проте, ряд дітей для успішної їх діяльності на уроці вимагають до себе додаткової уваги з боку вчителя і тому їх психологічну готовність до школи слід виявляти раніше і в повному об'ємі, тобто діагностувати різноманітні її сторони: інтелектуальну, вольову, мотиваційну готовність, а також сформованість у дитини правильного ставлення до вчителя, розвиток необхідних форм спілкування з ровесниками. Несформованість однієї чи двох сторін готовності до школи (наприклад, інтелектуальної чи вольової при наявності навіть досить високої мотивації) веде до виникнення труднощів адаптації до школи.

Шкільна адаптація – це пристосування дитини до вимог школи й умов шкільного навчання, які для неї є новими, незвичними порівняно з умовами дитячого садка або сім’ї. Від сприятливості протікання цього процесу залежить не тільки успішність навчальної діяльності, а й комфортність перебування в школі, здоров’я дитини, її позитивне ставлення до оточення.

Пристосування (адаптація) дитини до школи відбувається не відразу: процес може тривати від трьох тижнів до трьох місяців. Адаптація залежить від таких факторів:

· вік дитини;

· стан здоров’я та розумовий розвиток дитини;

· індивідуальні особливості дитини (поведінка значною мірою залежить від типу нервової системи);

· рівень натренованості адаптаційних механізмів (перебування в дитячому садку, різні умови життя);

· досвід спілкування з дорослими та однолітками (позитивне ставлення до вимог дорослих, адекватне спілкування з іншими дітьми).

Залежно від зазначених факторів адаптація дитини до шкільних умов проходить по-різному. Можна виділити групи дітей із «легкою адаптацією», адаптацією «середньої важкості», з «важкою адаптацією».

Високий рівень адаптації.

Учень позитивно ставиться до школи, вимоги вчителя сприймає адекватно, навчальний матеріал засвоює легко; глибоко і повно оволодіває програмним матеріалом, розв'язує ускладнені завдання, старанний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя; виконує доручення без зовнішнього контролю, виявляє великий інтерес до самостійної навчальної роботи, готується до всіх уроків; займає в класі високу соціальну позицію.

Середній рівень адаптації.

Учень позитивно ставиться до школи, її відвідування не викликає негативних емоцій, розуміє навчальний матеріал, якщо вчитель пояснює його детально і наочно; засвоює основний зміст навчальних програм, самостійно розв'язує типові задачі, зосереджений і уважний при виконанні завдань, вказівок дорослого, але при його контролі; буває зосередженим тільки тоді, коли займається чимось цікавим; готується до уроків і виконує домашні завдання майже завжди; дружить з багатьма однокласниками.

Низький рівень адаптації.

Учень негативно або байдуже ставиться до школи; нерідко жаліється на здоров'я; переважає пригнічений настрій, спостерігаються порушення дисципліни; новий матеріал засвоює фрагментарно; утруднена самостійна робота з підручником; не проявляє інтересу до виконання самостійних завдань, до уроків готується нерегулярно, йому необхідний постійний контроль з боку вчителя і батьків; знає по прізвищах і іменах не всіх однокласників.

Як можуть допомогти батьки?

1. Пояснити дитині, що означає «бути школярем» та для чого це потрібно. Розповідати про школу, про існуючі в ній правила, щоб дитина була обізнана і, відповідно, відчувала себе впевнено, не боялася і не сумнівалася у своїх здібностях.

2. Спланувати режим дня та дотримуватись його.

3. Навчити першокласника чітко задавати вчителю питання.

4. Розвивати навички емоційного контролю, вміння підкорятися правилам.

5. Пояснити, що означає «акуратно», «старанно», формувати самооцінку.

6. Розвивати комунікабельні здібності.

7. Підтримувати бажання вчитися.

8. Вислуховувати уважно дитину, радити, як діяти в тій чи іншій ситуації.

9. Активно взаємодіяти з учителем і шкільним психологом.

