Невідомі сторінки відомих біографій
(караван біографій черкаських письменників-ювілярів 2014 року)
Сценарій масового заходу для читачів-учнів 7-9 кл.
Ведуча І: Доброго дня, любі друзі! Ми раді вітати вас на нашому заході, присвяченому відзначенню ювілейних дат письменників Черкаського краю.
Ведуча ІІ: Цього року вся країна, а особливо Черкащина, святкують три знаменні дати: 200-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка, 70-річчя визволення Черкаського краю від фашистських загарбників та 60-річчя утворення області.
Ведуча І: Історично так склалося, що Черкаська область є наймолодшою серед інших областей України. Але наймолодша не означає найслабша. Навпаки, нашу область вважають духовним центром держави. Адже тут жили і працювали такі видатні люди як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний, Гулак-Артемовський, Данило Нарбут, Нечуй-Левицький, Василь Симоненко та багато-багато інших. Їхні імена навічно вписані в історію нашої держави золотими літерами.
Ведуча ІІ: Але мова піде не про них. Сьогодні ми хочемо згадати людей – наших сучасників, які є гордістю Черкащини. Звичайно, таких людей дуже багато – це і науковці, і співаки, і спортсмени. Але мова піде про письменників краю, зокрема про тих, які в цьому році святкують ювілеї.
Ведуча І: Отже, ювілярами 2014 року будуть:
- поет, лауреат обласної літературної премії ім. В. Симоненка, член Національної спілки письменників України, уродженець Городищенського району Озірний Олексій Антонович (60 років);
- поет, публіцист, літературознавець, доктор філологічних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького Василь Іванович Пахаренко (50 років). Народився у с. Червона Слобода Черкаського району;
- уродженка Звенигородщини, поетеса, художниця, майстриня народної творчості Валентина Федорівна Кузьменко-Волошина (70 років);
- прозаїк та гуморист із Кам’янки Ткаченко Володимир Тарасович (60 років);
- своє 55-річчя відзначатиме також поетеса, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка 2012 року, член Національної спілки письменників України Наталя Володимирівна Горішна.
Ведуча ІІ: Але, оскільки наша бібліотека є дитячим закладом, то основну увагу ми хочемо звернути на письменників, чия творчість адресована, в тому числі, й дитячій аудиторії. І першим у цьому списку стоїть прізвище Григорія Павловича Білоуса.
Ведуча І: Народився Григорій Павлович 22 листопада 1939 року в селі Курмани Недригайлівського району Сумської області.
Ведуча ІІ: Дитинство письменника було типовим для сільських дітей тих часів. Та у його пам’яті назавжди залишились найяскравіші епізоди цього періоду життя. Про них ми дізнаємось із оповідання «Гостини»:
«Чи смалили ви зроду свинячі хвостики?
Мені ніколи не доводилося цього робити, хоч траплялося бачити в дитинстві, як обсмалювали кабанчика чи свиню. Тільки тоді я вештався ближче до голови, де підсмажували вуха, а вже коло хвостика порався батько чи дядько-колій. Я тикав віхтики соломи до вух! Батько з дядьком-колієм ворушили довгими палицями солому. Вогняні язики облизували кабанчика чи свиню, від чого той чи та поволі чорнішали, а колільники примовляли:
– Хай упікається, смачнішим буде!
Усе це робилося на городі, за погрібником.