Щастя людини залежить від психологічного клімату, в якому вона росте, живе і працює, від емоційного багажу і, головне, від стилю спілкування між батьками й дитиною. Не завжди в сім`ї панує мир та злагода.

Буває так, що діти роздратовані й кричать на своїх батьків. Але це не означає, що малеча їх не поважає. В інший час діти гарно ставляться до батьків, слухаються їх. Буває, що дитина постійно обурена й виявляє свій гнів без причин. У такому разі вона маніпулює батьками і домагається свого за допомогою скандалів. На таке не можна закривати очі. Не можна дозволяти дитині вимовляти злі слова, які мають на меті образити іншого. Такі обурення слід сприйняти як вчинок і відповідно на нього відреагувати. Тільки пам’ятайте про головне: будьте доброзичливими, але твердими.

Психологи вважають, що дисциплінованість полягає не в тому, щоб дитина задовольняла батьків, а в тому, щоб вона вчилася жити серед людей. Таке вміння ґрунтується не лише на дотриманні елементарної чемності, а, швидше, на здатності зрозуміти іншого, на повазі до себе й до оточуючих. Дисципліна має не просто формувати зовнішню люб’язність, а стати підґрунтям моральності.

Спочатку поняття «дисципліна» вводиться інтонацією голосу, виразом обличчя, жестами, а вже згодом словами заборони «не можна». До трьох років дитина ще не розуміє зв’язку між причиною і наслідком. Вона відчуває, що вчинила недобре і що ви гніваєтеся, але їй ще потрібний час, щоб пов’язати певний вчинок із безпосередньою реакцією на нього. Тому вказуйте малюкові на його помилки одразу ж. Найефективнішим виховним прийомом для малят, починаючи з дворічного віку, і для старших дітей, є короткочасна ізоляція на зразок «посидь - подумай», своєрідний «тайм-аут». Поставте стілець у порожній тихій кімнаті, але не зачиняйте дверей, щоб дитина не лякалася замкнутого простору, - і в найскладніший момент садіть на нього бешкетника. Щодо часу «тайм-ауту» американські психологи радять тримати малюка в кімнаті стільки хвилин, скільки йому років.

Введення правил

· Правило має бути чітким.

· Одне й те саме правило краще повторювати дитині кілька разів.

· Правило має бути не тільки вимовлене, а й намальоване (на кухні, в дитячій тощо).

· Повторюючи правило, постарайтеся, щоб воно звучало не як наказ, а як доброзичлива порада.

· Правила повинні бути сформульовані в позитивній формі (краще сказати: «Говори тихо», ніж «Не кричи!»).

· Обґрунтуйте для дитини, чому потрібно слідувати саме тим, а не іншим правилам.

· Якщо дитина випробовує правило на міцність, провокуючи вас на крик або ляпанець, залишайтеся спокійними і твердими у виконанні правила.

· Дорослі самі мають неухильно виконувати введені ними правила. Це буде хорошим прикладом і моделлю для вашої дитини.

Жодна сім'я не обходиться без конфліктів між дітьми та батьками. І нічого жахливого в цьому немає, адже «правильні» конфлікти допомагають зняти напругу між його учасниками, дають можливість знайти компромісне рішення без утиску інтересів одного з членів сім'ї і в підсумку, тільки зміцнюють взаємини. Але все це вірно тільки щодо конфліктів, які розумно вирішують. Набагато частіше суперечки і сварки стають причиною затаєних образ та погіршенням стосунків між її учасниками.

При зіткненні інтересів виникає проблема відразу у обох сторін: і у дитини і у батьків. Що ж робити в таких ситуаціях? Батьки вирішують завдання по-різному. Одні кажуть: «Взагалі не треба доводити до конфліктів». Але ніхто не застрахований від того, що бажання наші і нашої дитини одного разу розійдуться. Коли ж починаються протиріччя, одні батьки не бачать іншого виходу, як наполягти на своєму, інші ж вважають, що краще, поступившись, зберегти мир.

Так з'являються 2 неконструктивні способи вирішення конфліктів.

Перший з них можна назвати «Виграє тільки дорослий (батьки)».

Мотив дорослих, які вважають за краще цей спосіб, простий: якщо дати дитині робити те, що вона хоче, вона тільки так і буде чинити, не рахуючись з інтересами інших людей. Дорослий «пригнічує» дитину своєю перевагою в силі. І тим самим дає їй приклад якраз такої поведінки, яку він не хоче бачити у сина чи дочки.

Іноді дорослі-переможці обирають іншу тактику: домагаються свого наполегливими вмовляннями. Висновок дитини: «Батьки все одно наполягатимуть на своєму, мої бажання нікого не цікавлять». В результаті вона постійно відчуває себе переможеним. І почуття це відбивається в її поведінці: вона може бути або агресивною, або пасивною. Поступово накопичуються образи, розвивається відчуженість.

Другий неконструктивний спосіб – «Виграє тільки дитина».

Батьки вибирають цей спосіб за мотивами «все найкраще дітям», «аби не плакала», «мир за всяку ціну» і т. д. У цьому випадку в сім'ї вдається підтримувати атмосферу спокою і поступливості. Але навряд чи дитина зустрінеться з такою ж готовністю з боку інших дорослих і дітей. До того ж, у міру того як дитина росте, ростуть і її потреби. А у батьків накопичується невдоволення своєю вічною роллю покірних виконавців її бажань.

Існує також і конструктивний спосіб вирішення конфліктів. У ньому виграють обидва учасники - і дорослий і дитина. Алгоритм рішення включає в себе кілька кроків:

1. Прояснення конфліктної ситуації.

2. Збір пропозицій.

3. Оцінка пропозицій і вибір найбільш прийнятної.

4. Деталізація рішення.

5. Виконання рішення, перевірка.

Перший крок - прояснення ситуації.

Дорослий активно слухає дитину, намагаючись зрозуміти її почуття, мотиви, труднощі. При цьому важливо починати саме з вислуховування дитини. Якщо вона переконається, що її чують, тоді зможе вислухати і вас, а потім перейти до спільного пошуку рішення.

Також, коли дорослий починає слухати і розуміти почуття дитини, напруга емоцій значно знижується. І тоді стає можливим прийняти позицію «супротивника» до розгляду.

Вислухавши дитину, потрібно повідомити їй і про свої почуття і бажання. Але зробити це у формі «я-повідомленні» замість «ти-висловлювання». Наприклад: «Я втомлююся на роботі і хотіла б, щоб мені не доводилося гуляти ввечері з твоєю собакою» (замість «Ти завжди перекладаєш свої обов'язки на інших»).

Другий крок - збір пропозицій.

Починається він з питань: «Як нам вчинити в цій ситуації?», «Що можна зробити?»

Важливо, щоб дитина сама пропонував варіанти рішень. Дорослий висловлює свої міркування. При цьому збираються всі пропозиції,навіть якщо вони на перший погляд не надто прийнятні.

Третій крок - оцінка пропозицій і вибір найбільш прийнятного.

Це дуже важливий етап. Доброзичливо обговорюються і враховуються всі думки, без роздратування і образ. І поступово у дітей виробляється звичка вирішення конфліктів мирним шляхом. Коли в обговоренні бере участь кілька сторін, найбільш прийнятним вважається пропозиція, яка влаштовує всіх учасників.

Як бути, якщо таке рішення не знаходиться? Зазвичай при такому способі вирішення проблем в учасниках пробуджується творчий підхід і готовність йти назустріч один одному. Але ж дитина може запропонувати просто неприйнятне рішення. Тоді потрібно виходити з реальної оцінки ситуації. Якщо пропозиція дитини небезпечно для життя і здоров'я, необхідно зупинити її. Іноді ж ми наполягаємо на своєму тільки з принципу, а реальної загрози при цьому немає.