Ото як тільки згорить солома, батько з дядьком-колієм обмітають віником з кабана чи свині попіл і натирають снігом, ще й зверху було притрусять. Поки кабан чи свиня «гартується» в сніговому кожусі, крутять цигарки та прикидають на око, скільки то пудів сала буде. Тим часом кабан чи свиня з’являється з-під снігу мокрою паруючою колодою. Батько з дядьком колієм гострять ножі, просять у матері гарячої води, миють ту колоду віхтем і починають скребти. З-під чорного з’являється рум’яне, а батько та дядько-колій бриють гострими ножами боки свинячі, де клаптями звисає печена шкіра. Отут-то я вже не ловлю гав: біжу мерщій у хату, хапаю жменю солі дрібкової – і знову на город. Присідаю біля того боку свинячого і «чищу» його, вмочаючи в сіль з долоні…Батько оглядиться, але пізно: бік біліє, а я осторонь облизуюся, звичайно, винувато…»
Ведуча І: Рід Григорія Павловича завжди був шанованим. Так, наприклад, його діда по батьковій лінії (до речі, теж Григорія) місцеві жителі вважали мудрою людиною, книжником, порадником і заступником односельців. Його обирали навіть народним суддею. У сім'ї шанували слово, любили самодіяльний театр. Дід сам писав п'єси, дядько Олекса пробував свої сили в поезії, друкувався у 20-ті роки, належав до активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Він також викладав історію в Харківській трудовій комуні А.С. Макаренка.
Ведуча ІІ: Дядько, Дмитро Григорович Білоус, в університеті вчився разом з Олесем Гончаром, Григорієм Тютюнником; пізніше став відомим українським письменником, перекладачем, Державної премій України імені Тараса Шевченка, літературних премій імені Лесі Українки та Максима Рильського. Його перу належить багато талановитих книг для дорослих і малечі. Саме під впливом дядька Григорій почав писати вірші ще в початкових класах. Пізніше Дмитро Григорович познайомив юнака із класиками української літератури Остапом Вишнею та Андрієм Головком.
Ведуча І: Вплив таких людей, звичайно, відіграв свою роль у формуванні Білоуса-письменника. Але спочатку була звичайна сільська школа, після закінчення якої романтично налаштований юнак вирішив стати геологом, а тому в 1957 році вступив до Київського геологорозвідувального технікуму. Отримавши диплом техніка, за направленням поїхав працювати в Закарпаття, де на той час базувалася Закарпатська геологорозвідувальна експедиція. Від помічника бурового майстра до інженера-конструктора – таким був трудовий шлях Григорія Павловича в геології.
Ведуча ІІ: У 1971 році Григорій Білоус був переведений до Київської геологічної експедиції для впровадження нової техніки і технологій розвідувального буріння на Кіровоградщині й Черкащині. Але ніхто навіть не підозрював, що цей юнак, професія якого вимагає сухих математичних розрахунків, в душі є надзвичайно великим романтиком і поетом. «Я вже в дитинстві додивився, що у слова є потойбіччя, підтекст – і це було для мене справжнісіньким відкриттям… Скільки ж це мені було тоді? Років п’ять-шість, бо добре пам’ятаю, що сам я ще не міг читати» – згадує Григорій Павлович.
Ведуча І: Ці якості, врешті-решт, беруть верх, і тому вже в 1973 році він стає заступником головного редактора Черкаської районної газети «Серп і молот», в 1975 – працює у відділі культури обласної газети «Серп і молот», а в 1981 році, закінчивши факультет журналістики Вищої партійної школи, перейшов працювати на українське телебачення власним кореспондентом у Черкаській області.
Ведуча ІІ: Упродовж майже десяти років його спочатку кіно-, а згодом і відеокамера фіксували все найактуальніше, що відбувалося на Черкащині. Особливо ж Григорій Павлович тримав у полі зору історичну, культурологічну та мистецьку тематики. Це він, найпершим, пройшов з кінокамерою в руках останнім шляхом Кобзаря. Це за його наполегливості й сприяння Успенський собор у Каневі було передано віруючим; це після його передачі по УТ було знято табу на висвітлення творчості Данила Георгійовича Нарбута, котрий згодом став народним художником України і лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка; це він одним із перших став на захист занехаяного Мотронинського монастиря від плюндрування і осквернення.
Ведуча І: Це його камера регулярно висвітлювала хід археологічних розкопок на Богдановій горі. Упродовж багатьох років він — незмінний літописець Міжнародного Шевченківського свята „В сім’ї вольній, новій”, що проходило в багатьох областях України. У його творчому доробку близько десятка художньо-публіцистичних фільмів про діячів національної культури, серед яких найвідоміші: „Свою Україну любіть”, „Здрастуй, княгине Сула!”, „Повна душа болю”, „Свіча осяяного слова”, „Незабутні: Андрій Химко”, „Тривожне знамення цієї доби”, „Україно, колиско моя”, котрі виходили в ефір по обласному та національному радіо. Його багатющий фотоархів зберігає світлини численних учасників літературно-мистецьких свят, що відбувалися на Черкащині, гостей Шевченкового краю, письменників-земляків.