Крок четвертий - деталізація прийнятого рішення.

Необхідно уточнити, як воно буде виконуватися. Наприклад, вирішено: син сам буде піклуватися про годування свого собаки. Що для цього знадобиться? Можливо, доведеться виділяти йому регулярно якусь суму для покупки корму, вітамінних добавок і т. д. Або навчити елементарним навичкам готування (показати, як зварити, змішати і т. д.). Домовитися про те, що собачий посуд він також буде мити сам. Прикріпити на видному місці нагадування про години годування і т. д.

П'ятий крок - виконання, перевірка.

Не виключено, що не все піде так, як ви очікуєте. Через якийсь час варто запитати у дитини, чи не потрібна їй якась допомога?

Як бути, якщо конфліктують брати і сестри?

У більшості випадків варто надати дітям можливість самим розібратися в подіях. Надішліть їм приблизно таке «я-повідомлення»: «Мені не подобається, коли в нашому будинку кричать один на одного». Або: «Мені здається, мої діти здатні самі розібратися у своєму спорі».

Якщо ж пристрасті зайшли занадто далеко, тоді дорослому доведеться взяти на себе роль посередника у вирішенні конфлікту. Можна в такому випадку використовувати той же алгоритм і ті ж прийоми, що і в конфлікті «дорослий – дитина».

За матеріалами книги Юлії Гіппенрейтер «Общаться с ребенком. Как?».

За матеріалами книги Пола Коулмена «Как сказать ребенку о...»

Більшість з батьків хоче виховувати дітей правильно. Вони починають визнавати, що дитина має право бути такою, яка вона є, що її не треба підганяти під стандарти. Але як це зробити? Як не банально, в першу чергу необхідно зрозуміти дитину і вже тоді будувати відносини.

Пол Коулмен пропонує наступну систему взаємодії з дітьми: СИСТЕМА ТЕНДЕР (TENDER) – чуйність.

TENDER:

Т - Teacing - навчання;

Е - Empathizing - співпереживання;

- Negotiating - переговори;

- Do's & don'ts – що робити, що не робити;

Е - Encouraging - заохочення, підтримка;

- Reporting - повідомлення.

 

1. Навчання

Найкраще вдаватися до повчань коли:

• батько та дитина нічим не роздратовані і у них хороший настрій;

• діти спокійно ставлять запитання;

• діти нічим іншим не зайняті;

• ви не схильні до критики.

Як потрібно говорити:

1. Дозволь мені пояснити.

2. Спочатку подивися, як роблю я, а потім спробуй сам.

3. Давай подивимося, чи зможемо ми розібратися в цьому разом.

4. Цікаве рішення. Чому ти вибрав саме цю відповідь?

5. Відповідь така...

6. Я точно не знаю, якою є відповідь. Давай подивимося...

7. Це потрібно робити так ...

8. Приємно було б тобі, якби з тобою хтось так само вчинив?

9. На помилках вчаться.

10. Я хочу, щоб ти зробив це, тому що...

11. Ти не можеш туди піти, тому що...

Як не потрібно говорити:

1. Не можу повірити, що ти це зробив!

2. Це безглуздо!

3. Нічого, я зроблю це сама.

4. Якщо ти збираєшся вчинити саме так, відповідай за все сам.

5. Ти неправильно відповів. Невже я не просила тебе підготуватися до контрольної роботи?

6. Ти ведеш себе, як маленький.

7. Чому ти не можеш бути таким же, як твоя сестра?

 

2. Співпереживання

Ви не висловлюєте співпереживання, якщо ви:

• поспішайте з відповідями і рішеннями;

• дискутуєте з дитиною з приводу того, який у неї має бути настрій;

• заспокоюєте дитину, самі не чітко висловивши розуміння її проблем;

• дуже гніваєтесь;

• хочете скоріше закінчити розмову.

Найкраще висловлювати співпереживання:

• коли ваша дитина нервує і не здатна думати над причиною того, що сталося;

• коли ви точно не знаєте, в чому проблема;

• якщо у вас чутлива дитина;

• якщо ви хочете, щоб дитина розібралася у своїх почуттях.

Як потрібно говорити:

1. Ти сумуєш або сердишся... через те, що...

2. Ти роздратований тим, що... поїхав туди-то ..., а ти ні...

3. Я знаю, що ти наляканий цим...

4. Ти хочеш, щоб дідусь був з тобою, чи не так?..

5. Ти пропустив м'яч у ворота і турбуєшся, що підвів команду. Я правий?

6. Я бачила, як ти кинула слухавку, і подумала, що ти чимось засмучена.

7. Звичайно, це прикро, коли весь тиждень чекаєш чогось, а потім раптом занедужаєш і залишаєшся вдома.

Як не потрібно говорити:

1. Знаю, як тобі...

2. Я розумію...

3. Я все одно люблю тебе.

4. Все буде добре... (заспокоювати - це не співпереживати).

5. Це не така вже проблема, як тобі здається.

6. Іноді таке буває в житті, головне - щоб ти думав про хороше.

 

3. Переговори

Кращий час для переговорів коли:

• ви спокійні;

• хочете, щоб дитина взяла на себе відповідальність;

• хочете навчити дитину мистецтву домовлятися і йти на компроміс;

• хочете роз'яснити їй, що буде, якщо вона стримає обіцянку або порушить її.

Як потрібно говорити:

1. Я знаю, ти багато попрацював, але нам потрібно зробити більше. Я дійсно ціную твої зусилля. Чим би ти хотів займатися потім?..

2. Я знаю, ти хочеш піти... Але я побоююся того, що... Які будуть пропозиції?

3. Перш ніж я врахую твої побажання, потрібно зробити наступне ...

4. Перш ніж ми вирушимо грати в м'яч, я хочу, щоб ти зробила вдома прибирання. З якої кімнати ти хочеш почати?

5. Я не можу погодитися з цим. Може, ти хочеш щось натомість?

Як не потрібно говорити:

1. Добре, ти можеш залишитися ночувати у подруги, але не забувай, що тобі потрібно писати контрольну... (добре, якщо ваша дитина відповідальна, але краще, якщо ви домовитеся про це заздалегідь).

2. Ти обіцяєш бути вдома вчасно, якщо я відпущу тебе до сусідів?

3. Добре-добре. Якщо ти посидиш спокійно ще півгодини, то ми підемо обідати в кафе.

 

4. Що робити, а чого не робити

Це найкраще говорити дитині, коли:

• ви вимагаєте від дитини повної уваги, ваша дитина може щось зіпсувати або постраждати;

• ваша дитина чітко знає, чого ви від нього хочете;

• ви здатні стежити за виконанням правил.

Як потрібно говорити:

1. Припиніть зараз же штовхати один одного.

2. Перестань грати в м'яч в кімнаті. Так робити не належить.

3. Я знаю, що ти не згоден, але є правило.

4. Ми дійшли згоди, і ти повинен її виконувати. Спасибі.

5. Ти можеш їздити на велосипеді тільки до ... і не далі.

Як не потрібно говорити:

1. Про що ми тільки що говорили?

2. Скільки разів я казала тобі ...

3. Що тут відбувається?

4. Скільки мені чекати, коли ти прибереш в кімнаті?

5. Не роби цього! Припини!

Жодне з цих зауважень дитині не зрозуміло, тому вони всі тягнуть за собою нікому не потрібну дискусію. Вони тільки дратують вас і ваших дітей.

 

5. Заохочення

Найкраще висловлювати підтримку, похвалу або втіху:

• якомога швидше;

• чим частіше, тим краще;

• коли ви спостерігаєте старанність, вміння контролювати себе і розумну  поведінку. Погано похвалити - це ще гірше, ніж не похвалити взагалі!

Як потрібно говорити:

1. Пам'ятаєш, як ти наполегливо готувався до концерту і тому добре виступив. Тримаю парі, цього року ти підготуєшся так само добре.