Ведуча ІІ: Перший його поетичний твір був надрукований у 1953 році в газеті „Зірка”. Згодом Григорій Павлович друкувався в газеті „Закарпатська правда”, альманасі „Вітрила”, журналах „Перець”, „Ранок”, „Україна” та ін.
Ведуча І: Григорій Павлович Білоус був членом Національної спілки письменників України, а з1999по 2010 рік – головою Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України. За його керівництва активно працювало обласне літературне об’єднання імені Василя Симоненка, проводилось безліч поетичних конкурсів. Він охоче працював із літературно обдарованою молоддю – навчав, підтримував, ділився секретами літературної праці.
Ведуча ІІ: Та найбільш яскраво сяяли очі цього чоловіка, коли він зустрічався із дитячою аудиторією. Його відверту, щиру посмішку не могли замаскувати навіть пишні молочні вуса. Він мав дар наскрізь бачити неповторний світ дитинства і розкривав цей світ через свої вірші.
Ділова в дітей розмова
Вперше виникла в житті:
проектують іграшковий
дерев’яно-паперовий
і багатоповерховий
для ляльок просторий дім.
Постає він з їхніх креслень,
мов казковий теремок.
Його поверхи чудесні
стрімко зводитимуть «теслі».
О-он над ним дитячі пензлі
домальовують димок.
Вікна сині, наче очі.
На балконах – прапорці…
І радіють юні зодчі:
Працювать вони охочі!
А мозолики робочі
ще заквітнуть на руці.
(«Юні зодчі»).
Ведуча І: Як лягає доця спати,
Їй дає цукерку мати.
Тато їй читає книжку.
А вона тихенько з ліжка:
– Не заплющуються очі –
Мабуть, ще цукерки хочуть!
Ведуча ІІ: Ось такою цікавою, неординарною особистістю був Григорій Павлович, якому 22 листопада 2014 року виповнилося б 75 років. Із життя він пішов 28 грудня 2011 року, залишивши по собі вагомий літературний спадок, серед яких також: книга прози «Рудоман», книжка поем з коментарями «Провидці правди і свободи», художня публіцистика «Слова, слова, спасіте наші душі», збірка поезій «Зоряний колодязь», поема «Засвіти свою зорю», присвячена 280-річчю від дня народження Г. Сковороди (відзначена регіональною премією імені М. Старицького), книга поезії «Терноцвіт» (відзначена обласною літературно-публіцистичною премією «Берег надії» імені В. Симоненка), поема «Вогонь у камені», за яку автор отримав Міжнародну літературну премію імені Григорія Сковороди, різні публікації у періодиці тощо.
Ведуча І: Життєвим кредо письменника були слова:
Я поділив своє життя навпіл:
Вночі – орел, а вдень – я сірий віл,
Що прагне дооратись до джерел.
Ведуча ІІ: «Більшого щастя немає, як бути з народом”. А це вже кредо Сергія Носаня – добре відомого прозаїка, драматурга, якого високо оцінив Олесь Гончар за його перші повісті „Стежка в зеленому житі” та „Ой Дніпро, Дніпро!..”
Ведуча І: У біографічних довідках сказано, що Сергій Лукович Носань народився 1 липня 1939 року в селі Чехівка на Черкащині. Насправді ж, істинним місцем його народження є хутір Дубинка, що входив до Чехівської сільради. Просто рідний хутір безжально проковтнуло Кременчуцьке водосховище. Воно розлилося там, де були предківські могили, хати, городи, левади, стежки, якими бігав хлопчик. Довго ще він бачитиме їх у снах.
Ведуча ІІ: Живуть у серці письменника і спогади про сирітське дитинство. Він був ще зовсім малим, коли почалася Велика Вітчизняна війна. У пам'яті хлопчика лишилася розпечена степова дорога й дужі чоловічі руки, які довго-довго несли його, міцно притискаючи до гарячих грудей, де билося велике серце... Вже згодом мати розповіла Сергійкові, що то були батькові руки. Він ішов на фронт і до останньої хвилини, секундочки хотів якнайдовше потримати своє дитя. Мабуть, відчував, що більше його не побачить… Батько загинув у 1943 році.
Ведуча І: Усі сімейні турботи лягли на плечі матері, яка працювала у рільничій бригаді. Сергійко теж трудився. Він пас громадську череду, возив жниварям воду, заготовляв сіно… А ще – любив блукати лісом, слухати пташині голоси, навчаючись розпізнавати їх уже по перших посвистах. А ще – страшенно любив дерева. Навіть натягав із лісу маленьких кисличок, диких грушок, терену, глоду – і навколо хати насадив справжній лісовий сад!
Ведуча ІІ: Здавалося б, життя поступово починало набирати свого русла. Та його родину, як і мешканців багатьох сіл, попереду чекало ще одне, дуже болюче, випробування долею. В 1954 роцірозпочалося будівництво Кременчуцького гідровузла, а вже через сім років закінчилося заповнення Кременчуцького водосховища. Всього вздовж русла Дніпра було створено шість штучних водойм. Новостворені водосховища мали служити для вироблення електроенергії, поліпшення умов роботи водного транспорту і судноплавства, водопостачання населених пунктів і підприємств, зрошення сільськогосподарських земель, рибного господарства, боротьби з повенями, розвитку рекреації і водних видів спорту.
Ведуча І: Але, за сухим фактажем і добрими намірами, якими керувалася правляча верхівка тогочасної держави, прихована страшна дійсність. Через будівництво Кременчуцького гідровузла було завдано великого удару екології, порушено віковічний, збалансований обіг води в природі. Довкілля Придніпровської долини з безліччю озер, лісів, боліт, річок, багатих фауною і флорою, було знищене. Квітчасті луки, які слугували основною кормовою базою, пішли в небуття. Та найболючішого удару зазнали мешканці затопленої зони. Люди були виселені з прадідівської землі, де не одне століття вівся їхній родовід. В зону затоплення потрапило 212 населених пунктів, або 39,6 тис. дворів. За цими цифрами стоять сльози і відчай 133 тис. осіб.
Ведуча ІІ: Все це залишить дуже болючий слід у душі Сергія. Пізніше, будучи уже письменником, цей біль він викладе у екологічній повісті «Ой, Дніпро, Дніпро!..»:
– Я бачив красу не розкалюженого, а справжнього Дніпра, його чисту, джерельно-холодну течію, коли можна було схилитися над водою і пити її з пригорщ, таку смачну, таку чисту і втамовуючу спрагу. Я пам’ятаю черкаський базар, вщерть завалений рибою з Дніпра і дніпровських озер, ручаїв. Заставлені глечиками, горшками, суліями прилавки молочних рядів зі свіжим і цілющим молоком, сметаною, сиром, маслом… Тобто всім тим, чим багатий був приватний сектор численних, так безглуздо потоплених, придніпровських сіл. А яка природа була – гаї, ліси, трави!.. Боляче згадувати.
Ведуча І: Після переселення згорьована мати не витримала збиткування над людьми й природою і відійшла у той світ, залишивши дітей напризволяще. Двоє старших взялися за господарювання, а Сергій тоді ще й твердо на ноги не став...Тому після закінчення школи пішов працювати у будівельну бригаду. Наступними віхами його життя були служба в армії, робота на переправі (на поромі), навчання в Черкаському педінституті, вчителювання.
Ведуча ІІ: Але своє покликання він бачить тільки в літературі, яка приваблювала його ще з дитячих років. І Сергій Лукович починає писати про побачене, вистраждане. Так, наприклад, збираючи матеріал для роману «Голгофа любові», Носань їздить по Сибіру, місцями каторжних робіт і поселень декабристів.