2. Я щаслива і пишаюся тим, як ти сьогодні поводився. Я знаю, що це було нелегко.

3. Відмінна робота. Мені найбільше сподобалося, коли ти ...

4. Ти міг розсердитися на сестру і штовхнути її, але ти не зробив цього. Це говорить про те, що ти можеш контролювати себе, і це мене радує.

5. Я бачила, як ти поділився ... зі своїми друзями. Ти був дуже уважний. Не всі діти так роблять.

Як не потрібно говорити:

1. Всім іноді доводиться втрачати.

2. Ти зробив добре, але міг зробити ще краще (таке висловлювання принесе дитині засмучення).

3. Це неймовірно! У це неможливо повірити!

4. Так. У тебе вийшло добре, як, втім, я і очікувала.

 

6. Повідомлення

Як потрібно говорити:

1. Розкажи мені, чому вас вчили на занятті з плавання? (Замість: «Як пройшло заняття з плавання?»)

2. Будь ласка, зніми навушники. Мені більше подобається, коли ти під час обіду приєднуєшся до сім'ї.

3. Я люблю тебе.

4. Я прощаю тебе.

5. Мені шкода.

Як не потрібно говорити:

НЕ слід говорити: «Мені подобається ... чи не подобається ...», якщо ви маєте на увазі: «Припини це робити!».

Чим більше слів ви використовуєте, щоб донести свою точку зору, тим імовірніше, що залишитеся незрозумілими, заплутаєте дитину і підірвете свій авторитет. 

 Із книги Юлії Гіппенрейтер «Общаться с ребенком. Как?»

Діти далеко не завжди ведуть себе саме так, як цього очікують батьки. Перш ніж відреагувати на черговий проступок сина чи доньки, потрібно зрозуміти, що за ним стоїть: втома, образа, роздратування, гнів чи радість? Для цього дитину треба, по-перше, вислухати. По-друге, зрозуміти її емоції і пояснити їх їй самій - адже маленька людина часто просто не може висловити словами своїх переживань. І тільки після цього можна продовжувати наполягати на своєму або, навпаки, в даний момент відмовитися від наміру її «виховувати». Але як це зробити?

1. Можна висловлювати своє незадоволення окремими діями дитини, а не дитиною в цілому.

2. Можна засуджувати дії дитини, а не її почуття. Раз вони (почуття) виникли, значить, для цього є підстави.

3. Невдоволення діями дитини не повинно бути систематичним, інакше воно переростає в неприйняття дитини .

4. Не втручатися в справу, якою зайнята дитина, якщо вона не просить про допомогу. Своїм невтручанням ви говорите їй : «З тобою все добре ! Ти впораєшся !».

5. Якщо дитині важко і вона готова прийняти вашу допомогу, обов'язково допоможіть їй .

6. Особистість і здібності дитини розвиваються тільки в тій діяльності, якою вона займається за власним бажанням і з інтересом.

7. Поступово, але не ухиляючись, знімайте з себе турботу і відповідальність за особисті справи вашої дитини і передавайте їх їй.

8. Дозволяйте вашій дитині зустрічатися з негативними наслідками своїх дій (чи бездіяльності). Тільки тоді вона буде дорослішати і ставати «свідомою».

9. Активно слухайте дитину. «Повертайте» їй в бесіді те, що вона вам повідала, при цьому позначивши її почуття (Ти ображений на свого друга... Тобі сумно через його вчинок).

10. Якщо дитина своєю поведінкою викликала у вас негативні переживання, обов'язково скажіть їй про це.

11. Коли ви говорите про свої почуття дитині, говоріть від першої особи. Повідомте про себе і про свої переживання, а не про дитину і її поведінку (Я не люблю, коли діти неакуратні, МЕНІ соромно від поглядів сусідів ...).

12. Не вимагайте від дитини неможливого або складного для виконання. Подивіться, що ви можете змінити в навколишньому оточенні.