Ведуча І: Своїми вчинками і творами він бореться за збереження рідної природи, нагадуючи людям, що у світі ще існують байдужість і жорстокість. Тому не випадково уже перші його твори помітив метр української прози Олесь Терентійович Гончар, тепло відгукнувшись про молодого автора у одній із газетних статей, а пізніше і у своїх листах, адресованих особисто Сергію Луковичу. Схвально відгукувався про молодого письменника і Григір Тютюнник.
Ведуча ІІ: Нині Сергій Носань — відомий публіцист, драматург, прозаїк, член Національної спілки письменників України, редактор Черкаської обласної державної телерадіокомпанії, автор книг «Стежка в зеленому житі», «Пір’їна з крила Жар-птиці» (1977), збірок повістей «Час глибокої осені» (1979), «Високі, високі гори» (1982), романів «Метеори», «Голгофа любові» (1986), поетичних драм «Остання мить», «Судна ніч», «Мазепа» (1998), «У всесвіті слова» (2002) та інших. За п’єсу «Остання мить» Сергій Носань став першим лауреатом премії ім. В. Симоненка «Берег надії» (1994), а за сценарій відеофільму «По кому подзвін» одержав літературно-мистецьку премію ім. Михайла Старицького (2001).
Ведуча І: Не обминув Сергій Носань своєю увагою і юного читача. Перу письменника належать такі твори для дітей як: «Остання двійка» (1977), «Мудра книга» (2005), «Казки для Кирилка» (2006), «Чарівний ліс» (2008), «Данилків календар» (2010) та інші. А повісті «Чисті плеса», «Остання двійка» та збірка оповідань «Сонячний ранок» включені до антології дитячих оповідань українських письменників та до «Читанок» для 1-го і 2-го класів.
Ведуча ІІ: Великий внесок у розвиток літературної спадщини Черкащини зробила, на перший погляд, дуже тендітна, але мужня жінка – Валентина Михайлівна Коваленко, яка в цьому році святкує свій піввіковий ювілей.
Народилася письменниця 9 вересня 1964 року в селі Самгород на Смілянщині. Оскільки мама постійно хворіла, їхнім із молодшою сестрою вихованням займалися дідусь із бабусею. Ось як вона згадує ті часи: «У баби з дідом ми практично й вибилися в пір’я. Односили вони нас і одвозили, доки мати оклигала од болячок (застудила голову, робили операцію). Ходили ми від них і в дитячий садок, в звичайну хату діда Семена. Це було навскіс через дорогу. Недалечко. Однак на бабчині сорок п’ять кілограмів таки важкувато було в одну із злив переносить через глибокі болотяні колії шляху своїх «куцюпаночок». Та ще й у кропив’яному мішку!»
Ведуча І: Дитинство Валі було таке, як і в багатьох сільських дітей: «Ми нічим не були кращими від інших! Робили шкоду! Вилазили на найвищі гілки старої шовковиці, що росте в батьківському дворі в городі. Розкушували чорні ягідки і жбурляли ними одна по одній, куди влучить. Хімічні носи, лоби, вуха, щоки, а найгірше – платтячка, яких бідна мати не могла ніколи допратися. Виламували молоді качанчики з кукурудзи на ляльки, вибирали зелені гарбузці на «коровок», зносили з городу під шовковицю стиглі помідори, різали їх ножиками – робили «операцію» – присолювали сіллю (не тільки помідори, а й ноги, пообдирані сухим картоплинням), а тоді без пам’яти наїдалися ними до завареного матір’ю звіробою».
Ведуча ІІ: Особливо трепетним теплом лоскочуть душу Валентини Михайлівни спогади про «бабку» й «дідка». А ще – про піч, з якою пов’язані найщасливіші миттєвості дитинства: «В хаті ще досвідково і затишно. Вогонь від печі фірколить по стінах та вікнах своєю золотою пилюгою. Утла дрімота солодко туркоче бабиними кочергами та рогачами, таємничим булькотінням казанів. Попахує вже стомленим у глечику молочком. Нараз в моїй уяві пузириться рум’яна шкурка. На останнє відчуття аж тверезію від сну: встати та з’їсти, бо ж не усовблюся поперед оцього білобрисого «лізику кицику а піцьку» (так просила молодша сестра, щоб її підсадили з книжечкою на піч). Та бабчине шамкотіння гусячим крилом біля підпіччя (замітає!), елегійне муркотіння кота на припічку, обережне поцокування криничного ланцюга та рідкувате дідикове покашлювання на причілку хати умиротворяють, заколисують. А тому, солодко приплямкуючи ту райську насолоду від дорослих клопотів, шурхаю ближче під кожух, задоволено вдихаючи запах його вовни».