13. Щоб уникнути зайвих проблем і конфліктів, співвідносьте власні очікування з можливостями дитини (знизьте рівень «батьківських амбіцій»).

14. Правила (обмеження, заборони) повинні бути в житті кожної дитини.

15. Правил (обмежень , заборон) не повинно бути занадто багато, і вони повинні бути гнучкими.

16. Батьківські вимоги не повинні вступати в явне протиріччя з основними потребами дитини.

17. Тон, в якому повідомляється заборона, повинен бути дружньо - роз'яснювальним, а не владним.

18. Краще карати дитину, позбавляючи її хорошого, ніж роблячи їй погане.

19. Позитивне ставлення до себе - основа психологічного виживання. Дитина постійно шукає його і навіть бореться за нього.

Найголовніше у спілкуванні з дитиною - терпіння і шанобливе ставлення до її думки і вчинків.

Сім’я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Дорослі відіграють провідну роль у розвитку особистості дитини, навчають дитину правил поведінки, які організовують її у повсякденних справах.

У кожній сім’ї між дитиною і батьками складаються особливі стосунки. Від характеру сімейного спілкування залежить формування деяких властивостей дитини та її поведінки. Батьки використовують методи і засоби виховання, які допомагають привнести у свідомість дитини певну систему норм і правил, долучають її до моральних цінностей. Стиль сімейного виховання у психології прийнято визначати як своєрідне поєднання батьками соціальних вимог (очікувань) і контролюючих санкцій у своїх ставленнях до дитини.

На вибір стилю родинного виховання впливають:

♦ типи темпераментів батьків, їх сумісність;

♦ традиції сімей, в яких виховувались самі батьки;

♦ науково – педагогічна література, яку читають батьки;

♦ рівень освіти батьків.

Стилі виховання в сім’ї традиційно поділяютьна авторитарний, ліберальний, демократичнийта гіперопіку. Кожен із цих стилів по-своєму впливає на психічний розвиток дитини.

1. Авторитарний стиль виховання. Батьки, що дотримуються цього стилю, жорстко контролюють, вторгаються в особистий простір дитини, пригнічують силою, вирішують за дитину, що їй краще, не цікавляться особистою думкою дитини, не визнають їїправа.Всі рішення приймають батьки, які вважають, що дитина майже в усьому повинна підкорятися їхній волі, авторитету. Батьки вимагають від дитини порядку, дисципліни, чіткого виконання всіх обов'язків. В особистості змалку виховують почуття відповідальності, вміння долати труднощі. Надто високі вимоги, які ставлять до дитини, потребують максимальної мобілізації всіх розумових і фізичних здібностей. Від дитини вимагають досягнення успіху в різних сферах. Це стає самоціллю, але при цьому страждає духовна сфера. Авторитарний стиль виховання може призвести до відхилення у поведінці (особливо тоді, коли батьки прагнуть бачити свою дитину лідером). Дитина має отримувати найвищі бали з усіх предметів у школі, вигравати спортивні змагання. Така психологічна установка сприяє появі страху невдачі, поразки. Дитина втрачає стимули до корисної діяльності, в неї виникає недовіра до людей, вона прагне уникати контактів з ними. Дитина прагне замінити спілкування з батьками, вчителями на спілкування з однолітками. Дитина підкоряється владним людям, а щодо слабших за себе виявляє жорстокість, агресію, ігнорує людську гідність.

Для того, щоб зберегти стосунки зі своїми дітьми і водночас підтримувати їх упевненість у собі й самостійність, необхідно обмежити зону свого контролю, поступово передаючи дитині (особливо підліткам) відповідальність за їхні дії та вчинки. Враховуйте позицію та бажання дитини, її переживання. Намагайтеся давати інструкції у формі пропозиції, а не розпорядження (наказу). Будь-які осудження повинні бути адресовані не до особистості дитини, а до конкретних її дій (не дитина погана, а сам вчинок, який вона вчинила).

2. Ліберальний стиль виявляється у недостатній увазі до дитини з боку батьків. Дитина в сім'ї належить сама собі. Їй надають необмежену свободу, не встановлюють будь-яких обмежень. Такі діти схильні до неслухняності та агресивності, поводяться неадекватно та імпульсивно. Нездатність сім'ї контролювати поведінку дитини може призвести до входження її до асоціальних груп, оскільки у неї не сформувалися психологічні механізми, необхідні для самостійної, відповідальної поведінки у суспільстві. Підліткам притаманне раннє вживання алкоголю чи інших психотропних речовин, які згубно діють на психічний стан. Згодом такі діти конфліктують з тими, хто їм не підкоряється. Вони не здатні враховувати інтереси інших людей, встановлювати стійкі емоційні зв'язки, не готові до обмежень і відповідальності, відчувають байдужість до близьких. З іншого боку, сприймаючи брак правильного виховання з боку батьків як виявлення байдужості й емоційного неприйняття, дитина відчуває страх і невпевненість, внутрішню порожнечу, яка викликає порушення в емоційній сфері.

Для гармонічного розвитку дитини спробуйте змінити тактику спілкування: відновіть взаємну довіру й повагу; чітко позначте функціональні обов'язки дитини в родині, свої вимоги й очікування; проявляйте теплоту та ніжність до дитини, підкреслюйте її важливість для вас і винятковість; розмовляйте з нею і цікавтеся її думкою.

3. Демократичний стиль виховання. Особливістю цього стилю взаємин є тверде, послідовне і водночас гнучке виховання. Дитина виховується як самостійна особистість.Також батьки орієнтовані на її активну рольуродині. На відміну від ліберальногостилю виховання цей процес не пущений на самотік, а проходить під дбайливим і чуйним контролем батьків. Вони адекватнооцінюютьможливості, успіхиі невдачі дитини; їм властиві глибоке розуміння дитини, цілей і мотивів її поведінки.

При демократичному стилі виховання відбувається найбільш гармонічний і різносторонній розвиток особистості дитини.Він сприяє розвитку самостійності, активності, ініціативи і соціальної відповідальності.

4. Гіперопіка (надмірна опіка). Цей стиль характеризується надмірним піклуванням, попередженням активності, бажанням зробити все за дитину. З раннього дитинства діти дуже прив’язані до батьків. По мірі зростання самостійності, і, особливо, в перехідному віці, ця залежність починає дитину обтяжувати. Погано, якщо дітям не вистачає батьківської любові, але надмірна опіка також шкодить дитині, а батьки інколи плутають любов і опіку. Вона затрудняє формування удітей внутрішньої автономії та породжує залежність як рису характеру. Люблячі матері часом не здатні уявити дитину окремо від себе. Батьки звикли до своєї дитини і не схильні помічати вікових психологічних змін, що відбуваються з нею. Вона виросла, змінилася, а батьки все ще бачать її такою, якою вона була декілька років тому, причому власна думка їм здається беззаперечною. В цей час підліткинабувають критичного ставлення до батьків, вони починають чинити опір, аце часто ображає батьків.

Завдання дорослого – попередити, застерегти, пояснити, вказати на можливі наслідки, але дати можливість дитині діяти самостійно, здійснювати свій власний вибір. Тоді, навіть зробивши помилку, дитина навчиться думати, відповідати за свої вчинки, за себе, бути самостійною. Звичайно, все залежить від ситуації і віку дитини. Але обов’язково слід пам’ятати, що рано чи пізно дитині треба буде ставати дорослою й самостійною і те, як це буде відбуватися, найбільше залежить від батьків.

Пам'ятайте, що благополучна сім'я — це сім'я з високим рівнем внутрішньосімейної моральності, духовності, кооперації, взаємної підтримки та взаємодопомоги, з раціональними способами вирішення сімейних проблем. Дорослим необхідно керуватися принципами любові та поважати особистість дитини.