Ведуча І: На тій же печі і народився перший вірш. Ось як про це згадує письменниця у своїй автобіографічній повісті «Такий мій рай»:
– Якось прийшовши зі школи в першому класі, я залізла на піч і написала свій перший вірш. Не знаю, де він взявся, ніхто ж мене не вчив цьому, просто записався з голови. Батько і мати вечеряли біля столу, а я їм і кажу: «Тату і мамо, я написала вірш!». Батько аж ложку поклав. З тих пір вірші самі по собі почали писатись – душа їх прагла.
Спостережливість і фантазія у мене були розвинені ще з раннього дитинства».
Ведуча ІІ: Саме ці риси характеру і зіграли свою головну роль у майбутній долі Валентини. Повз її увагу не проходили ті речі, які для інших здавалися звичайними, буденними. Свої враження та емоції вона пробує висловити поетичним словом.
Ведуча І: Після закінчення школи дівчина вступає до Черкаського державного педагогічного інституту (зараз – Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького) на факультет української філології. Отримавши диплом, повертається до рідного села, де працює вихователем у дитячому садочку.
Ведуча ІІ: Та так судилося, що через певний час Валентина Михайлівна повертається до обласного центру, де працює спочатку вихователем у дошкільному закладі, а потім вчителем української мови та літератури у Черкаській загальноосвітній школі № 5.
Ведуча І: Сьогодні Валентина Михайлівна Коваленко є кандидатом педагогічних наук, доцентом кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, депутатом обласної ради, лауреатом обласної премії «Берег надії» імені Василя Симоненка, а з 2010 року – головою Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України.
Ведуча ІІ: Перу письменниці належить багато як поетичних, так і прозових творів. Серед них і повість для дітей «Вовчик», що торкається дуже болючої теми – сирітства, причому – досить абсурдного, адже в дитячих будинках виховуються діти, які стали сиротами при живих батьках. В центрі твору – Толя Безродний. Це вразливий хлопчик, з тонкою дитячою психікою, талановитий від природи. Від нього відмовилися батьки, а тому свої дитячі роки він змушений проводити у дитячому будинку, де на собі відчуває приниження та побої.
Ведуча І: З не меншою черствістю та грубістю зустрічається хлопчина та його товариші (Марійка і Сашко) і в школі-інтернаті, де їх одразу вчителька Софія Павлівна порізнила з благополучними дітьми і робила все можливе, аби позбавитися їх у своєму класі. Усе це розуміє Толя Безродний. Така постійна людська черствість ранить його душу, викликає недовіру до людей, настороженість, нерідко ставить його на межу психічного зриву.
Ведуча ІІ: Через багато випробувань проходить головний герой повісті. І хоч якою не є важкою зустріч уже дорослого 17-річного Анатолія зі своєю матір’ю через 16 років, віриться, що він не зломиться і таки дійде до своєї станції щастя.
Ведуча І: А от чи зможуть до свого щастя дійти інші діти-сироти, такі, як Марійка та Сашко, несправедливо одіслані до спецінтернату для розумово відсталих?.. Задумаймося, прочитавши цю правдиву, чесну, болючу повість.
Ведуча ІІ: Шановні друзі! На цьому наш караван біографій черкаських письменників добіг до свого кінцевого пункту. Але це не означає, що закінчилися самі історії. Адже Черкаська земля багата на талановитих людей, а кожен з них має свою цікаву біографію. Хочете їх дізнатися? Тоді до ваших послуг – весь бібліотечний фонд краєзнавчої літератури. Приходьте. Читайте. І будьте патріотами свого краю, своєї держави.